Глава 7

– Це кінець? – питаю я у збентежені.

– Так, він не повинен більше встати після таких ушкоджень, – відповідає мені Акутагава, – але нам треба дбати про себе, а не про таких жалюгідних створінь. Як тебе взагалі взяв із собою Дазай-сан, якщо ти так дбаєш про інших?

Я сам точно не знаю, навіть чому справжній Дазай-сан так зробив. Швидше за все, це був план – поєднати мене з Акутагавою заради поєднання наших здібностей. Однак, може, за цим стояло щось більше? Щось, чого мені ніколи не дізнатися, було в голові Дазай-сана, коли він вирішив взяти мене до ЗДА. Я не знаю, що відповісти Акутагаві.

– Я не знаю. Він побачив, як я борюсь за допомогою дару, і після цього запросив мене в мафію. Може, в цьому була причина?

– Тоді ти ще безнадійніший, ніж здається. Дазай-сан навряд чи вибрав би когось лише заради дару. Будь у тебе будь-який дар, не вмій ти ним користуватися, і він стає марним в той же момент. Дазай-сан побачив потенціал і саме в тобі, а не тільки в дарі, коли вже взяв із собою.

– Що… – Акутагава, якого я знаю, навряд чи сказав би мені щось подібне. Однак, це ж його версія з минулого, так? Що, коли весь час вимовити це йому заважав гнів на мене, що Дазай-сан від нього перейшов до «новенького» мене?

– Ми не маємо часу на довгі розмови. Нам треба повертатися, – він відволікає мене від моїх думок і нагадує, навіщо ми тут.

– Так, ти правий, – я погоджуюсь з ним, і ми обертаємося від несвідомого тіла Воннегута.

Однак, безперешкодно нам піти не вдасться. Перед нами закривають вхід товстими залізними дверима, які просто так не пробити. Що ж робити?

– Слухай, тигр, – до мене звертається Акутагава, – коли я виріжу дірку, вибий її своєю силою, зрозумів?

– Так! – відповідаю я.

Він, як і сказав, вирізає діру Расемоном і стрибаю в неї, вибиваючи з дверей. Мене відразу ж обсипали градом куль, від яких я з труднощами ухилився, попутно вирубуючи солдатів Бійні. Коли ж я розправився з усіма, до кімнати заходить Акутагава.

– Тепер шлях чистий.

– А ти не поспішав висовуватись, так? – роздратовано питаю я.

– Я правильно зробив, що пустив тебе в хід невбиваємого звіра, на кшталт тебе.

– За монстра мене приймаєш? Ти що “завжди був таким?” – я зупинив себе на півслові.

– Що ти хотів сказати?

– Не має значення, нам треба йти, – я розвертаюсь і йду на вихід.

– Відповідай, що ти хотів сказати?!

– Це не важливо.

– Скажи, інакше я виріжу з тебе відповідь силою!

– У тебе не вийде, – я дивлюся йому в очі, показуючи свою рішучість боротися.

– Ти напрошуєшся на битву, приховуючи від мене щось?

– Я не хочу з тобою боротися.

– Чому?!

– Я не хочу позбавляти твою сестру єдиного брата, – я подумав, що цих слів буде достатньо, щоб заспокоїти його, хоч вони й розкривали мене.

– Що? Звідки ти знаєш? – Його погляд змінився з люті на непорозуміння. Я ніби повернув його у реальний світ словами про сестру. Як я й здогадувався, йому не начхати на свою єдину родину.

– Якщо ти мене зрозумів, то варто йти назад.

Акутагава заспокоївся, подивившись кудись у підлогу і про щось замислившись. Після нетривалих роздумів він слідує за мною, і ми виходимо через той самий вхід, звідки вийшли. Сонце б’є у вічі і перед нами постає Дазай-сан.

– Ви добре попрацювали. Тепер повертайтеся додому. Більше у вас завдань на сьогодні немає, – він зберігає свій грізний вигляд, від чого стає злегка некомфортно.

– Зрозумів, Дазай-сан, – вимовляє Акутагава і йде по дахах за допомогою Расемона.

Залишившись наодинці, Дазай-сан пропонує довести мене додому. Я погоджуюсь і сідаю в машину. Включається магнітола, з якою починає програватись якась похмура пісня.

– Тобі подобається? – запитує Дазай-сан. – Мене завжди так заспокоює цей плейлист. У мене навіть є кілька запасних копій, – він дістає з бардачка п’ять дисків, – щоб я завжди міг їм насолоджуватися.

Я дивлюся у вікно машини, слухаючи пісні про депресію, суїцид та божевілля.

Мені давно хотілося поставити одне питання, і можливо, що така обстановка буде цим самим рідкісним шансом:

– Дазай-сан, чому ви такі жорстокі до Акутагави? Адже до мене ви ставитеся набагато м’якше.

Не зводячи очей з дороги, Дазай-сан мені відповів:

– Він зможе це витерпіти. Порівняно з тим, що було в його дитинстві, мої дії навіть знущанням не назвати, – ці слова віддалися тихим болем у грудях. Вони нагадали мені про притулок і … про нього, – Я лише використовую максимально ефективні методи для його виховання, тому що йому вдасться пройти через них. Ти б на третій день його тренувань зламався, тому мені й доводиться діяти відповідно.

– “Тобто, якби Акутагава і зараз у вашому підпорядкуванні, ви б чинили так само?” – від цієї думки мені стало неприємно на душі, адже, у такому разі, між ним та його версією з минулого не так багато відмінностей, якщо вони взагалі є. Може, Дазай-сан ніколи і не змінювався, адже я ж не можу залізти до нього в розум, щоб дізнатися про це. Та й сама ідея дослідження його свідомості не здавалася мені приємною.

Поки я був занурений у власні думки, то раптом я помітив щось у вікнах машини, я усвідомлюю, що ми рухаємося зовсім не в бік житлового комплексу мафії. Я обертаюся на Дазай-сана і бачу убивчий погляд у відповідь.