Один надійний спосіб дізнатись

============

Перед днем народження вона не могла спати. Це вже стало звичкою. Пила таблетки та відключалася. Прокидалася. Справлялася з емоціями, що напливали, і жила далі. Будь він проклятий.

От і сьогодні. Ще й ці штори!

Немов у тумані прочалапала босими ногами на кухню. Увімкнувши чайник, витягла йогурт, фрукти. Нарізала персики, відірвала кілька виноградинок і закинула одну в рот. Не встигнувши пережувати, виплюнула – кислятина! Взяла найстигліше яблуко і відкусила.

===========

Ранок буде важким.

Це Сабріна зрозуміла одразу, як прокинулася. Голова розколювалася – повік не розімкнути. Снилася всяка нісенітниця. Якийсь чайник, якісь штори. Спогади п’ятирічної давнини всю ніч перетворили на суцільний жах. Їй снився ВІН. Казав, що КОХАЄ, справді кохає. От вже справжня маячня! Такого від нього ніколи не почути. Навіть на краю могили. Прокляті таблетки зводять її з розуму. Ще й цей біль у потилиці, наче тріснув хтось цеглиною.

– Ну, нарешті! Ти зовсім збила мене з пантелику… Нічого не розумію…

Від переляку вона ледь не схопилася, не встигнувши толком навіть очі розплющити. Насилу сфокусувавши погляд, завмерла. Поруч, на краю ліжка, сидів… Пак. Значно доросліший, волосся в недбалому безладді, неймовірний погляд зелених очей, та сама лукава усмішка, широкоплечий, міцний, ще більш привабливий (магія фей, не інакше). Вона вже бачила його таким, у минулому. Чи нездійсненому майбутньому? Коли доросла Сабріна стала його дружиною. Як таке взагалі могло статися???

Перший шок пройшов та накотили емоції.

Валом. Не зрозуміти, не розібратися. Радість. Так, була радість. Він тут. З ним все добре. У Дафни просто не виходило його відстежити, він не загинув. Живий, здоровий, судячи з усього. А значить…

– Як… ти… посмів… повернутися???!!!

Її голос пролунав повільно і приглушено, але від лютих інтонацій навіть непробивний Пак, здавалося, знітився.

Його не було п’ять років! П’ЯТЬ РОКІВ!!! І він вирішив ось так просто заявитися? Посміхатися? Пробратися потай у її будинок? Боже, що він зробив? Сабріна схопилася за голову, запустивши долоні у волосся (хух, на місці), кидаючись поглядом по кімнаті, шукаючи, що той накоїв.

– Я не йшов! Просто… спізнився… трохи…

Спізнився!

ТРОХИ! Сабріна готова була кинутися на нього, як пантера, але той раптом схопив її в оберемок і злетів під стелю. Пам’ятаючи всі свої падіння, вона злякано завмерла в коконі обіймів. Та не заспокоїлася. Його тепло, сила рук, близькість ще більше розворушили рани.

– Я не йшов! Коли ти сказала не повертатись… я зрозумів, що хочу залишитися! Але в мене висіла одна незакінчена справа… То мав бути подарунок на день народження, я не встиг. Планував подарувати пізніше, але за цих обставин «пізніше» могло й не відбутися. Розраховував, що ти й скучити не встигнеш, як я повернуся. Я ж не знав, що воно зачароване!

Тремтячи від люті і ще чогось невиразного, Сабріна тихо, але чітко скомандувала:

– Опусти мене назад.

Як не дивно, Пак послухався.

Він акуратно повернув її на ліжко, сівши поряд.

– Я перетворився на дерево! – розвівши руки вбік, промовив найзвичайнісіньким тоном, ніби щодня перетворювався на дерева. – Клен. Не питай, чому клен, я не знаю! Але не думай, що бути деревом так просто! Це навіть не про те, що ти нічого не можеш зробити, коли дятел довбе тебе в маківку, або всяка мошкара лоскоче і кусає під корою, або бродячі собаки задирають лапку, або… Та цей кошмар не описати! Спочатку я мало не збожеволів! Все, що можна – це рухати гілками! І ВСЕ!!! Ні кроку ступити, ні обернутися! І рости не так просто! Скидати листя! Випускати нові! А ти знаєш, що коли вони жовтіють, то як ейфорія, а коли опадають… Не важливо. Сьогодні закляття спало. Я мав багато, дуже багато часу. Щоб розібратися, чого по-справжньому хочу…

Відчувала, що сльози зараз поллються струмком. Але вона не дасть йому побачити.

– Вважаєш, що, нагородивши мені купу дурниць, змусиш у них повірити? Думаєш, я забула, хто ти? На що ти здатен? І цей розіграш найгірший із усіх! Найгірший зі ВСІХ! Ненавиджу! Забирайся! Цього разу назавжди! Чуєш? НАЗАВЖДИ!!!

Здавалося, у неї трапилася істерика, дихання не вистачало, її трясло.

Пак сидів непорушно. Дивився прямо й уважно. Розумів, що зараз краще до неї не торкатися.

– Думаю, є тільки один надійний спосіб дізнатись напевно… – сказав врешті. – До речі, коли ти встигла обзавестись настільки серйозними ворогами? Такі чари на дорозі не валяються.

Він витяг з кишені яблуко. І відкусив. Воно викотилося з його рук, щойно впав поряд із Сабріною. Червоне яблуко з двома відкушеними частинками. Вона впізнала його.

О Боже.