Основні події

Все почалося зі звичайної зустрічі зі старим знайомим. Вчилися на одному курсі, випустилися, кожен пішов власною дорогою, влаштував життя… і ось, десятки років по тому знову зустрілися. Типова історія із життя ледь не кожної людини в цьому світі. Навіть додати нічого, але, боюся, цей початок оманливий навіть у своєму описі…

 

– В мене є інформація щодо справи, яку ти ведеш, – промовив чоловік, пильнуючи міміку своєї співрозмовниці. 

– Рада це чути. Проїдемо в ОСА і ти все детально розкажеш… – спокійно відповіла вона, та щось їй підказувало, що так просто в світі криміналістики дається приблизно нічого, – …чи є якісь але?

На обличчі чоловіка проступив чи то подив, чи то враженість. Від його старої знайомої меншого й годі було очікувати. 

– А ти все ще така ж кмітлива..

– Годі. Називай усі свої “але”, та врахуй – перервала його жінка,  – нічого протизаконного.

Її співбесідник теж ні краплі не змінився за всі ці роки, що, направду, не радувало: Андрієнко ще тоді був не дуже приємною особою, тож уявити ким він став зараз було нескладно. 

– Ти що, я чесна людина, – віджартувався той, – розумієш, я маю їхати у відрядження сьогодні вночі, тому й не можу подарувати тобі допит. Направду, я хотів би попросити тебе про послугу. 

– …

“Цього ще не вистачало,” – подумки поскаржилась жінка. Якби в справі цей Андрієнко Євген не був єдиною зачіпкою, вона б уже закінчила дану зустріч і не витрачала свої нерви. На жаль, цю можливість було виключено.

– Я слухаю.

Обличчя вже названого Євгена ожило.

– В мене є папка з досить важливими документами моєї компанії, яку я збирався перевезти до нового офісу перед своїм від’їздом, але з’ясувалося, що ремонт в архіві все ще не закінчено. Виїхати з ними я теж не можу – мій начальник трясеться над тими паперами ніби несповна розуму. Тож я хочу попросити тебе, як полковницю поліції і, відповідно, людину, якій будь-хто може довіритись, взяти ці документи на збереження доки я не повернуся. 

 

“Прекрасно…” – подумала вона у відповідь на це. Чим далі йде розмова, тим більше у неї з’являється сумнівів щодо надійності даної угоди. З іншого боку – у неї немає вибору: справа заплутана гірше за моток ниток, яким погралася зграя котів. Надія була лише на Андрієнка і його примарну інформацію яку ще й треба, так би мовити, відпрацювати. 

– Добре, але по поверненню одразу приїдеш до офісу і викладеш все, що знаєш у максимальних деталях.

– Звичайно, – ледь не проспівав він, дістаючи папку зі свого портфеля. Це лиш більше напружило його співрозмовницю: весь його радісний тон лише вказував на те, як сильно він хотів здихатися цих документів. Нічого доброго подібне не передвіщало.

Взявши до рук папку і ретельно оглянувши на предмет будь-якої загрози, вона склала її до сумки.

– Що ж, дякую тобі за зустріч і, звісно, за цю невеличку послугу. На жаль, мені вже треба йти, хочу встигнути зібрати всі речі до свого потягу, – сказав він, швидко збираючись. 

– До побачення, Олю.

 

Попрощавшись, Андрієнко поспішив покинути приміщення, навіть не отримавши прощання у відповідь.

“А ось це вже точно підозріло.” – подумала Косач, проводжаючи свого знайомого поглядом. 

“Варто перевірити ці документи, а заодно і всю компанію…” – занотувала вона для себе, і, аби не гаяти часу, надіслала запит на перевірку в ОСА. Відклавши телефон назад до сумки, жінка озирнулася.

“Дивно.”

Довкола майже нікого не було, проте вона чітко відчувала на собі чийсь пильний погляд. Чи не це, часом, причина чому та папка документів так заважала Андрієнку?

Не задумуючись надовго, жінка перевірила пістолет у своїй сумці і попрямувала до виходу. “Хвосту” за нею, нібито, не було, та втрачати пильність зараз є, щонайменше, дурістю, а щонайбільше: фатальною помилкою. 

Лише дійшовши до своєї машини й сівши за кермо, вона нарешті змогла видихнути і подумати де вона, власне, зберігатиме ці документи. Першим варіантом стало відвезти їх до себе додому, але цю версію Косач майже блискавично відкинула: там немає навіть камер, тому в разі чого злочинців імовірніше не знайдуть, ніж знайдуть. Перебравши ще деякі варіанти, Ольга все ж спинила свій вибір на власному офісі: приміщення під охороною 24/7, камери відеоспостереження постійно перевіряються і в будь-який момент документи можна буде передати експертам на перевірку, якщо по ним щось спливе, звісно.  Рішення прийнято – варто повернутися на роботу, як і планувалося раніше. З цією думкою Косач, врешті, завела машину і виїхала з парковки на дорогу. Аби остаточно бути впевненою, що ніхто за нею не слідує, вона поглянула в бокове дзеркало. 

“Ніби нікого підозрілого.” – подумала вона, запам’ятовуючи машину, що їхала позаду. На жаль, ця думка була недалекоглядною. Світлофор за світлофором Косач вдивлялась в бокові дзеркала і кожного разу за нею була та сама машина.

