Глава 59: Роздоріжжя

У Гнізді знову безпечно – цього було достатньо, щоби Альда з донькою повернулися. Проте щойно вони наблизилися до кварталу, де знаходився один із входів у самоназвану республіку Птаха, як перед кам’яною аркою звідкілясь – імовірно, з декоративного галерейного переходу між квартирами, який служив за балкон із боку вулиці – взялася постать, схожа на ті, які дівчина пам’ятала з Сіґішоари.

– Вітання, синьойро. Ціль вашого перебування тут? – з-під темного каптура чувся жіночий голос.

– Повернення додому, думаю, – потисла плечима Альда. – Маріанна тут?

– Альда Рейн?

– Саме так. А звідки ви..? – договорити вона не встигла.

– Ласкаво просимо до Гнізда, – вартова незрозумілим для дівчини чином залізла назад, під дах переходу, навіть не зачепивши плющ, який обвивав стіну.

Із цієї миті стало очевидним, що республіка припинила своє існування – принаймні в тому варіанті, який Альда пам’ятала з місяців між монастирем і вагітністю. Вона стисла долоню Анни. “Ходімо, знайдемо Марі”, – дівчина сказала це не так доньці, як собі. Заспокоювати Анну не було потреби – через постійні переїзди й деяку вітряність Альди дитина поводилась абсолютно не так, як варто би поводитися дитині.

На сходах дому теж були вартові, проте вони ніяк не перешкоджали дівчині – тільки привіталися й продовжили свою неголосну розмову. “Нічого не ясно, проте дуже цікаво”, – промайнуло в голові Альди.

“Люба моя, вітання!”, – Маріанна розкинула обійми. “Якщо є тут щось стабільне, то це те, що Марі це якась втілена богиня”, – встигла подумати Рейн. Коли жінка відсторонилася, Альда помітила втому в її погляді. Попри це вона все ще була однією з найпрекрасніших жінок, яку та коли-небудь бачила.

– Марі, що тут відбувається?

– Я розповім, але давай спершу тобі квартиру знайдемо? Ти ж із дитинкою, хай вона приляже, відпочине.

– Я могла б зупинитися в тій кімнаті, в якій жила тут. Якщо це можливо.

– У тебе дитинка, – Маріанна взяла її за руки. – Ми можемо дати тобі квартиру. Тим паче, будинки навколо тепер теж частина Гнізда. Там живуть преторіанки, проте не всюди, вільного місця достатньо. То як?

– Мені потрібна якась стабільність, розумієш? Навіть якщо це стіни чи вид із вікна.

– Добре. Я дам вам дві кімнати в домі, щоб ви мали трохи простору. Та, де ти жила й… та, що була моя, там поруч. Відведеш донечку, перепочинеш – заходь до “Нефелібати”. Я буду там.

– Дякую. Дуже-дуже дякую, що дозволила залишитися. Я недовго.

– Ні-ні, можеш не поспішати, я маю достатньо часу.

– Мені треба з тобою поговорити. Тому я скоро буду, – Альда вказала доньці на вхід. – Ідемо, принцесо.

***

На щастя Альди, Анна звикла до періодів її відсутності й була здатна зайняти себе грою самостійно, тож дівчина прийшла до бару одразу як розклала речі. Власне, вона була готова відкласти цю справу на пізніше, проте розуміла, що їй варто зайняти чимось руки.

У “Нефелібаті” було досить людно, проте вартових Альда не помітила. Маріанна чекала її за столом, символічно відгородженим багряною шторою – тут Птах зазвичай вів приватні розмови з гостями бару й постояльцями. На стіні навпроти, яку, як пригадувала Рейн, Сандро розписував сам, посварившись із маляром, як і раніше висіли прапори – Італія, Хорватія, Австрія. Тепер до них додався ще один – чорний із червоним солярним символом. Знак дівчина вже бачила – він був вишитий чорним по чорному на гвардійських масках і плащах.

– То про що ти хотіла поговорити? – Маріанна неспішно крутила в пальцях келих із червоним вином.

