Пролог

У невеликому містечку Денжерс відкрили новий музей під назвою “Art Life” або точніше “Життя Мистецтва”. Він побудований для найкращих учнів з різними талантами, як наприклад: Абсолютний Будівельник, Абсолютний Шаман, Абсолютна Журналістка і так далі… На цьому всі наші новини закінчилися. Будьте на зв’язку. – оголосила репортерка, після цього увімкнулася реклама. Дівчинка подивившись на цей музей здивувалася і встала з крісла.

Саму звати Атсуко Хіросе. У неї жовто-біла шкіра. Її очі ультразелені, форма очей схожа на квадрат, який пом’якшений по кутах. Вії Хіросе зображені, як 3 плавно вигнуті лінії. Волосся у неї оливково-коричневе, воно досить густе і довжина злегка вище кінця грудей. Брови теж щільні й плавно переходять у вигин. Вбрання Атсуко складається з кількох частин: спочатку вона одягає комбінезон з короткими шортами, вони в біло-м’яту смужку, які прошиті по горизонталі. Потім спідницю з великим вирізом на лівому боці, сама вона м’ятного кольору. Ну і в останню чергу жакет без кишень із зовнішнього боку, але є одна всередині, вона світло-пурпурно-рожевого кольору. Ось і нарешті її черевички з невеликим каблуком 3 см. Вони без зав’язки та відсутня блискавка, вони зроблені з матеріалу, який має властивість розтягуватися, через це легко нога входить у взуття. Самі черевики блідо-коричневого кольору. Її назвали Абсолютним Дизайнером за великі здібності та уяву, яка не мала меж. Вона живе сама без своєї сім’ї досить давно. Дівчина звикла до цієї обстановки. Тож її все влаштовує, тому вирішила негайно вирушити туди.

– Я впевнена, що цей музей буде чудовим місцем для відпочинку. – сказала вона і вийшла зі свого двоповерхового будинку. З вулиці видно, що всередині розташовані різні декорації, наприклад: картини, дзвіночки та й сама лампа світло-зеленого кольору. Мало де можна таке побачити. Вона пишається тим, чим займається, тож дизайнер не уявляє життя без свого таланту. Дівчина дійшла до музею і подивилася на ці кольори. З одного боку, вони їй здаються нормальними, але з іншого – не підходять за смаком. Він виглядає на перший погляд невеликим, але є відчуття, ніби в ньому мільйони коридорів, які йдуть глибоко в темряву. Музей по середині пофарбований пастельно-синім, а з боків таким самим тоном, але рожевим. Усю цю конструкцію утримують масивні колони, що заходять одна за одну, і багато вікон із чорними ґратами. Головній героїні не терпілося увійти всередину і побачити, що ж там. У підсумку розгледіла ще 15 осіб. Ці люди, які теж вирішили відвідати музей. Одні виглядають спокійно, а інші нервово переминаються з ноги на ногу. Раптом позаду мене двері зачинилися, мені здалося це дуже підозрілим. Тільки один із людей не витримав і закричав:

– Що тут відбувається!? Не смішний жарт! А… здається я зрозумів! Це була ти! – вигукнув він, показуючи на мене вказівним пальцем. Я здивовано глянула на цього чоловіка, який нагадав мені відомого футболіста. Однак мені не потрібно відповідати, адже за мене заступився високий хлопець:

– Не роби квапливих висновків. Вона теж не знає, як це сталося. – вимовив він, спочатку подивившись на нього, а потім ненароком на мене. Після його слів, той не зміг заперечити йому і просто промовчав. Тут же відчула дивний запах. Це виявився газ, кожен із цих людей встиг відключитися, але і мені залишалося недовго, я заснула…

***

Через деякий час прокинулася і опинилася у світло-фіолетовій кімнаті. Вікна завішані біло-блакитними шторами, посередині розташований бежевий стіл, схожий за формою на букву “п”. Біля нього розташовані 13 стільчиків, а на ньому стоять пляшки з водою і стопка паперів, і на стіні висить плазма. Загалом на скільки зрозуміла – це конференц-зал. Також тут знаходяться люди, яких нещодавно бачила. Усі вони вже стоять і дивляться на щось. Я вирішила підійти ближче і помітила пухнасте створіння. Це виявилася м’яка рожево-сіра на вигляд істота, яка сяє невинністю. Тільки гострота червоних рогів говорить про те, що не все так гладко… До чого ця вся вистава? Невже зробили, щоб людям стало цікаво? Раптом він заговорив:

– Привіт! О… не очікував вас так скоро побачити! Ви можете називати мене Інносу! – він це сказав так завзято, що дівчинка, тримаючи на руках котика, посміхнулася. Здається, їй сподобалося це створіння.

– Хех, а ви такий веселий і добрий. – зробила комплімент істоті, його зіниці заблищали, дивлячись на милу красуню.

– Ху, ти мені подобаєшся! Тільки я вас зібрав не для представлення. – промовив, погладжуючи себе долонею по голівці. – У мене є для вас новини. – Він підвівся на лапках і подивився на публіку, що зібралася біля стіни. – Ви будете грати в одну дуже захопливу гру, яка називається “Гра вбивств”! – оголосив посміхаючись, як дитина. Адже в його очах танцювали пустотливі чортики. Раптом зрозуміла, що це не жарт. Це місце від самого початку було мені підозрілим. Тож не дивно, що гра відбуватиметься тут. Звісно, всі були шоковані, окрім деяких людей. Однак, я не розумію їх. Вони не хвилюються за своє життя? Хоча по їхніх обличчях не скажеш, що хоч чогось бояться. Навіть попри все, цей один хлопець, який тримає футбольний м’яч у руках дещо голосно сказав:

– Я не знаю, про що ти говориш… Це не може бути правдою! – він пильно спостерігав за цим монстром, що ховався під м’якою овечою шкурою. Інносу засміявся, глянувши на решту учасників.

– А… ви народ, здається не вірите мені!? Але… не турбуйтеся, я зроблю всі зусилля, щоб ви пограли в неї! – Закричав він, скорчившись у милу мордочку, і зник, ніби його не було. Багато хто залишився здивований його словами, але все ще є люди, яких явно не хвилює ця ситуація.

***

Вони, не поспішаючи, почали розходитися, і лише деякі залишилися. Я вирішила підійти до високого хлопця, який має досить серйозний, але водночас спокійний вигляд. У нього світло-теплого відтінку шкіра. Його очі індиго, форма схожа на квадратний овал. Волосся коричнево-фіолетового кольору, його чубчик розділений на дві рівні частини, закріплений на кілька пасом із кожного боку за допомогою лаку. Довжина волосся із заднього боку розподілена по шиї, а спереду волосся до верхнього кінчика вух. Брови досить густі й вони більш вигнуті до більшого кінця, роблячи його погляд спокійнішим. Його одяг складається з кількох частин: спочатку він одягає червону футболку, потім темно-блакитний комбінезон зі штанами. По передніх стегнах розташована вставка блідо-волошкового кольору, для краси прошиті невеликими шматочками червоної тканини. Також на кишеньках вони теж пришиті. Останнім одягає легкий піджак, там де по плечах прошита блідо-волошкового кольору вставка. У верхній частині легкого піджака знаходяться 2 кишеньки. З боків кінця рукава знаходиться об’ємна вставка червоного кольору. І чорні черевички з невеликим каблуком 3 см.