– Чорт забирай… – стримано вилаялась вона, хоча в голову приходили набагато менш цензурні слова. Висновок з цього був тільки один: за нею стежать, але поки що тільки ймовірно.

“Що ж, час випробувати один прийом…” – подумки промовила вона, звертаючи направо. Машина повернула за нею. Знов звернула направо – машина так само вернула за нею. І знову. І знову. Лише на п’ятому повороті, чорний джип, що їхав позаду, повернув у інший бік.

“Зник… отже версій тепер дві: чи водію позаду мене дійсно треба було їхати кудись цим шляхом, чи той, хто за мною стежить зрозумів, що я його бачу.”

Ця двоїстість ситуації аж ніяк не була на руку Косач, оскільки давала свободу різним виправданням провини і навіть її відсутності. Ще раз переконавшись, що позбулася “хвоста”, вона нарешті направилася до офісу ОСА. Сховати документи вона вирішила у своєму кабінеті, а конкретніше – в шухляді столу. Нічого хитрого вигадувати не стала, оскільки такої необхідності не було. Далі день пройшов як зазвичай, хоча Косач покинула своє робоче місце дещо роздратована, бо розслідування знов стояло на місці й, не виключено, що не продвинеться допоки Андрієнко не повернеться зі свого безстрокового відрядження невідомо куди. Якщо це відрядження, звісно, взагалі існує.

“Точно. Варто зателефонувати Андрієнку й спитати на скільки він взагалі від’їжджає.” – думала Ольга, йдучи двором до свого під’їзду. Чому вона раніше цього не спитала? Певно її відволікли документи й Євгенові дивні формулювання. А може й даремні сумніви пов’язані з цими документами? Чи були вони даремними взагалі?..

Знову. Знову вона відчула на собі чийсь пильний погляд. Тепер вона була впевнена – за нею хтось стежить, і тепер вони знають де знаходиться її квартира… Що ж, вона розбереться з цим завтра. Навіть якщо цей сталкер щось планує, навряд чи йому вистачить сьогоднішньої ночі щоб це провернути. Для однієї людини фізично неможливо спланувати, підготувати і виконати будь-що, а за декілька днів цього невідомого, ймовірно, вже спіймають і арештують, чи не так?

“…але перестрахуватися не завадить…” 

Замкнувши двері на обидва замки й, про всяк випадок, поклавши пістолет до шухляди свого столу, Ольга перевела свій погляд на годинник. 

“23:08… Чи не запізно дзвонити? – подумала Косач, – “ні – це питання слідства,” – і сама ж собі відповіла. 

Трохи прогортавши останні виклики, вона набрала номер Андрієнка.

Лунає один гудок, потім другий, третій…

Такий собі знак, але допоки не звучить автовідповідач, все ще не так погано. Можливо, він і справді спить у потязі, чи поставив телефон на режим “не турбувати”, все ще добре, правда ж? Одинадцята просто насправді запізня година навіть для слідчого дзвінка, правда ж? Це все не просто виправдання перед собою, правда ж?

– …

– Чорт… – прошепотіла вона, шукаючи хоч якусь опору, аби не впасти на підлогу. Трохи пройшовши вперед, вона сперлася на найближче крісло і сіла.

– Хай йому грець… – продовжувала Оля, закриваючи обличчя долонями.

З телефону лунало машинне: “Зараз абонент знаходиться поза зоною досяжності, будь ласка залиште повідомлення після сигналу”. І кому, як не їй – голові ОСА, знати, що в кримінальних справах це нічого хорошого не означає. “Поза зоною досяжності” тут тлумачиться, як – абонент: 

а) мертвий

б) втік з країни

в) десь переховується

І жодне з цих тлумачень не радувало Косач. 

“Треба терміново перевірити цю компанію і все, що з нею пов’язано, особливо – самого Андрієнка” – думала вона, набираючи повідомлення в месенджері і відсилаючи його. На жаль, впевненості, що хтось його прочитає їй бракувало: справа заплутана, всі працюють у подвійну силу, тож коли вони приходять додому, скоріше за все, одразу лягають спати. І, як на зло, сьогодні вони разом з Шаблієм вийшли з офісу останніми, відповідно – там зараз пусто. Та й навряд чи це можна вважати за достатньо екстрену ситуацію, щоб будити когось дзвінками. Зранку – в першу чергу, але не зараз. 

Жінка похитала головою. Певно, найкращим рішенням зараз буде взяти за приклад своїх колег.

“Що ж, вечір – думає, ранок – знає.”

З цією думкою вона поставила телефон на зарядку й пішла у душ. Провівши там якийсь час і завершивши всі буденні ритуали, Оля нарешті лягла спати, не полишаючи надії таки додзвонитися Андрієнка завтра…

 

Третя ночі. Мертва тиша, монотон якої проривають лише шум вітру і поворот замку вхідних дверей, що зі скрипом піддаються натиску на ручку. Чиїсь руки шарпають меблі в коридорі, акуратно але з помітним поспіхом. Серед щільної пітьми проявляється тьмяне світло вміло прикритого рукою ліхтаря. Промінь метається від ящика до ящика, продивляючись кожний міліметр дерев’яних стінок. Брязчить метал. Джерело світла хапає ключі від машини і, переможно обдивившись, пхає їх до кишені. Косач, очевидно почувши неладне, прокидається. 

“Що за?-” – проминає в її думках з черговим шерохом з коридору і вона відчуває, як серце спочатку завмирає, а через секунду починає битися швидше, заважаючи дихати. 

