Остання ніч

Навколо тиша, і лише шелест вітру переривав її. Поле, яке колись служило для вирощування пшениці, перетворилось на полігон. Все навколо було спалене і покрите чорним попелом.

Дві фігури виділялися на цьому похмурому фоні. Одна з них лежала на землі, а інша нависала над нею.

Холодне лезо ножа торкається моєї блідої шиї, Я відчуваю як вена пульсує на ній, а серце калатає в грудях, готове от-от вистрибнути з них. Ребра болять наче їх переламали на тисячі дрібні кусочки. Кожен вдих дається мені все важче і важче.

Мурашки біжать по спині від холоду землі на якій я лежу. Одяг,весь просякнутий кров’ю, неприємно липне до шкіри. Прядки волосся прилипли до мого лоба від поту.
Повітря заполонив сморід горілого і крові. Огидно.

Я повертаю голову і дивлюсь йому в очі, в такі рідні, кольору кришталево-чистого озера і не бачу в них іскри, тільки страх…

Страх і дещо ще. Жалість, сором, ненависть? Я не знаю, він завжди був для мене загадкою, заплутаним лабіринтом, вихід з якого хотілось знайти, дійти до кінця, а потім зламати цей чортовий бар’єр, який він вибудував навколо себе.

Я думала, що я змогла пройти цей іспит.

Кожен раз як він мене обнімав, кожен раз як цілував притискаючи ближче, кожен бляха раз як казав, що кохає мене, я думала, що у мене вийшло розтопити його льодяне, холодне серце. Невже всі мої старання перекреслив один крок не туди? Одна помилка? Помилка яка обійшлась мені надто дорого.

— Як…, -прохрипіла я, звертаючись до нього, – Саймон, як все так обернулось?, – мій голос тремтить, але тон залишається спокійним.

Саймон… Тільки мені він дозволяв до себе так звертатися. Для всіх інших він Гоуст, лейтенант Тг141.
Коли ми були в компанії солдат, я теж зверталась до нього як “Гоуст“, або ж “Лейтенант”, і тільки в ночі, коли сонце уступало місце місяцю, за закритими дверима кімнати, він скидав свою маску і переді мною з’являвся він – Саймон Райлі. Справжній, який став для мене таким близьким і рідним.

Так чому ж тепер він дивиться на мене таким поглядом? Невже та нвч більше нічого не значить?

Тієї ночі, коли ми лежали в ліжку, насолоджуючись один одним, я спитала його, чи буде він любити мене незважаючи ні на що. Тоді він промовчав. Тиша, яка заповнила всю кімнату давила, здавалось що ми потрапили в всепожиральну пустоту, і тільки тікання годинника нагадувало, що ми все ще в кімнаті, все ще мовчки дивимось у нікуда.
Тільки тепер, лежачи на землі я зрозуміла, що та тиша, те мовчання і було відповіддю на моє запитання.

Сльоза, котра впала на мою щоку, вивели з потоку думок, які заполонили мене. Це було вперше, коли я побачила як він плаче. Як би боляче, важко Гоусту не було, він ніколи не плакав. Завжди мужньо терпів всі складнощі, як йому підготувало життя.
Його погляд пройшовся по моєму лиці, такому спокійному.

— Я не хочу цього роботи, але у мене немає вибору, – Гоуст на секунду відвернувся від мене, він не хотів, щоб я бачила його сльози?

Він різко повернув голову, дивлячись мені прямо у вічі прокричав, – Чому ти так поступила? Чому зрадила нам, зрадила мені?! Чому підвела нас!?.

Я не знала, що на це відповісти, не знала, як пояснити, що у мене не було вибору.

В той день судний, місія пішлане поплану і мене схопила група людей в балаклавах. Вони притягли мене в якийсь підвал і прив’язали до стільця. Там пахло сирістю змішаною з металом. Кімнату освітлювала тільки одна лампа на стелі, яка періодично мигала і потріскувала.
Почався допит з тортурами. Все було як в тумані. Тільки пекучий біль і крики. Одна і тіж слова і знову біль. І так по кругу.

Після години чи годин мук я без сильно опустила голову і прикрила очі на секунду.

Раптово, всю кімнату поглинула темнота. Всі звуки зникли, був тільки дратівливий писк у вухах. Я різко розплющила очі та озирнулась навколо – нічого. Абсолютна, непроглядна пустота, яка ніби затягувала мене. Я все ще була прив’язана до стільця і не могла порухатись.

Несподівано, я відчула подих на моїй шиї, він був льодяним, наче я на секунду опинилась в крижаній пустелі. Холодний піт проступив на моєму лобі. Капля за каплею він стікав в низ по обличчі.

