Не лише про роботу

Віллі Вонка працював натхненно, – як ніколи раніше!
Звісно, він завжди цілком віддавався роботі, пірнаючи в неї, мов у справжній шоколадний океан, з головою. Але тепер поруч був його учень, наступник, спадкоємець – Чарлі Бакет. Поки що хлопчик лише вчиться. Схоплює все на льоту. Підказує ідеї. Очі Чарлі завжди світяться від захвату, коли він працює поруч із містером Вонкою – геніальним засновником і власником незвичайної, найкращої в світі, шоколадної фабрики. Та Чарлі став не лише учнем, колегою та майбутнім очільником підприємства. Він посів особливе місце у серці шоколадного магната – став справді близьким другом.

Утім, Віллі Вонка, як і раніше, не підпускав більше нікого занадто близько до себе. Так само тримав фабрику закритою від зайвих очей, оберігав секрети дивовижних рецептів. Чарлі він безумовно довіряв. Звісно, Вонка міг покластися  й на вірних працівників незліченних цехів – представників племені умпа-лумпа. З родиною Чарлі, Бакетами, він також намагався встановити теплі стосунки. І це помалу, хоч і не завжди ідеально, вдавалося.

А ще саме завдяки цьому милому, щирому хлопчику, Чарлі, Віллі Вонка зважився побачитися зі своїм батьком Вілбуром та розпочати з ним стосунки із чистого аркуша… Звісно, це було складно й болісно, адже у душі піднялися, як мул, найбільш пекучі спогади, образи, фізичний і душевний біль. Та яким був подив Віллі, коли він дізнався, що його суворий, деспотичний, незворушний, жорсткий і навіть жорстокий батько всі ці роки стежив за кар’єрою та успіхами сина, збирав усі матеріали з газет і журналів, де хоч слово було надруковане про його рідного хлопчика… Тепер Віллі час від часу навідував свого батька. Хоч страху медичних оглядів (і не лише стоматологічних, хай стоматологічні страхи були й найсильніші!) так остаточно й не позбувся. Вілбур Вонка розумів свою провину, скрушно хитав головою при згадках про душевні травми, яких сам завдав любому синові, та як їх зцілити остаточно – теж не знав. Попри це, Вілбур і Віллі часом чаювали разом, ділилися думками, жартували, обіймалися при зустрічі та на прощання.

До речі, до обіймів Віллі також привчав себе поступово.

Загалом Вонка почувався щасливим. Однак залишався справжнім трудоголіком. Рідні Чарлі жартома нагадували власникові фабрики, що за обідом чи в інший вільний час не варто говорити лише про роботу. Це діяло. Та недовго.

Віллі мало спав. Бувало, страждав від безсоння. Засиджувався допізна, занотовуючи ідеї, заповнюючи офіційні документи, чи малюючи ідеї майбутніх виробів – незвичайних кольорів або форм.

У якісь дні думки Вонки плуталися – і говорив він теж надзвичайно плутано. Ще більш плутано й дивакувато, ніж зазвичай. Чарлі співчутливо кивав і підбадьорливо всміхався своєму наставникові, коли бачив, що той наприкінці дня насилу стримує позіхання, розтирає очі, не зможе згадати, куди подів ту чи ту дрібничку… Шкіра шоколадного магната у такі хвилини ставала ще більш блідою. Віллі тримався. Не визнавав свою втому та виснаження. Завжди відповідав, що все гаразд. Усміхався, хоч уже не так енергійно, у відповідь своєму підопічному. Хіба він бути слабким і млявим перед Чарлі? О, вони мають ще так багато справ!