Фанфіки українською мовою

    POV Рон

     

    Спочатку безперестанку розмовляли, все ще не вірячи, чи, навіть, до кінця не усвідомлюючи, що горокракс знищений. Нарешті… Носити його стало такою нестерпною ношею, що полегшення навіть порівняти не було з чим. Немов народитися заново. Немов скинути страшний тягар. Знову вдихнути на повні груди. І почати жити… Вони прокидалися, займалися своїми обов’язками, шукали, чекали, намагалися розгадати, але не жили. І навіть, здавалося, більше не сподівалися…

    І Герміона… От вона зрадіє! Стане трохи веселішою, не такою замкнутою, похмурою… Останнім часом дуже все складно йшло. Кожен, здавалося, був на межі. От-от зірветься в безодню власного безпросвіту…

    Ейфорія потроху згасала і ставало холодно. Заклинання сушіння у них не надто добре спрацювало, тому одяг все ще залишався вогким, аж обпікав шкіру. З рота йшла пара, на волоссі утворювався іній.

    Намет тонув у непроглядній темряві, і тонку фігурку Герміони крізь туман стало видно тільки тоді, коли вони підійшли майже впритул. Прозора, нерухома, така тендітна. Чомусь накотила тривога і радість здійсненого вислизала як крізь пальці. Перехрещені в спробі зігрітися руки на грудях. Нерухомий погляд на нього, Рона не спрямований. Погляд крізь нього. Скляний, без жодного виразу. Звичайно! Вони, два бовдури, навіть не подумали, що…

    – Горокракс знищено, – почувся трохи невпевнений, винний голос Гаррі. – Рон знищив його.

    Герміона не ворухнулася, ніби нічого не почула.

    – Патронус з’явився так раптово! Не мав часу думати, він міг зникнути! Лань привела до меча Гріфіндора. І я загинув би, потонув, якби Рон не врятував мене.

    Знову нуль реакції.

    – Мене розбудив галас. Гаррі вже не було, тільки світло віддалялося… Це був єдиний шанс його наздогнати…

    Виявилося, що говорити жах як важко. І чого їм здавалося, що вони повертаються героями? І чого зараз почувають себе повними придурками?

    Нарешті Герміона ворухнулася. Мовчки розвернулась і так само не дивлячись швидко пішла в намет.

    Гаррі кашлянув.

    – Ти ж знаєш, горокракс на нас сильно впливав… Вона подується і все стане на свої місця. Дай їй трохи часу.

    Рон нічого не відповів. Так, чортів горокракс! Непомітно, нишком все віддаляв і віддаляв їх, нарощуючи напругу. Коли вони востаннє збиралися разом? Просто розмовляли, жартували чи мріяли? Як раніше…

    – Іди, відіспись трохи. Я на сторожі, моя черга мала бути, – нарешті зітхнув. Вони позбулися його. Все владнається. Повинно владнатися…

    Сніг біля входу був повністю витоптаний. У Рона аж в грудях стиснуло, коли уявив собі як подруга кидається в їхніх пошуках, не знає, що думати, що вчинити… Ідіоти обидва! Але… Що було робити? Воно варте того! І вона зрозуміє…

    Підібравши кинутий біля входу плед, обтрусив, накинув на плечі, трохи зігріваючись, і став на пост. Місяць, що казна-звідки виринув з-за хмар, розмитою плямою висів у небі. Тихо. І тоскно.

    Пролунав тихий хрускіт камінців під підошвою, хтось вийшов з намету.

    – Ти щось забув? – Рон обернувся, очікуючи побачити Гаррі, але там стояла Герміона. У руках димилися два гарячі кухлі з чаєм. Стиснуті губи. Нездоровий рум’янець на щоках.

    Вона підійшла, мовчки пропонуючи один із кухлів. Він простяг руку, відчуваючи тепло, що торкнулося пальців. І душі.

    – Вибач мене. Нерви до одного місця.

    Голос був тихий і хрипкий. Бажання схопити її і пригорнути в обіймах відразу захлеснуло з головою. Як і багато разів раніше. Але довелося лише сильніше стиснути долоні. Чорт.

