Вижити

Моє серце гупало в грудях, як удари барабана, лунаючи гучно та болісно у вухах. Я була у пастці, відчуваючи себе беззахисною та вразливою, оточена з обох боків. Мої руки тремтіли від страху. Я не вмію боротися, не знаю як захистити себе. Єдиний раз, коли я дала відсіч – було чисте везіння і сп’яніння Марка. Але зараз, якимось чином, я мушу вижити. Світло ранкового сонця, що пробивалося крізь вікно, робило кімнату ще меншою, ще більш пригнічуючою. Я відчувала як адреналін заливає мої вени, готуючи мене до неминучого протистояння. Кожен предмет навколо міг стати зброєю, кожен рух міг бути вирішальним. Тінь, що відкидала фігура Гіпсона, могла стати моїм єдиним шансом передбачити його наступний рух. Але все змінилося, коли я зрозуміла, що справжній лідер тут – Коул. Я наче линула своїм чуттям до нього, малюючи мені картину правди, воно намагалося захистити мене? Щось дуже дивно, та я цілком повірю що це адреналін. Погляд молодшого чоловіка, сповнений холодної зацікавленості та розрахунку, застиг на мені. Він ніби тягнув мене у свою гру, залишаючи мені занадто мало простору для маневру. Я відчувала, як повітря у кімнаті стає густішим, а час сповільнює свій біг, змушуючи кожну секунду витягуватися до нескінченності. Що це? Чому я так дивно поводжуся, точніше, відчуваю все навколо не так, як звикла відчувати.

– Ми все ще можемо все вирішити мирним шляхом, чи не так, Коул? – Відчай тремтів у кожному слові, що я вимовила, а тон у моєму голосі був настільки мізерним, неначе я благала. 

– Не гадаю що це можливо, коли твій вовкун біжить сюди щосили. – Коли він почав перетворюватися, моє дихання перехопило. Його очі випромінювали чорні діру, вони були груглими та великими, а шкіра зблідна та стала сірою з блакитним відблиском, мов метал в місячному світлі. Тіло чоловіка почало викривлятися і збільшуватися, він весь був наче зліплений, я бачила кожну його м’язу та кісточку. Ноги були викривленими із сильними стегнами і ікрами та стали схожі на кенгурячі, а руки довгі і м’язисті з великими, потужними кігтями на кінцях пальців. Його обличчя, Господи, воно стало схоже на голову вовка, але меншу і без шерсті. Зуби перетворилися на щелепу білої акули. – Розумієш, ми не бажаємо тобі зла, але все надто заплутано. Я обіцяю зробити все швидко, мені лише потрібна твоя кров. У домовині ти будеш так само прекрасна як і зараз, Меріанно. – Кожне слово відлунювало в моїх вухах, як прокляття. Меріанно, щось знайоме, та не можу пригадати де я це могла почути. Замість того, холодний потік жаху та безвиході почав огорчати мене з ніг до голови.

Паскудство, жах огортав моє серце, як льодяний панцир, коли я усвідомлювала, що стикаюся не з галюцинаціями, а з чимось значно жахливішим, або я не маю іншого пояснення тому що зараз відбувається. Тінь Гіпсона, витягнута та незмінна, мов знак долі, натякала що іншого шансу у мене не буде. Мій відчай перетворився в рішучість, і я швидко жбурнула телефон у створіння, сподіваючись, що це відволіче його. Тепер чи ніколи. Я хотіла швидко оминути його та вискочити у коридор, та переоцінивши свої сили, мої коліна щосили вдарилися об дерев’яну підлогу. Здавлося що створіння навіть не намагалося оцінити мої спроби порятунку, він просто підставив мені свою жахливу лапу, через яку я перечепилася. Ноги електричним током пробивав біль, але я відкинула це на потім. Не час здаватися! Я швидко розвернулася та майже встала, як несподівано пазурі смикнули мене за волосся та потягнули на себе, як хижак свою жертву. Час зупинився, ніби змовився зі мною, перетворивши кожну секунду на вічність. Моє серце стукало настільки голосно, що перебивало мій страх. Я зігнула ногу та перекотилася назад, опинившись прямо біля нього. Серце моє зупинилося в очікуванні, але я не мала часу на вагання. Скориставшись ефектом несподіванки, відкинула його подобу руки та, додавши що дужче сили, вдарила у підкоління. Все відбувалося так швидко, що я ледь встигала за подіями. Він впав, кричачи від болю, а я, зненацька опинившись на ногах, зрозуміла, що в мені є сили боротися. Я не здавалася і не збиралася цього робити. 

