Розділ 3.

Вранці, ще до того, як сім’я Візлі спустилася до сніданку, Керолайн знову вирушила до лікарні Св. Мунґо. Вже звично піднялася на потрібний поверх, зайшла до палати до Снейпа й оглянула його. Він все ще лежав нерухомо, очі його були заплющені, але дихання було рівніше, а колір шкіри – вже не такий сірий. Якби не моторошні рубці на шиї, густо змащені огидною на вигляд маззю, він цілком скинувся б на сплячого, а не на важкого хворого. Цілитель повідомив їй, що пацієнтові стало трохи краще, протиотрута та крововідновне зілля подіяли, але до тями він не приходив. Керолайн колись читала в книгах, що якщо з коматозними розмовляти, то вони швидше приходять до тями. І вона була сповнена рішучості будь-що допомогти цій людині одужати.

Керолайн підтягла стілець і сіла поруч із ліжком.

– Професоре Снейп? Доброго дня, сер. Здається вам краще. Я принесла газети. Я хочу почитати вам вголос, можливо, вам буде цікаво почути новини.

Вона дістала газети з сумки, розгорнула їх у себе на колінах, підвела очі – і здригнулася, як від удару струмом, зустрівшись поглядом з відкритими чорними очима Снейпа. І в очах цих читалося таке всеосяжне роздратування, що дівчина на якийсь час втратила здатність говорити.

– О, сер! Ви прокинулися. Я  рада, що ви прокинулися! – вона спробувала посміхнутися йому, але вираз його очей не змінився. Мабуть, він не поділяв її радощів. Керолайн вскочила зі стільця і ​​пробелькотіла:

– Я… Я зараз покличу цілителя! – і швидше зникла за дверима.

Коли їй нарешті вдалося розшукати потрібного їй медика і повернутися разом з ним до палати, на неї чекав ще один сюрприз.

Снейпа в ліжку не було.

На ліжку скрученою лежала зім’ята ковдра, на підлозі розкидані номери «Щоденного Віщуна». Вона розгублено зиркнула на медика. На того, схоже, ця подія справила добре враження – він із задоволеним виглядом посміхався:

– Чудово, професору Снейпу значно краще, він зміг підвестися!

– Але куди він подівся… – почала Керолайн. У кутку палати почувся глухий шум води, потім відчинилися двері, що вели до ванної кімнати. У дверях з’явився Северус Снейп у тій же лікарняній піжамі, босоніж, опустивши розпатлану голову і тримався за стіну. Його хитало. Було очевидно, що на ногах він тримається насилу. Побачивши відвідувачів його обличчя перекособочилося, він відкрив рота, з наміром щось сказати, але не зумів вичавити ні звуку. Привалившись до стіни, він обома руками схопився за горло, тремтячими пальцями, що не гнуться, обмацав свої рани. Його обличчя спотворилося від болю, і він почав осідати на підлогу.

Цілитель жваво підскочив до нього і взявся підіймати м’яке тіло:

– Міс Горлуа, а ну застеліть  ліжко і допоможіть мені, його треба покласти назад.

Керолайн зібрала ковдру, перекинула її через бильце ліжка, поклала подушку і дістала паличку.

– Може, краще його левітувати?

– Чудова ідея, – цілитель ляснув себе по кишенях і трохи розгублено глянув на Керолайн. – Схоже, я забув свою паличку у кабінеті. Ви дозволите?

Він взяв її паличку і переніс Снейпа, що так само хрипів, назад на ліжко. Дівчина вкрила йому ноги ковдрою. Снейп, важко дихаючи, напівсидів-напівлежав на ліжку, відкинувшись на подушки. На лобі під сплутаним брудним волоссям виступили краплі поту.

Цілитель сів на стілець, що стояв біля ліжка. Керолайн зуміла розглянути його як слід. Це був молодий темноволосий чоловік досить приємної зовнішності. На вигляд йому було не більше тридцяти.

