Час спати, сонце

 Це був звичайний зимовий вечір. У такі вечори ти більш за все любила сидіти біля каміна, укутавшись пледом. Але цей вечір був винятком. Тебе неймовірно дратувала Амбридж і все, що з нею пов’язано: її безглузді правила та заборони, що бралися з нізвідки, нестерпні покарання, які буквально змушували страждати кожного, хто не подобається професорці, і ця жабина посмішка! А особливо ти зараз проклинала професорку за письмове завдання із Захисту від темних мистецтв! Треба бути просто божевільним, щоб поставити есе на таку тему! Ти котру годину вже сиділа над цим клятим завданням, написавши лише тему і пару речень без змісту. Усі вже давно розійшлися по спальнях і тільки тріск вогню порушував мертву тишу глибокої ночі. Ця атмосфера тобі дуже подобалася, але зараз заважала, як ніколи. Сонний стан плутав всі думки і змушував їх нервово бігати по твоїй голові, не даючи зосередитися на предметі. Ти дуже хотіла кинути все і піти спати, але думка про те, щоб прийти на урок без домашнього завдання, змушувала тебе далі горбатитись над пергаментом, намагаючись вловити хоч одну слушну думку. Ти була надто поглиблена в роботу, щоб помітити, як до тебе підійшов сонний Фред.

 — О, Мерлін! Ти бачила, котра година? – Запитав хлопець злегка охриплим і втомленим голосом.

 — А? Так-так звичайно. Я вже йду спати, – відповіла ти ніби на автоматі, не особливо замислюючись, що кажеш. – Тільки ось завдання… 

 — Сонце, плюнь ти на це есе, – сказав Фред, сідаючи поряд з тобою. – Послухай, навіть усі предмети в Гоґвортсі разом узяті не варті такої жертви, як твоє здоров’я.

 Слова хлопця ніби знищили це невідоме почуття обов’язку перед Амбридж та й перед професорами в принципі. Ніби всі ці биті години ти чекала тільки подібних слів, адже чудово розуміла, що саме з цим завданням тобі впоратися не судилося. Ніби дозвіл Фреда не робити домашнє завдання, знімали з тебе це зобов’язання. У глибині душі ти розуміла, що це не так, але тобі стало так начхати. У тебе не було сил ні на те, щоб сперечатися з самою собою, ні на те, щоб навіть підвестися. Тому ти просто плюхнулася в обійми свого хлопця. У тебе більше не було навіть бажання думати про якусь свою проблему, ти просто насолоджувалася моментом

 — Ти так і не сказав котра година, — посміхнулася ти. Ти навіть не докладала зусиль до того, щоб вигадати нормальне питання чи тему розмови. Може, через те, що втомилася, а може, вся справа у Фреді. Адже ти чудово знала, що він підтримає будь-яку розмову, говори хоч саму нерозбірливу нісенітницю щойно вигаданою тобою мовою. А може й обидві причини одразу.

 — Чесно не знаю. Думаєш, чому я спитав у тебе? Ти ж у мене розумниця, маєш усе знати! – Ти лише посміхнулася на подібну дотепність і не помітила, як почала засинати.

 — Я кохаю тебе, Фредді, – видавила наостанок ти, перш ніж остаточно заснути.

 — Я тебе також, мала, – посміявся Фред і заснув слідом за тобою.