“ЧОРТ ЗАБИРАЙ!” – ледь стрималась вона, аби не прокричати вслух, паралельно знаходячи вимикач від лампи і впиваючись в нього пальцями. Безрезультатно. Вона натиснула на кнопку разів з 10. Нічого не сталося.

“Певно світло вимкнули на рівні електропостачання.”

Тепер варіант лиш один. Вона потягнулася за своїм телефоном. 

“Є!”

Одним легким дотиком вона ввімкнула ліхтар і роззирнулась навколо. 

“Ніби нікого.”

Та чи надовго це?

Кроки в коридорі ставали все швидшими й гучнішими. Той, хто до зараз сліпо ганяв від дверей до дверей, помітив різкий спалах світла. І Косач моментально це збагнула. Ліхтар довелося вимкнути, аби, хоча б ймовірно, уникнути будь-чого, що підстерігало її наразі. З примірною акуратністю вона підвелася з ліжка. Залишалося лише дістатися свого столу і у повній пітьмі знайти шухляду, в яку вона раніше склала свій пістолет. Уперше в житті вона жаліла, що зробила перестановку меблів у власній квартирі… але загроза наближалася з кожною секундою, тож діяти потрібно було швидко і, бажано, влучно. Поклавши телефон до кишені, вона зробила пару кроків у пустоту вишукуючи в ній дерев’яний стіл чи хоча б крісло біля нього. Кроки продовжували наближатися, ставали все чіткішими й гучнішими, відбиваючись в її скронях разом з кожним ударом пульсу. Ще трохи і вони вже будуть тут. З-за одвірку різко вискочив корпус працюючого ліхтаря, заливаючи всю кімнату світлом і засліплюючі всіх, хто в ній знаходився принаймні на пару секунд. 

“Зараз!”

Трохи оговтавшись від різкого освітлення, Косач кинулась до столу не гаючи ні секунди часу. Це був її шанс, можливо останній. Ліхтар впав додолу й вимкнувся. Байдуже. Жінка вже знайшла потрібну шухляду. Руки ледь слухалися команд, що їм надавались, а голова починала йти обертом. 

Знов мертва тиша…

Вона відчула чиєсь дихання за собою. 

Хтось міцно вхопив її за руку, якою вона збиралась закрити доступ до дихальних шляхів. Так само швидко він дотягнувся й до іншої руки, відбираючи можливість спротиву. До її обличчя вже була притиснута хустка, просякнута чимось. Врешті запанікувавши на мить, вона вдихнула. Повітря було солодким. Все, що вона могла розгледіти в густій темряві почало плисти разом з тим, як її повіки важчали.

“Хлороформ…” – подумала Косач, остаточно втрачаючи свідомість.

 

Темрява. Знову ця бісова темрява, тільки тепер з багатшим акомпанементом. Перше, що Ольга почула отямившись – стукіт коліс по неякісному українському асфальту. Очевидно її кудись везуть, проте куди і, головне, навіщо. За відчуттям вона лежала на задньому сидінні, руки були сковані чимось металевим. Ситуація радше безвихідна… один невірний рух і двоє інших, зрозуміють, що їх жертва прокинулася. Вперше за довгий час Ольга почувалася повністю розгубленою: все ще затуманена від дії хлороформу свідомість, обмежені рухи, викрадачі в менш ніж половині метру від неї… що взагалі можна зробити в даній ситуації?

“…!” 

На мить її розум прояснився. Вона потягнулася до кишені штанів. І в цей момент до неї повернулась надія. Стараючись не видавати жодних звуків, Ольга витягнула свій телефон. На превелике щастя він все ще був заряджений. Прогортавши все ту ж книгу викликів вона набрала перший номер, що не належав Андрієнку. Такої помилки вона точно допуститися не могла, не зараз, не в її ситуації. Пролунали гудки, вже майже ненависні гудки. Слухавку поки що ніхто не брав. На передніх сидіннях почалися якісь перещіптування.

“Невже почули?” – усе сильніше нервувала Косач, продовжуючи вслухатися в гудки. А вони все не припинялись… 

Тут тінь з переднього сидіння обернулася, забираючи телефон і прикладаючи все ту ж хустку до обличчя. Останнє, що вона побачила – як її телефон потрапив під колеса машини. Після цього світ знову канув у темряву тривожного сну. Над Києвом скоро розцвіте ранок…

 

Небо голубіло над панельними офісами мегаполісу. Птахи чорними точками ширяли десь серед хмар. Годинник на стіні в лабораторії показував 8:30, проте робота там уже кипіла не дивлячись на свій недавній початок. Броменко набирав вже котрий запит в базу і паралельно прочісував файли з планшета когось з фігурантів. Альбіна тим часом чаклувала над черговим речдоком, вміло міксуючи реагенти з кольорових пробірок, що завжди стояли на лабораторному столі. З таким самим інтересом вона загрузила результати в базу справи і запустила загальний аналіз.

– Є! – з ентузіазмом вигукнула експертка, тим самим привертаючи увагу свого напарника.

–  Що там, Альбіно? – запитав він.

– Речовина з плями на сумці Гайченко співпадає зі зразками з місця проведення корпоративу. А це значить, що Гайченко нам бреше! – відповіла вона, підтримуючи той самий ентузіазм. 

– Треба терміново доповісти це Косач. – сказав Бром, вже починаючи повертатись до свого монітору.