Сміх. Протяжний, викривлений і непритаманний людині пролунав ехом. Він лунав ніби з усіх сторін. Я зіщулила очі, щоб побачити хоча б щось, і тоді перед мною виникла вона – смерть. Це був безсумнівно сам янгол смерті, бог загробних світів, який явився до мене.
Він…вона…чи воно зазирнуло в мої очі, в мою душу. Викривлена посмішка прикрашала її обличчя. Сама смерть насміхалась наді мною, дражнила?
Вона ніби питала, що я буду робити в цій ситуації? Вона ніби щось знала.

Страх. Мене охопив дикий, тваринний страх.
Я заплющила очі до іскор і нестерпного болю. Голова гуділа. Я не хотіла більше бачити ЦЕ.

Різкий удар по щоці змусив мене розплющити очі. Все зникло, Я знову опинилась в підвалі, навколо були ті ж покидьки, які мене зв’язали та мучили. Страх все ще не покидав мене. Це був сон, галюцинація, чи щось непідвладне людському розуму?


Єдина що знала, так це те, що я зможу вижити тільки якщо погоджусь на їх умови.

—Ти коли-небудь бачив смерть? Говорив з нею? Або ж вона говорила з тобою? – моє питання застало Гоуста зненацька. Він явно був здивований такою відповіддю на своє питання.

—Ні. Але до чого тут це?, – він був явно розлючений. Його руки тремтіли, чи то від гніву, а може і від страху теж.

—А я бачила її, вона сміялась. Не кажучи ні слова вона запитала мене, “Ти б вбила 1 людину, щоб врятувати 100?”- я зробила секундну паузу, вдихнули більше кисню і продовжила.

—Я хотіла жити, бути з тобою. Бажання відчути тепло твого тіла було сильніше. Я зробила свій вибір, тепер твоя черга зробити свій, Саймон. Я прийму його, яким би він не був.

Гоуст ніби хотів щось, сказати, але був надто шокований. Він дивився на мене як на божевільну, яка тільки недавно втекла з психлікарні, а Я дивилась на нього з сумною посмішкою.

Лезо зникло з моєї шиї і я вдихнули повною груддю. Я перевела свій погляд на небо, на моє здивування воно було чисте, покрите тисячами яскравих зірок, які освітлювали

—Небо сьогодні на диво чисте та обворожливе, чи не так? А зорі такі яскраві.- запитала я, не дивлячись на людину, від чиєї руки я маю сьогодні відправитись у вічний сон.

Але замість відповіді до моєї голови приставили пістолет.

—Останнє бажання? – спитав мене Гоуст тремтячим голосом. Йому, напевно, було важче ніж мене. Історія повторюється. Вона циклічна. Я відчула себе мерзенно, бо Я стала ще одною людиною в його житті якій він довірився, і яка помре від його рук.
А чи могло все бути інакше? Можливо якби Я не пішла на ту місію, мене б не схопили ті покидьки і Я б зараз не тремтіла від холоду і страху, в очікуванні зустрічі з тою, яка проведе мене до свого загробного світу.

—Маска, зніми її, я хочу в останній раз побачити твоє обличчя. Благаю.- я звучала так жалюгідно, але я вже нічого не могла з собою вдіяти. Не було більше сил боротись, мені немає прощення.

Гоуст на секунду задумався. Я дивилась йому прямо у вічі. Боже, скільки ж в них було болю і відрази… І стільки ж любові й жалю.

В правій руці він все ще тримав пістолет приставлений до мене, а лівою повільно зняв з себе маску.
Тепер я могла бачити його – Саймона. Такого рідного і дорогоцінного. Я старалась запам’ятати кожен шрам, кожну деталь, бо Я більше ніколи не зможу його побачити.

Я посміхнулася і закрила очі, очікуючи на постріл. Але замість нього Я відчула тепло на моїх губах. Саймон цілував мене жадливо, пристрасно, з відчаєм.
Очі наповнилися сльозами. Я відповіла на поцілунок з таким же запалом. Я відчула металічний присмак на язиці, такий огидний, але мені було все одно.

Це гіркий, повний любові та жалю прощальний поцілунок тривав не більше ніж хвилину, але ця хвилина стала для мене найціннішою. Як би хотілося, щоб це тривало вічність.
Саймон нехотячи розірвав наш поцілунок і прошепотів, –

—Я завжди буду любити тебе, незважаючи ні на що. Прощавай, моя кохана.

Грім.

В спаленому, покритим попелом пустому полі, просоченому кров’ю і сльозами, вкритому кулями пролунав постріл.

Наступила гробова тиша. Запах пороху змішався з запахом ґрунту і паленої трави. Чоловік дивився на тіло його коханої, на її спокійне обличчя красиво падало місячне світло, сльози текли по його щоках. Пролунав крик відчаю і горя
Він більше не стримував свої емоції, не міг. Пустота наповнила його душу.
В ту ніч смерть забрала двох. Він помер разом з нею, хоч його серце все ще билось.