Довбур

Поліна знала з самого початку, що це погана ідея.

Було Різдво, і вона б збрехала, якби сказала, що не згадує увесь ранок про цього довбура. Він мав традицію пекти з нею у цей день печиво. Здавалось би, яка проста штука, а так занурювала у спогади, що Поліна лише на п’ятому повторі цієї думки пішла й закрилась на кухні, немов їй було, від чого ховатися.

Ім’я цього довбура було Мишко. Поганяйло причепилось до нього так цупко, що Поліна іноді забувала, яке у нього у паспорті. Він був занадто хорошим, і саме за це вона його ненавиділа. Все було добре, Мишко порався зі статусом хлопця неперевершено, але вона була більш наляканою, ніж закоханою, тож вважала за краще втекти. Буквально — одного ранку вона лише забрала свої речі, і з того часу наживо вони більше не бачились. Був один дзвінок, за якого Поліна швидко й притягнуто за вуха пояснила свою пропажу і що йому треба попрацювати над собою, адже, мовляв, бути настільки ідеальним — підозріло, грубо й нездорово. Вона не вірила, що речі бувають такими легкими. Він не заперечував.

Чорт. Ну куди ж без цього.

“В мене пічка зламалася.”

Поліна дивилась на вичерпні повідомлення вище. То була звичайна розмова про роботу, про плани, але вже тоді вона відчувала, що відповідає лише за обов’язком. Це не було проблемою Мишка чи навіть її, просто так сталося, що вони не зходяться харакатерами. А проте надсилаючи це, вона знову впустила до себе сумнів. Що як це неправда? Що як їй варто дати йому шанс? Байдуже. Зараз їй хотілося одного — опинитись у знайомих руках та забути про усе, що навалилось на неї за рік, що вони не розмовляли.

“Скоро буду.”

Сухість його відповіді нервувала, але Поліна вирішила не драматизувати. Вона вже зіпсувала речі, яка різниця, чи зіпсує вона щось надалі.

Дівчина видихнула три рази, перш ніж відчинити Мишкові. Вона запросила його до себе, думаючи, що було б нечемно накинутись на нього із самого порогу, проте Мишко не погоджувався. Його губи були найсолодшим, що вона коли-небудь куштувала. Її це вбивало. Хотілося розбити їх, зтерти цю усмішку з його жахливо доброго обличчя. Він нагадував їй янгола. Їй хотілось бути кращою поряд з ним. Це справжня каторга. Вона ніколи не була готова відчувати. Не була готова працювати над собою. За що їй це все?

— Я так за тобою скучив.

— Мишко…

— Вибач, я мав на увазі, за твоєю пічкою.

Знову це. Він її розуміє. Він приймає. Він те, він се. Господи.

Його очі, як завжди, відливали золотом. Мишко сам був свого роду золотом. Цілою жилою — Поліна почувалась так, наче впускала дуже багато, не цінуючи його достатньо. Але він не був проти. Його роботою було не бути проти й існувати поряд з нею, як належить незалежній людині, ламати її уявлення про світ. І вона, якщо чесно, не вважала, що цінує його недостатньо. Вона просто налякана, от і все.

Поліна спромоглася поділитися з ним цим, коли він повернувся до неї із кухні, повідомивши, що пічці гаплик й що краще її буде замінити. Зрозумівши, — або згадавши — що справа не в пічці, Мишко сказав, що насправді має свої недоліки, на які вона закриває очі. Додав, що почав з нею зустрічатися через щиру зацікавленість, а не через жалість, як їй здавалось. Поліна зітхнула із неабияким полегшенням. У неї не було підстав вірити цим словам, але у неї також не було цілі спростувати щось цією розмовою — їй просто хотілось знову відчути безпеку, що її приносив до неї Мишко щоразу, як вони бачились.

Вона вирішила ризикнути ще раз. І він був не проти.