– Професоре, ви, мабуть, не пам’ятаєте мене? Я навчався у вас дванадцять років тому. Крістоф Макнейр.

Погляд Снейпа ясно дав зрозуміти, що він чудово пам’ятає. Керолайн, почувши його прізвище, мимоволі здригнулася. Від цілителя це не сховалося. Він насупився:

– Ви, звичайно, знаєте мого дядька. Він довгий час служив у міністерстві катом небезпечних істот. І заразом був Смертежером. Можу сказати одне – у сім’ї не без виродка. Але в цьому випадку виродком вони вважали мене, тому що я вважав за краще працювати в лікарні, а не вбивати інших людей.

– Я зовсім не… я нічого такого… – незручно спробувала виправдатися Керолайн, але той уже махнув рукою і знову повернувся до Снейпа.

– Не намагайтеся зараз розмовляти, професоре. У вас була розірвана шия, пошкоджені голосові зв’язки, і тому на час лікування на вас накладено закляття, яке повністю блокує рух цих тканин. Його можна зняти, коли завершиться регенерація, тому не витрачайте дарма сили. Я дуже радий, що ви оговталися. І навіть змогли підвестися. І, зважаючи на все, у вас жар. Це теж добре, отже, ваша імунна система прокинулася, і ви точно видужаєте.

Лицем Снейпа майнула тінь. Він ніби не розумів, про що каже йому цілитель. Керолайн здивовано подивилася на Макнейра – вона зовсім не очікувала почути від чаклуна ці слова. Той, мабуть, правильно витлумачив міміку свого пацієнта і додав:

– Я вивчав маглівське цілительство. Вони називають це медициною. Я навіть одержав у них диплом хірурга. Я вам його обов’язково покажу, професоре. Я навчився від них цих слів і термінів, і наші мене не завжди розуміють, але насправді там все просто. Давайте я розповім, як ви сюди потрапили, вам, мабуть, цікаво. Ви потрапили до клініки 2 травня пізно вночі тяжко пораненим, з великою втратою крові, інтоксикацією отрутою величезної змії, як мені пояснили. І вас трансфігурували. Вас принесли Мінерва Макґонеґел і ця мила леді, міс Горлуа. Вам повернули людську подобу і надали всю необхідну допомогу. Два дні ви лежали непритомні й ось сьогодні прийшли до тями.

Снейп більше не смикався і не намагався обмацати рани. Здивування на його обличчі змінилося так добре знайомим Керолайн виразом невдоволення та роздратування. Він вислухав Макнейра, заплющивши очі, відкинувшись на подушки. Але тільки-но той зробив павзу у своїх поясненнях, пацієнт ворухнувся і жестом вказав на паличку Керолайн, яку цілитель досі тримав у руці.

– Дякую, міс Горлуа, – він повернув Керолайн паличку і зчепив руки на колінах, допитливо розглядаючи людину, що лежала перед ним. – Щодо вас, професоре, то паличка вам поки не належить. Такий наказ ми одержали від Міністерства Магії. Коли ви одужаєте, суд вирішуватиме, повертати вам паличку чи ні. Як ви почуваєтеся зараз? Вам боляче? Покажіть де боляче.

Майстер Настійок  трохи зрушив брови до перенісся, потім торкнувся шиї та грудей. Цілитель кивнув:

– Я зрозумів. Що ж, це цілком зрозуміло. Ми не могли підібрати для вас знеболювальне, поки ви були непритомні, але тепер напевно щось підберемо, щоб усунути біль, і ви зможете спати.

Снейп стиснув губи й злегка кивнув – чи то погоджуючись, чи висловлюючи подяку. Він навіть не глянув на Керолайн що стояла біля ліжка.

– І ще, – Макнейр підвівся зі стільця, мабуть, збираючись йти. – Поки ви були у тяжкому стані, то охороняти вас не було потреби. Від сьогодні  біля вашої палати чергуватимуть аврори. Відвідувачів до вас пускатимуть, міс Горлуа відвідувала вас щодня і зможе робити це й надалі, їй ніхто не перешкоджатиме. Але вийти звідси ви не зможете.

