*

В одній казковій, магічній і дуже далекій країні жив самотній Янгол. Віку він був похилого, можна сказати вже на пенсії, даруючи собі можливість спочити після тяжких робочих буднів.  

Вже давно він не бачив навколо себе чогось фантастичного, чарівного, все йому вже приїлося. Здавалось, життя закінчене. Але одного разу сталось те, що змінило все.  

Сидячи на підвіконні одного сонячного ранку, Янгол читав книгу. І тут на сторінку, яку він якраз бажав перегорнути, сіла мила маленька дівчинка. У неї було золотисте волосся, яке лилось по плечах як золотий водоспад, великі щирі оченята, миле личко і золота сукня. 

Янгол невимовно здивувався своїй неочікуваній гості. 

– Привіт, Сонечко, – обережно привітався він. 

– Привіт. Тільки я не Сонечко, пташечко, – відповіла ніжним і тоненьким голоском незнайомка. – Називай мене Промінчик. 

– Промінчик, а що ти тут робиш? – Янгол все ще тримав книгу на колінах, допитливо розглядаючи дівчинку-промінець. 

– Граюсь, – дівчинка перестрибнула з однієї сторінки на іншу. – Мені можна? Просто ти здавався таким самотнім, пташечко…

– Так, я дуже самотній, мила… – тихо зітхнув Янгол. – Якщо ти цього побажаєш, то приходь до мене погратись.

І з того моменту дівчинка-промінець часто навідувалась до нього. Вона приносила в життя Янгола багато світла і щастя, просто з’являючись на сторінках книги сонячним днем. Вони інколи разом читали книги, розмовляли про все на світі. Янгол розповів Промінчику те, що він бачив за своє життя.  

– А які вони – зорі? – Промінчик лежала на сторінці на животі, опустив личко на складені руки, і уважно дивилась на співрозмовника. 

Янгол здивувався від такого питання. Він якраз натхненно оповідав про те, як одного разу попросив зорі допомогти заблукалим мандрівникам знайти дорогу додому.  

– Хіба, Промінчику, ти їх ніколи не бачила раніше?” 

– Ні, – сумно відповіла Промінчик. – Вони з’являються лише вночі… А Сонечко і мої сестрички – вдень.

– Вибач, мила… – Янгол засмучено зітхнув і уважно поглянув на Промінчик. – Вони – дуже милі дівчатка, схожі на тебе. Вночі вони гуляють по небесному простору, кружляють та танцюють на хмаринках. Чи збиваються у невеличкі зграйки навколо Місяця, коли на небі ні хмаринки. Суконьки у них вишиті срібними нитками, волоссячко сяє, і вони такі ж крихітні, як і ти, Промінчику.

– Справді? – Промінчик примружила оченята, намагаючись уявити собі описане Янголом. – Певно вони дуже гарні…

– Дуже, – погодився Янгол. – Тільки ти вродливіша, мила.

– Чому? – здивовано поглянула на нього Промінчик. – Я звичайнісінька… Уяви собі скільки у мене сестричок, подібних до мене, ніби з одного ока випали.

– Стільки, скільки і зірок на небі, думаю, – кивнув Янгол. – Ти вважаєш себе звичайнісінькою, але і вони, як задуматись, теж звичайні. Ні, для нас, хто дивиться на вас із землі, ви незвичайні, магічні, особливі, єдині… Але для вас самих, чи то річ про промінці сонця чи про срібні зіроньки, ви здаєтесь звичайнісінькими і неунікальними. Ти розумієш, що я маю на увазі, мила?

– Розумію, – кивнула Промінчик, але мрійливий вираз її оченят нікуди не зник. – Все ж я би бажала одного разу побачити зірки… Навіть якщо це буде останнє, що я побачу у своєму житті.

Янгол сумно похитав головою, але сперечатись не став. 

Та Промінчик продовжувала тихо мріяти, постійно вигадуючи як їй побачити зорі. Всі ті дні, що проводила з Янголом, вона виглядала сумною і неуважною. Янгол здогадувався в чому причина, але не мав уяви, що зробити, щоб розвеселити подругу. Адже цей сум і туга від неможливості здійснити свою мрію вже стали впливати на стан Промінчика. З кожним днем вона тьмяніла все сильніше, її суконька та волоссячко вже не мали здорового відтінку позолоти.  

– Промінчику… – тихо промовив одного разу Янгол. – Мила… Ти все ще не можеш полишити цю свою дурну мрію?

– Вона не дурна… – Золотиста дівчинка ображено відвернулась. 

– Але, маленька… Вона нездійснена, Сонце не може зійти вночі. Так як і Місяць вдень.

– Мене можна було би в щось заховати, наприклад…

– Що ти маєш на увазі? – здивовано поглянув на неї Янгол. 

– Не знаю… Я просто думала стосовно цього. Якби існувало вмістилище, здатне вберегти мене від впливу Сонечка і зберегти мене до ночі… 

– Промінчику, але саме Сонечко дає тобі життя. Полиш свої марні думки, припини себе мучити! Це неможливо і крапка.

