2
від Night RoseВіллі Вонка затримався у своєму кабінеті до пізнього вечора. Хотів нарешті скінчити все заплановане цього тижня. Підтягнути “хвости”. Та щойно завершував одне, з’являлося інше – ніби кликало з ним попрацювати. На столі були розкладені папери, блокноти для записів, кулькові ручки. Навіть чорнильниця з пером – більше для антуражу. Чорнило в ній теж було – темно-шоколадного кольору, із запахом шоколаду. Винахід самого керівника фабрики.
У двері постукали. Це дещо здивувало магната.
– Так, увійдіть, – трохи втомлено, трохи задумливо промовив Віллі.
На порозі з’явився Чарлі. У руках він тримав тарілку з якимись смаколиками.
– Чи можна до Вас, містере Вонко? – обережно, але з цікавістю, запитав хлопчик.
– Заходь, Чарлі, – приязно відповів Вонка, підводячи очі від документів і тепло всміхаючись.
Чарлі підійшов до столу.
– Ви ще працюєте? Відпочиньте трохи. Візьміть, – хлопець кивнув на тарілку, на якій – тепер зблизька вже було видно – лежало гіркою кругле печиво з горішками.
– Дякую, – знову всміхнувся, зауваживши таку турботу, шоколатьє.
Він узяв одне печиво, відкусив шматочок і задоволено примружив очі. Тарілку зі смакотою Чарлі поставив на стіл, ближче до Віллі. Погляд хлопця тим часом ковзав безкровним обличчям наставника.
– Містере Вонко, – почав Чарлі. – Ви зовсім не дбаєте про своє здоров’я. Будь ласка, пожалійте трохи себе. Відпочиньте… Ви так мало спите, так знесилюєтеся… Можливо, Вам потрібен огляд лікаря? Ну…Хоч профілактичний?
Віллі, який увесь цей час уважно дивився на учня та слухав його, трохи відвів назад плечі, ніби в такий спосіб розминаючи їх, та відповів:
– Мій хлопчику, мені дуже приємна твоя турбота. Але про якого лікаря ти говориш? Наприклад, стоматолог – мій…мій батько… Він оглядав мене не так давно. Зуби ідеальні, подих свіжий. Це вже немало, – тут магнат нервово розсміявся. – А більше мене нічого не турбує. До того ж, доведеться відлучатися з фабрики. Заради нікому не потрібних оглядів…
– Містере Вонко…, – дуже серйозно промовив Чарлі. – А коли Ви взагалі востаннє перевіряли стан свого здоров’я? Коли лікувалися?
– О, Чарлі. В тому не було потреби, – скоромовкою відказав Віллі. – Кілька років тому, пам’ятаю… Щось не те було з рецептом одного виду цукерок. Ще на етапі перевірки. Я тоді продегустував просто у цеху. А надвечір мені стало зле…Ох… Як мені тоді скрутило болем живіт. Рятували мене мої чудові умпа-лумпи! Один із них швиденько зготував відвар особливої трави. Такої, що росте лише в його рідній країні – Умпалумпаляндії. Я відразу ж випив його. Біль зменшився, та спав я погано. Наступного дня пив кілька разів такий самий відвар замість чаю. І потім був уже, як новенький! Та найважливіше тут, мій хлопчику, те, що завдяки цьому ми на фабриці швиденько вдосконалили рецепт. І в світ пішли вже чудові, доопрацьовані цукерки, від яких ніколи й нікому не стало погано!
Чарлі вразила й засмутила ця історія. Віллі зауважив це, якомога бадьоріше звернувшись до спадкоємця:
– Бачиш, а тепер усе чудово! Тому немає причин сумувати та перейматися!
Вонка широко всміхнувся до Чарлі, який зітхнув та усміхнувся у відповідь.
– І все-таки, – не залишав своїх спроб Чарлі. – Ви багато ходите, але й багато сидите… Можливо, Вам не завадив би масаж?..
Віллі Вонка, який не був любителем чужих дотиків, скривився.
– Мій батько, – провадив далі після паузи Чарлі, – колись перевантажив себе роботою та змушений був кілька разів сходити на масаж, аби повернути працездатність.
– Твій б-батько!.. -стривожено скрикнув шоколатьє. – А як він зараз? Чи добре почувається? Можливо, я чимось можу допомогти?
– Та ні, – м’яко заперечував хлопчик. – То було давно. Зараз у тата все гаразд. Ви ж самі з ним учора спілкувалися. А от Ви…
– Чарлі! Милий мій хлопчику! Я розумію та ціную твою турботу, ще раз тобі кажу! Але…Як я покину справи? Куди піду?..
– Ви…Ви могли б запитати у свого батька. Адже він спілкується зі своїми колегами – лікарями інших профілів. Точно щось порадить. А робота…Ви можете передоручити щось умпа-лумпам. А щось – мені. Я вже майже рік на фабриці. Завжди поруч із Вами. Так, я знаю ще не всю роботу. Але вже можу підмінити Вас. Хоч на день. На кілька годин. Містере Вонко. Будь ласка.
Віллі подивився в очі свого учня. Йому можна вірити. З ним можна погодитися. Сил сперечатися Вонка вже не мав. Чоловік узяв із тарілки печиво та простягнув Чарлі.
– Добре. Я обов’язково завтра вранці вирішу це питання. А зараз уже пізно, – Вонка глянув на годинник на одній із полиць. – Тобі час спати. Біжи до батьків. Завтра зустрінемося.
Чарлі кивнув та потягнувся до Віллі, щоб обійняти. Пригорнувши до себе цього не по роках мудрого хлопчика, Вонка прошепотів йому: “Надобраніч”.
– Надобраніч, містере Вонко, – відповів Чарлі та вибіг із кабінету. Діставатися додому було недалеко, адже Чарлі жив тут само, на фабриці, разом зі своїми рідними – мамою, татом, двома бабусями й дідусями.
0 Коментарів