Історія

У кімнаті моїй є чотири стіни,

Три із них – презнайомі, четверта ж безлика,

До неї, коли б не вернулася я, повернена завжди моя спина.

У оточенні своїх чотирьох стін почуваюсь відносно безпечно,

Доки в вухах моїх лине пісня, яка

Проводжає в світ білий, пустельний,

Відчуваю, що зліва м’яке щось в мені,

Мов затьмарена зоря теплиться,

Для мене се чуття вкрай близьким є тепер,

Та торкнуся, боюсь, розкришиться.

Край четвертої стіни акваріум є,

Він, подібно очам, заглибокий,

У підсвітті води я гублюсь, та пусте,

Віднайду, може, щось в нерухомі.

Щоранку об одній же годині встаю,

Перш за все надягаючи маску,

Сутність справжня кришиться під тиском її,

А як вийду – підправлю лиш пасмо.

Я ховаю усе, чому руку дала,

Що вночі проявить намагалась,

Кожному усміхаюсь, на що є снага,

І в усі завдання укладаюся я,

В інший час, коли клопотів сповнені дні,

Не бажаю, аби докучали мені,

Повертаюсь додому опівдні,

Там мене зустрічають привітно.

Усе добре іде, поки працюю я,

Поки робота моя отримує визнання,

Поки душа вивільняється в співі моя,

Навіть якщо вночі губляться почуття,

В порожнечі полинуть прямі голоси,

Підведусь і за ними піду у ліси,

Хащі моїх думок не розплутаються,

Доки пісня нова не врятує чуття,

Інструмент захлинутися змусить в собі,

Ким насправді же є я для себе тоді?

З усіма, хто вкладає частинку себе

В створення цих співанок, життя спокійним буде.

Загубилася знов, чи знайшла, однак, шлях?

Рятівнича рука це є помічі знак,

Так жила я не рік, і безпеку душа

Віднаходила в місці, яке світом назвала,

Мала змогу старатись і вдень я, й вночі,

Звідкись дівчина мала до серця ключі.

Уже коли здавалось, хороше щось жде,

Ми збиралися разом, говорили про все,

Та одного звичайного тихого дня

Ключ до серця мого підійняла вона.

Не хотіла я, аби все сталося так,

Не гадалося навіть, що це був лиш знак

До початку нею вподоб моїх пізнання,

Скривлення безнадійних уяв про буття,

Сподівалась, мене зрозуміє вона,

І, рішучість зібравши, зізналася я.

Все. Немає того, що б ховати могла,

Може, мені вона руку б теж простягла?

Болить серце нестерпно, притуплений ключ,

Його викинули у густих хащів кущ,

Мені кажуть, кого слухати маю я,

Не витримую все ж, погляд мій навмання

Кожну рису обличчя, що в гнів обернувсь,

В переляку вивчає, я застигла, мружусь,

У сльозах в розпачі стоїть мати рідна,

Як могла, намагалась її не засмутить я,

Усе в крах, повалилась оцінка моя,

Мати люта, а це гірша з гірших хвала,

Раптом згадуються промовлені слова,

Може, то саме зараз тікати пора?

Не витримуючи жоден наступний грим,

Затуливши лице, покидаю я дім,

Вибігаю під дощ, і змивається та

Маска, що до обличчя прикута була.

Зустрічаю дівчину зі світу свого,

Часом від ключів серця чи не має брелок?

Тоді можна було би на сяйво піти,

Поступово все втрачене знов віднайти,

Пригортає мене лиш не світ почуттів,

А рука, яка має ще пару ключів.