Промінчик тяжко зітхнула, розуміючи, що Янгол не бажає підтримувати цю її палку мрію. Їй було сумно від того, що єдиний і найближчий друг так вчинив. 

Янгол це бачив і розумів, що Промінчик на нього образилась. Потайки від неї він почав вивчати можливі способи збереження світла недоторканним певний проміжок часу. Проблема була в тому, що між Промінчиком і Сонечком, що давало їй життя, і справді був нерозривний зв’язок. Сонце давало своїм промінчикам енергію, світло… Якщо Промінчик сама зможе живити себе світлом, то це можна буде оминути. Та наскільки надовго? Чи витримає Промінчик до світанку? 

Чи варто ризикувати єдиною подругою, навіть якщо таким чином він здійснить її мрію? 

Янгол не знав, тому він вирішив дати цей вибір Промінчику. І вона вирішила ризикнути. 

Декілька тижнів пішло на те, щоб Янгол створив посудину, що всередині містила дзеркала, які постійно відбивали сонячні промені. Чи справді дієвим був його винахід лишалось невідомим.  

Та ось в запланований день Промінчик забралась в посудину, яку для перевірки мали перенести в темну кімнату. У випадку, якби щось пішло не так, Янгол міг би швидко переправити крихітку до відкритих вікон.  

На диво вмістилище виявилось робочим, Промінчик могла спокійно в ньому знаходитись. Одна із стінок посудини могла відкриватись, щоб Промінчик могла побачити щось поза ним. В цьому, нажаль, і була найбільша проблема. Коли Янгол відкривав посудину, Промінчик швидко втрачала сили, що були їй потрібні, щоб існувати без Сонця. Але Промінчик не була би собою, якби і це її не зупинило. 

Побоюючись, що все може завершитись бідою, Янгол вибрав найкоротшу ніч в році, умовивши вперту Промінчик зачекати кілька місяців. Маленька дівчинка звичайно ображалась на нього за це, проте все ще навідувалась до старого Янгола. Вона, як і раніше, стрибала зі сторінки на сторінку, поки Янгол читав. І хоч кілька днів після озвученого рішення стосовно дати вона з ним не розмовляла, Янголу було приємно бачити крихітну впертюху. 

Інколи посеред ночі він прокидався, бачичи у вісні жахливі сценарії, що могло би трапитись з Промінчиком. Тоді він довго стояв біля вікна, мовчки запитуючи зорі – чи варто це того?  

Звичайно ті не могли йому нічого відповісти по простій причині – вони не чули його запитання. І що могли знати такі ж малі дурненькі дівчатка, як і його подруга Промінчик?  

Час прийшов. Ввечері, коли Сонце вже стало хилитись до заходу, Промінчик сама сміливо застрибнула в посудину, приготувавшись. Янгол тяжко зітхнув та закрив стінку. Коли Сонце вже майже сховалось за горизонтом, а на небі стали з’являтись перші несміливі зіроньки, Янгол запитав: 

– Промінчику, ти мене чуєш?

– Так, пташечко.

– Що мені робити, мила, якщо я бачу тебе востаннє? Ти для мене стала найріднішою істотою, я дуже не хочу тебе втрачати.

– Але ти допоміг мені здійснити мою мрію, не дивлячись ні на що. Пташечко, дякую тобі щиро! Ти мій найкращий друг. Ти маєш знати, що я буду вдячна тобі довіку. 

Янгол тихо перевів подих.  

Дочекавшись, коли небо заполонили зорі, кружляючи навколо Місяця у своєму одвічному танку, він міцно взяв посудину зі своєю єдиною подругою, піднявся на підвіконня і, тяжко змахнув своїми старими крилами, полетів у вись. Це і правда давалось йому нелегко. Здавалось що на крила хтось повісив гирі. 

І ось він уже серед тисячі дівчаток в срібних суконьках, так подібних до блідих копій Промінчика. Янгол ледь відкрив стінку посудини, щоб Промінчик нарешті змогла побачити їх. 

Але сталось неочікуване. Місяць, як і зорі навкруги, засвітились більш яскравим світлом, а Промінчик, незважаючи на її обіцянку Янголу, висковзнула з вмістилища. Попри весь той жах, що захопив Янгола, здавалось, що вона навіть не помітила цього. 

– Що? Як це? Промінчику?

Промінчик оглянулась на Янгола, не розуміючи що не так. Відповів за неї Місяць: 

– Вона більше не Промінчик, вона тепер наша найяскравіша зоря.

Зорі закружляли навколо Промінчика, затягуючи її у танок. Янгол здивовано спостерігав за подругою, яка замість того, щоб зникнути, перетворилась в найбільш яскраву і незвичайну зірку. Промінчик же щасливо стрибала з хмарки на хмарку. І врешті повернулась назад до Янгола, ніжним цілунком торкнувшись його щоки.  

– Пташечко, дякую тобі! Якби не твоя дружба, не твої слова, не твої зусилля, я би не здійснила те, про що мріяла. Дружба може творити дива і наша дружба є тому підтвердженням.

На якусь коротку мить старому Янголу здалось, що він знову юний та повний сил. Адже тільки його вперта подруга змогла надихнути його так, що він здійснив неймовірне.