Проліски дитинства

Пам’ятаю час, коли була зовсім малою, тоді мені здавалося, що світ настільки великий, що ті соняхи за моїм городом ростуть по всьому тому великому світі. Що говорити – чарівно! Літом соняхи були настільки чарівні, що захоплювало дух, а серце відлітало далеко в небо. Бувало прокинусь не світ не зоря і гайда на вулицю. Тільки перші росяні краплі торкнулися трави, а я все на городі, дивлюсь на те жовте поле, яке межує з блакитним вранішнім небом.

Жовті соняхи були наче намальовані! Я тоді довго дивилась на ті соняхи і, здавалося, душа моя починає квітнути. Соняхи були такими бажаними, що хотілось бігти до того поля і зірвати хоч одненький, але я зупинялась і думала сама собі, а чи правильно буде зривати сонях. Поверталась додому і сиділа довго-довго на лавочці, поки світ не ставав яскравим і таким теплим, що хотілося знову бігти куди тільки очі дивилися. Це були такі дивовижні дні!

Зелень на деревах так і горіла смарагдами, а небо блакитне і таке далеке, що я тягнула руки, а потім, сміючись, бігла дорогою. Бігла і вдихала тепле літнє повітря, яке так і несло в собі солодкі пахощі квітів. Люди по вулиці частенько бачили, як я бігала туди-сюди. Вони бачили як я росла. Для них літо було коротким, мов пісня на телебаченні, а для мене воно було довгим та цікавим. Я купалась на ставку, любила ходити в парк, грала з друзями й довго дивилася на соняхи за моїм городом.

О, авжеж, один великий-превеликий виріс у мене на городі. Пам’ятаю ту жовту голову, що завжди дивилась на веселе сонце. Мені здавалося тоді, що сонях посміхається тому сонцю, що запрошує до себе. Я була мала і фантазувала, що одного разу сонце прийде до соняха в гості, почне чаювати з ним, розмовляти про все на білому світі. Сонце розкаже про ті Франції та Англії, а сонях гордо буде говорити йому: “Що мені твої Франції та Англії, друже милий, коли я на українській землі квітую?! Що мені до тих незвіданих земель, коли я на рідній землі під твоїм проміннячком росту?”

Довго я тоді думала, а що відповідатиме сонце тому соняху на моєму городі? Чи скаже сонце, що сонях росте один, чи образить його? І так сумно ставало, що наступного дня я бігла до соняха. Він був високий і такий гарний, що я сміючись казала йому, щоб не слухав він сонця, бо не зна воно душі соняхів! Тоді я думала, що він чув мене, тому я довгенько йому казала, що все добре. Нащо нам ті Франції та Англії!? Нащо нам ті Європи, коли у нас такі сонях ростуть на землі!?

А наступного літа на тому полі була золота панна пшениця. Запашна і рум’яна, вона була під небом. Ранком вона заливала все своїм золотом, нагадуючи, що літо тепле і чарівне. А на моєму городі було вже два соняхи. Такі ж величні та красиві, що я дивилась на них і не могла відвести погляду. Вони, певно, говорили з тим сонцем, і тепер воно відказувало їм, що краще України немає землі.

Якби мені малій сказали, що не говорило сонце із соняхами, то я не повірила б в ті слова. Я, малою, була вперта. Ох, а що говорити, коли літо приходило і все ставало таким яскравим, новим та неповторним! Крони дерев ставали цілими смарагдовими морями, які межували з небесними блакитними далями, а квіти були запашні! Ранки влітку були такими, по-дитячому, живими та свіжими, що світ був для мене наповнений ніжностями. Перші сонячні промінчики цілували в обличчя, а прохолодна роса приємно холодила мої босі ноги. І я бігла, бігла… Далеко бігла…

Бігла я в ті незвідані мрії та світи, які ховалися за великими жовтими соняхами. Бігла і співала пісень, складала вірші. В моєму світі не було холоду і страху. Я просто жила в маленькому літі, яке минуло. Довго минало моє дитинство. Пролісок, якого я не могла відпустити від себе, але, навіть, соняхи не зможуть сховати тебе від дорослого життя. Не один сонях не сховає тебе від далеких доріг, від болю, але тільки один сонях, який ріс на твоїй землі назавжди закарбується в пам’яті.

Дитяча наївність, безстрашність і теплота рук матері, осі що в собі несуть спогади з того дитинства, яке промайнуло. Хай соняхи залишаються картиною, що буде снитися мені вночі, але тільки соняхи були для мене початком шляху.