Фанфіки українською мовою

    Ми закохались в один одного ще в старших класах. Так було дивно бачити твої погляди, які значили так багато. Але твої світло-карі очі, які в мене асоціювались з бурштином, мені сподобались зразу. Я закохався в них, потонув в них і не чинив опору твоїй магії. Це було в жовтні, на останньому уроці в середу.

    Тоді я нарешті знайшов сили підійти до тебе та запросити на побачення в парк, як це робили в наш час, коли грошей накопичених з собою не було.

    — Стелло, — тихо почалась перша розмова між нами, якщо забути твої прохання дістати книгу з п’ятої полиці кожний раз перед груповим проєктом, який ти робила в останні дні сама, — ти вільна після школи? Просто, знаєш…Помітив, що ти давно ходиш околицями парку, але так і не заходиш в нього. Може, я зможу скласти тобі компанію? — я навіть тоді в не відчув, як мої очі пом’якшились дивлячись на дівчину з сірим пофарбованим волоссям.

    — Звичайно, — коротка відповідь, що значила для мене так багато.

    Тоді була тиша в класі, бо черговими лишались лише ми. Лише тихий спів пташок наповнював клас перед тим як сталась ця розмова. Та і кажучи чесно, я ще відголосом чув мелодію.

    —Тоді біжи за своєю курткою.

    —Навипередки? — з усмішкою промовила ти, бравши свою сумку, щоб вибігти з класу.

    —Навипередки, — після цих слів я залишився за долю секунди один в пустому приміщення. Вибігла все ж дуже швидко.

    Легка посмішка тоді вперше з’явилась на моєму обличчі, що виражала чисту любов. Накинувши на одне плече рюкзак, я побіг за тобою.

    —Почекай мене!

    Тільки ми вдвох, набережна та вечір. Якби я не терпів людей, що курять, ти завжди була винятком. Твоє куріння могло заважати, але не ти.

    —Стелло, — промовив пошепки, але серйозним тоном, щоб упевнитись, що ти почуєш навіть так, — тобі тільки 16..

    — Дан, не читай мені знову лекцію про куріння.

    —Не буду. Просто це занадто дешеві цигарки.

    —Це все, що я змогла випрохати, — відвівши казала Стелле, — і то, пачці ментолових цигарок майже 6 місяців.

    —Я тобі куплю нові, трохи пізніше, але куплю.

    Куплю заради того, щоб ти не нашкодила собі ще гірше. Все ж, тільки найкращі цигарки можуть зберігатись тільки рік, а ти затягуєш вже шість місяців.

    —Дякую тобі, Дане.

    —Не смій дякувати за це. Це так, по дружбі. Давай краще розповідай в що граєшся на уроках, коли нема що робити.

    —Я не граюсь на уроках, — впевнено бреше. Твої очі виражали зовсім інше.

    —Ха..Тоді розкажи мені про сюжет гри.

    —Добре-добре..Граюсь. Тоді слухай.

    Чесно кажучи, я не вслуховувався у твою розповідь сюжету. Мовчки кивав головою та ставив питання про те, що доходило до вух. Лише твоя посмішка та радісне обличчя моментами порушували фасад моєї зацікавленості в історії, а не в тобі.

    Я і не помітив як пройшов рік, а ми все одно гуляли по парку «Наталка». Ти на стільки любила цей парк, що кожний раз не міг придумати відповіді на питання «Чому саме цей парк, ти наче тут майже ніколи не буваєш?». Я соромився відповіді на питання, я надто сильно цінував нашу дружбу, наші теплі відносини, які тривали ще з 7 класу.

    —Так чому ж?

    —Я люблю тебе, — сказав я тихо. Я помилився у слові. Піднявши погляд своїх синіх очей, я повторив ті слова, яких я так боявся промовити:

    —Я кохаю тебе, Стелле. Просто кохаю з минулого жовтня.