– Привіт, давай познайомимося. Я Атсуко Хіросе, мене називають Абсолютним Дизайнером. Приємної зустрічі. – вимовивши це, давши йому руку, але замість рукостискання нічого не було. Його обличчя виражає невдоволення, тож моя посмішка виявилася марною. Однак потім подивився вбік і трохи задумався.

– Хм… Значить дизайнер. Добре, тоді скажу хто я. Моє ім’я відоме, як Іошинорі Морі. Мене назвали Абсолютним Будівельником. Мої споруди славляться тим, що їхній масштаб досить великий і професійний. Та й цей музей не виняток. – закінчивши говорити, він глянув на мене досить серйозно. Одразу стало зрозуміло, що жартувати при цьому хлопцеві не варто, може статися наслідок. Ні, я не підозрюю його в чомусь, але варто бути з ним обережнішим.

– Ось як… Ти можеш піти зі мною? Бо якщо ми будемо ходити по одному, це небезпечно. – запропонувала це будівельнику. Морі подивився на всі боки, і крім них нікого не виявилося, немов усі кудись випарувалися. Іошинорі хитнув головою на знак незадоволеної згоди. Здається, тільки одні синці під очима помітно говорили про його стан, але обличчя продовжувало бути кам’яним. Йому потрібно дізнатися таємницю цього місця, яке й збудував. Однак, сам цей чоловік теж видається прихованою особистістю.

– Хм… Мабуть піду, але тільки ти мене зовсім не цікавиш. Тож не думай, що я пішов на твоє прохання. – грізно сказав він, відчинивши двері, і пішов уперед, а я за ним. Звісно, цей хлопець у будівельному комбінезоні здається суворим і вдає з себе якогось лиходія. Але я впевнена, що в ньому є хороші риси. Просто, мені потрібно більше дізнатися про цю людину.

***

Після того як ми вийшли, побачили, що хтось стоїть біля дверей. Це дівчина невеликого зросту, у неї світла шкіра. Її очі мандаринового кольору, форма очей овальна. Вії виглядають як 3 вигнуті лінії, які розподілені з боків очей і по середині, як зверху, так і знизу. Волосся палевого кольору, вона має чубок до лінії складки верхніх очей. Також волосся розділене на два пасма і дістає до верхньої частини грудей. Одяг складається з двох частин: першим одягає светр китайсько-рожевого кольору, він завдовжки злегка нижчий за таз, далі міні-шорти аметистового кольору, які ледве прикривають 5 точку. Взуття в неї еспадрильї, кольору аметист, підошва білого кольору. Вона дивилася по сторонах, а потім на нас. Її погляд виявився незадоволеним. Є таке відчуття, що ми вже дратуємо дівчину, навіть коли ще не познайомилися. Іошинорі вирішив підійти першим, щоб почати розмову, хоча йому самому не хотілося цього.

– Км… Вибач за неспокій. Напевно, не збираєшся з нами розмовляти, але для пристойності потрібно представитися. Я Іошинорі Морі, названий, як Абсолютний Будівельник. – коли він закінчив представлятися, я продовжила:

– А я Атсуко Хіросе. Мене прозвали Абсолютним Дизайнером. Приємного знайомства. – спробувавши їй посміхнутися, дівчина подивилася на мене з приниженням. Тож перестала це робити й чекала на її відповідь.

– Ха? Приємного знайомства? Це занадто низько для мене. Ах, гаразд, скажу хто я. Хоча не розумію, як ви не можете знати мене? Адже я Кезу Сано. Мене назвали, як Абсолютна Швачка. – оранжевоока закінчила говорити, і вона піднесено подивилася на нас. Навіть якщо та нижча на зріст, все одно має досить страхітливий вигляд. Їй здається, приємно дивитися зверхньо, ніби вона тут найголовніша. Однак мого тимчасового супутника це не збентежило. Він дивився в її очі і трохи прикривав повіки. Схоже, він повторив її стиль, але додав єхидну посмішку. Світловолоса здивовано втупилася на юнака.

– Хм. Отже, навколишні люди для тебе – це лише сміття? – запитав будівельник з цікавістю. Кезу після його фрази злісно блиснула на нього очима і усміхнулася. Її зіниці сяють як два червоні вогні, підтверджуючи його правоту. Ми для неї набрід.

– Ха, а ти не дурний. Так, для мене люди – це купа непотрібних придурків. Тому я не збираюся мати з ними хоч якусь справу. Про дружбу, йти і мова не може, адже мені з ними не по ногах. Тож навіть не сподівайтеся, що я з вами буду нормально спілкуватися. – під кінець вона засміялася і пішла з нашого поля зору. Нам обом не сподобалася Сано, але доведеться мати з нею справу. З цим нічого не поробиш.

***

Після розмови зі швачкою, ми пішли коридором. Сам він виявився дуже яскраво-зеленого відтінку, що аж очі вириваються від такого кольору. Також шафи з кодом на дверцятах, вони сірого кольору. Їх так багато, що створюється відчуття, що це нескінченний простір. Зрештою ми трохи прискорилися і побачили, що хтось стоїть біля дверей. На них табличка і там написано: “Їдальня”. Ми вирішили туди підійти, нас побачив один чоловік. Він досить високий, але трохи повний. У нього кремового відтінку шкіра. Його очі шоколадно-коричневого кольору, форма очей схожа на квадратний овал. Також вони виглядають доволі сумно, тому навіть із невеликою посмішкою він здається доволі сумнішим, ніж насправді. Волосся в нього не повністю поголене, воно має антрацитний колір. Брови досить густі, вони плавно переходять у вигин майже не згинаючись. Його одяг складається з кількох частин: спершу він одягає блідо-зеленого кольору худі, перед грудьми є кишенька, рукави закінчуються кольоровою тканинною резинкою чорно-зеленого кольору. Потім ідуть штани блідо-зеленого кольору, вони досить широкі. Ну і коричневі черевички з передньою вставкою чорно-зеленого кольору, також є маленький каблук 1 см. Коли цей хлопець помітив нас. Його вираз обличчя виявився добрим. У ньому немає злоби, як у Кезу, тож ця людина підійшла до нас.

– Ох, то ви теж чули цю новину від Інносу? – добродушно запитав він і я відповіла.

– Так, ми про це знаємо. Звісно, вона не дуже хороша… Точніше не нормальна, але нам не варто хвилюватися через це. – вимовила я трохи нервово, а Іошинорі стоїть так, наче йому байдуже на те, що тоді говорив пухнастик. У нього таке кам’яне обличчя, що аж страшно на нього дивитися. Я б напевно могла сказати, що Морі схожий на скелю, так він непробивний.

– Вона має рацію, ми не повинні хвилюватися з цього приводу. – вимовив він, дивлячись на нього. Якби ці двоє просто стояли один навпроти одного, я б кмітувала, що між ними поважний спокій, але в очах будівельника відчувалася підозра і мені стало моторошно.

