Приховане освідчення

// Одна доповнена сцена серіалу. Увага! Містить спойлер на 3 книгу.

Настрій Shawn Mendes – Mercy

Усім, кому зайшла ця чудова в усіх аспектах адаптація, з неповторною атмосферною картинкою, музикою, пропрацьованими деталями, які хочеться розглядати на стопкадрах, таким вдалим кастом, та й загалом… зайдіть на savelockwoodandco, locknation та підтримайте петицію, чи просувайте ідею в мережах, переглядайте на нетфліксі, щоб додати години стрімінгу, залучайте друзів і родину, адже серіал практично не мав реклами, про нього просто не знають. Можливо він знайде свій шлях для відновлення…

Ця звичка виникла недавно. Дурна і дратівлива. І він нічого не міг з нею вдіяти. Ось і зараз стояв біля вікна, майже прихований шторою і дивився.

Силует Люсі з’явився вдалині, викликаючи вже знайоме, таке невластиве для нього відчуття. Вона йшла задумана, трохи сумна і дуже незвична з пакетами від модних покупок у руках. Зовсім як звичайна дівчина. Тільки вона нею не була, і це приваблювало, і тривожило одночасно. Йому подобалося дивитись на неї. Але хіба міг коронний Локвуд собі дозволити неприховано це показувати? Та й не варто. Не лише через нього самого, а й через неї теж. Вже неодноразово їхні стосунки давали глибоку тріщину, не зрозуміти, коли наступного разу вона його більше не пробачить.

Раптом постать, що з’явилася на іншому боці дороги, змусила напружитися. Переходячи вулицю, до Люсі наближався… Кіппс. Якого біса йому потрібно?

Вони зупинилися. Ідіотський вираз обличчя у фіттісівського агента. Ні, воно у нього, звичайно, завжди ідіотське, але сьогодні вже особливо. З домішкою хвилювання та… зніяковілості? Та що відбувається?

Люсі щось відповідає йому обережно, з легким здивуванням та… сумнівом? Нехай йому це тільки здається, нехай тільки здається.

Він провів її поглядом до входу і різко сів в улюблене крісло, до побілілих кісточок пальців стиснувши підлокітники. Кілька разів глибоко вдихнув, намагаючись прибрати роздратування та хвилювання. Це вміння для агентів було не просто потрібним, а життєво необхідним, адже привиди поглинають негативні емоції. У цей момент він міг би наситити цілий табун привидів Третього типу.

Не важко здогадатися, що варіантів розмови могло бути лише два. Кіппс або підкочував до Люсі (як же хотілося потримати його за шию голими руками), або намагався переманити до свого грьобаного агентства. Або і те, і те разом. Скрипнула тканина під пальцями, довелося відпустити, підвестися і почати міряти кімнату швидкими кроками.

Які шанси, що у неї заронили зерно сумніву? Спокусили перспективами? Може, і його, Локвуда, очорнили? Скільки в нього часу, доки й вона… піде? Адже він з самого початку розумів, що якось вона теж піде. Усі йдуть…

Хто знає, раптом сьогодні той вечір, той останній шанс, коли вона ще тут? Ще з ним. Тобто з ними. Гірка усмішка з’явилася на обличчі. Так, для всіх Локвуд був людиною, яка завжди вміла підібрати потрібні слова, утримати увагу, заманити промовами, в чомусь переконати. Тільки про одне він говорити не вмів. І не міг. Несподівана думка виникла нізвідки, змусивши раптово зупинитися. Навіть не думка. Потреба.

Переконавшись, що Джордж зайнятий у кухні, а Люсі на горищі, він тихо підійшов до кімнати, і хвилину повагавшись на порозі, увійшов.

—

Там все було як завжди. Мірне світіння в сутінках. Щільно закриті штори та запах лаванди. Стоси коробок, в яких лежало все попереднє життя. І жахливий біль спогадів.

– Привіт, – сказав тихо, майже прошепотів. – Давненько я не заглядав, так? У нас багато змін. Змін…

Звісно ж, ніхто не відповів. Та й не мав. Тиша тиснула на вуха, хвилини текли так повільно, наче в сиропі.

– Знаєш… У моєму житті… дехто з’явився… – він заплющив очі, збираючись із думками, але залишилися лише відчуття. – Вона особлива. І дуже важлива для мене. Я не пускав нікого у своє життя так давно, що навіть не зрозумів, як це сталося… Я цього не хотів, і не просив, і тепер гадки не маю, що з цим робити. Оце вляпався, так? – Гіркота розливалася, не даючи шансу на порятунок. – Тому ніколи їй не скажу. Але й тримати в собі нестерпно. Розумієш? Мені потрібно це якось… виразити… Просто для себе… Адже ти не проти?

Він підійшов до комода і, відсунувши верхню шухляду, вийняв подарункову коробочку, в якій лежав акуратний срібний ланцюжок з діамантовою крапелькою.

– Я знаю, як ти його любила. А я дуже любив тебе. І дуже хочу дати їй щось, що мені дороге. Просто щоб знати – вона має те, що дав їй саме я. Дурня, правда?