– Коли ти казала, що в Гнізді безпечно, я не чекала… хм…

– Цілої армії тут? Розумію, люба моя, розумію, – зітхнула жінка. – Проте вони значно кращі за… за деяке інше формування. Може річ у тім, що це жінки? Чи в тому, що вони приватне формування й, скажімо так, сервіс повинен бути на рівні? Тим не менш, це та безпека, за яку треба платити. Конкретно в моєму випадку – розміщенням у Гнізді військового загону.

– Чому ти віддала нам з Анною свою кімнату? Де ти зараз живеш?

– Я живу там, де жив Сандро. Думала, що не маю права на ті апартаменти – все ж це значною, якщо не основною мірою його заслуга, що Гніздо існує як таке. Проте знаєш, – Маріанна нахилилася ближче, – я довго думала й все ж не готова зараз ходити й весь час думати про нього. Принаймні не тоді, коли він сам обрав не повертатися сюди.

– Що значить “обрав”? – перепитала Альда, не надто розуміючи слова Маріанни.

– А те й значить. Маґда, командирка загону, так і сказала. “Він обрав свій шлях і, на жаль, зараз цей шлях не пролягає крізь ці землі”. Хіба тільки він заслуговує на вибір? Він мені дорогий, але все ж він сам віддав мені Гніздо.

– Так, ти розповідала. І… І наскільки сильно воно змінилося? – Рейн підозрювала, що почуте може їй не сподобатися.

– Не надто, проте… Завдяки новій покровительці я викупила два сусідні будинки. Ну й тут дислокується приватне військове формування, так. І… Троянди мене втомили. Я позбулася їх. За ними надто складно доглядати, а пані, яка робила це для Сандро, тут вже не живе. Загалом зараз тут немає практично нікого з попереднього складу. Я, Габріель, ще кілька осіб. Проте з’явилися туристи, готові платити за проживання й… Не хвилюйся, під готель я виділила лише одну будівлю з трьох. Гніздо все ще приймає, – вона зітхнула, – пташенят. Проте мені складно назвати себе матір’ю. Радше коханкою батька, хоча ми з Сандро ніколи не заходили далі аніж лежати одне в одного на колінах одягненими, та і я не впевнена, що він щось відчував до мене… Так от, коханкою батька, на яку він скинув своїх дітей і поїхав кудись шукати себе. Діти самі по собі хороші, просто це вельми непросто.

– Можу зрозуміти, – Альда чудово розуміла, що таке бути самотньою матір’ю. – Боляче розуміти, що республіка… вже не зовсім республіка. Але я знаю, що ти робиш найбільш… найбільш ефективне з можливого. Тому Гніздо все ще існує. Хоч і інше. І… Я дякую, що воно прийняло мене з Анною.

– Воно завжди прийме вас, – Маріанна накрила її долоні своїми. – Дівчата можуть здаватися загрозливими, але це не найгірший варіант. Особливо порівняно з юними адептами Ордену, які ледве спробували волю й мінімальну владу на першій чи третій місії в житті.

– Вони нашкодили тобі? – голос Альди затремтів.

– Скажімо так, – жінка прикрила очі долонею й легенько потерла скроні. – Не встигли. Потім було жахливо тривожно з тиждень часу. А потім прийшли дівчата й стало краще. Доки було тривожно, я багато думала й дійшла до того, що надто сильно покладалася на Сандро. Він харизматичний, так. Але давай відверто – не зовсім той, на кого я можу покладатися. Тобто якщо він обрав почати нове життя – я теж так можу. І, як бачиш, виходить вельми незле. Я не думала, що скажу таке, проте він зробив прекрасний вибір, коли вибрав не повертатися.

***

“Ось така історія, брате”, – Вікторія зачитала йому черговий звіт із Гнізда. Сандро мовчки випустив сигаретний дим і поволі зробив чергову затяжку. Курити на підвіконні офіцерських покоїв йому дозволялося виключно тому, що конкретно цій офіцерці він був кровним братом.

Вікторія не мусила читати йому ці звіти, а він жодного разу не просив прямо. Тим не менш, вона це робила, а він слухав їх ось так – сидячи на підвіконні із незмінною цигаркою й скинувши мундир десь біля входу. Знімати сорочку Сандро не наважувався навіть попри те, що давно звик до шрамів – не хотів бачити їх зайвий раз.