    – Знаєш, коли я зрозуміла, що ви зникли… Коли не знайшла нічого, що дало б хоч якусь підказку… Коли… – вона на мить заплющила очі, – Якийсь час я жила у світі, де вас більше немає… Тебе більше немає… І… Це було так нестерпно боляче… Так нестерпно…

    Дихати було важко. Їй було боляче. Йому було ще болючіше від того, що їй боляче. Від того, що не розумів, як цей біль припинити. Як допомогти… Він знав напевне як це. Відчувати безмежний розпач, що розриває зсередини. Смерть без смерті. Ті миті, в які занурило його прокляте творіння Волдеморта накрили, ніби він все ще стояв там, тримаючи меч Гріфіндора. Мертві батьки. Брати, Джіні. І вона, Герміона. Гинула від закляття Круціатус…

    Акуратно вийнявши кухоль з її зчеплених пальців і відставивши обидва в бік на лаву, Рон скинув плед з плечей і накинув на неї. Вона жива. Він живий. Зараз вони тут, разом. І тепер дуже гостро, так, як ніколи раніше, відчувалося, яке все хистке. Як все може змінитися в одну мить. Все може зникнути…

    – Ти нас теж вибач… Ми ж ідіоти, ти й так це знаєш, – почав невпевнено. – Ти остання людина, яку я хотів би зранити.

    Герміона стояла мовчки, не зводячи погляду. Потягла кінці пледу, сильніше загортаючись, але швидше інстинктивно, просто щоб щось зробити.

    – Знаєш, мені неймовірно пощастило, що я став твоїм другом. Другом такої розумної, хороброї, доброї та красивої дівчини. Найособливішої.

    Ніколи раніше він їй цього не говорив, хоч хотів мільйони разів. А чи буде шанс сказати згодом? Сказати ці важливі слова. І не тільки ці… Страх втрати знову вп’яв свої пазурі. Але цього разу втрати чого? Її як друга? Чи просто втрати? Перше, що він відчув після знищення горокраксу була тверда впевненість, що він повинен врешті розкритися. Не дивлячись на все. Незважаючи на можливі наслідки. Не розумів до кінця чому зараз, саме зараз має, можливо, зруйнувати все, тільки відчував, що так треба. Не вчасно? Чи навпаки?

    – Я багато разів тебе ранив, не хотячи, по дурниці. І дещо важливе… приховував. Знаєш… На четвертому курсі я хотів піти на бал із тобою. Але побоявся запросити. Побоявся втратити друга. І цей страх переслідував мене усі ці роки. З висоти цього визнання той… поцілунок… і що було після… воно виглядає зрадою, наче я скористався моментом… Воно мене страшенно мучить, та я просто не зміг стриматися… І в тебе зараз стільки переживань, і все, що говорю вже точно не вчасно… Але я не можу більше тримати все в собі… Таємниці руйнують. Я… не сподіваюся, що ти пробачиш… але ти дуже дорога мені. Ти ж знаєш це, правда?

    Слова лилися і лилися, хаотично, безглуздо, і не зрозуміти, чи ставало, нарешті, легше, чи навпаки.

    Герміона піднявши на нього сповнений болю погляд, слухала, не рухаючись, здавалося, навіть не дихаючи. Що він творить…

    Її губи раптом смикнулися і по щоці потекла сльозинка.

    – Роне, мені так шкода…

    Світ завалився. Він був готовий до такого. Це те, що уявляв стільки разів, що й не злічити. Але чи готовий насправді? Пережити в реальності?

    – Мені так шкода, що я не дозволила собі зрозуміти… і прийняти… Я відштовхувала будь-які думки, що це могло би бути… бо боялася втратити кращого друга… Боже, це так безглуздо… Так боляче бути поряд і завжди на відстані. І приховувати, переживати, що ти помітиш, що зрозумієш… Я така дурна…

    Вона ступила ближче, впускаючи свою долоню в його руку. Пальчики такі тонкі та холодні.

    – Я надто довго цього чекала.

    І вона його поцілувала.

     

    0 Коментарів