Керолайн, яка ні на мить не відривала погляду від Снейпа, спохмурніла. На якусь мить їй здалося, що в чорних очах промайнув… ні, не страх. Вона не знала, як виглядає його страх. І ніхто з них не знав. Це було скоріше схоже на легку тривогу. Або, можливо, подив. Ну так, він ще нічого не знає … Точніше, майже нічого. Хтось має поговорити з ним і все розповісти.

Але чого це Макнейр згадав суд? І аврорів? Навіщо аврори? Невже вони думають, що він кудись утече звідси в такому стані без палички?

Макнейр тим часом встиг записати щось до записника і провадив далі, тож,  Керолайн схаменувшись, знову вслухалася в слова цілителя.

– …Сер, я з нетерпінням чекаю, коли зможу подивитись на ваше горло. Сподіваюся, ви розповісте мені, що ви приймали за зілля, у вашій крові я виявив високу концентрацію невідомої мені есенції. Спочатку я вирішив, що це звичайне крововідновне зілля, яке ми часто застосовуємо у випадках сильної крововтрати, але потім побачив, що в ньому набагато більше компонентів. Ймовірно, воно компенсувало кисневе голодування вашої нервової системи за втрати такої кількості еритроцитів. Це дозволило вашому мозку не померти, і тому ви вижили.

Тепер Снейп, здається, справді втратив терпіння. Він насупився ще більше, глянувши на цілителя, потім скривився так, ніби щойно з’їв цілий лимон без цукру, і зробив невизначений жест рукою, який Керолайн розцінила як наполегливе прохання дати йому спокій. Адже чарівники поняття не мають про кисневе голодування, склад крові та інші медичні премудрощі зі світу маглів. Точніше, все це їм відомо під зовсім іншими назвами, і цілительство тут відбувається зовсім не так, як у лікарнях  маглів. А Снейпа, мабуть, ці маглівські штучки й зовсім розлютили. Щоб його, такого знаменитого і досвідченого майстра зілля, лікував хтось, схиблений на маглівській медицині!

– Ну, і, зрозуміло, ваше життя тепер у безпеці ще й завдяки зусиллям цієї леді, адже це вона трансфігурувала вас і принесла сюди. Загалом, коли ви зможете говорити, я сподіваюся, що ми з вами про все поговоримо. Натомість я із задоволенням навчу вас закляттям, які накладені зараз на вас. Я сам їх створив, – Макнейр раптом посміхнувся і вклонився Снейпу, мабуть, дав зрозуміти, що не тільки Снейп вміє винаходити закляття та зілля.

“Забирайся звідси вже…” – виразно можна було прочитати по обличчю майстра зілля. Керолайн, добре знайома саме з цим виразом його обличчя, мимоволі здригнулася. Вона і бажала й ні, щоб Снейп знову заговорив. Цікаво, якими будуть його перші слова?

Макнейр наостанок вклонився Керолайн, перш ніж вийти.

– Міс Горлуа.. А ви, сер, відпочивайте і наберіться сили.

Ледве за ним зачинилися двері, Керолайн кинула погляд на Снейпа. Їй стало ніяково. Напевно, якби він міг зараз заговорити, було б простіше та зрозуміліше, що їй робити далі, але він лише дивився на неї все з тим самим роздратуванням у чорних очах. Вона підняла з підлоги розкидані газети, склала їх на стільці, на якому щойно сидів цілитель, і, намагаючись не дивитися чоловікові в очі, вимовила:

– Я залишу вам газети, сер. Це випуски за останні кілька днів з усіма новинами, якщо вам цікаво. Може, принести вам щось ще?

Він хитнув головою і з’їхав униз на подушки, приймаючи лежаче положення. Керолайн так і не вигадала, що сказати й вирішила, що на сьогодні, мабуть, досить.