– Чого ти вилупився? Хапай її! – Гаркнув голос, пронизливий і жорстокий. Я опустила очі, і переді мною, лежав той самий чоловік, що ще мить тому був страхітливим монстром. Він повернувся до своєї людської форми? Це було за межами мого розуміння, воно виходило за рамки реальності, підштовхуючи мене до межі страху і невіри.

Я озирнулась і побачила Гіпсона, який миттєво зник у спалаху швидкості, неймовірної, мов світло, що пронизує темряву. У мене ніколи б не було шансів виступити проти нього, мої очі ледь встигали за його рухами, мій розум не міг передбачити, що він зробить наступної миті. Ще не встигла я зрозуміти, що відбувається, як його холодні, як лід, руки обхопили мою талію, стискаючи її безжально боляче, та він зробив це так легко, неначе я важила зовсім нічого, була легшою за пір’їнку.  Я боролася, з усіх сил намагаючись вирватися, але його хватка лише зміцнювалася, мов сталеві обручі, що безпощадно стискали мене. Страх заливав мене з голови до ніг, немов чорна, липка хвиля, що готова була поглинути мене цілком. Я усвідомила, що опинюся десь, де немає виходу, з кимось, кого не здатна зупинити. Жах почав сковувати мене, як несподівано я відчула те саме чуття, що здавалося мене і не покидало, просто чекало свого часу. Моя рука інстинктивно вхопила хоч якийсь ніж зі стійки, коли Гіпсон проносив мене повз холодильник, на якому вона стояла. Я замахнулась, навіть не намагаючись цілитися, просто штрикала навмання, вкладаючи увесь свій гнів та страх, усе своє бажання жити. Але я відчувала – це не зупинить його. Він не реагував на біль, мої удари лишали в ньому дірки, що не кровоточили. Як мені вижити проти тих, кому я не можу навіть нашкодити? Треба знайти слабке місце, воно має бути. Відчай заполонив моє серце, але я не могла здатися. В останню мить, наповнена адреналіном, я вирішила спробувати щось дійсно жорстоке – очі. Якщо не спрацює це, то не спрацює вже нічого. Це був відчайдушний рух, але не вагаючись ні секунду, я замахнулася і ввігнала ніж прямо йому в око, викликавши різкий крик болю. Вже через секунду я впала на підлогу, відчувши як страх почав відступати, я зітхнула від полегшення та відчуття, що кожен подих – це боротьба.

– Суко! – Гіпсон тримався на обличчя рукам, але не дивлячись на цей удар, з нього все ще не впало жодної краплі. Він почав задкувати до напрямку дверей, не зупиняючи свій крик. 

Чому ніхто не чує? Чому ніхто не приходить на допомогу серед білого дня, у цьому бурхливому студентському гуртожитку, де кожен крик має лунати у коридорах? Але, в цьому вирі страху та хаосу, мене охопила лише одна думка – вижити, за всяку ціну. Спроба піднятися з підлоги перетворилася на безнадійну боротьбу. Моє пошкоджене тіло здавалося відмовляти мені в послузі, а мої щиколотки раптово стали в’язницею, коли Коул схопив мене за них своєю перетвореною рукою, бе мало жахливий та нереальний вигляд. Він тягнув мене до себе з невимовною злістю та ненавистю в очах. Я застигла, розгублена, безпорадна, не знаючи, що робити далі. З одного боку – Гіпсон, який немов вартовий блокував двері, з іншого – ця незрозуміла, ворожа істота, Що була монстром, готовий поглинути мою суть прямо тут і зараз. Страх стиснув моє серце, а відчай огорнув мою душу, залишаючи мене один на один з неймовірною загрозою.

– Схоже, моя обіцянка була марною. – мовив Коул, його голос звучав похмуро, наче передвісник найгіршого. – Доведеться трохи спотворити твій вигляд, мені дійсно шкода, але ти не залишаєш мені вибору. – Його слова були як зловісні дзвони, він підняв мене за ногу, я опинилася догори ногами, відчуваючи, як кров поспішає до голови. О, Боже мій! Його друга рука також перетворилася на цей кошмар. Пазурі виглядали готовими розтерзати мене на шматки. Він замахнувся і я була готова до того що він розурке мене на клаптя своїми пазурями. Він замахнувся, і я сильно замружила очі, готуючись до найгіршого. Мені здавалося, що я вже відчуваю гострі пазурі, що роздирають мою шкіру, розривають моє тіло. Це кінець. Я не могла нічого зробити, лише чекала на неминучий біль.

