Асторія Ґрінґрас

Oh, I got heaven
Inside of me
And I’m an angel
I was sent here
To keep you company
Mannequin Pussy “I Got Heaven”

Відчуття, даровані новою паличкою, захопили Драко і не давали тривожитись через повернення до Гоґвортсу. Він зможе чаклувати! Нарешті. Така спокуса — просто зараз роз’явитися подалі звідси, втекти, щоб ніхто не міг знайти. Ні міністерські щури, ні дурні викладачі, де навіть батьки до нього не доберуться! Але… Він не міг пригадати жодного місця, де б йому було добре. Тоді може безлюдний острів? Невідома нікому країна? Збіса йому здався острів. Він там знову буде нічим і ніким ні для кого. Бунтар всередині вимагав тікати і руйнувати. Та розум і щось схоже на сумління зацькувало того вільнодумця. “Ти нічого не вартий сам. До того, ж ти занадто любиш увагу, щоб ховатися під пальмовим листям на безлюдному острові”. Але не такої уваги він прагнув… Чарівниця з маленькою дитиною перейшла на протилежний бік дороги, щоб обійти стороною Драко.

— Твою паличку мені доведеться поки забрати, на жаль, — мовив Слизоріг. — Я маю простежити, щоб ти випадково не використав якісь чари до прибуття в Гоґвортс. Там паличка буде піддана чарам контролю, аби міністерство могло відстежувати твої заклинання. Пані директорка поверне її тобі. Не хвилюйся, це радше запобіжний захід.

Драко неохоче віддав те єдине, що від нього не відвернулося, що його обрало, що стало його новим другом.

Зі Слизорогом вони вирушили за рештою речей, а звідти одразу до Гоґсміда. Селище зустріло їх похмурим, але палким днем. Повітря було важким, вологим, Драко і Слизоріг швидко спітніли, бредучи до школи пішки. Час тягнувся дивно. І повільно, і швидко водночас. Драко розмірковував, яку стратегію обрати. Можна бути білим і пухнастим, та в це ніхто не повірить. Можна бути злим та агресивним, але на це немає сил. Все, що йому імпонувало: непомітно прокрастися в кімнату і не виходити до понеділка. А потім… Головне відвідувати заняття і чаклувати собі. Не стикатися з однокурсниками, такими як Поттер чи Ґрейнджер, було б майже неможливим, на жаль.

Ось Драко, блідіший за своє платинове волосся, і червоний як рак Слизоріг, важко дихаючи, але кожен з різних причин, дістались до воріт замку.

— Вчасно встигли до обіду! — промовив Слизоріг і відкрив двері, весело тупочучи своїми короткими ніжками. Він не помітив, що Драко завмер перед порогом, гадаючи як краще вчинити.

Спочатку він вирішив, що час обіду — ідеальний для непомітного проникнення в спальню. Однак його шлунок гучно забурчав, виказуючи активну незгоду. Драко зовсім не їв сьогодні. А інша нагода могла статись вже на вечері. Але і там буде багато людей. “Невже я такий сцикун?” Або це інстинкт самозбереження. Він вирішив, що встигне занести речі і повернутись наприкінці, коли людей буде поменше. А це означає, що вечерю можна пропустити.

Зайшовши до Великої Зали, Драко зразу надягнув байдуже до всього обличчя. Наче його не було, наче не на нього всі тикали пальцем і шепотіли сусідам. Він спокійно дивився лише в напрямку слизеринського стола, де сиділо кілька людей у центрі. Сів подалі від них і прийнявся їсти все, що лежало поблизу, намагаючись слухати тільки хрускіт у роті. Він не хоче знати, що відбувається навколо. Не сьогодні.

Не встиг Драко дожувати першої страви, коли почув веселе “Привіт” справа від себе. Мініатюрного зросту, пишногруда, злегка повнотіла слизеринка зверталась до нього. Дівчина мала світле, практично сиве волосся, заплетене в косичку, з якої вибивались кілька прядок. Обличчя дитяче, світле, окрім брів та очей — зелено-карих з легким натяком на загрозу. Довгі спокусливі вії і легкі веснянки, що вкривали гладку порцелянову шкіру, додавали їй тієї рідкісної привабливості, коли важко відірвати погляд. Сяюча велика посмішка викликала бажання посміхнутись у відповідь. Якби Драко був не таким зацикленим на своїх проблемах, обов’язково розправив би плечі, можливо, зробив би комплімент, можливо, пофліртував би з нею. Натомість він відвів байдужий погляд у свою тарілку, очікуючи якоїсь підстави.

