Під покровом балканської ночі

Динарські гори, Австро-Угорщина, осінь 1900 року.

Затяжний гірський дощ неприємно бив по красивому чорному пальто Ґеллерта, котрий вже понад годину похмуро брів від залізничної станції до потрібного йому села.

– Який я дурень, одягнув найкраще пальто і мереживний білий шарф та ще й капелюха забув – ніби на бал чи на зустріч зібрався, – тихо лаявся він собі під носа, оминаючи калюжі та шморгаючи носом. – Зараз підійду до перших будинків, там чистіше, хоча б начаклую зігрівальні чари та почищу одяг і взуття.

Коли хлопець підійшов до села, вже була 12 година ночі. Він швидко привів себе до ладу і взявся шукати потрібний дім. Пошуки були недовгими – невеликий будиночок Ґреґоровича був оснащений табличкою «Міко Ґреґорович – майстер чарівних паличок», написи мінялися кожні кілька секунд, оскільки вони мусили відобразити всі мови Австро-Угорської імперії, а збоку була розміщена і його двоповерхова крамниця.

– Пощастило йому – живе у магічному селі, не треба ховатися. Досі не забуду як мене мама сварила, коли я перед маглівськими дітями змусив танцювати садові статуетки, – Ґеллерт похмуро бурмотів собі під носом, поки підходив до потрібного вікна.

Розташування комірчини від вгадав безпомилково – вона була відділена від основної частини будинку довгим коридором. «Лумос!» – хлопець спрямував світло палички у низьке вікно і самовдоволено посміхнувся – вздовж стін були прибиті полиці, а на них стояли коробочки з паличками.

Залізти всередину було простіше простого – Ґеллерт мав достатньо фізичної сили. Він пройшов всередину кімнати, освітлюючи собі шлях паличкою. Ретельно обдивився найближчі стелажі, аж раптом побачив те, що шукав – золотиста коробочка з дивними чорними узорами. Хлопець відкрив її і побачив ту саму паличку, котру Ґреґорович демонстрував на фото із газетної вирізки – акурат за 2 тижні до того самого інтерв’ю. Він взяв її в руки, провів по ній тонкими пальцями і оторопів – паличка була крижаною на дотик, чорне дерево аж вилискувало, крім того здавалося, що вона легенько вібрувала.

Ґеллерт зачаровано аж ступив два кроки назад і не помітив як перевернув драбинку.

За кілька секунд в далекому кінці коридору пролунав крик: «хто тут?», хлопець миттєво погасив світло, стиснув в руці паличку, метнувся до вікна і вистрибнув на підвіконник в той самий момент, коли прочинилися двері і на порозі з’явився огрядний та низенький Ґреґорович зі свічкою в руках.

– Конфундус! – Ґеллерт моментально  сховав коробочку у внутрішню кишеню, посміхнувся спантеличеному майстрові своєю найвеселішою усмішкою, махнув рукою на прощання та плавно вистрибнув спиною вперед у нічний дощ, підставляючи під краплі свої золотисті пасма.

Хлопець вирішив, що до станції краще вже явитися – дорогу він вже знає, а ризикувати чистотою свого одягу ще раз він не хотів. Платформа зустріла його тишею, яку порушував скрип газових ліхтарів – очевидно електрика тут була ще рідкістю. Ґеллерт подивився на невеличку будівлю станції та відійшов подалі, щоб зібратися з думками.

– Дійсно, це саме та паличка, що мені потрібна. А як вона виконала приголомшення – я навіть не встиг добре подумати, що потрібно зробити! Значить вона бачить в мені достойного і довіряє мені. Що ж, послужить Загальному Благу, – хлопець витягнув сигару і, не задумуючись, запалив її бузиновою паличкою.

– Синку, ти що так пізно гуляєш і в таку негоду? – в обличчя Ґеллерта вдарило світло від гасової лампи, яку тримав огрядний чоловік з пишними вусами у залізничній формі. Він говорив німецькою, що неабияк дивувало.

-Чекаю на потяг, має прибути з хвилини на хвилину, – відповів хлопець з максимально невинним виразом лиця.

-Не хочу тебе засмучувати, але цей нічний потяг скасували через негоду – річка розмила береги і колію підтопило. Наступний потяг вирушить аж зранку. А тебе що – вигнала посеред ночі якась панна чи програв в карти і тікаєш світ за очі? – підморгнув вусань.

– Затримався по справах. А як ви здогадалися, що я німець? – весело запитав Ґеллерт, щоб розрядити атмосферу.

– Я знаю в обличчя все наше містечко і іноді вгадую приїжджих без будь-яких проблем. Такого високого охайного білявого паничика тільки німцем можна і уявити, – розсміявся чоловік. – А паличку краще сховай, а то ще хтось підійде і ставитиме зайві питання.

– Що??? – оторопів Ґеллерт, заливаючись червоною фарбою і ховаючи обидві палички у внутрішню кишеню.

– Я маглонароджений чарівник, – пояснив нічний незнайомець, – але працюю на залізниці все життя. Може зайдеш всередину, налию тобі чогось міцного випити, не стояти ж тобі кілька годин під холодним гірським дощем?

Чоловік розповідав Ґеллерту різні цікаві історії зі свого залізничного минулого, підливав йому пива та підсував кедрові горішки, а хлопець тільки хвилювався – а раптом Ґреґорович вже організував за ним погоню? Хоча ні, він приголомшений і дезорієнтований, не швидко зрозуміє що і до чого.

Нарешті пролунав протяжний гудок паротяга і за кілька хвилин Ґеллерт, полегшено зітхнувши і помахавши рукою незнайомцю, сідав у вагон, оточений димом. Коли станційний працівник обернувся до нього спиною, хлопець шепнув те саме закляття яким дезорієнтував майстра чарівних паличок, сховав вкрадений скарб, сів на своє місце та готувався провести день під розмірений стукіт коліс. Найважче вже позаду, тому він зморено відкинув голову на м’яке сидіння.