– До речі про Косач… – заговорила Альбіна вже менш радісним тоном, спиняючи свого напарника у напівоберті, – ти не бачив її сьогодні?

Андрій задумливо подивився на стелю, і знизав плечима.

– Ні… – відповів він і одразу ж доповнив, – дивно це якось.. і точно не схоже на Косач.

– Ось і я так думаю. – сказала Альбіна, знижуючи тон, – у мене погане передчуття, якщо чесно… – додала вона тривожно.

На це Бром лише тяжко зітхнув і похитав головою.

– Краще перевір, що ще в нас є на цю Гайченко і не морочся тими своїми передчуттями.

З цим лабораторія тихо повернулася до своєї роботи. 

Годинник все так само цокав, відбиваючи кожну минаючу секунду. Співробітники проходили коридорами, Небесна про щось думала, роздивляючись свій кабінет, Шугаєв доїдав порцію локшини швидкого приготування в буфеті, Шаблій з ненавистю позиркував на свій розряджений телефон, що він забув вчора на роботі. Час збігав як зазвичай, залишаючись непоміченим за зайнятістю кожної людини в офісі. Цей ідеальний тандем, здавалося, не могло зруйнувати нічого. Нічого, окрім противнюче гучного будильника Броменка, що кожного разу лякав усіх в лабораторії, чітко нагадуючи про планову оперативку.

– Бром! Ну скільки разів тобі казати прикрутити це?! – незадоволено прокричала Альбіна, що ледь не впустила реагенти на підлогу від несподіванки.

– Але ж він працює! Ми вже тиждень не спізнюємося на оперативки! – заперечив сам Андрій.

– Коли я таки проллю якусь кислоту на підлогу, я тобі чесно кажу, ти будеш винним. – пригрозила на те Панчук.

– Та годі тобі. Пішли вже. – сказав він, повністю ухиляючись від погрози і попрямував до дверей.

Альбіна лиш тяжко зітхнула чи то від подиву скоєного будильником, чи то від роздратування і, за прикладом свого колеги, вийшла з лабораторії. 

 

Перше, що було помічено на оперативці – відсутність Косач. Її все ще ніде не було і до всіх це поволі почало доходити. Атмосфера в кімнаті ставала все гіршою кожної секунди. Альбіна з Бромом багатозначно переглядувались, мимоволі пригадуючи погане передчуття експертки. Маша нервово настукувала пальцями по столу. Стас дуже, навіть трохи занадто, задумливо сверлив поглядом той самий стіл. Тарас уважно роздивлявся кожну деталь кабінету від стелі до підлоги. Шаблій все з тією ж ненавистю дивився на свій телефон, що нарешті зарядився достатньо аби ввімкнутися. 

У всіх в голові було лише одне питання: “Де Косач?”, але в жодного і гадки не було звідки починати шукати відповідь. Чи дзвонити їй? Чи одразу пробивати усі лікарні й морги? Чи взагалі якийсь невідомий третій варіант? Чи може не розводити паніку й чекати? Та робити щось було треба. Вже майже обід, а її все ще ніде не видно. Навіть якщо б вона застрягла на зустрічі з начальством, то попередила би про це – “ні слуху, ні духу” точно не було в її стилі, а особливо, в принципах.

Нервову тишу перервало лише роздратоване “нарешті” Шаблія, чий телефон, нарешті, увімкнувся. Першим на екрані висвітилося сповіщення про пропущений дзвінок, на подив о 4тій ранку. “Про вовка промовка” – певно подумав Віктор у цей момент, одразу набираючи той самий номер. Озирнувшись на всі 5 пильних поглядів, спрямованих на нього, чоловік перевів виклик на динамік і поклав телефон на стіл.

Гудки лунали одне за одним, ніби вітер, що здіймається перед грозою. Після третього запустився таймер виклику. Всі завмерли в очікуванні.

Минає секунда..

Дві..

Три..

 

“Зараз абонент знаходиться поза зоною досяжності, будь ласка, залиште повідомлення після сигналу.”

 

Звук завершення виклику.

 

Всі п’ятеро спостерігачів поволі усвідомлювали суть ситуації, реагуючи кожний по своєму: від Римара, що закинув голову доверху і тяжко зітхнув, до Панчук, в якої починали навертатися сльози на очі.

Шаблій лиш гримнув кулаком по столу, і відвернувся, заплющюючи очі.

– Можливо телефон сів, чи мережа оператора не працює? – припустив Бром невпевнено.

У відповідь він отримав лише декілька поглядів, що майже говорили: “Ти хоч сам у це віриш?”. І, щоб не збрехати, відповіддю було – “ні”.

– Попущений дзвінок був о 4тій ранку.

Докази для цього “ні” не змусили на себе чекати…

Після короткого діалогу тиша застигла в повітрі ще на декілька хвилин. Лише коли з нервової вона почала переходити в скорботну, Шаблій врешті заговорив.

– Що ж, як бачите, колеги, ми маємо значну проблему, – сказав він, підводячись.

– Бром – перевір усю інформацію по недавніх дзвінках і повідомленням, також подивись, що по геоданим, якщо це буде можливо, – почав розподіл задач Шаблій.

Сам Броменко на це лиш кивнув. 

– Стасік – перевір всі бази даних по ДТП й інших надзвичайних ситуаціях, а як закінчиш з цим і нічого не знайдеш – перевір лікарні й морги, – продовжував Шаблій.

