Фанфіки українською мовою

    На моє щастя двері були незамкнені. Я вхопила взуття і свою сумочку і тихо вислизнула назовні. Звукоізоляція в будинку була відмінною, поверхом вище і поверхом нижче ніхто не жив – новобудова ж (це Марго говорила, коли ми з нею сьогодні (а точніше – вже вчора, минула друга ночі) кавували). Пройшовшись босоніж (про всяк випадок), на дев’ятому поверсі я взулася і стрімголов  кинулася донизу, проте двома поверхами нижче підвернула ногу і злетіла на сходовий майданчик, минувши 5 сходинок. З приглушеним стогоном підвелася, потираючи плече.

    Шкутильгаючи, вибігла з під’їзду, побігла провулками та стежинками. Яка дурепа – там же був ліфт, видно шок від почутого і побаченого змусив мене про нього забути. На щастя, я добре орієнтувалася на місцевості, світив яскравий місяць, полегшуючи мені завдання. Добігши до найближчої заправки, я попросила сонну операторку дати мені подзвонити з вуличного стаціонарного телефону. Не хотілося світити своїм власним мобільним номером.

    Набравши поліцію, я чітко проговорила все про причини ДТП, в котрому загинув Любомир С.  Це все, що я могла зробити, щоб хоч трохи реабілітуватися в його очах, хоч він цього вже не міг оцінити. Сподіваюся, що справедливість  хоч один-єдиний раз, але покаже себе. Подякувала операторці і пошкутильгала далі.

    Хвала небесам, що я не була прямою співучасницею всіх цих неймовірних схем і що за мною не гналися машини тих, з ким я проводила сьогоднішній вечір. Ось і знайомий залізничний переїзд. Я зморено схилила голову та руку на світлофор, котрий мигав червоним над моєю головою і дзенькав, сповіщаючи про прибуття потяга. Багатотонний вантажний дизель, прорізуючи фарами нічну темряву, прогримів за кілька метрів від мене, обдаючи потоками холодного повітря та остаточно вибиваючи залишки вина та адреналіну.

    Я пройшла вздовж зачинених на ніч складів, кудись в бічну вуличку поїхала поліцейська машина, змусивши мене здригнутися. Коли до моєї оселі залишалося двісті метрів, я знову перейшла на біг. Вдома вже матиму час над всім подумати.

    Нарешті. Викладу в мережу – ніхто й не повірить. За вікном ясно світить сонце, я закриваю ноутбук і йду варити каву. Що за вигляд в мене?! Швидко в ванну з пінкою.

    Я приводжу себе в нормальний вигляд. Хотіла грошей за інформацію про контрабандну статуетку?! Тепер вже смішно. У світі нічого не дається так просто, така вже реальність – цинічна і зіпсована. Тільки сонце світить всім одинаково, за все решта потрібно платити –  зазвичай грошима, іноді часом, емоціями тощо. Сподіваюся, що Захар все ж відповість за вбивство. Цікаво – хто все ж доповів Мар’яну про те, що статуетку везуть в Україну? Що мали отримати Павло з цим Данилом? Яку гру вела Маргарита і яка взагалі її роль? А що з статуеткою? Де вона зараз? В чиїх руках та в чиї руки кочує? А танзаніти? Ця історія дуже дивна, думаю, що крім трьох зацікавлених сторін є ще одна – могутніша.

    Я пакую валізу та вирушаю на потяг. Потрібно пересидіти кілька днів в іншій області, а тоді кілька тижнів помандрую Європою. Ніяких соцмереж та дзвінків, просто релакс. Після цих вимушених вакацій повернуся в Україну, знайду іншу роботу, зв’яжуся з Маргаритою та дізнаюся про нові спіралі завитку історії про Лазурного Янгола. І тоді я залишуся єдиною переможницею в цій грі – тому що не втратила нічого.

    Я поправляю світлі прядки, замикаю двері та рушаю на вокзал. Нічний потяг мене заспокоїть.

     

    0 Коментарів