– До речі, мені потрібно представитися. Я Нео Вада. Мене назвали Абсолютний Лісник, а вас як? – промовив повненький хлопець це почухавши за голову, при цьому посміхаючись. Він виглядає досить незграбним, але добрим.

– Я Атсуко Хіросе, мене назвали Абсолютний Дизайнер. Його звуть Іошинорі Морі, і він Абсолютний Будівельник. – коли закінчила говорити, на мене глянув незадоволено фіолетоволосий. Йому не сподобалося, що я познайомила його? Який зануда…

– Мене представляти було необов’язково. Та й ти Лісник, сподіваюся, нічого не задумав? Аж надто ти добрий. – промовив він, дивлячись у душу Нео. Мені не подобається, що тут відбувається, але Ваді не до смаку його вираз обличчя. Щоправда, він не боявся, а був готовий до того, що може статися.

– Ні, нічого не задумав. Ех… Гаразд, я піду. Не хочу, щоб вона мене вважала поганим. Та й тобі треба перестати шукати у всіх людях ворогів. – промовив кароокий і йшов від нас дедалі далі й далі, поки ми його зовсім не втратили з поля зору. Будівельника потішила остання фраза, а мене починає дратувати його поведінка. У чому в нього проблеми? Що він так до нього звернувся? Мені взагалі неясно.

***

Коли я хотіла щось сказати, він заперечив:

– Давай вирушимо далі. – вимовив він, подивившись на мене своїми сірими, дивно мерехтливими очима. Я почувалася дивно, не як зазвичай. У цього місця своя атмосфера. Це для мене дуже таємниче і загадкове, як і мій супутник.

– Звичайно, йдемо. – погодилася з ним, Морі відчинив двері в їдальню. Зайшли у світлу кімнату через 5 ламп. Оточило нас тепле світло від них і коричневі стільці та столи в стилі 90-х вкрилися цим світлом. Також побачили три вікна, які показують нам той самий яскравий коридор. Там ми помітили дівчину, яка щось танцює. Напевно, вона так себе заспокоює. Її рухи трохи тремтять, але це не дуже помітно. Після того, як нас побачила, перестала танцювати і підійшла до нас. У неї світла шкіра. Очі опівнічно-синього кольору, форма очей овальна. Волосся сигнально коричневого кольору. У неї воно розділяється на два рівні локони, що дістають по шиї. Також є невеликі пасма, які розташовані перед її обличчям, з правого 2, а з лівого 3. Одяг складається з двох частин: першим одягає топ чорного кольору, далі спортивні шорти такого ж кольору. Взуття в неї туфлі, колір чорний, підошва опівнічно-синього кольору. Вона широко посміхнулася нам, оголивши рівні білі зуби. Мій новий друг, помітивши цю посмішку, захотів відповісти тим самим, але тут же передумав. “Демонстративно став зосередженим, як і зазвичай.” – подумала про це я.

– О привіт! Я Мей Кавасакі, мене назвали Абсолютна Танцівниця! – вона дала нам руку, я потиснула її, а Іошинорі нічого не зробив. “Ось нахаба,” – помислила я.

– Приємного знайомства, а я Атсуко Хіросе і загалом Абсолютний Дизайнер. – представившись, подивилася на будівельника. Він напевно гадав, що я буду його представляти, але цього не сталося.

– Ха, а я Іошинорі Морі, мене прозвали Абсолютний Будівельник. – вимовив він, глянувши на мене, але більш добріше. Може так фіолетоволосий дякує мені за те, що я не представила його? Можливо, він і справді не такий уже й поганий. Мей натхненно дивиться на нас.

– Ага, мені теж приємно з вами познайомиться! І так, вибачте, що побачили мій танець. – промовила дівчинка, нервово оглядаючи кімнату.

– Нічого. Думаю, що ти чудово танцюєш. Правда, Іошинорі? – поспішила перевести розмову в потрібне мені русло. Однак той лише кинув погляд убік і фиркнув. “Боже, не можна було без цього обійтися?” – запитувала я в себе.

– Знаєш, що Атсуко. Я не люблю хвалити людей за такі дрібниці. Краще б вона знайшла вихід звідси, тоді можна буде піднести до небес. – проговорив, уже дивлячись на мене і Кавасакі. Його тон настільки твердий, не те що камінь, а як метал. Просто навіщо він усе ускладнює…

– Він має рацію. Мені потрібно більше старатися! – сказала вона, не сумуючи і за мить її тут же не стало. Це добре, що є люди, які не засмучуються і йтимуть до кінця.

***

Далі ми пішли на кухню. Вона світла, затишна, але майже порожня. На стелі красується квадратна коричнева лампа, яка освітлює жовтим світлом кухню. Підлога темно-фіолетова, схоже вона дерев’яна. Шафки яскраво-помаранчевого кольору і такого ж відтінку невеликий стіл, духовка і мікрохвильовка чорного кольору, як і витяжка. На стіні висить бежевий рушник. Поруч із дверима стоїть білий холодильник, у ньому є панель, де можна налаштувати пароль. Прямо сейф, там що їжа для елітних людей? Звісно, ми перебуваємо в музеї для абсолютних, але не думала, що вони стануть паритися з їжею. Оглянувши кімнату, побачила маленького хлопчика. У нього темно-коричнева шкіра. Його очі темно-оливкового кольору, форма очей схожа на округлений овал. Волосся коротке, але укладене кількома локонами в лівий бік, що воно здається об’ємнішим, ніж є насправді, а третій локон прилягає до правого боку черепа обличчя. Брови досить густі, вони плавно переходять у вигин майже не згинаючись. Його одяг складається з кількох частин: спочатку він одягає кольору ковенті сорочку, яка на ньому має злегка не за розміром. Він не до кінця застібає знизу і правий край сорочки заправляє під штани. Самі вони сепія коричневого кольору, вони прилягають до ніг. Ну і чорно-коричневого кольору туфельки. Сам хлопець набагато нижчий за нас. Таке відчуття, ніби наймолодший у цьому місці. Після того, як ми підійшли ближче, він нас помітив. Хлопчик був здивований нашим візитом і вирішив представитися.

– О, не очікував, що ви мене помітите. Багато хто мене не помічає через мій маленький зріст. Щоправда, якби вони запитували скільки мені років, то це було б не дивно. Ох, та я ж ще не представився. Я Хіромі Кудо і мене назвали Абсолютний Археолог. – познайомившись, він підняв руку, щоб показати нам на печиво. Напевно, він хоче, щоб хтось із нас дістав їх. Тільки й мені складно буде це зробити… Я попутно блимнула Іошинорі і здається, він зрозумів, що з нього вимагається. Простягнувши руку до полиці, хлопець дістав коробку, в якій виявилося багато печива і поставив її на стіл перед нами. Хлопчик усміхнувся і взяв печиво до рота. Коли він його прожував і проковтнув, погляд упав на мої очі. На частку секунди мені стало ніяково, але посмішка і темно-карі очі, що розуміють, знову повернули мені впевненість. Заспокоївшись, я взяла одне печиво, надкусила його і зітхнула з полегшенням. Морі залишився стояти на одному місці, здається, будівельник нічого не помітив або зробив вигляд? Він подивився на хлопця і у відповідь усміхнувся.