– Буде зроблено, – коротко відповів хлопець і повернувся до нервового розглядування столу.

– Тарасе – дзвони Берізці, якщо щось спливе – ви поїдете на місце.

– Зрозумів, – відповів він і вийшов з кабінету дістаючи телефон.

– Всі інші – подайте відомості про зникнення у базу поліції й сповістіть всіх, хто сьогодні не в офісі.

 

З цим плановий оператив з позаплановими обставинами закінчився. Всі розбіглися по офісу, хто в очікуванні наказів, хто в поспіху поринаючи в роботу. За якихось 10 хвилин через вхідні двері буквально влетіла Влада, що явно бігла сюди. 

– Тарасе, чорт забирай, що за термінова біда сталася, яка потребує щоб я за не більш, ніж 10 хвилин була в офісі і яку ніяк не пояснити по телефону?! – запитала його напарниця, нарешті знайшовши Римара в буфеті.

– З десятьма хвилинами я, чесно кажучи перебільшив, але проблема у нас велика, – почав оперативник.

– Не тягни.

Подібна словесна “підготовка” аж ніяк не вразила її. Можливо вона й не була призначена саме їй.

Трохи помовчавши, чим ще більше чи то дратуючи, чи то нервуючи Владу, він махнув рукою.

– Косач зникла! – не підібравши кращих слів вигукнув Тарас.

– Хай йому грець… – тихо промовила Берізка, прикладаючи долоню до лоба. Ось тобі й термінова біда…

– Щось ще відомо? – запитала вона, трохи оговтавшись від подібних новин.

– Ні. Бром з Шугаєвим над цим працюють, якщо щось спливе – ми з тобою одразу поїдемо на місце, – все ще неспокійно відповів Римар, – наказ Шаблія, – невідомо навіщо додав він в кінці.

– Зрозуміло, – відповіла Влада, задумуючись про щось.

 

Тим часом в лабораторії часу на розмови не знаходилося, чутно було лише стукіт клавіш двох клавіатур, що відпрацьовували гроші, які за них було сплачено при закупі. З такою ж інтенсивністю працювали експерти, вдвох прочісуючи одну базу даних за іншою. На щастя, хоча, в даному випадку, скоріш, на жаль, у викликах і повідомленнях Косач вони не знайшли нічого, про що вони б не знали. Хоч якось зачепитися можна було лише за зустріч з Андрієнком, але й це було суто по роботі. У базах, як на зло, мало того, що нічого корисного не знаходилося, так вони ще й зависали не гірше за старий робочий ноутбук, який змусили опрацьовувати таблиці на 40 тисяч рядків. Зазвичай хлопці б з нудьгою поглядали на екрани, очікуючи хоч на щось, паралельно граючи в карти чи щось подібного формату десь під столом, потайки, аби керівництво не помітило. Та зараз обидва кляли слабкі державні сервери і їх рівнозначно слабке фінансування. В іншій частині лабораторії сиділа Альбіна, передивляючись усі минулі результати аналізів і вже ледь не сортуючи реагенти за їх призначенням і класифікацією.

– Ну що, є хоч щось? – вкотре запитала вона, але здається обидва її напарники були занадто захоплені роботою, щоб взагалі сприймати світ навколо себе.

Аж раптом обидва з них помітно пожвавились.

– Бром, терміново шли адресу операм, а я побіг до Шаблія! – швидко тараторив Стас, вже вибігаючи з кабінету.

– Що там? – розгублено запитала Альбіна.

– ДТП. Тільки зараз внесли у базу. Кажуть, доволі серйозне… – з певною безнадією відповів їй Андрій.

– О Господи.. – пошепки сказала вона, сідаючи на крісло.

– Але я одного не можу зрозуміти, останній дзвінок з телефону пробивається на тому самому маршруті, але на декілька десятків кілометрів далі від локації ДТП, якщо їхати від Києва, звісно, а в цьому можна впевнитись по попередньому відстеженню номера… 

 

“……”

“Чорт… де я?” – думала Косач, насилу вдивляючись у мряку, що була довкола неї, відчайдушно намагаючись побачити хоч щось. В її очах все ще двоїлося, а тіло ніби взагалі не відповідало. Що ще очікувати від хлороформу, тим паче в подвійній його дозі? Вона відчувала лише, що її рука прикована до чогось зверху чимось холодним, скоріш за все металічним і тим самим, що вона помітила в машині. Це відчуття невідомого майже лякало, точніше не майже, просто в ситуації Ольги місця страху банально не було. Їй треба було якнайшвидше забиратися звідси, але як? І наскільки це взагалі можливо, якщо вона навіть не може роздивитися, що це за місце. Єдине спостереження, яке вона могла зараз зробити: в цьому приміщенні високий рівень вологості і, можливо, буяла цвіль, бо дихати було неймовірно важко. 

“Певно це якийсь підвал.”

Ще одним аргументом на рахунок даної теорії було тремтіння, холодне тремтіння, що повільно пронизувало все її тіло, до якого нарешті почало повертатися відчуття. Десь поряд крапала вода, найвірогідніше зі стелі. 

Нарешті повноцінно оговтавшись від свого сну, якщо його таким можна назвати, Косач зрозуміла одне…

“Темрява. Знову темрява”

Ця клята темрява її переслідувала, ніби навмисне, сподіваючись, що доведе її до розпачу.