– Я не заважатиму вам, сер. Відпочивайте.

Коли вона виходила, Снейп без жодного звуку дивився у стелю. Ледве за ними зачинилися двері, він підвівся, кривлячись від болю, потягнувся за газетами, але тут в очах стало темно, і він, зчепивши зуби, впав назад на подушки.  

Враховуючи все те, що тут щойно наговорив цей аматор маглівської медицини, а також  присутність Горлуа —  у нього повно причин для занепокоєння. І жодної можливості захищатися у разі чого.

“Он як… Я тут під охороною, без палички, і вони мають намір улаштувати якийсь суд. Я не в змозі вимовити жодного звуку, а вони зібралися… що? Допитати мене? Прокляття… Що їм уже відомо? І хто ще вижив?”

Від усіх цих питань йому стало лише гірше. По суті, лише Поттер знає усю правду. Та ще портрет Дамблдора, що висить у кабінеті директора, але навряд чи їх визнають надійними свідками, якщо раптом справа дійде до якогось суду. Це якщо Поттер вирішить розповісти, як це було. Поттер, який ненавидить його чи не більше, ніж сам ненавидить Поттера.

Стоп.

Адже він уже розповів. Горлуа  говорила про це. Що вона ще казала? Снейп намагався точно згадати її слова – і не міг. У голові туман, спричинений загальною слабкістю. Він до крові прикусив губу, намагаючись прояснити свідомість цим новим болем.

Вона сказала – Поттер розповів. Про Дамблдора та про мене. Але що саме він розповів? І яких питань мені тепер чекати?

Поки точилася битва за Гоґвортс він уже майже змирився з тим, що не переживе цієї ночі. В нього було лише одне  завдання – встигнути знайти Поттера і передати йому інформацію. І зробити так, щоб хлопчисько неодмінно зустрівся з Волдемортом сьогодні. Бій був жорстоким. Ніхто не просив і не давав шансу вижити, вражали одразу на знищення. Його двічі мало не зачепив зелений промінь. Кілька разів він потрапив під закляття, що зрикошетити, не встигнув ухилитися або захиститися, і доводилося відповзати в якесь місце, щоб усунути наслідки. Перед боєм він випив зілля, що загострювали увагу і глушили емоції, але цього вечора він уже перебував на межі повного нервового виснаження й особливої ​​різниці не відчував навіть під дією дуже потужних настійок. Безперервна окклуменція ще більше підточувала сили. Щити рвалися від будь-якого, навіть найменшого удару, а енергія потоком витікала, позбавляючи його і без того обмежених ресурсів. Снейп з маніакальною старанністю обшукав територію навколо замку, часом кидаючись у гущавину битви, коли йому здавалося, що він побачив знайоме обличчя у круглих окулярах. Разом з тим намагався максимально допомагати учням і Ордену Фенікса і при цьому не видавати себе, але Поттера так і не знайшов. А потім його знайшов тремтячий, посірілий від страху Луціус і передав наказ Волдеморта – негайно з’явитися до нього. Снейп здригнувся, згадуючи обличчя Темного Лорда та його погано контрольовану лють. Хто ж знав, що Дамблдор так підставить його з цією паличкою! Якби він здогадався про це в той момент – нізащо не пішов би. І тоді, можливо, історія закінчилася б інакше. Але він був настільки виснажений і загальмований, що навіть не подумав про це. Самогубство. Йому неймовірно, казково пощастило, що Поттер опинився поблизу, інакше місія, до якої вони старанно готувалися всі ці роки, закінчилася б повним провалом. А повернення Горлуа, його  студентки  стало сюрпризом.

Втім, у світлі останніх подій він, схоже, даремно турбувався про те, щоб залишитися живим після нападу Волдеморта. І взагалі марно турбувався, адже справжні проблеми у нього починаються лише зараз. Бути жорстоко вбитим самим Темним Лордом… або аврорами. До цього він завжди був готовий. Принаймні усвідомлював, що саме так усе може закінчитися. Якби його справжні наміри розкрилися, він давно був би мертвий.

