старі спогади

— Чому я вічно бачу, як тебе б’ють?  Чому ти не відповідаєш їм силою?  — злісно шипів Вей, намагаючись утримувати двері кабінету з історії (який був настільки історичним, що вже розвалювався) і не дати шкільним хуліганам проникнути всередину. — Та йдіть звідси! Ми не збираємось виходити!  — прикрикує він, тримаючи двері.

Після цього чорнявий мовчки змушує хлопця поруч допомогти йому, інакше зараз їм дістанеться ще більше. Так, звичайнісінький день у цій школі. Тільки сьогодні Френка не тупо лупцюють, а й дістають із порожнього кабінету, щоб побити його та «емо-підора», як вони часто його називають бонусом.  Що ж, може, спортсмени команди з баскетболу справді не мають більш адекватних або хоча б веселих занять, бо не сміється ніхто. Френк хотів був відповісти, але його фразу, що ще не почалася, перебив хлопець за дверима:

— Чим раніше ви вийдете, тим менше вас влетить…вам поб’ють.

— Чим раніше ти відкриєш буквар, тим раніше навчишся говорити, — передражнює високим «невинним» голосом Джерард, тримаючи і рятуючи двері від посиленого і наповненого злістю поштовху вперед. Образився на правду.

І всі в цій школі знали, що вони так говорили (або намагалися говорити) тільки щоб швидше впоратися з жертвою заради самоствердження за рахунок слабких і піти далеко-далеко з гордістю всередині, тому сподіватися, що поб’ють слабше – безглуздо.

— І як ти собі це уявляєш?  Я, один хлопець, який за життя віджався вісім разів у сумі, і три баскетболісти, які, мабуть, харчуються тільки протеїном, — все-таки відповідає він.

— Якщо ти такий розумний, то чому сам зараз нічого не робиш?

— Тому що це не мене б‘ють після школи, мені це не треба.

— Тим не менш, зараз ти теж нарвався на неприємності, вони хочуть побити і тебе, і тобі теж потрібні сили, як і мені.

— Я?  Це я нарвався? Я просто відбував своє покарання у вигляді дурного прибирання кабінету, це все ти! — І це була правда.

За Френком знову ув’язалися шкільні спортсмени, а ідеї краще, ніж забігти в темні двері кабінету, біля якого він проходив, у нього не було. Саме тому зараз вони знаходяться в одному класі і утримують і без того хиткі двері, за якими стоїть, ну, загроза йти додому в синцях і з кров’ю на губі. Успіхом тут називається хоча б встати з підлоги без опори після побиття баскетболістами.

— Ну, хочеш, я тобі допоможу зі прибиранням, коли їм набридне?  — сердито шипить Аїро, не дивлячись на співрозмовника, нишпорячи по класу в пошуках швабри або ще чогось, чим можна підперти двері зсередини. Десь у кутку за шафою з таблицями обов’язково має бути подібне, але питання в тому, як туди дійти, щоб двері не виломили.

Френк був би не Френком, якби не спіткнувся об повітря. Хоч він і не впав, але отримав злісний погляд Джерарда, чиї руки вже точно боліли від того, з якою силою йому доводилося утримувати ручку дверей. Руки вже тряслися, а бліде обличчя почервоніло.  Він і не знайшов нічого кращого, ніж залишити слід від свого масивного взуття на стіні поряд, бо, здається, з ногою ефективніше затримувати непроханих гостей.

Френк же тим часом вже намагався впхнути міцну дерев’яну палицю десь між ручкою, щоб вона не давала відчинити двері без них.

— Ми ж зараз на першому поверсі? — безглуздо запитує Джерард, отримуючи у відповідь небагатозначний кивок, — Вставляй швидше, — Френк сміється через те, що його уява зробила через цю фразу під незадоволений погляд хлопця навпроти, а після заспокоюється і ще ретельніше намагається зачинити двері, в якої виламано замок.

Вей, який за пару секунд опинився біля власноруч вимитого підвіконня з рюкзаком, залишивши Френка чаклувати з дверима одного, вже відчиняв вікно і вираховував як треба звідти вистрибнути, щоб нічого не зламати. Пощастило, що сіток на ньому не було, бо знімати їх треба вміти. Взагалі, напевно, крім малювання та виконання домашнього з літератури та мистецтва він добре зробити нічого не може, так що про москітні сітки навіть говорити не варто.

Подумати про те, як вибереться Френк було для нього останньою справою, але так підло чинити він все ж таки не міг.  Сам же Френк уже закінчив із дверима і схопив чорний рюкзак, підбігаючи до Уея.

— Ти ж не збираєшся?

— Готуюся, — коротко відповідає Джерард.

Одна його нога вже на підвіконні, а сумка з підручниками щойно полетіла вниз.

