Злочин і кара

Одного грудневого дня Поллукс та Бетельгейзе снідали, коли на кухні з’явилася срібляста рибка з диму.

– Вальбурго, це Друелла, зніми, будь ласка, закляття з дверей, ми з Нарцисою будемо за 10 хвилин, – пролунав спокійний голос патронуса.

Вальбурга ще спала, тому Поллукс зняв закляття і невдовзі на порозі стояли Друелла Розьє з донькою.

– Наша Белла…Її будуть судити….- Тремтячий голос білявої та стрункої Друелли змусив здригнутися навіть доволі скептичного містера Блека.

– Вона мучила закляттям Круціатус аврорів Лонгботтомів, намагалася вивідати якусь інформацію про Темного Лорда. Вони зійшли з розуму, а разом з Беллатрікс були ще й Рудольфус, Рабастан і той дурний малий Кравч.

– Дідусю, я в такому розпачі! Що нам робити? Я не можу зрозуміти, чому Белла стала такою жорстокою? Так, спочатку ми нею дуже гордилися – перша учениця в дуельному клубі, гордість родини, активістка та смертежерка, захисниця чистокровності, красуня та розумниця. Але ж Азкабан її знищить, – Цисі на останніх словах голосно розплакалася.

– Друелло, Нарцисо, Белла зробила свій вибір і, я впевнений, пішла на це абсолютно свідомо. Якщо її судитимуть і винесуть вирок – ми, на жаль, нічому не допоможемо – ні грошима, ні зв’язками, нічим. Белла – дуже сильна чарівниця. Я не хочу називати це жертвою заради ідей величі чистокровних родів, оскільки якби Белла була обережною, то обійшлося б без жертви. Залишається лише чекати і підтримувати Беллу, щоб не сталося, – спокійний голос Поллукса відлунював від стін.

– Суд призначений за тиждень. Ми там не будемо, не витримаємо. Будемо лише чекати сову від Белли. Добре, що хоч Луціус на свободі і йому нічого не загрожує, – шморгнула носом Нарциса.

– Крічере, принеси чаю та тістечок гостям, – звелів Поллукс.

– Дякуємо, містере Блек, але ми вже йдемо, – чемно відповіла Друелла свекрові, – пішли, доню.

Коли гості залишили дім, запанувала різка моторошна тиша.

– Дідусю, а чому всі завжди плачуть? – раптом озвався малий Бетельгейзе.

– Синку, ти ще маленький, щоб це зрозуміти, але ще трохи – і ти знатимеш ціну чистої крові, жертви, на які йшли Блеки, велич нашого роду та недостойність із зрадливість інших.

Після цих слів Поллукс дістав сімейний альбом, а з нього одну фотографію. На ній всі його п’ятеро онуків махали руками і посміхалися. Поллукс задумався – вони цвіт чаклунської молоді, вони – втрачене покоління.

Темноволоса Беллатрікс з тяжкими повіками і важкою посмішкою – їй загрожує довічне ув’язнення, а жорстокістю вона перевершила навіть Гонтів; сіроока шатенка Андромеда – зрадниця роду, втекла з бруднокровцем та знехтувала родиною (хоча Поллукс знав, що Друелла спілкується з нею таємно і навіть знав, що його нечистокровна правнучка носить ім’я Німфадора Тонкс); миловидна білявка Нарциса – хороший чистокровний шлюб (хоча дідусь Блек сумнівався в бездоганній чистокровності Мелфоїв – в роду Луціуса були темні плями, котрі ніхто не міг пояснити), гроші, дитина – улюблена онучка стала єдиною з покоління, у кого все правильно; красивий та зухвалий Сіріус, що то поправляв густу шевелюру, то показував великий палець на фото – дурноверхий хлопчисько-маглолюбець, зійшов з розуму і потрапив в Азкабан; сором’язливий Регулус з поглядом спідлоба та трохи неправильними пропорціями обличчя – де він? Що з ним? Пропав безвісти, але на гобелені дата його смерті не з’явилася, тому надія ще жила…

– Хто це? – раптом тицьнув Бетельгейзе пальчиком в фото, вивівши цим прадідуся з роздумів. Поллукс придивився – так, правнук показав правильно – на Регулуса. Але містер Блек вирішив не говорити малому про батька – ще надто рано.

