Найтемніша година перед світанком

-У моєму замку людина. Знайти її і привести до мене! – скомандував незнайомець із фіолетовими очима, одягнений у класичний костюм із сорочкою в колір очей, але темніший на кілька тонів.

-Але, мілорде, дозвольте. Жива людина? У вашому замку? – нерішуче і навіть трохи боязко уточнює хтось із монстрів.

-Я незрозуміло висловився? – “мілорд” подивився на того нещасного, кому вистачило сміливості перечити йому, через що той стиснувся. – Через кілька років, він нарешті попався і я не маю наміру його відпускати. 

-Так, мілорд, – хором відчеканила варта.

Марк у темно синій бавовняній піжамі безшумно стояв біля дверей і слухав їх, дозволивши собі нахабство в деталях роздивлятися господаря замку. Той гаркнув на підлеглих і вони розбіглися на пошуки непроханого гостя. Який продуманий сон. Юнак хмикнув і тут же прикрив свій рот. Його не почули? Він заглянув у щілину – кімната вже спорожніла. І хлопець, прибравши руку, полегшено видихнув. Другої зустрічі з тією людиною він не хотів. Ще раз зазирнув у кімнату й упевнившись, що там точно нікого немає, зайшов до неї. 

У тиші залу чітко чути його босі кроки. Кам’яна кімната розміром з половину футбольного поля, з різьбленими кам’яними колонами вздовж стін, що піднімаються до стелі, утворюючи арки. У центрі кімнати красувався круглий стіл із темного дерева. Навколо нього стояло безліч стільців із м’якою спинкою з того ж матеріалу, що сам стіл, на стільцях лежали фіолетові подушки. Під столом розстелявся величезний бордовий килим. Освітленням слугувала безліч свічок: у гігантській люстрі на стелі, на підлозі по кутах, у канделябрах на столі. Марк нарахував тринадцять стільців, один із яких виразно вирізнявся з-поміж інших: спинка в нього вища і оббивка була яскраво червоною. За ним красувався камін із сірої цегли, в якому палахкотіло синє полум’я, але воно зовсім не гріло. А над каміном висів портрет господаря замку в повний зріст. Той самий із дитячого сну. Картина заввишки доходила мало не до стелі.

Хлопець присів на червоний стілець. Він виявився дуже м’яким і зручним. Якби Марк не був уві сні, то, ймовірно, заснув би просто тут, настільки він був м’який. 

-Отже, поки моя варта шукає тебе, ти сидиш тут і вивчаєш інтер’єр? – несподівано пролунало звідкись збоку.

Марк підскочив на ноги і відстрибнув убік, падаючи на сусідній стілець. Господар замку розміреним кроком попрямував до студента, вмощуючись на свій законний “трон”, а переляканий юнак тим часом і поворухнутися не міг. 

-Я задаю запитання, ти відповідаєш. Усе зрозуміло? – Веліал подивився на Марка, вимогливо чекаючи відповіді.

Юнак різко зістрибнув зі стільця і побіг до дверей, сподіваючись скоро прокинутися. Але двері зачинилися просто перед його носом.

-Це сон, це сон, це сон, – пошепки повторював Марк, повільно розвертаючись обличчям до Веліала, але дивлячись у підлогу, – прокинься, Марк, тобі потрібно прокинутися.

Незнайомець спостерігав за уявними метаннями хлопця з часткою забави.

-Як ти потрапив у мій замок? – почав допит чоловік.

-Твоє ім’я? – зробив він другу спробу.

У відповідь тиша і серйозний погляд, спрямований на вогонь у каміні. Як би юнак не старався, але страх йому приховати не вдавалося. Його видавало нерівне, хоч і тихе, дихання.

Веліалу не сподобалася така відповідь, і він одним швидким помахом руки змусив людину скорчиться від болю по всьому тілу і впасти на підлогу з криками і проханнями зупинити це. Марк відчував, як ламається кожна кісточка в тілі, йому здавалося, що він чув їхній хрускіт. Голова розколювалася так, немов її протикають однією довгою товстою голкою. Повільно і болісно. 

– Мені повторити запитання? – голос демона пролунав жорсткіше, той вискалився, показуючи свої ікла, і хлопець зковтнув. 

– Марк, – тихо відповів він, не зводячи погляду з Веліала, чиї очі світилися фіолетовим кольором.

“Як він це зробив? Чому мені так боляче?” – думки в голові змінювали одна одну швидше, ніж Марк міг сфокусуватися на одній із них.

Біль злегка вщух і став слабшим, але не зник повністю. Чоловік піднявся зі стільця і підійшов до студента, що лежав на підлозі. Стукіт кроків лунав кімнатою, змішуючись із чужими болісними стогонами.

-Ти не відповів на друге запитання. – нагадав господар замку.

-Я не знаю, я справді не знаю. Це ж просто сон. Хто ви? – стогнав хлопець, притискаючи коліна до грудей і стискаючись у клубочок.

Демон не відповів. Він прокручував у голові слова хлопця про сон, гадаючи чи той уміло бреше, чи справді думає, що спить. Адже жива людина в замок потрапити не може. Тільки мертва. Він тягнеться до чужого волосся, маючи намір його схопити й потягнути, але рука проходить крізь голову хлопця. 