Проте справжній страх він відчув лише сьогодні.

Тому, що гадки не мав, чого тепер чекати і як від цього захищатися.

                                                                    ***

Керолайн, вийшовши зі Снейпової палати й зачинивши за собою двері, прихилилась до стіни. Він прийшов до тями. Це добре. Але що робити далі? Повертатися до Барлогу після того, як вони з Роном посварилися, їй не хотілося. Вона розуміла, що місіс Візлі потрібна допомога, але найбільше їй зараз хотілося сховатися якнайдалі від сімейства Візлі. Та й узагалі від усіх. Всі ці дні вона не мала жодної хвилини часу, коли могла б просто видихнути та, нарешті, заспокоїтися. Їй здавалося, що після бою боятися вже не було чого. І хвилюватися нема про що. Вони ж перемогли. Вони перемогли й все закінчилося. Але слова цілителя про суд і аврорів їй не сподобалися. Це означає, що все поки що не тільки не закінчилося, але може стати набагато гіршим, дарма що те, що головного ворога скинуто.

У коридорах, як і раніше, було повно народу, і в пошуках якогось тихого куточка, де можна було посидіти та відпочити, Керолайн доводилося просуватися досить повільно. Вона читала написи на дверях і раз по раз помічала знайомі обличчя. Ось Невіл із бабусею. Сувора літня пані сильно накульгувала. Невіл дбайливо вів її під руку, час від часу відповідав на вітання друзів. Ось Луна. Вигляд у неї все так само мрійливий, немов думками вона досі перебуває з якоюсь небувальщиною, про яку так любив писати у своєму журналі її батько. Здається, серйозних пошкоджень у неї немає, принаймні крокує вона впевнено та самостійно. Можливо, відвідувала когось. Ось Горацій Слизоріг із цілою коробкою якихось скляночок – схоже, приніс для лікарняної аптеки нові настійки. Напевно, і Снейп міг би робити зараз щось таке, якби міг працювати. І користь би приніс, і сам би швидко відновився, займаючись тим, що знав і вмів найкраще. Люди вже не метушилися будівлею лікарні, як було першого дня. Кожен був зайнятий справою, і Керолайн раптом відчула, що вона тут зайва і тільки даремно плутається під ногами. Вираз обличчя Снейпа теж говорив сам за себе. Йдіть і не лізьте, міс. 

Повернувши за кут у спробі уникнути натовпу, вона зрозуміла, що зайшла не туди. Коридор виглядав незнайомим, і людей майже не було.  Повернувшись, щоб пошукати вихід в іншій стороні, вона раптом відчула, як щось легенько тицьнуло її в потилицю, ніби в неї на льоту врізався хрущ і заплутався у волоссі.  Вона провела рукою по потилиці та нічого не виявила, однак за кілька кроків від неї ледь чутно рипнули двері, і в полі зору з’явилося чергове знайоме обличчя.  Біле волосся, закручене у високу зачіску, гордовитий погляд з-під таких самих світлих, майже білих брів.  Нарциса Мелфой.  Їхні погляди зустрілися.  Керолайн воліла пройти повз, але жінка раптом злегка кивнула і відступила на крок, залишаючи двері  прочиненими. Керолайн вагалася якусь  мить, відчинила двері ще ширше й увійшла.  За дверима була палата, порожня, ще більш гнітюча на вигляд, ніж палата Снейпа.  У ній не було жодного ліжка, лише стояли якісь дивні стільці з безліччю фіксаторів та металевий стіл.  Нарциса, підійшовши до вікна, дивилася на вулицю, на дюйм відігнувши край завіси.

 — Місіс Мелфой?  Навіщо ви мене покликали?  – сухо запитала Керолайн.