— Зараз ти дуже міцно тримаєш мене за руки і відпускаєш лише за командою.  А потім теж стрибаєш, тільки тебе вже ловлю я, а не земля. І швидше, блять, бо вони зламають швабру. І нас, — швидко і чітко промовляє Джерард і, тільки-но Френк встигає зрозуміти зміст сказаного, повністю залазить до вікна і, тримаючись за краєчок підвіконня, скидає ноги вниз. Чи то Айєро здригнувся від «І нас», чи то від несподіванки побачити хлопця, що вже висить за вікном, але через це він зрозумів, що треба схопити чорнявого за руки, тільки після злого погляду від нього ж.

По суті, цього всього можна було б уникнути якби школа не була такою високою, що на перший поверх з вулиці треба також підніматися сходами. Без цього хлопці просто зістрибнули б з вікна і втекли від дурноголових баскетболістів.

Дуже спітнілі долоні аж до побіління кісточок стримували чужі кисті рук.

— Відпускай, — каже впевнений, що приземлиться не на ті частини тіла, які легко зламати при неправильних діях, Джерард. Френк боїться, що зараз своєю дією поламає тендітного хлопця, але все ж таки відпускає.

Уей приземляється на ноги, а потім втрачає рівновагу і плюхається на дупу, але після негайно піднімається, не сміючи скаржитися на тимчасовий біль у правій стопі.

— А тепер стрибай до мене. І швидше, ми не маємо часу, — ніби в якомусь бойовику, де кожна секунда на рахунку, голосно говорить він. Неначе у фільмі жахів, де за героями женеться кровожерний монстр, що частково було правдою.

Френк незграбний. Ні, навіть не так.  Френк – неповороткий і неоковирний. У нього все валиться з рук, а він сам валиться на Джерарда, впевнений, що тепер чужа спина буде зеленою від трави. Обидва хлопці жалібно стогнуть і Аїро думає, що померти від цього падіння було б краще, ніж впасти прямо на предмет свого обожнювання. Чи, як-то зараз кажуть, на краша.

Старший ниє і зло дивиться на Френка, який, протилежно йому, дивиться зніяковіло і збентежено.

— А де твій, вибач, рюкзак? — спитав чорнявий після того, як піднявся з землі за допомогою руки Френка, щоб перервати незручну паузу. Аїро застиг, наче муха в бурштині. — Тільки не озвучуй те, що я думаю.

— У будь-якому разі ми повернутися назад не зможемо. Нам потрібна драбина, або якимось чином зламана баскетболістами швабра на дверях.

— Та там нічого важливого й не було…— сказав Френк, коли переконався, що його телефон на місті – в кишені штанців.

— Ну і чудово, можна йти.

Френк ледве встигав за Джерардом, а той все прискорювався без причини, наче образився і тепер не розмовляє.

— Чого ти за мною ходиш? — різко обернувся другий, випадково зачіпаючи плечем Френка. А й справді. З чого Аїро вирішив, що «можна йти» означало ні що інше, як «ходімо зі мною разом.  Можеш навіть за ручку мене взяти. І взагалі давай до мене додому»

Зараз вони стояли на тротуарі, поки на смугах руху в основному на невеликій швидкості проїжджали різні марки машин.

— Вибач, я думав, що ми підемо разом.

— Так? А ти ходити, мабуть, не вмієш?  Може, тебе ще через дорогу перевести, га?

*Вісім років тому*

— І що? — ображено надувся Френк, — Ну як хочеш. Але якщо мене зіб’є машина, я скажу мамі, що це через тебе.

Аїро зі злобою тупає ногою по тротуару, на якому вони стоять один навпроти одного, видаючи характерний звук.

— Ти так певен, що виживеш?

— Ні, — задумливо сказав хлопчик, — Гаразд, тоді я стану привидом і тебе лякатиму вночі. А ти міг просто допомогти мені.

Старший (хоч і всього на рік) дзвінко сміється, уявляючи як все життя буде мучитися від знущань дев’ятирічної примари.

— Ти ж дорослий, — з якимось докором, але все ж таки більше по-доброму і з усмішкою, відповідає Джерард.

Йому, щоб потрапити додому, взагалі не потрібно переходити на іншу частину вулиці. Ні, справді, навіщо він взагалі зараз йде далі з дивним хлопцем порожніми вулицями?

***

— Як тоді? — сміливо каже Френк, натякаючи на забуте. Впевнений, що тільки він пам’ятає події восьмирічної давності.

— Оу.

Багатослівно, красномовно та змістовно, чи не так?

— Я думав, ти вже про це забув, — зам’явся Вей, відповідаючи максимально тихо. Ще кілька секунд і йому, людині, для якої не властива  незручність, стане справді незручно.

— Аналогічно. Знаєш, я не знаю, навіщо говорю тобі це, але після того випадку, кожного разу бачачи тебе, я хотів підійти і подружитися. Мені навіть кілька разів снилося, що ми вже друзі.

— То чому не підходив? — посміхається Джерард.

