Кінець великої гри

Кілька тижнів потому
Вальбурга сиділа в великому зеленому фотелі і в’язала, а за вікном шумів дощ. Це дивно, але чистокровна чаклунка обожнювала в’язати звичайним маглівським способом. В цьому була її своєрідна медитація – внаслідок психологічних травм жінка з кожним роком ставала все більш нервовою, емоційною та вибухала криком в невідповідні моменти, тому таємно від батька роками пила заспокійливі настійки, які їй призначили ще тоді, коли народився цей поганець Сіріус.

Вальбурга припинила читати Щоденного Віщуна, тому що знала, що смертежери та Темний Лорд зазнають численних поразок, а криваві бої та теракти змушували її ще більше вибухати люттю, припинила слухати магічне радіо, помістивши себе в інформаційний вакуум,  а за всіма покупками відряджала Крічера – хто знає, хто міг її чекати за порогом – зараз слід було остерігатися як аврорів, так і смертежерів, велася гра не на життя, а на смерть.

Раптом її ідилічний спокій порушив гучний стукіт в двері.

– Це я, Цисі, тітонько, відчиніть, – пролунав приємний голос.

За кілька секунд на порозі вже стояла молоденька білявка з красивими очима. Проте вони не сяяли, а випромінювали холод та страх.

– Цисі, дорогенька, що сталося? Ти така перелякана, – стурбовано промовила Вальбурга, – з тобою все добре? А з Драко?

Племінниця кілька секунд помовчала, а тоді заговорила:

– Тітонько Вальбурго, ви чули новини? Темний Лорд зазнав поразки, більше того – він пропав. А знаєте хто це зробив? Ні, не аврори, не Дамблдор та його соратники, а маленький хлопчик – ровесник вашого онука та мого сина.

Вальбурга аж присіла на пуфик. Значить це крах такій спробі чистокровних завоювати владу та повернути велич чистої крові. Кінець її надіям – Блеки більше не сидітимуть в найвищих кріслах Міністерства. В її скронях стукотіла кров, проте вона відганяла від себе негативні думки – врешті-решт це не кінець світу.

За кілька хвилин тітка та племінниця вже пили какао з корицею у вітальні, яке Крічер люб’язно доливав кожні дві хвилини, тримаючи чайник під Нагріваючими чарами.

– Для мене всі політичні заморочки – це щось далеке. Я боюся за Луціуса – він вже продумав всі шляхи відходу, говорить, що в разі підозри твердитиме про закляття Імперіус. А що ж буде з Беллою? Вона ж брала найактивнішу участь у всіх заходах та операціях Темного Лорда, втекла з дому в зовсім юному віці, вона стала такою жорстокою і безпощадною, що в останні роки я боялася з нею заговорити, – розмірковувала Нарциса.

Вальбурга тільки мовчала – вона звикла бачити у молодшій племінниці кралечку та далеку від розумних матерій дівчину. Але зараз Цисі реанімувалася в очах тітки – все-таки вона доволі розумна і вміє аналізувати ситуацію.

– Що це за хлопчик, Цисі? – раптом вийшла з напівтрансового стану Вальбурга.

– Його звати Гаррі. Гаррі Поттер. Його батьки були зовсім молодими – трішки молодші за мене та того ж віку, що ваші сини – батьки загинули, а хлопчик вижив. Уявляєте, тітонько, говорять, що він пережив Аваду! Більше того – цей малюк зумів якимось чином чи знищити, чи послабити Темного Лорда – не знаю, але він зник і ніхто нічого не знає. За логікою ця дитина має в майбутньому вчитися в одному класі Хогвартсу разом з Драко та Бетельгейзе.

«Разом з Драко та Бетельгейзе….А раптом ця дитина – новий дороговказ для чаклунів, а Темний Лорд на його фоні –  як Гітлер у маглів чи Гріндельвальд у континентальній Європі? Раптом він зуміє об’єднати довкола себе весь магічний світ та підкорити всі владні органи достойним давнім чаклунським родам, об’єднати всі гілки влади під диктатурою, зміцнити недолуге та боягузливе міністерство, яке роками гралося в кішки-мишки та змусити чарівників взяти реванш за те, що вони стільки років ховалися? З такою силою в майбутньому йому буде море по коліно. Треба щоб всі наші хлопці подружилися в майбутньому – з таким другом в чаклунському світі навіть дементори як карликові пухи…..» – роїлися думки голові Вальбурги, поки Цисі вже почала тріскотіти про ціни на книги у Флоріш і Блотс та нові марципанові тістечка, які змушують тебе два дні мовчати – чудовий десерт, якщо хочеш побути наодинці з думками.

