Соломія Навпаківна

Є у світі три створіння,

Що не тямлять у терпінні,

Ладна з них команда, звісно,

Бо співпраця є надміцна.

Хто ті троє – диваки ж то?

Їхня уява замежна,

Ймення цим трьом дітлахам:

Водограйливий Іван,

Гнучкоспірливий Микита

Й Соломія Навпаківна.

 

З Іванусем пустотливим

Грати всі любили мило,

Бо історії його

Із пісень початок брали.

Буде, спустититься з горища,

Папірців збере побільше,

І з олівцем у руках

Починає так писати.

Шифром його є лиш ноти,

Яким не пригожий жоден

Інструмент, що знають люди

Тільки голос текст пробудить.

Стане потім із колін він

І роздивиться картину,

Рідко вбачить бездогання

В ліриці одразу, марно.

Сяде й знов почне писати,

Пилинки редагувати,

Може, за перо візьметься,

Робить, що не заманеться!

 

Поки Іванусь працює,

Гнучкоспірливий танцює,

Байдуже йому, коли,

Хоч вночі, хоч наранні.

Він стрибати вміє хутко,

Приземлятися безгупно

І тримати рівновагу,

Як проходить по канату.

 

Розум його діє швидко:

Бачить все просто і чітко,

Всі поставлені задачі

Перекидує як м’ячик

Між просторами знання

Аже до виявлення.

Хоча всі Микиту люблять,

Досить часто його гублять,

Бо чкурне, бува, за очі

І повернеться о ночі.

Так батьки його сварили,

Попри все та говорили

Заспокійливі слова:

“Встигнеш все зробить, не бійся”.

 

Іванусь казав Микиті,

Що коли так швидко бігти,

Можна життя світу пройти

Й спопелитись в юні роки.

Гнучкоспірливий не вірив,

Сперечатись був любив він

І казав, що не завадить

Й Іванусю робить вправи,

Бо коли життя пробігти

Було б можна стільки швидко,

То давно він це зробив би

І забули б його діти.

 

І коли вже заперечить

Іванусь збирався речі,

Визирала Соломія

Із вікна в кривій домівлі.

Все кумедилась: “Це ж дурість!

Що ви, хлопчики, за люди?

Кожний день живе в тім темпі,

У якім бажає сам він.

Бачу-бачу, Іванусю,

Але, що кажу, дослухайсь!

Якби понадшвидко біг ти,

То чи справдилися б мрії?

Хоч не мрії, нехай плани,

Креслення і кулінарні

Практики, якби ж так швидко

Впоратись із ними міг ти,

Чи лишилася б в дозвілля

Чарівливу якість віра?”.

 

Водограйливий тоді ж то

Набурмошувався злісно,

Не хотів давати згоду,

Хоча правду був боронив.

Йшов, роздумував, сидів він

У кімнаті на самітті,

Усміхалась Соломія,

Не зважав на них Микита.

 

У своїм чарівнім світі

Дахом під кривим і сивим

Дивувалась фентезійнім

Навпаківна Соломія.

Ляже догори дриґом, буває

І собі спостерігає,

Як підлогою крадуться

Мураховидні верблюди,

І вони не як всі люди,

Що цінують серце в грудях.

“Бачу в вас ентузіазм я,

Живете ви вельми щасно

Без бажання десь прибитись

Чи за вітру кусень битись.

Зветься, може, як країна

З якої йдете на південь?

Чи такої геть немає?

Від народження гуляли б…”

 

У кривім дзеркальнім світі

Хитковисної будівлі

На руках була ходила

Соломія Навпаківна.

“В голову кров приливає,

Кольоровий світ я маю.

От би, що вдивляю, стежки

Споглядали інші в межки.

От би бачили ці зорі

І лани в молочній солі,

Як в шпаківні, що зробила,

Вгледіли пташині дива.

Тут же сходи є до неба,

Ось і ліжко понадземне,

Ось і скромні восьминоги,

Що живуть у шафах вгорі.

Ну й дурненькі восьминоги!

Чом же в тіснім тім просторі

Не посунутьсь вони досить,

Не відсунуть шафи проріз,

Щоб впустити трішки світла

В дивокрай їхній амбітний?”

 

Соломія полюбляла

І уважно відбирала

Кольоровішні панчохи,

Що тягнулись до підлоги.

А які ж то черевички,

Банти, оксамитні стрічки,

Рукавички і спіднички,

Що були красні, як вічки

В місяця, жили у нічці,

Сиром вирізали крихти

Зоревиданих книжок,

У яких виднілись рештки

Напопаданих комет

І проточних знимкуватих

Острівних хитких планет.

 

У просторовій кімнаті

Соломієвій кудлатій,

Де усе було інакше

Від ознак мурахознаті,

Зазираюч у віконце,

Тепле і щасливе сонце

Відбивало промінцями

В дзеркалі сумні причали.

А чому же сумували

Ці причали в задзеркаллі

Соломія знать хотіла,

А тому перепросила

Й, обернувшись до люстерок,

Усміхнулася як треба,

Так люб’язно, так привітно,

Бачилося, що се щиро.

“Я вітаю вас, причали.

Чом сумні? Ви заскучали?

Багатенько ігор знаю!

Грати любите, гадаю?

Де ж всі птиці розлетілись?

Де ж є усмішки на лицях?

І чому же понурилось

Море буйне завш і сильне?

Дайте відповідь, причали,

Що за горе вас спіткало?

Не тримайте все в щілинах,

Покажіть хоч би з шпаринок!

Може, чим я допоможу,

Може, план надам вам гожий?

Думаєте як, причали?

Чом хитатися почали?”.

Так здійнявсь легенький вітер,

Сколихнувся містик хиткий,

Закричала чайка сиза,

Мов згубилася мармиза.

Соломія подивилась

В небо, яке не відбилось

У дзеркаллі, і – овва!

Злива позбиралася.

“Любите, причали, зливи?

А були б, знаєте, сливи…

Це коли з неба усього

Падають плоди додолу.

Це є мрії мої щасні,

Які ж ваші є прекрасні?

Так бажаєтьсь мні дізнатись!

Бачно слухаю, цікавлюсь!”

 

Перш ніж знов причали схитлись,

Почало крапати дивно,

І так люто задощило,

Весь причал запорошило!

Засміялась Соломія,

“Отакої! Що за диво!”,

Бо дощі вона любила,

Радості з ними хотіла.

 

“Бачу в дзеркалі, причали,

Що бур’янятьсь чорні хмари!

Ах, це захват безперечний!

Споглядаю вас сердечно…

Понайдіть в дощі розраду,

Коли й скупчуються хмари,

Роззирніться-но довкола!

Людей безліч, сіре коло!

Всі до вас сходити люблять.

Кораблі скільки загублять

Домівок, якби не ви.

Ви – не вуличні коти!

Завжди при собі, на місці,

І нікому ж бо кориться

Не вважаєте потрібним,

Риса ця чудова, мила!

Я б із вами зраз, причали,

Разом зливу помічала,

Як би я по вас ходила

І дивилась на це диво…

Не сумуйте тож, причали,

Як би на вас не кричали,

Непохитні ви є завше!

Знов здощиться – дайте знати!”

 

Відходила Соломія

На руках від дзеркаління,

Задивлялась у віконце

І на тінь під ясним сонцем.

На сварки, на негаразди

Подивлялась вона щасно.

Не тому, що потішалась,

А тому, що радувалась

Людям, які все гадають,

Що усе лише владнають

Просверливши душу очма,

На сльозу пробивши точно.