– Вітаю, міс Горлуа, – не повертаючись, відповіла Нарциса.  Голос її був так само холодним, як і завжди. – Хіба серед пацієнтів є ваші родичі?  — ввічливим тоном запитала вона.

 — Ні, – трохи різкіше, ніж слід було б, буркнула Керолайн – Навіщо ви мене покликали?

 Нарциса відвернулася від вікна і впіймала її погляд. Дивилася довго.  Дуже красиві й дуже холодні блакитні очі пильно вдивлялися в дівчину і, здавалося, вивчали кожну рису її обличчя.  Керолайн не розуміла, що такого побачила на її обличчі мати Драко Мелфоя.  Але погляду не відводила.  Ще чого.   Особливо перед цією зарозумілою жінкою.

— Його судитимуть, – нарешті коротко кинула Нарциса.  — І засудять на Поцілунок Дементора.  Через три дні.

 Керолайн знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, про кого вона говорила.

 Отже, цілитель не збрехав.  Суд відбудеться, це вже відомий факт.

 Вона зробила глибокий вдих, не помічаючи, що обличчя зрадливо пішло плямами, видаючи її хвилювання.

 — Звідки Вам про це відомо?

– Ну, думаю, ви не здивуєтеся, якщо я скажу, що є люди, які не хочуть, щоби він міг говорити на суді.  Або взагалі не хочуть, щоб він колись щось розповів.  Северус багато років служив Темному Лорду і знав багато і багатьох.  Уявіть лише, якими секретами він володіє.  Моя сестра Белла, можливо, й уявляла собі, що вона була найближчою до Темного Лорда, але я не дурна.  Темний Лорд вважав вірним своїм слугою зовсім не її.  Втім, зараз не про це, міс Горлуа.  Мені цікаво знати ось що: є люди, які хочуть його позбутися, а ось чи є хто-небудь, хто захоче його врятувати?

 Керолайн недовірливо дивилася на неї.

 – А ваш чоловік?  Він хіба не…

 І замовкла.  У очах Нарциси не читалося нічого доброго.  Вона лише підібгала губи й мимоволі вчепилася в край підвіконня довгими витонченими пальцями.  Цей, здавалося б, незначний жест сказав Керолайн набагато більше, ніж могли сказати слова.

Нарциса Мелфой нервувала. І це якось пов’язано і зі Снейпом, і з Луціусом.  Але ж вони друзі.  Були друзями ще зі школи.  І разом перебували у лавах Смертежерів.  Чому ж тоді вони не можуть урятувати свого?  Або викрасти та сховати?  Мелфої багаті й упливові, вони напевно є притулок по всій країні та навіть за її межами.  Цілком можливо, що в міністерстві залишилося повно їхніх старих друзів.  Також можливо, що у них є свої люди та у Візенгамоті, чаклунському суді.

Нарциса, наче прочитавши її думки, випустила підвіконня і випросталась.  Її обличчя знову стало непроникною маскою.

 – Міс Горлуа, я думаю, ви розумієте, наскільки серйозне його становище.  У міністерстві нині господарюють люди, які пристрасно ненавидять усіх, хто служив Темному Лорду, навіть якщо це… було зроблено за наказом Дамблдора.

 – Я знаю.  Але я навряд чи щось зможу зробити, місіс Мелфой.

 – Ви? — Нарциса посміхнулася одними кутиками губ і трохи примружилася.  — З розповідей мого сина мені ясно, що ви недурні, хоч ви й чарівного походження та ведете дружбу із сумнівними особистостями.  А ще ви та ваші друзі врятували Драко з Кімнати на вимогу, коли там почалася пожежа.  Може, захочете врятувати ще когось?