– Ой, тітко, а ви знаєте, що Кора Селвин з батьком втекла в Америку? Він же працював в Відділі Таємниць, його точно підозрювати будуть, як і цього Руквуда підозрювали, хоч Каспар Селвин і не був смертежером і не показував ніякої підтримки Темному Лордові.

– До біса ця Кора. Вона хоч і приносила малюку їжу, одяг та подарунки, але я впевнена, що вона не хотіла цієї дитини, як би не лила сльози. Її дитина житиме  у моєму домі – і крапка. Хай розводить там своїх ніфлерів і пише Бетельгейзе слізливі листи раз в рік, – відрубала Вальбурга.

-Тітонько, а ви не боїтеся, що до вас прийдуть з Аврорату? – раптово запитала Цисі.

Вальбурга тільки холодно повела бровами:

– Чого б це? Я не була смертежеркою.

– Ви то так, але ж Регулус…він пропав…а аврори явно захочуть вивідати у вас все, що ви знаєте. Раніше може не наважувалися – війна ж йшла, але тепер…..

Вальбурга похмуро задумалася, але її тривожний стан швидко був порушений онуком, який прибіг на голос тітоньки, котру бачив до цього тільки раз.

– Бетельгейзе, любий! Як ти виріс, скоро будете гратися разом з Драко! Тримай шоколадну жабку, – промуркотіла Нарциса, садячи двоюрідного племінника на коліна.

Малий спокійно гриз жабку і тицьнув тітоньці в обличчя карткою, а та лише розсміялася.

– Добре, тітонько Вальбурго, невідомо, що далі буде, але я віритиму в краще, – посміхнулася Цисі, передаючи хлопчика бабусі. В дверях вона затрималася, повернувши красиву біляву голівку в бік тітки:

– А знаєте, Луціус казав, що в Кенті сьогодні вночі був такий зорепад, що магли потім в усіх новинах трубіли. Він вважає, що це хтось з чарівників зробив, сьогодні обіцяв принести фото, я так чекаю на них, ніколи не бачила зорепадів.

Тітка тільки закотила очі у відповідь: ця Цисі так перестрибує з теми на тему, що їй не можна довірити навіть зілля від мозолів зварити – забуде про нього і переключиться на читання Відьмополітену.

Молода відьма вийшла з дому і тут в голову Вальбурги стрельнула страшна здогадка: «а як же її племінниця пройшла,  якщо дім під захисними чарами?!»

Жінка тут же метнулася наверх до другої вітальні, кинулася до шафи з артефактами і дістала звідти щось схоже на малесеньке трюмо – тільки замість дзеркалець там були опали. Вже вибігши на вулицю, Вальбурга відкрила виявляч захисних домових чар – а саме так називалася ця річ, придумана ще батьком Фінеаса Нігелуса Блека – і спрямувала опали на вхідні двері. Повернувши їх до себе, вона побачила, що камені зблідли. Значить весь час після повернення, час жорстокої війни, вони жили без захисних чар?! Вальбурга аж ляснула себе по лобі за неуважність і взялася чаклувати сіруватий серпанок, шепочучи близько десятка захисних заклять та вкриваючи дім невидим куполом. Тоді задоволено посміхнулася і ввійшла в передпокій. Що-що, але саме вона була повноправною господинею цього дому, хоч її батькові не було ще й сімдесяти і він був повністю здоровим та активним.

Наступні кілька днів Вальбурга провела, майже весь час ходячи по будинку туди-сюди. Колись вона їздила на вечері до Кребів, Булстроудів, МакМілланів, Розьє, Краучів; ходила на міністерські прийоми, де її та Оріона зустрічали з неабиякою теплотою; бігала по магазинах; їздила в міністерські відрядження…Але останні років шість все це сильно притихло і Вальбурга більшість часу проводила вдома, а в час війни взагалі тільки декілька раз вирушала в ліс, щоб погуляти з онуком. Тому суботнього ранку вирішила вирушити на алею Діагон – вона була твердо впевнена, що їй вже нічого не загрожує, а заодно вирішила і прикупити собі срібні сережки (Вальбурга терпіти не могла золото), батькові – новий набір магічних шахів, в які він любив грати разом з Ігнатіусом Прюеттом, а Бетельгейзе карликового пуха-хамелеона – хай малий бавиться собі. Раніше місіс Блек любила погуляти і алеєю Ноктерн, де їй шанобливо кланялися моторошні продавці темних зілль та проклятих предметів, які кого завгодно позбавляли життя – але під впливом останніх подій жінка вирішила, що туди краще не ходити без крайньої потреби.