    Ти так подивилась на мене. Емоції змінювались один за одною, поки ти не підійшла до мене та не дивилась мені в очі.

    — Тобто ми закохані в одне одного з самого жовтня? — ти посміхнулась. Сама найяскравіша посмішка, яку я бачив будь-коли.

    —Я тебе правильно зрозумів? Тобто..

    —Так, я тебе кохаю з того моменту, як жовтень змінив кольори на помаранчеві.

    —Поетично, але все одно є помилки.

    —Да іди ти до біса, — сказала ти з посмішкою на очах, поки не відвернулась від мене, щоб піти далі.

    —Добре-добре, тільки візьми це, — я нарешті зміг тобі купити цигарки, які ти зможеш більше не ховати від матері, бо давно з’їхала в гуртожиток. Перший курс, а вже йдеш далі.

    —Що? — обернулась, — Дан, хай тобі грець! Де ти їх знайшов? Ти ж знаєш, що міг не тратитись, все ж не переносиш..

    —Просто бери, все заради моєї дівчини.

    —Гаразд. Почекай, звідколи я тобі дівчина?!

    —Проти?

    —Ні, зовсім ні.

    —Тоді з шістнадцятого жовтня ми офіційно разом.

    —Тобто від сьогодні?

    —Так.

    Я дивився у твої очі, які були наповнені здивуванням та щастям. Я і не знав, що нас вистачить лише на рік, щоб залишати цю недомовленість між нами. Я тільки радий, що все закінчилось так швидко.

    З цього моменту пройшло чотири роки, які були для мене чимось новим. Відчути твої губи, йти рука об руку чи просто дивитись в твої очі, поки ти лежиш на мені та граєш в ігри, коли я читаю книгу, перша наша квартира. В решті решт, перший «раз», який був самим складним, щоб зрозуміти тебе, зрозуміти саме твоє тіло. Але найбільше я цінував наші розмови на балконі після кінця пар.

    —Цигарки закінчуються.

    —Я тобі куплю завтра, не переживай. Не помреш на парах через залежності до нікотину.

    —Я не можу сказати, що це залежність, — запалюючи цигарку говорила ти, — але це просто як звичка, коли щось нервує..

    —Ти ж знаєш, що можеш розповісти все мені та ми вирішимо?

    —Так, так знаю. Просто сесія скоро, готуюсь дуже сильно і боюсь завалити, бо одна тема бісить.

    —Люба, я можу спокійно допомогти тобі в цьому.

    —Дякую..Тоді продовжимо розмову про майбутнє?

    —Давай.

    Я і повірити не міг, що вступивши у стосунки я нарешті зможу відчути спокій, щось точно б сталось. Так, війна. Я не міг не переживати за тебе після двадцять четвертого лютого, хоча і знав, що ти спиш поряд. Я не хотів втратити тебе..

    І знову жовтень. Ні, не шістнадцяте. Перше жовтня. Я вирішив прийти до тебе раніше.

    —Ох юначе, ви тут стоїте вже понад п’яти годин, — я різко обернувся, коли відчув руку на своєму плечі.

    Чоловік тоді поглянув вниз.

    Stelle Solis.

    25.04.2002-02.07.2023

    «’Він, вона та цигарки’ так буде називатись роман про нас!»

    —Ох, Стелле, бідна дівчина, — говорив охоронець, поки я дивився на все.

    —Дуже, шкода її родичів, така доля…—казав я тихо, щоб він не запідозрив про мою охриплість після плачу.

    —Тоді чого ти стоїш тут? Знайомі були?

    —Були.

    Сторож тільки зараз прибрав руку та зітхнув.

    —Не затримуйся тут тільки.

    —Добре.

    І тоді він пішов..

    «Дідько..»

    «Мені не слідувало занурюватись у твої очі так сильно..»



    «Стелло, я написав роман, але мені так не вистачає тебе..Я скоро прийду до тебе, обіцяю.»

     

    0 Коментарів