“Не дочекаєшся,” – певно відповіла б цій темряві Ольга… чи не відповіла б зовсім. Зараз вона була зайнята лише спробами відірватися від абичого, до якого була прикована її рука наручниками – це, звісно ж, було припущенням з її боку. І ніяких підтверджень вона не отримає, якщо різко не включиться світло і вона нарешті зможе оцінити своє становище в повній мірі.

Раптом кімнату залило світло.

“Оце дива,” – з якоюсь нотою подиву подумала Косач.

Дещо звикнувши до нововведеного освітлення, слідча підтвердила свої здогадки. Вона була десь у старому підвальному приміщенні з цвіллю по всьому периметру і старою трубою, що, спускаючись зі стелі, прикрашала собою стіну. З неї ж і капала вода, і до неї ж наручниками була прикована рука Ольги. Багаторічний досвід розслідувань її не підвів. Додати можна, що приміщення було явно закинуте, а лампу, яка засвітилася в дальньому кутку стелі, явно принесли й повісили тут недавно. 

“Нові власники викупили старе приміщення і готуються до ремонту?” – одразу ж висунула версію Косач, – “чи злочинці готувалися викрасти когось? Можливо Андрієнка?” – продовжувала вона, усвідомлюючи, що, ймовірно, була права й Євген насправді хотів здихатися тих документів. І тепер було вельми зрозуміло чому – на них хтось полював.

Що ж, на Косач чекало багато неприємних подій і вона це прекрасно усвідомлювала…

В декількох метрах від неї заскрипіла драбина. 

“А ось і перша моя проблема…” – подумала Ольга, рефлекторно напружуючись від самого скрипу. 

Через декілька циклів неприємного звуку до підвалу спустився незнайомець. Зі статури було видно, що це – чоловік, дещо спортивний, одяг, не дивлячись на своє призначення, не з дешевих, обличчя закрите чорною балаклавою. В руках – металева труба невеликого діаметру…

“Вогнепальної зброї у видимості немає,” – одразу примітила Косач, – “Але ніхто не виключає, що вона десь під одягом чи в кишені.”

Надіятися було ні на що. Так чи інакше вона знала занадто мало, щоб навести хоч якусь ясність на всю картину.

– О! Прокинулась нарешті, – невдоволено заговорив чоловік, байдуже оглядаючи особу перед собою.

– Хто ви і навіщо мене викрали? – спокійно, як на допиті, відгукнулась Косач.

– Слухай сюди, питання тут задаватиму я, – ухилився від питання він, лиш сильніше стискаючи металеву трубу в своїй руці.

– Негайно відпустіть мене, – все так само, але більш погрозливо відмовила вона.

– Умови ставитиму теж я! – все більш роздратовано говорив незнайомець, зриваючись на крик.

Певно він був знервованим, але зараз тиснути на нього відверто небезпечно. Все ж, допити проводити простіше, коли піддопитний так чи інакше обмежений у своїх діях…

– Хочеш вийти – кажи де документи! І жодного слова в органи! Так би мовити, прикриєш нас перед законом, пані поліцейська, – почав свої погрози чоловік, роблячи особливий акцент на останніх словах.

На це Косач лише пильно дивилась на нього, подумки підбираючи слова.

– Які документи конкретно? – врешті обережно запитала вона.

– Не клей з себе дурепу! Документи на нову ділянку сланцевого газу, що той гад переховав у тебе! – відповів криком він, замахуючись трубою, але, поки що, тільки в якості погрози… поки що…

“Тепер зрозуміло в чому проблема тієї папки для Андрієнка та що там взагалі за документи.”

Проку з цієї інформації зараз взагалі не було.

– Я вам нічого не скажу, – рішуче постановила вона. 

“Документи подібної ціни не мають потрапляти до рук подібних осіб. Хто знає, скільки ще злочинів потягне дане “уповноваження”…” – виправдовувала для себе ж свої слова Косач, – “до того ж, якщо документи пропадуть, то ми, певно, ще довго не закриємо цю справу.”

Ніякої старої дружби, лише свідчення.

“Та і потрібна я їм лише до отримання документів –  далі вони мене вб’ють.”

– Та невже?! 

А ось “співбесідник” Ольги явно не був задоволений даною відповіддю. Знову стиснувши свою металеву трубу він замахнувся, але вже не в якості погрози. Вмить удар прокотився по нозі жінки, залишаючи на шкірі червоний слід. Косач лиш зціпила зуби від болю.

“Он як,” – подумала вона, – “ще однією проблемою більше.”

Все ж вона сподівалася на відсутність катувань.

– Я повторю ще раз: де документи!? – знову пригрозив нападник.

У відповідь, лише злий погляд, що доносив думку без слів.

Довго не роздумуючи він вдарив ще раз, але в інше місце. Певно, розумів, що зламати заручниці ногу буде невигідним для нього.

На його ж жаль і після другого, і після третього ударів жінка залишалась непохитною. Тоді він знову заговорив:

– Ви, певно не зрозуміли, пані полковнику, все ще думаєте, що вас скоро знайдуть, – почав він, награно жалісливим тоном, – але, поспішу розчарувати, вас навіть не шукатимуть. Вони думатимуть, що ви загинули в ДТП, по власній провині, – і далі надиктовував він, – ми все підлаштували, навіть машину вашу позичили, правда вона тепер точно ніколи не поїде, – він з насмішкою завершив свій монолог.