– Зрозуміло, молодий Археолог… хоча по тобі видно. Я Іошинорі Морі і мене прозвали Абсолютний Будівельник. А цю дівчину звати Атсуко Хіросе і її назвали Абсолютний Дизайнер. – коли він закінчив представляти нас, я трохи зраділа, що хоча б із ним він нормально ставиться. Щоправда, цей хлопець явно ще дуже юний і не буде йому корчити гримаси.

– Вибач за запитання. Скільки тобі років? – поцікавилася я в Кудо. Він хитнув головою, немов не розуміючи, про що я говорю, але відповів:

– Мені рівно 10 років. Не дивуйтеся, чому так рано став Абсолютним. Я розповім про це пізніше, а зараз мені час знайомитися з іншими. – не чекаючи відповіді, Хіромі швидко взяв пару печива і йдучи сказав: “Дякую”.  Хоч Кудо маленький хлопчик, але досить слухняний. Навіть Морі він сподобався, а це вже щось. Я рада, що так склалося. Чим більше людей спілкуватимуться між собою, тим краще ми зможемо досягти миру в цьому місці.

***

Після моїх думок, ми взяли по печиву і вийшли з кухні, а потім у коридор. Далі попрямували до дверей, там було написано: “Тронний Зал”. Тронний чого? Та не може такого бути! Це місце реально дивне, і мені це навіть трохи подобається. Я відчинила двері й побачила перед собою той самий Тронний зал. Це місце має чудовий вигляд. Величезний і просторий зал світлий і яскравий. Розташовано багато жовтих колон, які тримають другий поверх залу і самого музею. Лампа, яка висить на стелі теж такого ж відтінку, здається крихкою, але вона масивна. Двері яскраво-жовтого кольору, а підлога і перегородка другого поверху залу темно-червоного кольору. Мені б хотілося побачити людину, хто зробив такий дизайн. Щоправда, мої задуми обірвалися ним. Іошинорі дивно подивився на мене, нібито хотів сказати: “Тобі подобається?” Мене це місце починало більше приваблювати.

– Кхем… Не літай у хмарах. – зауважив Морі награно кашлянувши, він відволік мене.

– Так, мені не варто це робити. – погодилася я, але це все ще залишається гарним місцем. Послухавши мене, високий хлопець пішов далі й побачив дівчину, яка дивиться на це середовище. Напевно, їй теж сподобався вид. У неї світла шкіра. Її очі синьо-бузкового кольору, форма очей овальна, через невелику посмішку видно злісний погляд і такий самий напрямок брів. Волосся лляного кольору, і хвилясте до кінця. У неї воно розділяється рівним проділом і закріплене гумкою на високий хвіст, воно злегка не дістає до плечей. Одяг складається з трьох частин: першим Журналістка одягає футболку малиново-червоного кольору, потім накидає чорно-зелений піджак. Наостанок одягає спідницю міді ожинового кольору, також ближче до талії є три сірі ґудзики. Взуття в неї закриті туфлі, колір родзинки. Ми вирішили до неї підійти, вона нас помітила. Щоправда, її вираз обличчя виявився схожим, як у Кезу. Звісно, навіть у швачки був добріший погляд, ніж у неї. Це здалеку шалена посмішка й очі, дівчина нас чекає з нетерпінням. Напевно, ми перші, хто з нею познайомиться. У будь-якому разі була не була, та й вона почала говорити.

– Боже… Чому ви так повільно до мене підходили? Я ж не якийсь монстр, щоб мене боятися. Правда, це неважливо. Перед вами стоїть Абсолютна Журналістка під ім’ям Хізеко Мінамі. – відповіла дівчина. У її голосі почулося щось схоже на знущання. Я вирішила це проігнорувати і самій представитися:

– Ага, приємно познайомитися, а я Атсуко Хіросе. Мене назвали Абсолютний Дизайнер. – сказала я і після продовжив фіолетоволосий:

– Я ось Іошинорі Морі. Мене прозвали Абсолютний Будівельник. Та й мені нема чого тебе боятися. Ми всі в однакових умовах, права одні й ті самі. – вимовив він без будь-яких емоцій. Здається, їй сподобалася ця суворість, але щось тут явно не так. Наче це фальшиві почуття, у них чогось не вистачає. Я бачу лише ненависть у її фіолетових очах, але не як захват від моральності. Після моїх обговорень у голові вона заговорила:

– Хах, а мені подобається твоя суворість, але тобі варто оцінювати людей чіткіше, якщо не хочеш опинитися на дні або взагалі ніде. Оу… і я мабуть піду, у мене ще багато справ. – промовила Мінамі уважно дивлячись на мого супутника. Дівчина повернулася до нас спиною і пішла високою ходою з Тронного залу. Вона поводиться так, наче все по плечу. Напевно, це місце їй не здається дивним. Хоча, якщо зважати на те, хто вона така, то її це не дивує. Її самооцінка далека від нашої, тож я з нею не поладнаю.

***

Після знайомства ми вийшли з Тронного залу. Я побачила людину, яка стоїть поруч із дверима. На них висить табличка під назвою “Лабораторія Фізики”. Трохи здивувалася, адже не очікувала, що тут будуть лабораторії. Ми підійшли до людини, і він схожий на власника цієї лабораторії. У нього світло-жовта шкіра. Його очі бежево-коричневого кольору, форма очей схожа на закруглений овал. Волосся хвилясте і деякі пасма перед обличчям переплітаються між собою. Також воно розділяється зверху по проділу і до кінця злегка в’ється, воно доходить до шиї. Брови досить густі, вони плавно переходять у вигин майже не згинаючись. Його одяг складається з кількох частин: спочатку він одягає річковий перламутровий колір светра, він досить вільно на ньому виглядає. Також на ньому зображено формули та фігури пов’язані з фізикою. Далі одягає шорти, що закривають коліна, вони платинового-сірого кольору, вони прилягають до ніг. Ну і червонувато-коричневого кольору туфельки, спереду встановлена платинового-сірого кольору смужка і на ній прошиті два чорні ґудзики. Хлопець нас помітив, його очі наче порожні, немов побачив якогось монстра.

– Привіт. Я Акайо Імаї. М-меня назвали Абсолютний Фізик. – вимовив він трохи тихо, і до того ж тремтячи. Взагалі він трохи гаркавив, але це не мало значення, бо літери вимовляв правильно. Та й мабуть, йому личить виглядати мило. Іошинорі оцінив його стан і посміхнувся. Хоч посмішка має фальшивий вигляд, але в ній немає й тіні зла. “Невже він не буде знущатися над цим хлопцем?” – подумала я.

– Помітно, а я Іошинорі Морі. Мене прозвали Абсолютний Будівельник, а її звуть Атсуко Хіросе, і вона Абсолютний Дизайнер. – промовив темноволосий хлопець, коли до нього повернулося самовладання. Знову обличчя не виражало емоцій, ніби маску зголили з нього разом зі шкірою. Зрештою я влізла в розмову:

– Звісно, я не наполягаю тобі відповідати на це запитання, але все ж таки. Чому ти тремтиш? – запитала я, трохи хвилюючись за нього. Усе-таки нам не потрібно, щоб хтось перебував у відчаї. Фізик здивовано дивиться на мене, ніби запитуючи: “Ти цікавишся моїм станом?”. Морі зрозумів, що йому не варто втручатися в цю розмову.