— Привіт, — пробурмотів він.

— Я — Асторія. Певно, не пам’ятаєш. Я вчусь на 6-му курсі. Моя сестра Дафні вчилась разом з тобою, — говорила швидко, емоційно і до болю у вухах гучно.

— Авжеж, так. Я зрозумів, хто ти, — без особливої теплоти сказав він, вивчаючи тарілку.

Вона сіла поруч.

— Не багато в цьому році слизеринців, так?

Драко кивнув, беручись до яєчного рулету з горохом.

— Я думала, нас тут поб’ють або наб’ють тату на лобі “мерзотники”, — посміялась вона.

— Кого поб’ють?

— Тату. Це малюнок на тілі. Як чорна мітка, — її очі ковзнули по передпліччю Драко. — Тільки в маґлів набивають все, що завгодно від слів, до цілих картин. Так це в них зветься. Тату.

Вона так легко говорить про чорну мітку, наче не знає, що сидить з носієм однієї такої.

— Ясно.

— Мені батько сказав на початку року, — вона знизила голос і насупила брови: — “Їдь, Асторія! Грошей в нас нема на закордони, тож плавай як хочеш, а то відправим тебе до тітки-сквибки!” А вона класна в мене, тату оці робить маґлам. Та тільки без магії та-а-а-ак довго-о, що вмерти можна. А тебе чого сюди відправили?

Її абсолютно не дратувала мовчазність Драко. Здавалось, що ця дівчина завжди знайде про що поговорити. Драко подумав, що поки це перша людина, яка з ним взагалі завела розмову попри усе. Треба бути привітнішим з нею.

— Міністерство дозволило повернутись. Я не був проти.

— Ой, ненавиджу міністерство. Весь будинок перелопатили своїми ніфлерами і детекторами. А ми навіть не входили до смертежерів. Дискримінація слизеринців — це жахливо!

— Ага.

Йому хотілось погодитись з міністерством. Слизерин — мічені, браковані, гнилі, зіпсовані. Та байдуже.

— У нас в сім’ї нормально ставляться і до маґлів, і до маґлороджених, — вела вона далі.

— Пощастило.

Він мав би прикусити язика, бо ж знав, що його однокурсницю Дафну Ґрінґрас не раз висміювали за рівне ставлення до всіх. А в останні роки вона взагалі була мовчазна і намагалась нічого не говорити, аби не наражатись на знущання з боку таких як Мелфой. Часто називав дурною чи дивачкою за нейтралітет її родини у ставленні до Волдеморта.

— Напевно, — Асторія стенула плечима і взялася гризти соковите червоне яблуко, наче воно було її найлютішим ворогом.

— Добре, побачимось у вітальні, — сказав Драко, пхаючи по карманам мантії печиво, цукерки та фрукти — запаси на вечір.

— Стривай! Я теж іду, — сказала Асторія, хапаючи його під руку.

Асторія Ґрінґрас притягувала чужі погляди своєю привабливістю — на неї звертали чи не більше уваги ніж на Драко. Вона мала в собі щось таке гордовите, вишукане, наче її не турбує, що скажуть інші. Впевнена, рівна постава аристократки прекрасно поєднувалась зі щирим заливчастим сміхом дитини. З нею він почувався безпечніше і впевненіше. Незрозуміло чому Асторія прийняла його доволі швидко, тому він ще не поспішав цілком довіряти цій дивній дівчині.

— Пане Мелфою! — почув він за спиною голос директорки. — Зайдіть до мене сьогодні після вечері, — додала, кинувши поглядом на його нову знайому. — Зможете отримати паличку.

— Вона здається нормальною, — шепнула йому Асторія по дорозі до слизеринської кімнати. — Намагається бути дружньою, — тон дівчини не виказував довірливості. — Знаєш, це як улеслювати вовків, аби не чіпали овець. Та ми все одно вовки.

Драко задумався над тим, який образ йому підходить більше — вовка чи вівці. Родом з родини чистокровних темних чарівників, він усе життя був вовком, захищаючи своє кровне право на першість, особливість, благородність. Та насправді не було чого захищати. Беззубий шакал з піджатим хвостом. Ось він хто.