Вечір

Ви колись замислювалися, що для вас означає перший сніг взимку?. Для когось це початок нової історії, а для когось – маленька буденна радість. Як не дивно, для кожного з нас “снігопад” розуміється по-різному.

Того вечора теж падав сніг. Такий густющий, лапатий. Ніби, це не справжнє життя, а якесь казкове сновидіння, де нема проблем, метушні, людей, а лише сніг, звичайнісінькі кришталика льоду. Знову з’явилось це відчуття сну, яке переслідує мене все життя. Дивна нереальність відчувається у всьому.  Часом буває: сиджу за столом, пишу щось неважливе і ловлю себе на думці, що цей стіл, зошит та, навіть, ручка – не реальні. У такі моменти відключається все, зникають звуки і запахи, залишаюсь лише я в намаганнях зрозуміти чи справді зараз провалююсь в якусь безодню сну, чи це мені лише здається.

Що ж, зі снігом така ж історія. Дивлячись у вікно на ці маленькі хмаринки з води, я знову втратила лік часу та відчуття реальності. Але той вечір був особливим. Мені не хотілося, як раніше, втекти від цього всього, забути, закрити, а навпаки, залишилися  там, у сні, назавжди.

Думаю, багатьом моя історія буде не зрозуміла, комусь дивна, а комусь банальна. Але я впевнена, що вона торкнеться сердечка кожного, хто прочитає.

Так от, повертаючись до того вечора, все ж хочу зауважити, що те відчуття пройшло. На жаль, досить швидко. І мене знову закинуло у вихор подій реального життя.

Хтось постукав у двері. Стало цікаво, кому це я була потрібна о 10 вечора. Відчинивши, я побачила своє любе сонечко. Чому сонечко? Знаєте, пояснень тут було б багато, але історія зараз про інше. Те дитятко зайшло до моєї кімнати в гуртожитку так само нахабно як і завжди. У цій її наполегливості був свій шарм, який мені завжди подобався. Вона всілася на сусідніє ліжко і почала балакать про свої пригоди. Зараз вже точно не згадаю про що саме вона говорила, але було відчутно – події були важливими для неї. Я дивилась лише на її гарні карі очі, які в момент кульмінацій розповідей завжди загоралися якимось вогником, що міг спалити все навколо. А кучері тоді ставали ще більш крученими. Саме тоді, мені знову здалося, що це все сон. Але я просто не могла відірвати ока від сонечка, що так завзято розповідало, тому, не маючи вибору,  потроху провалювалась на дно сновидіння. Вивести мене з такого стану тоді допомогла її неочікувана фраза: “А може чаю?”. Це не запитання, як вам могло здатися. Вона вимовляла її з такою інтонацією, що чітко було зрозуміло: “Сонечко хоче пити, зроби чай!”. Знову ця нахабність підкупала.

Поки кипів чайник, я розклала чашки та печиво, яке зазвичай сама не їм. Не люблю я його, насправді. Але коли поряд зі мною те дитя, все навколо здається смачнішим. Потім, як завжди, ми заварили чай і почали балачки про щось важливе для нас, але дуже мізерне для всесвіту.

Сніг за вікном не спинявся. Здавалося, що він ніби знав: зараз його час, він має право робить все, що завгодно. Тому творив немаленьку хуртовину.

Тут погляд сонечко теж впав на вікно. Її усмішку тоді варто було бачити.  Вона любила сніг, дуже любила, як мале дитя готова була кинути все і впасти в ту білу кучугуру. Повернувшись до мене, промовила якісь незрозумілі слова в перемішок з писком. В цьому балагані букв я змогла розібрати лише: “Диви як гарно”. Хоча, по її обличчю з легкістю  можна було сказати, що вона зараз відчуває.

Знову ми впали в якийсь транс. Коли я кажу ми, маю на увазі себе і сніг. Бо що у той момент відчувало сонечко, мені не відомо. Це пянке відчуття оповило мене і почало тягнути вниз. На жаль чи на щастя, сонечку вже пора було йти, і допивши чай, я проводила її з кімнати. На секунду мені здалося, що я не хочу її відпускати, не хочу залишатися сама. Але двері вже були зачинені з того боку…

Стіл, немиті чашки з чаю, вікно.. і нічого нового. А, ще ж забула це відчуття згадати, яке завжди ходило за мною як хвіст. Самотність? Та ні, не думаю що це саме те. Наче як в тебе є хтось близький, він поряд, тому ти вже не один. Скоріше це був сум. Якийсь незрозумілий, прийшовший нізвідки і вівший в нікуди. Так, це він. Зараз я думаю, що те відчуття сну, нереальності – це звичайний сум. Такий глибокий і неосяжний, що лишень торкнешся і втонеш на дні…

І той вечір закінчився, як і всі інші. Я лежу на ліжку і дивлюся на лампу вгорі. Хоча відчувається це все, ніби я на дні,вже зовсім не відчуваючи страху, лежу і  споглядаю як згасає останній промінчик світла…