Take a breath of space

Одного дощового вечора в Англії 2009 року Роуз зустрічає Джона в маленькій дивакуватій кав’ярні. Ніхто з них не знає, що тоді вони змінили долю всесвіту.

Оригінал: https://archiveofourown.org/works/984409

Я лише перекладач, не претендую на авторське право
———————————————————————————————————–

Дощ був досить типовим явищем у цю пору року, зважаючи на стрімке настання зими (хоча, особисто, вона стверджувала, що та вже настала) і природний прохолодний клімат її домівки. Раніше м’яка температура була для неї таким же звичним явищем, як тридцять п’ять градусів вдень для каліфорнійця – тобто дев’яносто п’ять градусів для будь-якого американця, який там живе. Потім вона зустріла Доктора, а той взяв її на кілька планет, де ви: а) замерзнете; б) розтанете, якщо вийдете на вулицю без спеціального костюма. І от тому дощовий день був радше дійсно втіхою, а не завадою, а відчуття крапель води на щоках, що не обпікають шкіру – справжньою розкішшю.

Вона підняла обличчя до хмар, широко розкинувши руки з радісним криком, не звертаючи уваги на дивні погляди перехожих. Її намисто злегка брязнуло, а роза затріпотіла з тією ж втіхою, що і її тезка. Коли ж її захоплення переросло у легке задоволення, блондинка сховала намисто під комір піджака.

Коли дівчина нарешті помітила, як на неї витріщилася жінка, Роуз лише завзято помахала їй рукою і продовжила свій шлях. Щоправда, візит на Землю не був запланований. У якийсь момент у Вихорі Часу ТАРДІС здригнулася і її винесло з Вихору на Землю. Вимкнені системи, тьмяне червоне світло у кімнаті управління – і Доктор відправив її прогулятися, поки той лагодив машину часу, яку так любив.

Краплі дощу продовжували важко барабанити по її капюшону, доки вона не досягла свого місця призначення і не заскочила в його теплий затишок. Аромат кавових зерен і чаю вабив її до стійки, де вона в обмін на кілька фунтів отримала чашку запашного гарячого чаю. Роуз обернулася, аби знайти місце присісти, але побачила, що столики (яких і так не густо) вже зайняті. Далі вона перевела погляд на вікно, за яким все ще лив сильний дощ.

Тоді, ніби відчувши її розгубленість, хлопець, років шістнадцяти-сімнадцяти, підняв на неї погляд. “Бажаєте присісти?” запитав він і жестом вказав на місце навпроти. Хлопець точно був американцем, хоча в його голосі відчувалися якісь нотки, що Роуз не вдалося вловити. Коли вона не поворухнулася, він підбадьорливо кивнув і навіть підвівся, щоб відсунути стілець. Посміхаючись, Роуз сіла і подякувала йому.

“Та нема за що», – вишкірився той за чашкою. “Хоча я б і не відмовився від невеликої послуги за таке”.

Дівчина здивовано звела очі й промовила: “Що ж, от тепер мені страшно”

Хлопчик трохи пирснув. “Та нічого такого особливого! Просто хотів дізнатися, який
зараз рік?”

Питання застало Роуз зненацька. Вона трохи захихотіла, коли зрозуміла, що того
вона достеменно не знає. Хоча, якщо вона правильно запам’ятала…

Коли Роуз сказала йому, що зараз 2009 рік, він кивнув, здавалося, трохи
задумавшись. Вона зо хвильку почекала, а потім втрутилася: “Таке має бути відомо
всім? Якщо, звісно, ти не подорожував у часі…” Її посмішка розпирала обличчя.

Юнак засміявся, та його сміх прозвучав майже нервово. “Точно не я”, – запевнив він.
Проте підліток так і не відповів на її запитання. Перш ніж вона встигла це
підкреслити, той додав: “До речі, мене звуть Джон. Джон Еґберт”.

“Еґберт?” – перепитала вона. Він посміхнувся і схвально кивнув. Вперше вона
побачила його передні зуби, що випирали в досить великому прикусі. “Що ж, дуже
приємно. Мене звати Роуз Тайлер”.

Хлопець одразу ж загиготів. Він сміявся кумедним чином, тримаючи кісточки
пальців перед ротом, майже по-овечому. Помітивши її здивований вираз обличчя,
хлопчик швидко пояснив: “Вибач. У мене просто є подруга на ім’я Роуз і… а, ну, я
знаю декого з прізвищем Тайлер”.

“Справді?” Роуз знову посміхнулася йому. ” А ми хоч чимось схожі?”

“Не зовсім”, – відверто відповів він. “Вона дуже… ну, вона ж Роуз”. І Роуз Тайлер
засміялася і кивнула, неначе ця заява мала хоч будь-який сенс, бо так воно, власне,
і було.

“Я розумію, що ти маєш на увазі”, – сказала дівчина, і з її вуст вирвалося тужливе
зітхання. Кілька секунд тому вона думала про зірки і планети та велику блакитну
будку, що кружляла над ними по спіралі. Потім вона опустила очі на Джона і
побачила, що він теж дивиться в порожнечу. Його губи були стиснуті в маленьку-
маленьку, ніжну і задумливу, але нестерпно сумну усмішку. Потім, ніби відчувши
її погляд, він моргнув і зустрівся з нею поглядом, коли на його обличчі промайнула
тривога, перш ніж та знову розпливлася в криву посмішку.

Джон підніс горнятко до губ і зробив довгий ковток, перш ніж зазирнути всередину.
Кухлик, мабуть, був порожній, бо хлопець розвернувся на стільці і викинув його у
смітник через декілька сусідніх столиків. Пара, що сиділа там, підскочила з
переляку.

Роуз пирснула. “Влучно.”, – відзначила вона.

Він одразу ж опустив очі, наче збентежений, і пробурмотів ледь чутне “дякую”.
Блондинка задоволено відкинулася на спинку сидіння і дозволила своїм очам
зімкнутися, смакуючи насолоду того факту, що їй не треба нікуди бігти і ні від кого ховатися.

Брязкіт

Вона підняла голову. Джон вже стояв на ногах, блідий як поганка, з широко розплющеними очима. Його жвавість зникла, натомість перед нею постав хворий, втомлений і засмучений хлопчик. “Мені треба йти!” – він вигукнув і вибіг з кафе. І Роуз зробила те, що їй природно підказував інстинкт і досвід: вона погналася за юнаком.

Дощ вже припинився, але її ноги здіймали воду в повітря, перестрибуючи через калюжі. Незважаючи на шум, який вона створювала, Джон, здавалося, не помічав її у своєму поспіху. Роуз попрямувала за ним у провулок між двома будинками, лише щоб побачити, як він зникає за рогом, а білий спалах пронизує стіни.

Дівчина зупинилася на повороті. Від Джона вже й духу не було, а все, що лишилося – це запах нафти і щось, що нагадувало про вітер.