Сиджвин любить…

Сиджвин любить багато чого. Проте, чи є серед усього цього різноманіття щось особливе?

***

Сиджвин любить нічні прогулянки. Коли усі пацієнти в лазареті обстежені і міцно сплять, вона йде. Йде брудними темними коридорами, котрі часом здаються мотошними навіть міцним чоловікам. Сиджвин не боїться темряви. Вона достатньо уважна, щоб завчасно помітити небезпеку, та достатньо спритна щоб відразу поцілити в нападника, викликавши в нього невеличкий параліч. Сиджвин заспокоюється, дивлячись на бліде миготіння нічного освітлення. Тоненькі стрічки ледь помітних ліхтариків допомагають їй зібрати думки докупи.

Сиджвин не розуміє людей. Кожного разу,коли в фортецю прибуває новый ув’язнений, вона щиро дивується. Якщо до моральних принципів місцевих мешканців у неї перестали виникати питання ще кількасот років тому, то відсутність страху перед законом дивує її щоразу як вперше. “Навіть якщо ти така мерзота, для якої чужі долі – лише пил, у тебе, що відсутнє почуття самозбереження? Маєш же розуміти що наслідки твоїх вчинків будуть не співрозмірні вигоді з них? Чи що ти думаєш зможеш втекти від покарання? “Ха, мене вони точно не вирахують, ” – така наївність. Та більше за все мене бентежать ті хто й справді вважає ув’язнення малою ціною за свій вчинок. Дивні люди,” – такі думки наповнюють голову Сиджвин. Вона витратила чимало часу на пошуки відповідей, проте хоч якихось результатів їй це на дало. Проте, Сиджвин любить людей. Її справді шкода усіх поранених, хворих чи сумних. Тому вона завжди з чистою душею береться допомагати мешканцям фортеці, незважаючи на кількість гнилих вчинків за їх плечима. Адже так треба вчиняти, так треба і ні як інакше.

Сиджвин любить коктейлі. Будучи частиною персоналу вона має можливість замовити інгредієнти з поверхні і у вільний час приготувати щось смачне і корисне. Хоча її поняття смачного відрізняється від людського, вона часто пропонує свої напої іншим, бо знає – це покращить їх здоров’я. Зазвичай вона бере з собою щось випити під час прогулянки, але сьогодні, на жаль, закінчились інгредієнти, тому цього разу у тендітних руках не має склянки.

Сиджвин любить милі речі. Вона прекрасно знає що виглядає як маленька дівчинка, знає що це збиває людей з пантелику, знає що її не сприйматимуть серйозно, принаймні при першій зустрічі точно. Але стримувати себе немає сили, особливо коли гортаєш журнали і бачиш там милесенькі беслетики чи черевички. Рука так і тягнеться заповнити анкету і замовити усі ці гарненькі речі. І навіть брудні коридори фортеці не стануть на заваді, адже Сиджвин як ніхто вміє бути охайною та доглядати за собою.

Сиджвин… чує плач. Звук що нагадує тихе завивання цуценя. Навіть не зрозуміти: плач це чи стогін. Сиджвин швидко біжить у напрямку звуку. Якщо у фортеці якимось чином опинився цуцик, то вона обов’язково надасть йому першу допомогу та попіклується щоб маля якнайшвидше відправили на поверхню, а якщо це лише зламана вентиляція чи щось подібне – вранці повідомить ремонтникам і ті все полагодять.

Якими б ще не були думки Сиджвин у той момент, але побачене на місці викликало в неї кількасекундний шок. Це була дитина. Точніше хлопець років чотирнадцяти, не більше. Він лежав безтями і що саме огидне – усе його тіло було вкрите синцями та садинами. Їх було настільки багато, що на тілі не було видно ні клаптика здорової шкіри. Сиджвин не гаячі ні секунди активувала своє око бога та почала повільно загоювати рани, на щастя для таких дії їй не потрібні були інші пристосування. У той момент у її голові було лише одне запитання. Ні, її не цікавило хто це зробив. Очевидно, декілька бугаїв побили хлопця і залишили тут помирати. Сиджвин не знала, що у в’язниці забула дитина. Звичайно діти тут бувають, усе ж деякі жінки тут народжують, проте таких намагаються якнайшвидше передати родичам що лишились на поверхні. Ще можна згадати Катерпиллера, що також виглядає років на десять, максимум дванадцять, проте він не людина та і живе тут ледь не стільки скільки сама Сиджвин – близько чотирьохста років. За весь цей час вона не може згадати настільки юного в’язня. Бувають підлітки, але тим вже шістнадцять-сімнадцять, що найменше п’ятнадцять.

Сердце Сиджвин забилось частіше. Вона грудьми відчувала несправедливість цього світу: “Дитина. Дитина не могла вчинити щось таке, за що має розплачуватись на рівних з цими дорослими гадами.” На очах поступили сльози, а в глибині душі з’явилось тепле, хвилююче, та трохи болісне почуття, що розросталось з невимірною швидкістю.

– Що ви робите? – пролунав ледь чутний голос. Сиджвин підняла погляд і побачила, що хлопець розплющив очі.

– Лікую. Я Сиджвин – медсестра цієї фортеці, – не довго думаючи відповіла вона.

– Навіщо? – від почутого в Сиджвин аж мурахи по шкірі пробігали, чого чого, а почути від дитини таке вона не очікувала. Хлопець дивився на неї порожніми очима. Очевидно, він не очікував допомоги, а мо й взагалі не думав про таку можливість. Сердце Сиджвин стиснулось від почутів, їй було боляче. Наче руки та ноги на місці, а відчуття наче тебе розірвало на частини.

Сиджвин взяла хлопця під плече і повела до лазарету. І хоча він вже був вищий за неї і, очевидно, важчий, вона цього не відчувала. Так само вона не пам’ятала шляху до лазарету і те як накладала пов’язки. До тями її привело лише тихе “Дякую” із вуст дитини.

– Нема за що. Це моя робота, – посміхнулась вона у відповідь та, трохи подумавши, запитала: – Як тебе звати?

– Райослі, – ледь чутно відповів хлопчик.

– На добраніч, Райослі, – лагідно мовила Сиджвин, поправляючи ковдру.

Сиджвин любить Райослі. І ця любов відрізняється від будь якої іншої.