– Ні, все гаразд. Це мій звичайний стан. – вимовив він спокійніше. Його вилиці дещо порожевіли, та й голос теж став трохи теплішим. Я здивувалася, що людина може так швидко заспокоїтися в такій ситуації. Однак, поруч зі мною стоїть сам спокій і холоднокровність. Ясно одне, що його не турбує небезпека, яка загрожує нам усім.

– Чудово, нам не потрібні безнадійні люди. Гадаю, нам пора, чи не так, Атсуко? – поцікавився в мене досить твердо і чека відповіді. Я кивнула, не роздумуючи. Нам потрібно познайомитися з іншими людьми і з цим місцем.

– Ага. До скорого Акайо. – промовила я і ми пішли далі. Цей фізик виглядає сором’язливим, але добродушним. Я впевнена, що він не гратиме в цю гру. Адже хороші люди мають залишатися добрими, а погані – злими. Щоправда, цілком можливо, що я помилюся і опинюся в лапах лиходія, який це все вигадав. У будь-якому разі, я буду чекати і сподіватися на краще.

***

Після розмови з ним ми увійшли в приміщення. Досить похмуре, дві лампи за формою схожі на алмаз, але вони не дають багато світла. Ми побачили багато темно-зелених столів, поруч із ними сірі стільці на колесах. На столах і таких самих шафах за кольором стоять різні колби з рідиною та інші прилади для експериментів. Мій супутник вирішив оглянути їх. “Який він дивний” – подумала я.

– Хах, цікаво… У кожному навчальному столі проведена електрика і звісно в них спеціальне покриття. Адже якщо його не буде, то він не зможе перенести пошкодження під час дослідів. – сказав він досить просто на його погляд. Його обличчя виражало явне задоволення, коли він оглядав прилади.

– Морі, звідки ти це знаєш? – запитала я, вказуючи на нього рукою. Будівельник вже відійшов від шафи з колбами і наблизився до мене. Він стоїть, склавши руки на грудях, і трохи злобно дивиться на мене. Як мені здалося, він стримував сміх.

– Звідки? Я побудував і спроектував усе, що тут знаходиться. Чого тобі ще не ясно? – сказав він так, ніби йому вже не терпілося піти від мене. Мені стало якось не по собі.

– Ні, тепер мені все зрозуміло. – відповіла я розгублено, щоб він не сильно на мене гарячкував. Будівельник зітхнув і тут же видихнув. Чи то він сміється наді мною, чи таким чином заспокоюється?

– Гаразд, проїхали. – махнув він рукою, і ми помітили, як до нас підійшла дівчина. У неї світло-жовта шкіра. Її очі яскраво блакитного кольору, форма очей овальна. Вона злегка посміхається, показуючи свою відкритість. Волосся блонд, дістають по шиї. Чубчик розділяється по рівному проділу, ближче до основної частини волосся їх стає більше. Одяг складається з кількох частин: першим одягає сукню до колін небесного кольору, потім накидає річковий перламутровий піджак. Взуття в неї закриті туфлі, колір річковий перламутровий, також є каблук 3 см. Дівчина подивилася на нас із запитанням.

– Щось тут відбувається? – запитала вона, і її брови піднялися вгору. Я вирішила, це задумлива посмішка, але її слова змусили мене поглянути на неї уважніше.

– Уже нічого. – сказала я, вона посміхнулася. Потім я перевела свій погляд на Іошинорі, уже все зрозумівши й чекаючи, коли та почне говорити.

– Це добре, бо нікому проблеми не потрібні. Та й мені потрібно представитися. Я Теруко Йосіда, мене назвали Абсолютний Хімік. – вимовила вона, посміхаючись нам, у мене перехопило подих від неї. Не те, щоб я раніше не зустрічала подібних людей. В основному, щодня бачу їх по телевізору або в інтернеті. Але багато хто хотів би з нею мати справу.

– Я Іошинорі Морі. Мене прозвали Абсолютний Будівельник. А її звуть Атсуко Хіросе, і вона Абсолютний Дизайнер. – представив нас, вона озирнулася і знову глянула на нас. На вигляд блондинка здається доброю, але в ній є те, що не дає спокою.

– Це чудово… – з якимось захопленням сказала і пішла з нашого поля зору. Мені було незрозуміло… Що вона мала під словом ” чудово”? Щоправда, краще багато не думати про такі речі, а то й себе втратиш. Тож я буду розмірковувати, не поспішаючи. Рано чи пізно правда розкриється сама.

***

Після розмови з Теруко ми вийшли з лабораторії і пішли в інший бік. Там побачили великі двері, на табличці написано: “Спортзал”. Я здивувалася. Хіба в музеях бувають спортзали? Думаю, що ні, це як мінімум дивно. Щоправда, Іошинорі не здивувався. Йому все одно на цей спортзал. Звичайно, все-таки він побудував цей “не до музей”. Раптом до нас хтось підійшов, це хлопець, який одягнений у спортивну форму. У нього світло-жовта шкіра. Його очі масляного кольору, форма схожа на закруглений овал. Волосся в нього ананасового кольору, коротке й укладене на передні пасма, як ліворуч, так і праворуч. Брови звичайної густоти, вони плавно переходять у вигин. Його одяг складається з кількох частин: спочатку він одягає форму для футболу чорного кольору і з жовтими смужками з боків рукавів футболки, також ближче до ключиці теж є смужки. Далі йдуть спортивні шорти з форми, вони такого ж кольору, вони не прилеглі. Також є смужки з боків внизу шортів, і мотузка жовтого кольору. Місце взуття у нього тільки шкарпетки. Початок шкарпеток, зроблений з жовтих ниточок, а далі з чорних. Як на футболці, є емблема футбольної команди, яка позначена кількома колами різного розміру.

– О привіт! Що ви тут стоїте? – вигукнув хлопець, втупившись на нас, одночасно стукаючи по м’ячу. Я помітила, що Морі починав дратувати цей звук, але це можна помітити за його рухомою бровою.

– Це не твоя справа. Ми прийшли представитися, а не займатися всякою дурницею. – вимовив темноволосий, злобно дивлячись на нього. Я звісно розуміла, чому він незадоволений, але мені не сподобалася його реакція.

– Ти не приймай його слова близько до серця. Просто він така людина ось і все. – провіщала я, а будівельник вирішив не відповідати на мої слова. Іошинорі довелося ще слухати нашу балаканину й особливо цей звук удару м’яча об підлогу.

– Я й не збирався. Тим більше, не звинувачую його за такий характер. Гаразд, мені ж потрібно представитися? Я Рейден Окумура, мене назвали Абсолютний Футболіст. – хлопець оглянув нас з ніг до голови, здається ми його зацікавили, ну я так точно.

– А я Атсуко Хіросе. Мене назвали Абсолютний Дизайнер, а його звуть Іошинорі Морі, і він Абсолютний Будівельник. – представила нас, і футболіст був у повному захваті. М’яч став ще швидше битися об підлогу, на яку поставив ногу. Нарешті цей звук закінчився, і мій супутник на цьому моменті видихнув.