“Ти як?”, – Вікторію напружувало його мовчання. Чоловік струсив попіл за вікно й кинув погляд на сестру:

– Чудесно, – його голос звучав на диво спокійно як на людину, якій повідомили, що його кохана ледь не зрікається його. – Я вперше за останні місяці тут знаю, що робити. Мені треба побачити Аврелію.

– Будь ласкавий пояснити, нащо тобі Аврелія, – Вікторія сіла біля нього. – Якщо маєш щось термінове – кажи, я переговорю з нею на вечірній ставці.

– Я хочу скласти такі ж присяги, як і всі інші. Не річного васалітету, – він говорив розважливо й серйозно. – Будьмо відвертими, мені не потрібна ілюзія вибору, бо між стабільністю, хоч і з ризиками, й перспективою за рік лишитися наодинці, з усіма наслідками ув’язнення й служби тут, із майже знищеною ідентичністю, яку доведеться знову вибудовувати на якомусь неясному ґрунті… Просто дозвольте мені скласти присяги зараз. Або дайте довести мою вірність.

– Я не питатиму, чи усвідомлюєш ти серйозність цього акту – тобі про це казали щонайменше мільйон з половиною разів. Я доповім про це на ставці, але рішення буде за Її Ясновельможністю й Аврелією. Й так, будь готовий назвати їм ще хоч якусь причину окрім бажання стабільності.

***

“Ваша Ясновельможносте, пані воєначальнице”, – Сандро став на коліно, намагаючись зібратися з остаточним рішенням. Йому не доводилося бувати на ставці раніше – що було рядовому гвардійцеві робити з офіцерками?

Йому наказали прийти після слів Вікторії. “Хай сам скаже. Треба знати напевне, що це його рішення. Самостійне”, – на останньому слові Аврелія наголосила зі сталлю в голосі. Воєначальниця не могла сказати, що вірить у хоч якусь суб’єктність цього чоловіка.

“Я прошу дозволити мені скласти довічні присяги до закінчення терміну контракту. Я усвідомлюю, що мені треба навчитися ще багатьом речам. Але разом із цим розумію, що час позбутися ілюзій і бути не просто вдячним за порятунок, а ефективним. Я не хочу бути тимчасовим придворним котом, Ваша Ясновельможносте й пані воєначальнице. Я прошу про найвищий привілей, про який лише можу подумати – про прийняття мене до цієї великої родини”, – Сандро не тямив, чи каже щось зв’язане, проте щойно він замовк, заговорила Аврелія:

– Чи усвідомлюєш ти, що за такої умови я питатиму з тебе на рівні з рештою сестер?

– Так, усвідомлюю.

– Ти вже не зможеш розірвати зв’язки з нами. До кінця життя будеш воїном Її Ясновельможності.

– Це величезне благо.

– Твоє тіло зміниться. Ти зітреш ці прекрасні долоні до крові. Твою ніжну шкіру вкриють свіжі шрами.

– Прийму їх із честю, – він старався бути спокійним і впевненим у власному рішенні.

– Він у відчаї, Авреліє. В чому річ? Ти хотів повернутися до Риму після закінчення контракту, – княгиня вивчає його обличчя крижаними очима.

– Немає куди повертатися, Ваша Ясновельможносте. Як я й казав вам, я лишаю собі лише молитви про те місце. Більше нічого, – цього разу чоловік сказав це тоном, у якому неможливо засумніватися.

– Тоді стань нам молодшим братом, Александре, – не чекаючи слова воєначальниці Ілінка підійшла до нього й припідняла його підборіддя. – Ти приймеш наш символ крізь біль. Можливо крізь сльози. Але ти сам просив про цей привілей.

– Я шукатиму в болі благословення, Ваша Ясновельможносте.

Його вже не цікавило те, що в залі були присутні офіцерки й Аврелія. Здавалося, що він лишився із княгинею сам на сам, добровільно відданий у її руки. “Вікторіє, проведи брата до храму. Авреліє, доручаю тобі скріпити його присяги”, – Її Ясновельможність дала розпорядження й стишила голос: – “Будь мужнім, Александре. Як твої сестри”.