Керолайн промовчала і відвела очі, не бажаючи більше видавати свої почуття з приводу того, що відбувається.  Їй не сподобалося те, що хтось дійшов таких висновків просто на підставі того, що вона неодноразово ходила до лікарні, хоч тут і не було нікого з її близьких.  Нарцисі ж цього, схоже, було цілком достатньо.  Вона сунула руку в крихітну сумочку, на яку були накладені невидимі розширювальні чари, витягла звідти не менш крихітний пакунок і простягла його Керолайн.  Дівчина  прийняла його:

 — Що це?

 – Одна дуже стара книга.  Будьте з нею обережні, це єдина копія, що збереглася.  Як прочитаєте — дайте мені знати, я відправлю за нею  ельфа.  Не забудьте її збільшити.  І буде краще, якщо ніхто не знатиме, звідки вона у вас.  Моє ім’я згадуватись не повинно.

 – Я не розумію, – Керолайн зважила згорток у руці.  Він був досить важким, всупереч розмірам.  – Чому ви даєте її мені?  Що я маю там шукати?

 – Ви зрозумієте, коли читатимете.  Можливо, він матиме шанс, якщо ви уважно вивчите цю книгу.

 – І все ж таки… чому ви самі не станете на його захист?

Нарциса повела головою з боку в бік.  З цією зачіскою, у цьому одязі, з цією величною, бездоганною поставою вона була схожа на королеву.  Але Керолайн пам’ятала її іншою.  Буквально кілька днів тому.  Та Нарциса, розпатлана, побіліла від жаху, металася полем бою і голосно, відчайдушно кликала свого сина, навіть не намагаючись відвоювати собі паличку замість тієї, яку вона віддала Драко.  Вона, здавалося, навіть не думала в той момент про те, що її можуть легко вбити.  Вона не думала про себе.  Її хвилювала лише її родина.

Ну, повинно бути в цій гордовитій крижаній статуї хоч щось хороше.

 – Луціус теж був смертежером, міс Горлуа.  Мої зусилля будуть абсолютно безплідними, тому що в ситуації, що склалася, наша сім’я теж під загрозою.  І рішення щодо нашого питання ще не ухвалили.  Тільки тому сьогодні я тут.

 – Тобто якщо вас викличуть до суду як свідків, ви скажете їм… що?

 Нарциса нагородила її черговим крижаним поглядом:

 – Все, що потрібно, щоб зберегти безпеку моєї родини.

 – Навіть якщо це не буде правдою?

 – Це в жодному разі не буде правдою.  Я майже нічого не знаю про те, що Северус робив за наказом Темного Лорда, бо я не входила до їхніх лав.  Він не ділився цим із нами.

 – А ваш чоловік?  Адже він, напевно, знав більше за вас.

 — Темний Лорд давав завдання так, щоб ніхто інший не знав про це – на той випадок, якщо Смертежера схоплять аврори й вибиватимуть зізнання, – жорстко відповіла Нарциса.  – Ніхто навіть не знав точної кількості всіх, хто входить до лав Смертежерів.  За спробу розвідати такі секрети жорстоко карали.  Маю сумнів, що й моя сестра знала все.  І я тим паче не знаю, що Северус робив за наказом Дамблдора, але з полум’яної промови містера Поттера я зрозуміла, що ситуація була ще гірша, ніж ми думали.  До речі, містер Поттер виступить на захист Северуса?  Мені здається, він багато чим завдячує йому.

— Я про це подбаю, – пробурмотіла Керолайн, ховаючи пакунок.  Її вже точила цікавість.  Що ж там такого секретного у тій книзі, що її передавали з такими хитрощами, та ще й вимагали повної анонімності?  І чим це може допомогти деканові?

 Нарциса кинула на  неї погляд і, злегка опустивши плечі, стишила голос:

 — Передайте містеру Поттеру, що я… вдячна йому за Драко.  За те, що не кинув його там.

 — Я передам, – відповіла Керолайн.

 – Мені час, міс Горлуа.  Не забудьте повернути книгу, коли закінчите.  Гарного вам дня.

 І Нарциса вийшла з палати, залишивши Керолайн наодинці зі своїми думками.