Дурня…

Локвуд не знав, скільки ще часу провів там, дивлячись на ланцюжок і стримуючи тремтіння в руках, перш ніж вийшов, але повернувшись до спальні, виявив, що часу на збори залишилося зовсім мало. От, чорт! Швидко прийнявши душ, витяг смокінг, підібрав краватку і зупинився, дивлячись у шухляду зі шкарпетками. Його улюбленими були рожеві. Такий собі акцент на непослуху системі. Не без насолоди він ловив погляди людей, що з нерозумінням розглядали його витоптані кеди та рожеві шкарпетки при парадному костюмі з краваткою. Так, це особливий вид насолоди. Але деякий час тому в ящику, крім базових та улюблених кольорів, з’явилися шкарпетки… сині. Він, не довго роздумуючи, вийняв їх і пішов одягатися.

—

Піднятися до горища виявилося страшно. Сюр якийсь. Йому начхати на Фантомів і Спектрів, а зробити те, що збирався зробити страшно до тремтіння. Та хіба він не Локвуд? Що йому варто начепити повсякденну маску спокою та легкості?

– Можна увійти? – Здається, досить впевнений стукіт і голос.

– Е… так. – пролунало тихе по той бік.

Ну ось, тепер дороги назад немає.

Він піднявся, намагаючись триматися як завжди. Ніколи досі ще не було так складно це зробити.

Ну звичайно ж, сукня була синя. І саме така, як треба. Вона якнайкраще поєднувала в собі і «вечірній одяг», і її особистий стиль. Яка ж вона гарна! Залишалося сподіватися, що це не надрукувалося на його обличчі надто явно.

Люсі стояла трохи розгублена і, здається, навіть збентежена. Хвиля страху знову накотила на нього. Невже він мав рацію? Невже той час, що він провів у кімнаті, вона думала про пропозицію Кіппса? Чи навіть уже прийняла рішення? А тепер дивиться та розмірковує, як сказати про свій відхід?

– У тебе є все потрібне? – перше, що спало на думку.

– Так, здається, так.

– Чудово… Все гаразд? – Ну от, недовго тримався молодцем. Нетерпіння його просто терзало. Чому вона не каже? Чи не розповідає про ту зустріч? Чому тримає в таємниці?

Люсі завмерла, трохи здивована.

Ідіот.

– Ну, з черепом. – викрутився.

– Так, все добре … Просто він мені трохи заморочив голову. – Видихнула, наче відчула полегшення, що питання було саме таким, а не іншим. Чорт.

Її жестикуляція привернула увагу до того, що тримала в руках.

– Давня подруга?

– Найближча, – Люсі нерішуче простягла йому фото. – Це все була її ідея. Приїхати до Лондона, ходити на вечірки. Досягти успіху.

Він легко усміхнувся. Дві радісні дівчинки на світлині, що обіймаються, такі живі, такі сповнені надій.

– Тепер я тут, а вона – ні. Таке відчуття, ніби… я це в неї вкрала. – Її голос і погляд, здавалося кричали про біль. Ось воно, те, що він побачив ще першого дня їх знайомства. Затаєне страждання, смуток, вина… – Це безглуздя…

– Ти її втратила? –  як же не хотілося почути відповідь, що здавалася очевидною. Як же не хотілося розуміти, що ця тендітна дівчина переживала подібні відчуття, як він сам.

– Примарні окови. – Люсі схрестила руки на грудях, немов хотіла захиститися від його реакції.

– Ти не казала.

– Ти не питав.

Так, він ніколи нічого її не питав. Та й нікого. Щоб і самому не потрапити у цю пастку.

– Вибач. Що не питав… Співчуваю… Може… вона б бажала, щоб ти розважалася. Жила за вас обох.

Слабка посмішка. Йому хотілося, щоб вона прийняла ці слова серйозно. Тому що має жити. І радіти життю. Він хотів цього для неї. Щиро.

– Так.

Ледь чутні слова. Знову цей біль. Хвилина незручного мовчання. Думки плуталися в голові й майже губилися. Він прийшов сюди зовсім не за цим.

– О! Тобі має сподобатись. – Його рука пірнула в кишеню, виймаючи ланцюжок. Ледве стримував хвилювання, а срібло, здавалося, обпалювало пальці. – Це належало… близькій для мене людині.

Люсі акуратно взяла прикрасу з його долоні. Здавалося, їй було трохи ніяково, ніби не знала, як відреагувати.

– Що, як я його загублю? – Цей розгублений погляд його нищив. Ну, хоч не відмовилася.

– Гадаю, тобі щастить на цінні ланцюжки.

Вони обидвоє посміхнулися. Вимушено, чи може трохи полегшено. Хто знає.

– Дякую. – її пальці делікатно торкалися камінця.

Він зробив це. І хай діється, що діється. Вже на шляху до виходу таки не втримався.

– Більше нічого… нічого не турбує?

Ну сказала би хоч щось! Хоч щось! Невже її треба благати?

– Та ні, чесно, усе добре.

Клятий Кіппс! Кляті Фіттіс! Кляте життя!

– Клас. Що ж… піду гляну що там кеб.

– Так.

Так. Тепер їх чекала вечірка. І складне завдання. І купа небезпек. А вона не схотіла поділитися. Значить є що приховувати. Дідько. Хто зна, можливо зараз він відвезе її зовсім не на вечірку, а прямо в руки Кіппса та корпорації Фіттіс, таку гарну і вже готову його покинути? Одне, що втішало, шанс побачити ланцюжок на її шиї.