У той фатальний момент, двері раптово вибухнули, гуркіт їх падіння відлунював по всій кімнаті. Проте, на диво, не пролунав жоден звук від Гіпсона. Він ніби розчинився у повітрі, залишивши після себе лише відчуття порожнечі. Але у ту мить мене це не хвилювало. Мені здалося, що я відчуваю його важкий погляд, спрямований прямо на мене. Я не могла пояснити, звідки в мене з’явилось це відчуття. Можливо, це було те нове, загадкове чуття, яке останнім часом так мені допомагало, а можливо, це було моє власне бажання вірити, що це він – мій рятівник. Якимось чином, глибоко всередині, я відчувала полегшення та радість. Віра в те, що я виживу, зміцніла в моїй свідомості, майже фізично відчуваючи присутність Темного, як якір у цьому хаосі. І раптом, як блискавка, мене відкинуло в сторону, наче я була невагомою, порцеляновою лялькою. Моя голова вдарилась з такою силою, що здавалося, ніби всередині щось луснуло. Неприємний, різкий біль заполонив мої думки, роблячи все навколо розмитим та нечітким. Мої очі, незважаючи на всю мою боротьбу, почали закриватися, відмовляючись бачити світ, що вже не міг мені запропонувати нічого крім болю та страху. Далі все, що я могла робити – це слухати, але чи це була реальність, чи лише галюцинації, я не могла сказати. Мене поволі огортала білосніжна пелена, така спокійна, така ласкава. Вона манливо нашіптувала мені залишитися з нею у цьому спокої. І тоді, в останній момент перед повним зануренням у тишу, я почула ледь чутний, знайомий, мелодійний голос, що співав мені колискову, відокремлюючи мене від жаху реальності. “Спи, Еліс, у нічній мглі. Зірки тихенько поцілують твої скроні. І ніч тебе, як і день, захистить. Світлом місяця ти обернулась та до матері вернулась. Моя ніжна і легка, твоя душа, як ніч, велика. Спи, ніхто не зможе тебе знайти, твоя чистота – це твій щит від біди. Спи, дитя, у мрії линь. Спи, моя донечко, баю-бай, крила сновидінь тебе понесуть у білий край.” Чому цей голос так наполягає на тому, щоб я занурилася в сон? У моїх венах пульсувала необхідність прокинутися, адже від цього залежало моє життя. Але цей голос… він звучав так знайомо, так вабливо. Може, на мить зануритися у цей магічний спокій? Ні, я не могла цього дозволити. Та пелена, що поволі огортала мене, ставала все щільнішою, наче в’язь, що затягувала мене все глибше у вир чорної діри, поглинаючи кожну спробу мого опору. Я мушу прокинутися! Зараз! Негайно! Я почала боротися, з усіх сил намагаючись вирватися з цих липких ланцюгів сну, кричала, благала, щоб вона відпустила мене, перестала співати свою заспокійливу мелодію. “Ти мій скрижаль.” Ці слова лунали в моїх вухах як смертний вирок. Ні, не можна здаватися. Ще трохи. Я маю розплющити очі. Розплющ свої очі, борись! Вставай! Ти маєш це зробити. Зараз!

Поступово, осліплююче біле світло почало розсіюватися, розкриваючи переді мною сцену, наче зіграну в театрі тіней. Я бачила його – Темного, як він тихо пересувався кімнатою, дивлячись прямо на Коула. Кожен рух був наповнений грацією та смертельною серйозністю. Вони вдвох ходили колом, наче у якомусь ритуалі. Коул опинився неподалік від мене, його руки все ще мали вигляд кошмарних знарядь, готових роздирати та руйнувати. Але Темний… він здавався абсолютно спокійним, ніби не лише бачив таке вже багато разів, а й був готовий до будь-якого розвитку подій. В його очах не було ні краплі здивування, тільки холодний розрахунок та незламна воля, готові в будь-яку мить розпочати напад. Усе це створювало відчуття невимовної напруги, мій пульс прискорювався в очікуванні того, що має статися.

– Ось як я бачу цю історію: ти, безнадійно намагаючись перемогти нас обох з Гіпсоном, – Коул говорив із зловісною усмішкою, навіть не помітивши відсутності свого союзника, – Але навіть у твоїй найсміливіший фантазії ти не знайдеш кращого виходу із ситуації, ніж обернутися, аби захистити її. Та ось що станеться: ця кімната буде замолою для твоєї подоби. Вона – за твоєю спиною, ми – перед тобою. Ти зачепиш її першою, можливо, навіть випадково уб’єш, не встигнувши загарчати на нас, почнеш скавчати. Поки твоя щеняча кров і подоба оволодіє твоїм розумом, через скоєне, ми  віднесемо її геть. Ти, нездатний пробачити собі, шукатимеш помсти, але потім загинеш від своїх же думок, як це буває з шавками твого роду. Чудова історія, чи не так? Щось на кшталт Ромео і Джульєти, але набагато трагічніше. Я просто захоплююся своєю кмітливістю!”