– Ось із ким я буду спілкуватися! Вічно мені зустрічаються всі такі неговіркі, як він. – поскаржився і показав на будівельника. Хлопець у комбінезоні навіть не звернув на нас увагу.

– Гаразд, ми напевно, підемо. – промовила я і пішла в спортзал. Морі пішов за мною, його настрій різко змінився. “Він що, знову на мене образився?” – подумала я, але сподіваюся він скоро заспокоїться.

***

Коли ми зайшли до спортзалу, побачили на вигляд звичайне спортивне місце. Сірі стіни, з правого боку стіни розміщені для виду прямокутні білі вікна. Підлога спочатку бежева, але основне поле забарвлене в яскраво-зелений. По середині розташований квадрат червоного кольору, а в ньому синє коло. Також на обох кінцях поля є таке ж коло, і 2 кільця. У цій кімнаті є оглядове місце, де люди можуть подивитися матч. Майданчик розташований перед нами, там багато коричневих м’яких стільчиків, але щоб туди вилізти, потрібно пройти через ті коричневі двері. На стіні на нитках висять м’ячі. Вони були прожекторами, які світили різними кольорами. Мені справді сподобалося це освітлення. Поки я стояла, Іошинорі пішов далі до іншої дівчини. У неї світло-блідого відтінку шкіра. Її очі сапфірового кольору, форма овальна, також нафарбовані стрілки. Вона злегка посміхається, показуючи свою відкритість. Волосся рубінового-червоного кольору, довжиною до грудей. Спереду в неї зроблені дві невеликі косички. На її обличчі присутні веснянки і трохи рум’ян. Одяг складається з 3 частин: першим одягає футболку білого кольору із зображенням сірого вовка, потім накидає сорочку ніагарського кольору. Під кінець одягає спідницю міні вугільного кольору. Взуття в неї високі закриті туфлі, на платформі 5 см. Вона гладить свого кота, і він перекидався і муркотів. Я вирішила теж підійти до них, і дівчина нас помітила.

– Привіт вам! Ви прийшли познайомитися, вірно? – запитала вона, піднявши свого кота і далі його пестить. Він лежить у неї на одній руці, а вона злегка посміхається.

– Так, це так і є. – відповіла я розчулюючись від її улюбленця. Він такий білосніжний, як сніг. Мені б самій хотілося його погладити.

– Це чудово! Я Сечіко Кубота. Зазвичай мене називають улюбленицею тварин, але мій талан – це Абсолютна Господиня Тварин. – сказала вона і засміялася. Зрештою дівчинка поставила свого звіра поруч на підлогу і на радощах підстрибнула. Іошинорі це явно здивувало, хоч на обличчі не відбилося жодних емоцій.

– Хах, ти весела людина. Я Іошинорі Морі, мене прозвали Абсолютний Будівельник. – представився він і я слідом:

– А я Атсуко Хіросе, мене назвали Абсолютний Дизайнер. – вимовила хто я, і вона нам посміхнулася.

– Вау! Ви такі неймовірні!” – захоплювалася вона, почервонівши на наших очах. Це було дуже дивно – не часто побачиш, щоб одна людина настільки щиро пишалася іншими. Навіть найхолоднішу людину в цьому місці вона вразила своєю теплотою і відкритістю.

– Дякую. – коротко й тихо промовив темноволосий, подивившись в інший бік. “Засоромився.” – подумала я, посміхнувшись їй.

– Не варто. Ми не такі вже й круті. – сказала це, щоб втихомирити її, але вона напружила своє обличчя в протесті.

– Ні! Ви й справді чудові! Я рада, що з вами познайомилася! – вона далі це говорила і стала скакати по спортзалу. Мені подобається її настрій, та й сам характер.

– Так, ми теж раді з тобою подружитися. – вимовила я і Морі хитнув головою вперед, щоб показати, що він із цим згоден.

– Дякую… Гаразд, мені пора в їдальню. Там є їжа для мого кота. – прорекла це, підстрибуючи, йдучи зі спортзалу. Я думаю, що таких веселих людей мало. Щоправда, якби в неї не було кота. Напевно, їй не було б так весело в цьому місці. Щоправда, у неї є він, і вона щаслива з ним. Сподіваюся, що ця дівчина буде такою ж гарною господинею, якою і має бути.

***

Після знайомства з господинею тварин ми вийшли зі спортзалу і попрямували прямо коридором. Він був таким довгим, що не описати словами. Коли ми дійшли до його кінця, Морі помітив сходи, і вони знаходяться за ґратами. Він вирішив пошукати, чим можна відкрити ґрати, але це було марно. Іошинорі нічого не знайшов. Самі сходи ведуть нагору. Можливо, нам потім вони відкриються. Раптом хтось ззаду підійшов до нас, дивний хлопець. У нього світло-рожева шкіра. Очі обліпихового кольору, форма схожа на сплющений овал. Волосся заплетене в дреди, воно чорного кольору. По довжині, воно по плечі. Брови густі, вони дуже плавно вигинаються, середина брів йде вгору, а потім різко опускаються вниз. Його одяг складається з декількох частин: спочатку одягає обліпиховий светр, на якому зображені 5 старовинних тварин від світло-бежевого кольору до темно коричневого. Також під грудьми прошита темно-синя гумка до складки внизу светра. З нього висять чорні нитки з довжиною штанів. Далі йдуть не прилеглі штани темно-синього кольору. На голову він одягає коротку шапку темно-коричневого кольору і підкладка в нього обліпихова. Взуття, невеликі чоботи відтінку чорного моря. “Ну і моторошна в нього посмішка” – зауважила я, дивлячись на цього типа.

– Що ви тут робите голубки? – запитав він нас із досить дивним поглядом, з підтекстом сексуального характеру. При цьому його очі мружилися. Будівельнику явно не подобається цей хлопець.

– Ми тобі не голубки. – прорік він, злобно дивлячись на нього. Мабуть, цю людину краще не провокувати, хоча мені й самій гидко перебувати з цим оранжевооким.

– Як знаєш. Я Дейчі Хомма, і духи мене назвали Абсолютний Шаман. Якщо вам потрібно зробити обряд, то я вам можу допомогти. – представився він, скривившись під кінець у вульгарну напівпосмішку. Мене аж пересмикнуло від його обличчя, та й Іошинорі зніяковів, що було помітно. “Збоченець” – промайнуло в мене в голові.

– Ні, дякую. Нам поки що не потрібні твої послуги. Я Атсуко Хіросе, мене назвали Абсолютний Дизайнер. – представила я себе і слідом за мною з’явився він:

– Я Іошинорі Морі, мене прозвали Абсолютний Будівельник. – коли він договорив, шаман підозріло посміхнувся. Потім подивився вниз, його обличчя стало сумним.

– Ну гаразд… і не треба… Я знайду іншого, хто захоче мої послуги. – невдоволено сказав нам і пішов геть. Ця людина, як на мене, досить дивний тип. Не думаю, що хтось захоче такі послуги, чи це був розіграш? Але таке недоречно для цього місця, тож його жарт не вдався.

