Перемога

Марія щиро, декілька днів поспіль сподівалася на якесь випадкове зближення з винуватцем її міражу. Та звісно за цим ховалось лише одне, дуже егоїстичне бажання: аби він виявився точно таким, яким вона собі його уявила. І якесь передчуття дійсно не давало їй спокою, і стала вона не собою. Помітне занепокоєння її станом виявляла її сусідка по кімнаті і майже подруга Стейсі. Бувало таке, що Марія під час їжі у їдальні просто впадала у свої химери, вишукуючи очима Єсена. Тоді Стейсі неодноразово зверталася:

– З тобою все добре?

І отримувала завжди однакову одповідь:

– Так, так, звісно, що?

Але Стейсі була б не Стейсі, якби не намагалася чимось вколоти, тож у думках вона трохи глузувала з Марії, і намагаючись відслідкувати траєкторію її погляду здогадувалася, на кого саме вона дивилася. Та чомусь вголос вона ніякого коментарю так і не озвучила.

Для Марії ж це все було байдуже, вона тільки чекала початку Різдва, точніше канікул. І за її даними початися вони мали вже за 2 дні, і тоді б вона поїхала до родичів, може навіть позбулася б своїх навʼязливих думок про того хлопця – був в неї внутрішній конфлікт – їй хотілося його знати, але вона дуже боялася сили власних почуттів. Саме цю надію їй перервав ректор, неочікувано зʼявившись у залі і наголосивши, що учні з помітно низькими результатами матимуть відпрацювання замість такого омріяного відпочинку. Марія, одчувши цілу гаму емоцій врешті зупинилася на змиренні. Зародилася ідея у серці про те що саме в цей період вона матиме змогу стріти Єсена, що це є Боже веління і ніяк інакше. Дурні, дурні химери і самоомана. Але що ще залишається?

•••

Марія лише вдруге за увесь час навчання попрямувала у бібліотеку. З першого візиту вона мало памʼятала, якою ця зала була красивою, величною. Лише своїми розмірами і кількістю літератури, що зберігається на полицях вона захоплювала око. Взагалі Марія добре відчувала світ з естетичної точки зору, ніколи не цуралася цього. Оглянувши бібліотеку її око зупинилося на зовсім іншому: Єсен у самісінькому куті, завалений книжками і зошитами. Зазвичай дівчина не відрізнялася сміливістю і рішучістю, але в цей раз, навіть побачивши що в бібліотеці купа вільних місць, вона зайняла саме те, де був він. Та це був вже подвиг: далі вона не вирішилася ані на одне слово привітання. Її присутність не залишилась непоміченою, хоча він і не підняв очей, і хлопець як завжди вʼїдливо подумав:

«І чого тут сідать? Мало вільних місць? От манда…наче сильно хотілося цієї компанії.»

Окинув поглядом усю залу, сподіваючись на вільне місце у іншому куті. Та нарешті зупинив очі на тій, що сіла напроти. Вмить охопило таке хвилювання, і тіло припинило слухатися.

Він давно помітив її. Раніше він не дозволяв собі ніколи, щоб будь які симпатії розростались до закоханості і сильно карав себе за будь яку слабкість. Та тут він просто не міг самому собі зарадити: йому було незрозуміло, чим саме вона так засіла йому в голову, чому від інших він позбувався легко, а тут запустив усе так, що тепер і не було сил боротися проти почуттів. Може це тому, що вона здавалася йому дуже близькою, порівняно з тими, ким захоплювався він раніше? Не міг він пояснити теорію оцього почуття, адже завжди така задушлива симпатія відступала, як тільки він віддалявся фізично від дівчини. А от Марія завжди була ніби поряд, ніби споглядала, що він робить, як, і в якийсь момент він усе став робити, відштовхуючись від неї, від її прекрасного образу, того стану, на який він завжди задивлявся – темне волосся, зелені очі, якими вона інколи так наївно кліпала, а її пухкі губи…це все навіювало йому Діну з «Намиста» Винниченка.

Спробував зковтнути хвилювання. Він не здогадувався, як в її очах це було красиво: як рівно ворухнувся кадик, а його рука потягнулася до шиї, аби якось охопити себе, зайняти кінцівки чимось, аби не було часу на думки. Але поміж цього вона вже встигла пожалкувати про свій крок уперед, бо було видно по строгості його очей, яку ніякову, дивну ситуацію вона створила. Та він не хотів цієї строгості, він же милувався нею насправді, але пороблено було йому його ж холодом. Стало сумно серцю від цього холоду, не міг він більше так жити, і вирішив що от зараз, коли він сидить прямо перед нею, треба вирішити це питання життя і смерті, і не думаючи, як зопалу, наче не дивився на неї до цього, сказав:

– Привіт, Маріє, я бачу ти не зайнята, чи допоможеш мені з дечим?

«Що? З чим допоможеш? От-так, будемо імпровізувати…»

Тепер її черга ковтати слину.

«Яка красива, тонка шия…» відкликалось у його думках.

– Так, так, звісно, що?

Ще секунда затримки. Жодному з двох не вірилося, що це наяву.

– Ось тут, я заповнюю папери іменами потрібних учнів, їх список ось тут. Може ти допоможеш з наступною сторінкою, поки я…ну, з цією впораюся?

– Так, так, звісно.

Ледве не вимовила знову «що?», класичний кінець кожної своєї відповіді, коли вона була надто задумлива або занепокоєна чимось. Вона розуміла, що зараз і виконується те, чого вона так відчайдушно жадала, і тому не могла на цьому усе закінчити, знову мовчати.

– Робота старости для тебе складна?

Він не очікував, але вхопився за це питання, як за спасіння.

– Знаєш, ні. Хоч я і втомлююся сильно, і вільного часу мені не вистачає, це ніби робить з мене людину, розумієш, коли ти працюєш, ніби інше забувається, і взагалі для мене ніби щастя полягає у праці…

– Вибач, перебʼю, але це для мене так знайомо! Правда останнім часом це не стає мені у пригоді, відколи я…

Марія осіклася, розуміючи, що має зараз збрехати про дійсну причину свого стану.

– Відколи я потрапила в академію, завдання стали складніші, потребувати більше концентрації, та і опанування чогось настільки нового, як магії, на мені відобразилося. Але я бачу, що в тебе навпаки все дуже добре з цим, ти стільки замовлянь корисних знаєш… може навчиш мене, га?

Інколи в неї бували раптові пориви кокетства, чи звабливості…інакше говорячи, пробуджувалась її натура, не затиснута комплексами чи суспільними умовностями. А він тільки того і чекав, не думав звісно, що воно так легко буде, поринути за нею і взяти її за руку.

– Гайда.

Це все що він сказав, але в очах його було відлуння тієї радості, що він відчував усередині, він знав, це – перемога. Це – зміна. І теж саме відчувала вона, не думаючи, що буде так легко, але готова впасти за ним, потрапити у його тенети, бо ж він був теж не такий простий за натурою: вмів зачаровувати, але боявся застосовувати свої чари, і лише інколи вони проявлялися, випадково так як в Марії. І ці випадковості і вилаштували їм спільну, першу перемогу у їх історії.