На алеї Діагон було людно – приїхали на закупи провінційні галасливі відьмочки, котрі заполонили всі магазинчики та тротуари. Вальбурга йшла, вдихаючи прохолодне повітря, яке приємно холодило її розпашілі щоки, та кидаючи погляд на вітрини. Аж тут її погляд зупинився на вітрині магазинчика з магічною пресою – проте жінка тільки встигла прочитати «Блека……до довічного ув’язнення в Азкабані…». Перед її очима все поплило. Який Блек, чому засуджений???

– Пані, вам погано? Все гаразд, пані, ви дуже бліді? – Долунав до неї стурбований голос продавця, який вже тицяв склянку з ментоловою настійкою.

– Все добре, дайте будь ласка, сьогоднішній «Щоденний Віщун», – відповіла Вальбурга, тицьнувши 5 серпиків. Вона тут же вхопила газету і сіла за столик кав’ярні Фортеск’ю:

«Сіріус Оріон Блек засуджений до довічного ув’язнення у в’язниці Азкабан за нижчеперелічені злочини:
– вбивство 12 маглів;
– вбивство чаклуна Пітера Петігрю;
Враховуючи особливо важкий склад злочину та наявність численних свідків вирок був винесеним без суду та слідства, злочинець тут же під конвоєм відправлений до місця покарання».

З фото замітки посміхався її непутящий старший син. Вальбурга заціпеніла, проте за кілька секунд на її обличчі з’явилася лиховісна усмішка.

– Бачиш, Сіріусе, – тихо промовила вона, – до чого приводить такий спосіб життя та бажання йти проти волі роду.

В скронях досі пульсувала кров, проте Вальбурга опанувала себе, викурила сигарету і вирушила далі по вулиці – потрібно було ще завітати в аптеку, щоб докупити еліксиру доктора Летто.

-Бабусю!!!! – Жваво вигукнув її онук, з розгону застрибуючи їй на руки після повернення. – Де пух?

Вальбурга витягнула клітку з карликовим пухом, який був вже зеленим – під колір передпокою, Бетельгейзе з захопленням взяв його на руки та побіг показувати прадідусеві.

Отже, Сіріус таки догрався. Даремно йому Альфард залишив гроші, дуже даремно – такому ненадійному шибайголові  й 1 галеона не можна довірити. Цікаво – чому він убив маглів, він ж так їх обожнював? Обклеював кімнату маглівськими плакатами, слухав магівську музику, водився з бруднокровками, а коли привіз той мотоцикл, то змусив матір кричати цілий вечір – де ж це бачено, щоб чистокровний хлопець тягнув в дім таку дурницю? А може він отямився і зрозумів ціну чистої крові та свого статусу в магічному суспільстві? Тоді чому вбив маглів – так, вони приземленні та недостойні уваги підлі створіння – але для чого вбивати таку кількість? Чому він вбив того Петігрю? Знайоме прізвище, начебто? Чи не говорив про нього Сіріус на канікулах? А може Сіріус збожеволів і тому став вбивцею?

Ці та інші думки не йшли з голови Вальбурги весь день, тому як тільки батько повернувся від Нарциси (яка завжди була його улюбленицею), вона тут же розповіла про все.

– Бачиш, доню, – з кривою посмішкою промовив Поллукс, – а я говорив, що треба було познайомити хлопця з чистокровною дівчиною та  влаштувати його на роботу в Міністерство – тоді б не довелося його викинути з роду. До речі, я досі думаю, що ти погарячкувала з цим рішенням – його ще можна було виправити. А тепер він ще й злочинець. Мені теж цікава його мотивація, проте поки не варто нічого робити. Азкабан вправить йому мізки, можливо він розкається і йому дозволять подати на апеляцію. А за якийсь час ми напишемо йому листа.

– Ні! Батьку, він сам став на цю дорогу – так хай і п’є свою чашу до кінця! – Вальбурга вибігла з кімнати, вибухнувши плачем вперемішку зі сміхом, та зачепивши Бетельгейзе, котрий ніс пуха, щоб показати його Крічерові…І знову ніхто не помітив як очі Крічера наповнилися слізьми, коли він почув слова: «п’є свою чашу до кінця»…

Цієї ночі Вальбурга погано спала, хоч і випила дві порції зілля. Їй снилися жахіття – маленький Сіріус біжить по гірській вулиці, аж тут на нього нападають дементори і тягнуть в чорне провалля, звідки йшов якийсь густий дим і височіли страшні чорні кам’яні арки з якимись дивними димовими завісами… Маленький Регулус дивиться на плесо озера, проте звідти тягнуться якісь моторошні руки і затягають його на дно. Вальбурга намагалася дістати то одного, то іншого сина, простягнути руку на допомогу – але все намарно.

Кілька тижнів родина жила в атмосфері тиші, тільки Вальбурга час від часу вибухала криками то на батька, то на онука.