***

Після цієї розмови з ним, ми вийшли з цього коридору і пішли в інший бік. Там я побачила м’ятного кольору кабінки туалетів. На стіні зображені знаки, з правого боку для дівчат, з лівого для хлопців. Звідти вийшла особистість уся в темному. У неї світло-блідого відтінку шкіра. Її очі ультрамаринового кольору, форма овальна. Губи нафарбовані темною помадою, також щоки, злегка припудрені рожевим кольором. Волосся темно-синього кольору, довжиною нижче грудей. Спереду в неї зроблені два пасма, які злегка в’ються. Вони дістають до лінії початку грудей. Одяг складається з 2 частин: першим одягає чорно-синій комбінезон із глибоким вирізом грудей. Їхній розмір вражає, напевно багато хлопців клюнуло на неї. Також у комбінезоні купа різних кишеньок у поясі, і на стегнах. Взуття в неї підбори, на платформі 10 см. Вона вийшла так, ніби від когось ховалася. Щоправда, не думаю, що ці зелені стіни дозволять їй бути непомітною. У підсумку дівчина підійшла до нас.

– Ви що, стежили за мною? – запитала вона, втупившись спочатку на нього, а далі на мене.

– Ні, ми тільки сюди прийшли. – відповіла я, вона по-доброму посміхнулася нам. Потім її обличчя стало серйозним.

– Добре, я вам повірю. Думаю, що немає необхідності стежити за незнайомими людьми. – вимовила вся в темному досить спокійно, наскільки це можливо.

– Я особисто прийшов сюди не заради обговорень, а щоб пізнати один одного. – вимовив хлопець у будівельному комбінезоні, її здивував його настрій і здалося кумедним, для неї це звучало як жарт.

– Як знаєш… Мене звуть Чіко Цудзі. Можливо, ви зараз не повірите, але я Абсолютний Агент. – промовила вона, і мені справді не віриться, що таке можливо. “Справжній агент? Та ще в цьому місці? Маячня якась.” – подумала про це я.

– Покажи свою карту. У кожного агента має бути своя, тільки не показуй мені підробку. Я не такий дурний, як ти могла подумати. – промовив він у грубому тоні, тут дівчина зрозуміла, що цей хлопець не такий простий.

– Як скажеш. Я навіть не думала, що ти дурний. Навряд-чи тупі люди могли б здогадатися до цього. – промовила агентка, діставши з кишені свою карту. Вона виявилася справжньою. Я була здивована, але Морі залишився спокійним. Його це зовсім не хвилює. Чіко сховала назад її і вже чекає його дій.

– Зрозуміло, отже ти й справді Агент. Тоді можна нам і представиться. Я Іошинорі Морі, мене прозвали Абсолютний Будівельник. Її звуть Атсуко Хіросе, вона Абсолютний Дизайнер. – він познайомив нас, дівчина посміхнулася в лівий бік.

– Гаразд. Тільки можна я поставлю тобі одне запитання, Будівельнику? – запитала та, хлопець з цікавістю дивиться на неї. Видно, що вона вміє говорити.

– Можна було кликати й на ім’я, але гаразд. Що за питання? – поцікавився він. Дівчина напружила обличчя, щоб надати своєму вигляду серйозності.

– Ти побудував цей музей? – Після її запитання, мені стало не по собі. Якщо вона дізнається про це, то тоді його будуть підозрювати. “Не може бути такого, що б цей хлопець усе затіяв. Немислимо.” – подумала я.

– Так, саме я. – чесно зізнався їй, вона ще більше посміхнулася.

– Це чудово. Дякую за твою відповідь. – промовила вона і віддалилася від нас так швидко, що я не помітила, як вона зробила перший крок. Щоправда, це мене вже не хвилювало. Головне, щоб не почала поширювати цей факт. Адже через це його можуть почати підозрювати, а мені цього не хотілося. Тож сподіваюся, що все буде добре і нічого не трапиться.

***

Після розмови з Чіко ми пішли далі. Там ми побачили світло-коричневі дерев’яні полиці, на яких стоять різні вази, картини та інші дрібниці. Однак я помітила одну річ, яка мені здалася дивною, а точніше її знаходження тут. Книжка має стояти окремо, але не як із вазами, картинами та іншими речами. Я подивилася уважно на неї, там на обкладинці написано: “Творчий відчай”. Ця назва мене вразила, адже не розумію, що вона означає. Щойно я хотіла простягнутися до цієї книжки, як мене зупинив він. Хлопець узяв книжку з полиці і вирішив її забрати собі.

– Не чіпай цю книгу, вона небезпечна. – вимовив він упевнено, ніби знає напевно.

– Чому? – запитала я, підійшовши до нього. Будівельник навіть не став дивитися на мене, він вже тримає книжку під пахвою.

– Потім дізнаєшся. – вимовив темноволосий і до нас підійшов хлопець. У нього світло-рожева шкіра. Очі залізного відтінку, форма схожа на округлений овал. У нього лиса голова. Брови коричневого кольору, вони плавно згинаються. Його одяг складається з кількох частин: спочатку одягає каштаново-коричневу сорочку, ґудзики чорного кольору. Далі йдуть сіро-коричневі штани. На голову надягає білосніжний шолом, під ним пов’язка оливково-коричневого кольору з сірими скельцями. Взуття, блідо-коричневі чоботи. Цей хлопець готовий до розмови:

– Доброго дня. Я Джунічі Аокі, мене призначили Абсолютним Льотчиком. Приємного знайомства. – вимовив він і я почала представляти нас.

– Я Атсуко Хіросе, мене назвали Абсолютний Дизайнер. Його звуть Іошинорі Морі, він Абсолютний Будівельник. Мені теж приємно з тобою подружитися. – промовила я, трохи посміхнувшись, а Морі, як зазвичай, дивиться на нього своїм кам’яним обличчям. Хлопець із шоломом на голові напружився, подивившись на високу людину.

– Значить Льотчик. Тоді, ти бачив цей музей з висоти? – вимагав він, Джунічі трохи подумав, і кивнув у запереченні головою.

– Ні, жодного разу. – відповів він, Іошинорі невдоволено зітхнув.

– Ось як. Гаразд, нам нема про що більше з тобою говорити. – промовив без жодного жалю Морі, і ми попрощалися з цим юнаком. Він пішов в інший бік. Я звісно, не розумію. Для чого це питав? У цьому був якийсь сенс? Знаю, багато чого не тямлю, але все ж таки. Це й справді підозріло з боку. Сподіваюся, що він не той, за кого дехто може вважати.

***

Із цими думками пішла вперед, хлопець у будівельному комбінезоні йшов за мною. Я розумію, що він може бути тим самим лиходієм. Щоправда, у мене немає доказів, щоб підтвердити це. Тож ми далі йшли, не сказавши одне одному жодного слова. Раптом Іошинорі заговорив:

– Тебе щось турбує? – запитав він і я зупинилася. Морі ніби бачить мене наскрізь, він і справді підходить на роль лиходія.