Та Косач вже мала на думці, як розбити його мрії:

– Одна генетична експертиза – і ваш план провалиться, – холодно відповіла вона.

– Але хто стане робити цю експертизу на вщент обгорілому трупі? Нікому в біса не потрібна подібна морока, – все з тією ж зухвалістю відповів чоловік.

“Тож, до викрадення і катування, маємо ще й умисне вбивство та, імовірно, ще одне викрадення…” – обмірковувала склад справи Ольга. Щодо того, наскільки швидко обійдуть цей дешевий трюк в ОСА вона вирішила навіть не думати, не те, що казати викрадачу. Хай і далі живе у власних фантазіях.

– Тож – розказуй, для власного ж блага, шансів нема-

Чергову погрозу перервав інтенсивний стукіт у ляду. Зачувши його чоловік поспішив піднятись наверх. Зверху відривками чувся діалог.

“Отже працює він не один…” – врешті впевнилась Ольга.

Через пару хвилин вхід остаточно зачинився. 

“Хоча б світло залишилося увімкнутим.”

Бо від темряви Косач вже майже нудило.

 

Тим часом, після задовгої для знервованих співробітників бюрократичної візні й проблематичного, через неможливість проїзду пожежної машини, гасіння вогню, опери все ж прибули на місце ДТП. Все по стандарту: жовто-чорні стрічки, свідки, поліцейські. 

– Місце ДТП знайшли лісники при ранковому обході, кажуть, що побачили дим і одразу ж викликали пожежників, – доповідав співробітник поліції, нотуючи щось на папері.

Картина була не з приємних. Знизу – сажа, змішана із піском, довкола – обгорілі сосни, а в центрі картини – майже дотла згорівша машина, лише номери хоч якось збереглися.

Влада з Тарасом якийсь час просто дивилися на цю сцену, намагаючись збагнути, що вони взагалі можуть знайти в даному звалищі металобрухту, попелу і піску.

– Що ж, і не таке розгадували, – примовив Римар, – приступимо.

Влада лиш кивнула у відповідь. 

Зробивши необхідні фото, безпосередньо, самого ДТП, вони надягли рукавички і розкрили валізку з різноманітними інструментами для обшуку, що до цього самотньо стояла на землі. Збір доказів почали з машини.

– Номери справді машини Косач, – говорила Влада, стряхуючи сажу з цих же номерів щіткою, – у дивно хорошому стані, якщо порівнювати з самою машиною.

Тарас же порпався зі зразками ґрунту і сажі.

– На піску сліди якоїсь рідини, – констатував він, – можливо горючої..

– Думаєш підпал? – запитала його Влада.

– Не виключено. Машина, на вигляд, не настільки розбита, щоб ось так згоріти дотла, – відповів він, – та і не думаю, що Косач би взагалі так стала б їздити, тільки якщо її отруїли чи щось подібне.

– Я теж думаю, що без “допомоги” тут не обійшлося, – погодилася з напарником Влада.

– Отже Косач ймовірніше за все… вбили. 

Обоє неминуче повернулись до того, що лишилося від водійського сидіння. Ще кілька хвилин вони просто стояли мовчки, дивлячись собі під ноги. В це важко було повірити, але всі факти вказували на те, що їх улюбленої начальниці більше немає… 

– Не будем ходити коло та навколо..

– Мг..

З цим вони нарешті наважилися оглянути труп.

– Тіло обгоріло сильно, індентифікувати точну особу без подальшої експертизи – неможливо, – поволі говорила Влада, світячи ліхтарем у салон машини.

“Ну, тут ми навряд чи щось знайдемо” – паралельно думала вона, вдивляючись вже у котру гірку сажі, що колись була елементом салону.

Раптом на самому дні, де повинні бути педалі керування щось блиснуло.

– Тарасе! Тут щось є! – гукнула напарнику Берізка, дістаючи блискучий об’єкт з попелу.

– Не пригадую щоб Косач носила щось подібне, – скептично сказав Римар, розглядаючи, певно срібну, каблучку.

– Дивись, на внутрішній стороні якесь гравіювання, – підмітила Влада.

– Ага. Тільки його годі розібрати, певно поплавилося доки машина горіла… – дещо песимістично відповів їй Тарас, – ну нічого, буде робота нашим експертам.

Ще трохи покопавшись в сажі й металобрухті слідчі нічого не знайшли.

– Тут, здається, все, – підбила підсумок Берізка.

– Сержанте! Кличте санітарів хай.. – запнувся він, змахуючи рукою, ніби від відчаю, – хай везуть тіло в ОСА… – тихше закінчив він.

– Убили прямо у нас під носом… – вже шепотом казав Римар чи то до всіх, чи то до самого себе.

І справді. Прямо під носом…

– Пройдемося далі? – запропонувала Влада, вдивляючись куди веде піщана дорога, якою машина сюди заїхала.

– Пішли. Може знайдемо ще щось, бо поки у нас жодної зачіпки щодо особи злодія, – відповів їй Тарас, переступаючи бар’єр з жовто-чорної стрічки.

Тепер вони повільно прогулювалися лісовою стежиною. В будь-якому іншому контексті це було б приємним вихідним серед дерев, запаху хвої і свіжого повітря, але наразі слідчі були вимушені вдивлятися у кожну шишку, що зустрічалась під їх ногами, аби, можливо, знайти хоч якийсь слід убивці.

– Диви, а це часом не пляшка? – звернув увагу Тарас, проходячи черговий метр піщаної дороги.