— Тому що ти постійно з кимось. І часто без настрою. Як сьогодні, наприклад.

Напевно, розповісти про його постійні спостереження за Уеєм у їдальні варто трохи пізніше, коли вони почнуть нормально спілкуватися. Якщо почнуть, звісно.

— Ну, це ж не привід втрачати вісім років даремно, га? — підійшовши ближче, бадьоро говорить він уже з гарним настроєм, — Здається, нам варто надолужити втрачене. Якщо ти живеш там же, де і тоді, то можеш починати розповідати про свою сім’ю, захоплення і нещодавно переглянуті фільми. А потім я тобі про улюблені книги.

Ще краще запрошення провести додому після довгої розлуки? Не буде.

***

— Підеш зі мною завтра по сходи до фізрука?  — розриваючи довгий поцілунок, раптом тихо каже Френк, викидаючи серветку із сумнівним вмістом у смітник під столом своєї кімнати.

Через кілька секунд він уже натягує назад боксери та застібає ремінь на джинсах.

— І це все що ти скажеш, після того як я тобі страшенно круто, визнай, подрочив?  — трохи піднімає брову Джи, скептично посміхаючись.

Він знову притягує Френка у свої обійми, міцно стискаючи.

Вони стоять посеред закритої кімнати Аїро, що знаходиться на другому поверсі, серед купи постерів різних гуртів та ледь чутної старої музики на програвачі.

— Ну, я думав, що наші стосунки за цей день дійшли до рівня ходіння школою поруч. Хоч би за сходами до фізрука, — майже ображено вимовляє Френк, намагаючись усунутись від теплого тіла поряд. Це за те, що по сходи не погодився піти.

— О, звичайно. Я тобі більше скажу – вони дійшли до рівня ходіння по школі за ручку, — все так само з теплою усмішкою відповідає хлопець, додаючи трохи сарказму і хапаючи Аїро, що увертається, за руку. Цілує його в скроню, — І до затискання біля локерів.

— Фу, там же брудно, — кривиться Аїро.

Джерард (незрозуміло навіщо) починає легко похитувати їх з боку на бік, ніби присипляючи, як малу дитину. Але це не викликає несхвалення, тому що другий тільки сильніше лине до нього, хапаючись за футболку, наче це все нереально і Джерард може зникнути.

— Ми ж не будемо там трахатись.  Хоча краще дізнатися, які шафки належать баскетболістам, а то ми не тільки ризикуємо отримати на горіхи, а й інфекцію собі занести смертельну від них. Хто знає що у них там: сифілис, ВІЛ?

Кімната заповнюється щирим сміхом до того моменту, як Джерард не замовкає, замислившись уголос:

— А навіщо тобі сходи?

— Мій рюкзак залишився в класі історії. Ну, і швабру ми поставили самі, – підтискає губи Френк, — Але ми разом заліземо завтра через вікно і, якщо обидва залишимось живими, заберемо мій рюкзак. Ти ж підеш, чи не так, Джи?

— Куди ж я тепер подінусь? І нагадай мені завтра, що все, що сталося сьогодні – не сон. А, та ще! Сідай з нами в їдальні, а не в тому моторошному кутку.

— З тебе апельсиновий сік.

— За що!? — невдоволено вигукнув старший. Взагалі, Джи тільки радий купувати Френкові щось смачне, що покращить йому настрій, але ж треба дізнатися, з чого він так.

— За те, що якщо я відчуватиму себе зайвим з вами, то мені треба зайняти чимось свій рот. Як би дивно це не звучало.

— Чого це ти будеш зайвим?  — не розуміючи, кліпав очима Вей.

У їхній компанії друзів не був зайвим навіть Майки – брат Джерарда, який постійно мовчить, сидячи у телефоні чи дивлячись у таріоку, але все одно чудово знає, що стосунки з рештою не погіршаться навіть якщо їх не підтримувати. Хоча б у межах їхньої невеликої компанії.

— З того, що мене там ніхто не знає і, відповідно, я для вас ніхто.

— Ну, я вас познайомлю між собою.  Тим більше, ти тепер мій хлопець, тому рано чи пізно вони повинні про тебе дізнатися, — перебираючи чуже волосся, каже Джерард, поки Френк завмирає, переварюючи другу частину почутої інформації.

— Я твій хлопець? — здивовано перепитує він. Якщо так, то це найкращий сон і покидатися не хочеться.

— Тільки якщо ти не проти, Френкі.

— Я дуже-дуже-дуже не проти! — відповідає Аїро. Ніколи в житті він ще не відчував такого повного і всеосяжного щастя від кількох слів, — Кілька років вже, як не проти, — тихо додає собі під носа.

— О, тоді завтра чекаю тебе на порозі школи за тридцять хвилин до дзвінка.  Тепер ти від мене не відв’яжешся, — сказав Вей, клацнувши молодшого по носі і тут же залишивши поцілунок у цьому місці, викликавши сміх у Френка.