– Ні, нічого. – сказала йому, будівельник не повірив мені. Тож поставив наступне запитання:

– Знаєш, ти можеш мені не відповідати. Тільки питання полягає в тому. Чи будуть тобі довіряти, якщо ти нічого не говоритимеш? – запитав мене і я не знала, що сказати. Мені не хотілося щось йому відповідати. Раптом, до нас хтось підійшов. По суті, ця людина врятувала мене від допитів Іошинорі. Спершу темноволосий не помітив цієї людини. Немов вона була для нього примарою. У цього дуже бліда шкіра. Очі платинового відтінку, форма схожа на округлений овал. У цього волосся горіхово-коричневого кольору, воно заховане за капюшон, але видно, що набуває плавної зачіски, приправленої волоссям догори, та зроблене в правий бік. Брови досить короткі, але на початку і під кінець густі, вони прямі, в кінці мають вигин. Одяг складається з кількох частин: спочатку одягає футболку кольором гейнсборо. Далі йде світшот із блискавкою, кольором морської хвилі. Потім одягає штани темно-синього кольору. Взуття, сірих відтінків, це кеди без платформи.

– Ах, здається, я декого не побачив… Добре, називай мене Іошинорі Морі і мене прозвали Абсолютний Будівельник. Її звуть Атсуко Хіросе, вона Абсолютний Дизайнер. – представив він нас, обличчя тієї людини зовсім незрозуміле. Наче взагалі відсутній настрій, це лякає.

– Зрозуміло, але ваш настрій не до місця. Адже цей музей приведе нас до смерті. Ох… думаю, що ви не хочете слухати якусь істоту. Навіть у такої істоти як я є ім’я. Мене звуть Узеджі Іто і мій талант не відомий. – вимовило це і мені здалося, що ця людина ставить собі низьку самооцінку, вважаючи нас кращими. Вона рахує себе якоюсь істотою? Мені б не хотілося, щоб ця людина так мислила. Ми всі рівні, і ніхто не може бути королем.

– Знаєш, ти неправильно думаєш про себе. Ми всі маємо єдині права, тому перестань думати так. Ми всі можемо бути друзями, хіба не так? – запитала я його, і обличчя цієї людини трохи посміхнулося.

– Справді? Думаю, це можливо… Може, тоді поговоримо іншим разом? – зажадало воно, пильно дивлячись у мої зелені очі.

– Звісно. – відповіла тому й істота пішла на наших очах. Я рада, що змогла підняти настрій, неодмінно чекатиму на зустріч з Іто.

***

Після розмови з Узежді ми пішли далі. Там побачили багато дверей, на яких зображені наші портрети. Кожен портрет не надрукований, а його хтось сам намалював. Звісно, зараз більше роблять графічний дизайн і особливо фарбами не малюють, але мені навіть подобається, що вони до цього так підійшли. Тож я далі роздивлялася кожен портрет, а Морі просто ходив і оглядав цей коридор. Раптом до нас хтось швидко підійшов, гучний хлопець. У нього засмагла шкіра. Очі відтінку чорного моря, форма схожа на округлений овал. Волосся теракотового кольору, вони злегка в’ються. Брови середньої густоти, під кінець згинаються. Одяг складається з кількох частин: спочатку одягає довгу футболку з гарним вирізом грудей. Вона лизового кольору. Далі йдуть пояси віриданового кольору, один проходить із правого боку до низу лівого боку, все це через груди. Інший закріплений до пояса, також зверху нього закріплений шарф брудно-бежевого кольору. Потім одягає жакет сіро-коричневого кольору. На голові в нього піратський капелюх, низ червоного кольору, а брудно-бежевого відтінку сама основа. Штани складаються з верхньої частини коричневого кольору до колін і нижня частина відтінком приблизно, як у жакета. Взуття чорне, це чоботи з каблуком 5 см. Чому він такий гучний? Так, він навіть із криком представився!

– Арр! Хто у нас тут поживають? Невже такі ж люди, як я? А ні, ви ж не пірати! І так, мене кличте як Ючі Фурукава. І ви могли вже здогадатися, який у мене талант, але скажу! Абсолютний Пірат. – промовив він, я мало не злякалася від несподіванки. Та й теж вирішила сказати хто ми.

– А я Атсуко Хіросе, мене назвали Абсолютний Дизайнер. Його звуть Іошинорі Морі, він Абсолютний Будівельник. – показала я нас, він хитро посміхнувся, подивившись на високого хлопця. Я одразу ж зрозуміла, що ми маємо працювати разом.

– Як це чудово! Є боєць, який побудує мені корабель! – голосно вимовив він і Морі зрозумів, що це говорили йому. Та й ще на додачу штовхнув своєю правою рукою в його ліве плече. Темноволосого це почало злити, він стиснув свою праву руку в кулак.

– Ха! Нічого мені ще робити кораблі, таким як ти. Та й ти ж Пірат, маєш сам уміти їх будувати. – прорік він суворо, Фурукаві це не дуже сподобалося. Напевно, йому ще ніхто так не відмовляв. Я бачила, що між ними розгорається конфлікт.

– Тьху… Я сам впораюся і без якогось будівельника, який не вміє створювати кораблі. – вимовив він так, щоб Морі почав сильно нервувати. Іошинорі ледве стримувався, люто дивлячись на цього нахабу, пірату стало не по собі від його погляду.

– Ой… Отже, хотів вивести мене з рівноваги, але здається, у декого не вийшло? Знаєш, я не збирався комусь тут щось будувати. Ти це кажи іншим, тим хто буде це робити. Тож може краще підеш по-доброму, а то лише один твій вигляд вже дратує. – вимовив це так, ніби Ючі для нього нікчема. Я зовсім не розумію характер Морі, він занадто складний для мене. Реально бажаю, щоб він став простішим, було б набагато легше. Все-таки, я вирішила припинити цю розмову.

– Давайте не будемо влаштовувати конфлікти, вони зараз не потрібні. – зробила вердикт подивившись на двох хлопців. Вони трохи заспокоїлися, у Фурукави розслабилися плечі, а будівельник перестав стискати свою руку в кулак.

– Так, вона має рацію. Ще побачимося. – промовив він і пішов від нас подалі, Іошинорі глянув на мене.

– Атсуко, може, підемо по своїх кімнатах? Усе-таки вже ніч. – проговорив хлопець уже в спокійному темпі.

– Гаразд. Нам потрібно виспатися перед завтрашнім днем. – вимовила це. Зрештою ми попрощалися, обидва зайшли у свої кімнати. Коли я була вже там, побачила блакитну кімнату. На стінах висять різні картини. З лівого боку поруч із дверима знаходиться м’ятного кольору тумбочка, а з правого – сіра душова кабіна. Далі розташоване світло-коричневе дерев’яне ліжко, а постільна білизна м’ятного кольору, з правого боку чорна раковина і така ж шафа. Наприкінці кімнати є тумба для книг, аркушів і журналів. Також на стіні висячі стрічки, деякі різнокольорові листочки валялися на підлозі. Загалом це виглядає, як творчий безлад. Щоправда, мені ніколи прибирати все це. Я побачила ключ на тумбі і взяла його, зачинилася за собою. Потім поклала на місце і впала на ліжко, за кілька хвилин заснула.