Веліал розгубився, не очікуючи такого. Він спробував узяти руку юнака, але знову марно. Поки демон перебував у замішанні, Марк відповз подалі від того. Біль не минув, але дозволяв рухатися і ненадовго врятуватися. Додому, Марк відчайдушно бажав скоріше прокинутися й опинитися вдома. Непоміченим залишитися не вдалося, і наступної секунди демон став насуватися на хлопця, той прискорився, незграбно перебираючи руками. 

“Прокинься, прокинься, прокинься”, – немов мандру подумки повторював він. – “Хочу додому”. Він повзе до столу, спиною натикається на один зі стільців, при цьому потилицею вдарившись об важке дерево. І падає зі свого ліжка. 

За відчиненим вікном тільки сходило сонце. Холодна підлога протвережувала і допомагала швидше прокинутися від страшного сну. А прохолодний вітерець проводився по кожній ділянці шкіри, залишаючи мурашки й всклочував кучері, що впали на лоб. Усе тіло боліло, не даючи й шансу поворухнути пальцем. Згадки про замок, холодний синій вогонь і демона поверталися одна за одною. Липкий страх знову долав хлопця, варто було йому згадати пронизливі фіолетові очі. Марк навіть не сумнівався в тому, що вони належать далеко не людині, а справжнісінькому дияволу.

Віллі миттєво підскочив зі своєї лежанки й підбіг до господаря, тикаючись мокрим носом тому в щоку. Собака метушився, турбуючись про людину, поки Марк не погладив його білу мордочку, кажучи таким чином, що все гаразд. Після чого Віллі влігся на підлозі поруч, дозволяючи знесиленому студенту себе обійняти. Марк так і не зміг заснути цієї ночі. На ліжко він навіть не намагався залізти, валяючись на підлозі кілька годин до самого будильника.

                                                                            ***

Водночас на краю міста біля лісу спалахнуло синє полум’я. Вогняне кільце розгорілося на галявині, воно швидко розросталося, а через кілька секунд за висотою могло зрівнятися з дорослою людиною. Але згасло так швидко, що ніхто з тих, хто живе в найближчих будинках, не встиг його помітити. У досвітній тиші стояв Веліал, що раптово опинився посеред кільця. Завдяки непроглядній темряві він залишався непомітним для будь-кого, хто міг випадково визирнути у вікно або пройти повз ліс старою і майже занедбаною стежкою. Поглянувши на небо, його обличчя осяяла усмішка – найтемніша година перед світанком, і вона настала. Час, коли демони біснуються на землях смертних. Усі його прислужники кружляли містом, шукаючи смертного, що дозволив собі нахабство заявитися в замок їхнього господаря. Веліал упевненим кроком попрямував до міста, покидаючи коло, що залишилося від вогню на траві, щоб побачити це все на власні очі. А можливо й почути крики тих нещасних, хто стане на шляху його диких і голодних створінь.

Демон велично йшов уперед вулицею, не звертаючи нікуди. Вслухався в шепіт монстрів, вдивлявся в далечінь, стежачи за ними і чекав. Де сховалася його жертва? Він передчував той момент, коли людина на ім’я Марк потрапить до його рук і Веліал дізнається, яку таємницю той приховує. Чоловік був упевнений, що таємниця існує, адже ніхто до цього не потрапляв у його замок, не оминав його варту, а тим паче ніхто не міг уникнути гніву владики демонів. Але хлопчисько зміг. Розчинився в повітрі перед очима, немов міраж і зник без сліду.

Монстри розбрелися по всій окрузі, літали над кожною хатою – усі шукали тільки одного. Деякі демони вирішили не послухатися наказу та замість нього наїстися людської плоті, але згорали в синьому полум’ї, зникаючи зі світу раніше, ніж встигали вбити смертного. Були й ті, хто хотів вислужитися перед паном, вони особливо наполегливо старалися в пошуках. Ось один демон, схожий на горгулю, сів на підвіконня одного з безлічі вікон у будинку і вдивлявся в обличчя юнака, що спав на підлозі, обійнявши щось біле й пухнасте. Собака подивився на горгулью, утробно гарчачи, скалячи зуби, тим самим відкриваючи вид на обличчя сплячого. Демон тієї ж миті впізнав у хлопцеві того самого, якого шукає їхній господарь, і наблизився до людини. Але білий захисник не дав підійти близько – піднявся на чотири лапи і почав гавкати на непроханого гостя.

-Віллі, малюк, припини, – пролунав сонний голос людини. – Заспокойся, пішли спати.

Марк, не розплющуючи очей, потягнув собаку на себе, укладаючи його і знову обіймаючи. Але та припинила гавкіт тільки коли горгулья полетіла геть до господаря з виконаним завданням.