23 грудня 1981 року.
Суд над смертежерами мав відбутися напередодні Святвечора і був повністю відкритим для всіх чаклунів та відьом. Вальбурга, котра після падіння Волдеморта, нарешті читала кожен випуск Щоденного Пророка від першої шпальти і до чаропрогнозу погоди, вирішила подивитися на процес – її вже нічим не здивуєш – та ще й взяти з собою Бетельгейзе, незважаючи на шалені протести Поллукса. Вона востаннє поглянула на своє ефектне відображення в дзеркалі, сховала в сумочку зменшеного плюшевого гіпогрифа, кинула в полум’я жменьку порошку флу, назвала адресу, взяла онука на руки та зайшла разом з ним в камін – сьогодні мережа з міністерством була абсолютно відкритою.

За 10 хвилин вони вже спускалися на ліфті на найнижчий поверх. Бетельгейзе, який практично нічого не бачив за своє крихітне життя, з захопливим криком відреагував на рух ліфта та навіть спіймав одного фіолетового літачка-вісника і взявся його розпотрошувати.

-Вітаю, місіс Блек, – голоси чаклунів та чарівниць, що входили та виходили з ліфта, витріщаючись на дитину, вже дратували. Для себе Вальбурга давно вирішила – без потреби вона не говоритиме хто такий Бетельгейзе, але якщо питатимуть – скаже прямо. Зрештою – він же її онук, і немає ніякого значення, що і хто думає – представниця давнього і шляхетного роду Блеків не зважала на думки плебеїв.

Вона вискочила з кабіни, навела на онука паличку: «Сіленціо!» , витягнула флакончик власноруч звареного заспокійливого зілля, накрапала і собі, і  хлопчикові на срібну ложечку, сунула йому в руки вже збільшену іграшку і зайшла разом з ним в напівтемну і на диво тиху судову залу, майже навмання потиснувши по дорозі кілька рук – Вальбурга Блек не даремно 10 років бігала по міністерських залах і не тільки.

Коли дементори ввели підозрюваних, місіс Блек аж здригнулася. Беллатрікс Лестранж була схожою на мармурову статую з цинічною усмішкою, а Белла Блек була ж веселою і життєрадісною дівчиною. Рабастан нагадував понурого троля-недомірка, а Рудольфус так і залишився нервовим хлопчиськом, хоч йому вже минуло 30. Найбільш зворушливо виглядав малий Барті Кравч – ще зовсім дитина – сльози текли по його блідому обличчю і він почав кричати до батька ще до того як хтось бодай щось сказав.

Суд тривав від сили 15 хвилин. Бартеміус Кравч-старший не зважав на емоції сина, а відразу виголосив склад злочину та звернувся до присяжних:

– Хто за те, щоб засудити обвинувачених до довічного ув’язнення в Азкабані?

Присяжні проголосували одноголосно. Гостроока Вальбурга, котра сиділа в верхньому ряді для глядачів, розгледіла серед них і маглолюбця професора Дамблдора, котрого недолюблювала ще в Гогвортсі, і навіть того, з ким хотіла поговорити – пишновусого патріарха їхнього роду – Арктуруса Блека.

Після того як молоточок старшого Крауча підвів крапку над рішенням, раптом піднялася Белла. Її тонкі зап’ястя були сковані кайданами, в очах був спокій з лиховісним блиском, а на щоках – нездоровий рум’янець, але молода жінка виглядала просто нереалістично красивою – бліде обличчя в обрамленні довгого темного волосся приковувало до себе погляди всіх присутніх, навіть заспокоєний Бетельгейзе глянув в її бік.