– Як на мене, ти забагато говориш. – Його голос звучав так тихо, але водночас переповнений небезпечною силою, що змусило маленьким сиротам пробігтися моїм тілом. Але це не був страх. Це був захват, сповнений таємничої привабливості, що віяла від Темного. І ще щось, глибше, інтенсивніше, що я не могла пояснити. Я відчувала себе дурнуватим дівчиськом, засліпленим його магнетичною присутністю, але не мала жодного уявлення як собі допомогти. Його слова викликали в мені бурю почуттів, серед яких було нестримне бажання.

Все відбулося в мить ока. Темний кинувся на Коула з риком, що лунав з глибин його душі, наповний впевненістю та силою. Сцена переді мною перетворилася на хаотичний вихор битви, де кожен рух був занадто швидким, щоб його повністю осягти. Коул, незважаючи на всю свою жорстокість, виглядав безсилим перед Темним. Він був як блискавка, точний і невблаганний у кожному своєму ударі, завдаючи все більшої шкоди своєму ворогу. Та не дивлячись на все, я не могла відірвати погляд від Темного, точніше від того, що мені все-таки вдавалося зловити. Його сила, рішучість, і неймовірна привабливість захопили мене. Пасма його волосся розліталися на всі боки, створюючи ауру дикої краси. І він був без своєї звичної панами, завершуючи його неймовірний образ, що я навіть уявити таким його не могла. Та я прибацнкта наглухо! Навколо мене точилася битва не на життя, а на смерть. Битва за мене! А я не могла відвести погляд від цього витвора мистецтва, що оволодів моїм серцем.

Я зібрала всі сили, намагаючись піднятися, аби не стати на шляху Темного у цьому розпалі бою. Але незабаром це виявилося зовсім не потрібним. Затамувавши подих, я спостерігала, як тіло його ворога важко впало на підлогу, безжиттєве та обезсилене. Темний повільно повернувся до мене, його погляд був настільки глибоким, настільки пронизливим, та стурбованим ніби в моїх очах був увесь його світ. Чи, можливо, це було лише моє бажання – бути його світом. Раптово, двері ванної кімнати з гучним тріском вилетіли з петель, збуджуючи моє серце новим страхом. Перед нами з’явився Гіпсон, його обличчя було спотворене та жахливе, око було живим свідченням битви. Відраза накотилася на мене хвилею, і мені стало моторошно нудно. Не зараз, благаю. Не перед ним, не коли я так близько до смерті, і, можливо, поруч з найкращим чоловіком у моєму житті. Я обіцяла собі, що дам волю своїм емоціям, але лише тоді, коли опинюся наодинці. Тепер же, я мусила залишатися сильною.

– Ти не здолаєш мене, ми обоє це знаємо. Просто дай нам піти, і я не вб’ю тебе… сьогодні. – Голос Темного звучав засторожливо, та всі ми чудово розуміли, що це нічого не змінить. Ми залишимося або живі, або мертві. Звісно, я сподівалася на перше.

– Твоя сука виколала мені око, а ти хочеш щоб я вас відпустив на прогулянку у парк? – Коли він оскалився, я відчула, як по моєму тілу пробіг холодний жах. Його зуби вишикувалися у два ряди, немов у білої акули, готові розірвати на шматки. 

Через мить Гіпсон зробив крок у нашому напрямку, Темний з грозовою швидкістю метнувся на нього. Вони зіткнулися в гучній, розлюченій сутичці, кожен удар відгомонював у моєму серці. Мої очі не встигали слідкувати за кожним рухом Гіпсона, що намагався вкусити Темного, але той, наче володіючи передбаченням, вправно ухилявся від кожної атаки, ніби читав його думки. Проте, попри весь цей балет ухилів і контратак, Темний все ще не міг завдати остаточного удару. Моя душа наповнювалася льодовим страхом – Темний може постраждати через мене, тут, прямо на моїх очах. Це була думка, яку я не могла витерпіти. В одну мить Гіпсон здійснив раптовий випад, але, здавалося, це саме те, на що Темний чекав. З неймовірною швидкістю він вдарив Гіпсона в горло, використовуючи мить замішання, щоб штовхнути його в бік вхідних дверей, тим самим заблокувавши нам єдиний шлях до втечі. Я відчувала, як моє серце зупинилося, спостерігаючи за ним.