                                                                              ***

Благодійний концерт поставив на вуха весь Мейзерхаус. Кожен студент: танцюрист, співак чи художник, хотів узяти участь і заявити про себе, як про артиста. Привернути увагу і знайти покровителя. Фелікс не виняток. Він малює з семи років і його картини вельми не погані. Батьки завжди підтримували прагнення сина створювати щось нове не тільки словом, а й ділом: купували всі інструменти, матеріали, хоч ті були занадто дорогими, допомогли влаштуватися в новому далекому місті, щоб їхнє дитятко без завних зусиль міг навчатися в університеті мрії. Фелікс хоче, щоб ним пишалися і дуже боїться підвести рідних, адже на його мрію вся сім’я відкладала гроші довгі роки. 

Фелікс живе і дихає живописом. Готує ескіз за ескізом, малює сотні нарисів за день аби потрапити на заповітну виставку. У холі головного корпусу, перед актовою залою, університет представить найкращі картини студентів-художників на загальний огляд спонсорам і гостям. А якщо картина сподобається, її можуть викупити. Перед авторами картин відкриються нові двері, що ведуть до успіху. І Фелікс твердо вирішив – він зробить усе, щоб стати частиною виставки, він стане найкращим.

До концерту, а значить і до виставки також, залишилося два дні. Сьогодні декан художнього факультету оцінюватиме картини, подані на конкурс для виставки. Саме сьогодні вирішиться подальша доля Фелікса. Він чудово пам’ятає, як тижнями не міг придумати ідеальний, на його думку, сюжет для картини. Хлопець навіть не був упевнений що він хоче намалювати. Натюрморт? Пейзаж? Чи спробувати себе в батальному жанрі?

-Намалюй кохання, – сказав Марк кілька місяців тому, знизуючи плечима на незрозумілі йому проблеми друга, – Усім подобаються картини про вічне кохання.

-Я не можу, бо це нудно, – вив у відповідь тоді Фелікс, лежачи головою на столі в оточенні десятків аркушів паперу, – А не нудне кохання мені просто не дозволять представити на виставці.

Тієї ж ночі хлопець заснув за столом і йому наснився прекрасний замок серед гір. Фелікс був птахом, що літав довкола під повним місяцем, і зміг у деталях усе роздивитися та запам’ятати. А прокинувшись, він не гаючи ні хвилини переніс усе на папір та натхненно почав роботу над картиною.

У кабінеті живопису зібралися всі студенти, серед них ті, хто прагнув стати частиною благодійного вечора, так і прості роззяви, зацікавлені до метушні навколо. Кабінет являв собою величезний зал, з вікнами на всю стіну. Кілька років тому тут було дві аудиторії, але їх було вирішено об’єднати для збільшення простору для студентів. Колись білі стіни зараз забруднені фарбою. Підлога застелена прозорою клейонкою, щоб її не спіткала доля стін. Картини стоять на мольбертах у кілька довгих рядів. Цього року багато хто пробував свої сили й удачу. Багато хто тремтів від хвилювання і страху. Фелікс був серед них. Він молився всім існуючим і неіснуючим богам, поки чекав приходу вибіркової комісії.

-Вітаю студентів факультету мистецьтва, – урочисто розпочав декан, входячи до кабінету.

Це була жінка років п’ятдесяти в просторих штанях і темному светрі. У її акуратно укладеному волоссі стирчали пензлики. Чи були вони простою прикрасою, чи на них трималася вся зачіска, сказати було важко. У руках вона тримала відкритий товстий блокнот і ручку. Після її слів усі затихли. Тиша зберігалася і коли жінка оцінювала картини. Вона коментувала деякі роботи, занотовувала собі, підзивала авторів і щось запитувала. Примружені очі дуже уважно вдивлялися в кожну роботу, вишукуючи недоліки та недосконалості. 

Дійшла черга і до картини Фелікса. Декан довго вивчала її, бурмотіла собі під ніс думки. Після чого попросила хлопця підійти і запитала:

-Чому ти намалював саме таку роботу?

-Коли я був у пошуку ідей, мені наснився старий замок, оточений лісом і горами. Цей замок був настільки чарівний, що я не втримався і замалював його. Я прийняв сон за знак і вчинив так, як хотіла моя підсвідомість.

Жінка тільки кивнула, роблячи позначки в блокноті, і пішла далі по ряду. Фелікс не знав сумувати чи радіти, але знав, що зарано робити якісь висновки з такого короткого діалогу. Через дві години, коли перегляд було завершено, декан попросила всіх піти із зали для винесення рішення. Оскільки ніхто не знав, як довго триватиме процес, усі залишалися під дверима та чекали.

Коли комісія нарешті вийшла із зали, кілька студентів спали не плечах один в одного, зовсім не терплячі пішли додому, а хтось не просидів і десяти хвилин, вважаючи, що й так програли.

Усі картини залишалися на своїх місцях, але на мольбертах з’явилися картки – зелені та червоні. Перші для тих, чиї роботи виставлять у холі перед концертом, другі для тих, кому відмовили. Фелікс поспішив знайти свою картку, пробираючись крізь таких самих допитливих студентів.

-Зелена… – не вірячи своїм очам, прошепотів Фелікс, дивлячись на картку і не моргаючи. – Вона зелена

Він узяв карту в руки й оглянув її з усіх боків. Ні написів, ні якихось ще розпізнавальних знаків – чиста зелена картка.