– Браво, містере Кравч! – Белла підняла руки, брязкнувши кайданами, та голосно плеснула кілька разів в долоні. – Так, я готова до довічного ув’язнення і йду в Азкабан з гордо піднятою головою, але знайте – Темний Лорд повернеться одного дня, він візьме реванш, а його вірні соратники отримають такі нагороди, які не бачила жодна людина в цій залі! Пам’ятайте мої слова! – Голос Беллатрікс здавалося різав напружене повітря.

Вальбурга від здивування та захвату аж витріщила очі – вона знала, що від найстаршої племінниці можна багато чекати – але щоб отак сміливо посміятися над своїми суддями! Мало того, що її засудили до довічного ув’язнення, а вона ще й не втратила своєї нахабності. То ж тепер закляті кузени Белла та Сіріус  зустрінуться в Азкабані – від цієї думки в Вальбурги аж мороз пішов по шкірі.

Дементори вивели в’язнів, люди майже розійшлися, а місіс Блек з Бетельгейзе на руках поспішила до Арктуруса.

– Дядьку Арктурусе! Невже ви зі мною не поговорите?

Арктурусу Блеку минуло 80 років, він був найстаршим в роду Блеків – найстарший син найстаршого сина Фінеаса Нігелуса Блека – єдиного продовжувача роду Блеків після 1870 року, 50 років був членом суду присяжних у Чарверсуді та користувався глибокою повагою у чистокровних родинах.

– Вальбурго, то оце твої манери? Біжиш як ельфиня-домовичка!

– Пробачте, дядечку, мені не до манер. Ви справді вважаєте, що Белла заслужила на таке покарання? Я бачила як ви проголосували «за».

– Беллатрікс Лестранж – онука мого двоюрідного брата. Вона завжди була ладна життя віддати за велич та могутність чистокровних магів – за це вона заслуговує на крісло на другому рівні міністерства більше ніж половина тих, хто зараз займає ці крісла. Але вона перегнула палицю і мусить понести покарання. Темний Лорд – не той, хто зміг би навести порядок в магічному світі і методи в нього не ті. А от цей хлопчик, що його зупинив, гадаю, стане тим, за ким підуть всі достойні чарівники, – відповів Арктурус, погладжуючи пишні вуса.

– Дядечку Арктурусе, ви ж навіть ще не бачили мого онука, – Вальбурга підвела Бетельгейзе до старого, – він буде вчитися з цим Гаррі Поттером в одному класі і я зроблю все, щоб вони подружилися і Бетельгейзе був в числі найближчих соратників нового Великого Лідера, – майже пошепки протарахкотіла жінка.

– Це ж син Регулуса, правильно? Хоч він і позашлюбна дитина, але все одно…Бетельгейзе Регулус Блек, я, як найстарший в роді, маю честь дарувати всім новим членам роду срібний медальйон з вензелем Блеків – знак приналежності до нашої родини, – Арктурус дістав з кишені медальйон в коробочці, витягнув його і почепив на шию малюку, який тут же став його крутити і смикати. Здібності віщуна не підвели Арктуруса і він передбачив зустріч з новим Блеком на сьогоднішньому суді, тому завбачливо поклав символ в мантію ще вчорашнього вечора.

– Бетельгейзе, любий, бережи цей медальйон, я свій зберегла все таки, мені його ще Бельвіна Блек-Бюрке одягала. Якщо щось не сподобається – можеш попросити ювеліра зробити срібну ложку – більше користі, – веселий голос пролунав біля самого вуха маленького Блека.

Вальбурга різко обернулася, проте власниця голосу вже махнула рукою в чорній рукавичці біля дверей, ще раз розсміялася і вийшла з залу. Місіс Блек встигла розгледіти каштанове каре, темні окуляри і капелюшок-федору.

– Андромеда Тонкс! Чому вона тут?!

– Нікому не заборонено приходити, навіть їй, – знизав плечима Арктурус

Вальбурга попрощалася з дядечком, підхопила онука на руки і вирішила трохи пройтися вулицею, щоб враження в її голові трохи вистигли. Андромеда на іншому боці вулиці якраз сідала за кермо абсолютно маглівського автомобіля, радіо в якому ритмічно і голосно виспівувало жіночим голосом: «oh no, no I – I will survive»