– Хутко! – його голос прозвучав наказово. Він обернувся до мене, схопив за руку і рішуче поглянув на вікно.

– Ні, це божевілля! Ми загинемо! – вирвалося в мене, коли я усвідомила його наміри. – Ти знущаєшся. – Тільки я встигла це промовити, як він огорнув мене всім тілом. В його очах я побачила рішучість, яка не залишала жодного шансу для заперечень.

– Краще це, ніж дати йому вчинити з тобою те, що він задумав, – це були останні слова, які я почула перед тим, як в моїх вухах загримів лякаючий звук розбитого скла. Моє серце замерло від страху, відчуваючи, як ми разом з Темним летимо в безодню невідомого.

Невагомість була ледь відчутною, але водночас лякаючою. Вітер, що обвивав нас під час падіння, здавався холодним та жорстоким обіймом долі, що не залишав нам надії на порятунок. Адреналін захлинався в моїх жилах, перетворюючи кожну секунду на вічність, поки ми мчали вниз. Я розуміла, що цей момент вільного падіння, у порівнянні з жахами, що лишалися в моїй кімнаті, був найбезпечнішим місцем на світі. Темний тримав мене так, ніби хотів поглинути своїм тілом, перетворитися на мій щит, мою подушку безпеки, на все, що могло взяти на себе весь удар падіння. Його дотик був неймовірно теплим і заспокійливим серед хаосу, що вирував довкола. І раптом, все скінчилося. Удар вирвав з мене подих, але обійми Темного все ще міцно стискали мене, захищаючи від будь-якої небезпеки. Ми впали, і гучні крики людей на вулиці вдарили в вуха з усією силою. Лежачи на ньому, я підняла очі й побачила в його погляді невимовне запитання, повне турботи та занепокоєння.

– Ти жива? – його голос прозвучав хрипло. 

Я мотнула головою. З великою напругою в тілі, я змусила себе швидко встати. Раптово мою увагу привернула купа згорнутих килимів, що лежали прямо під нами, м’яко прийнявши наше падіння. Він знав про них? Чи це було випадковістю? Він не міг так безрозсудно ризикувати нашими життями. Але в той же час, десь глибоко всередині, я відчувала вдячність за цей шанс, що врятував нас від, мабуть, неминучої смерті. Цей момент, коли ми стояли на килимах, що стали нашим рятувальним острівцем серед бурхливих подій, здавався мені таким романтичним. Це додало ще один шар глибини моїм почуттям до Темного, що вражав мене своєю непередбачуваністю та силою.

– Ви що взагалі з глузду з’їхали? А якби ви вбилися? – Суворий крик чоловіка, що був метрів сто від нас, витягнув мене з мрій, – якщо бажаєте померти, то дочекайтеся коли за вами прийде смерть, а не біжіть їй на зустріч!

– Саме цим зараз і займаємося! Дякуємо за турботу, пане! – вигукнув Темний, його голос відлунював із рішучістю та іронією. Він міцно схопив мою руку, і ми з неймовірною швидкістю понеслися у незнайомому напрямку. Його хватка була міцною та впевненою, і я відчувала, як він безстрашно веде мене через невідомість, залишаючи за собою хаос та небезпеку. 

Моє серце стукало в грудях від адреналіну та невпевненості. Кожен крок з Темним був як стрибок у безодню, але я відчувала, що з ним – я у безпеці.

– Куди ми біжемо? – Я все таки віришила уточнити наміри людини, якої я також не знаю.

– Ну, припустимо, до машини – сказав він легко, мов нічого незвичайного не сталося. Його голос звучав невимушено, наче він просто не брав участь у смертельній сутичці і не стрибав зі мною з вікна, виживши якимось дивом. Замість цього, він виглядав неначе звичайний хлопчисько, що безтурботно жартує серед звичайного дня.

– Мені не смішно, – мої слова прозвучали різко, і я зупинилася, вп’явши свій погляд прямо в його очі, – Ти не змусиш мене зробити навіть кроку, поки не поясниш, куди ми йдемо. – Його обличчя стало трохи серйознішим, але здебільшого залишалося добрим, прикрашаючи кутики очей тими чудовими промінчиками.

– Далеко від усього цього лайна, в місце, де тебе не зможуть так просто знайти.

https://t.me/skrizhali_spogadiv