– Так, від вина, доволі дорогого, до речі, – відповіла йому Влада. 

Обоє слідчих спинилися біля цієї пляшки і здивовано дивилися на неї.

– Думаєш це якось пов’язано з нашою справою? – задалася питанням Берізка, – бо повірити в те, що Косач би пила за кермом..

– ..дуже і дуже важко… – закінчив за неї Тарас, – але все виглядає так, ніби пляшка була викинута з вікна під час їзди, – зробив висновок він.

– Пакуємо як речдок?

– Пакуємо. Може на ній щось та й знайдуть…

Обережно склавши скляну пляшку в зіп-пакет, вони попрямували далі, аж до самого виходу з лісу.

– Слухай, а ти не думаєш, що місце ДТП якесь дивне? Доволі глибоко в лісі, ніби хотіли приховати сам факт… – думала вслух Влада.

– І не кажи. Ще й враховуючи, що нам намагаються продати це все як кермування в нетверезому стані, то абсолютно дивне. – погодився з нею Римар. 

– Як взагалі нетвереза людина може самостійно звернути з траси на вузьку, ледь помітну лісову дорогу? – продовжувала Берізка, йдучи далі.

Перед ними вже виднілась траса з поліцейськими машинами і, безпосередньо, машиною ОСА. В’їзд одразу заблокували, аби уникнути зайвих відбитків на піщаній дорозі і не накопичувати купу авто на скромній площі для паркування, що пропонував відвідувачам ліс.

– Стій. Здається тут сліди від протекторів шин, – сказала Влада, вказуючи на відбитки в піску при асфальті. 

А ось і відповідь на минуле запитання.

– З машиною, що в лісі не сходяться навіть за шириною, – оцінив на око Тарас, – скоріш за все – це від машини нашого “помічника”.

– Одне погано, пісок вітром здуло й доволі сильно. Малюнку не видно, ідентифікувати не зможемо, хоч як би не хотілось, – говорила Влада, все одно фіксуючи сліди на фото і за допомогою сканеру.

Незабаром з лісу почали виходити поліцейські разом з деякими речдоками, що свідчило про завершення огляду.

– І відвезіть залишки машини в ОСА, – скомандував комусь з поліцейських Римар.

З цим слідчі нарешті сіли в машину і поїхали назад до офісу. 

Дорога туди була тихою, що аж ніяк не здавалося дивним. І Тарас, і Влада прекрасно уявляли та розуміли, який настрій чекає на них в ОСА. Особливо враховуючи, що тіло туди вже привезли…

Безкінечні соснові стовбури змінилися фасадами панельних будинків Києву. Чим ближче вони під’їжджали до офісу, тим менше вони хотіли до нього йти. Але, на жаль, у них не було вибору.

Перше, що зустріло їх на вході – тиша. Така не властива цьому вічно працюючому приміщенню тиша. Навіть повітря, здавалося, припинило свій вічний рух аби наповнитися траурними настроями. Ще гіршим все ставало там, де бодай хтось був.

В лабораторії, куди неминуче треба було занести речдоки, все було гірше, ніж минуле гірше. Всі троє експертів сиділи поряд за центральним столом. Тут атмосфера була настільки тяжкою, що будь вона хімікатом – одразу б класифікували, як летально небезпечний. Бром повільно стукав по столу пальцем і сумно за цим спостерігав. Альбіна намагалася витерти сльози і туш, що все більше розтікалася, і відчайдушно старалась заспокоїтись, та поки – марно. Стас, спершись підборіддям на власні долоні, пусто дивився в простір перед собою, періодично подаючи Альбіні серветки. 

Коли до лабораторії зайшов хтось з оперів, жоден з трьох не звернув на це уваги. Лише невелика картонна коробка, очевидно з речдоками, хоч якось витягнула їх з цього меланхолійного трансу. Не сказавши ні слова, експерти надягли рукавички і мляво приступили до роботи.

У коридорі мерехтіла люмінесцентна лампа, залишаючи по собі півтемряву. Ззовні моргу стояла Маша, спершись спиною на його скляні двері. Вона стояла, дивлячись в підлогу, не наважуючись навіть підняти очей. 

– Господи, як так…? – пошепки говорила Небесна сама до себе, знову і знову повторюючи це питання.

Вона працювала патологоанатомом ледь не половину свого життя, їй траплялися різні тяжкі задачі: жорстоко скалічені тіла, малі діти, іноді навіть поєднання цих двох, але ні разу вона не відчувала того, що зараз… 

Уперше за свою кар’єру Маша не могла навіть розпочати свою роботу. Їй було страшно. Страшно навіть озирнутися назад, побачити те, що чекало на неї за скляними дверьми. Вона не могла в це повірити.

– Як же так… – знову повторила вона до себе.

На її столі лежала її ж найкраща подруга.

Це було вбивство.

Треба якнайшвидше шукати зачіпки.

Саме експертиза тіла загиблої може дати головні докази.

Вбивця може вже планувати втечу з країни.

Чим більше часу буде втрачено, тим менші шанси його спіймати.

Але все, що могла робити Небесна, це вціпитися рукою в ручку дверей і намагатися зберігати хоч якусь рівновагу. 

З-за її спини сочилась холодна, мертва тиша, що лиш сприяла тому, як вона губилася в нескінченних запитаннях власних думок. 

Марія прикрила очі долонею і тяжко зітхнула.

В пустому коридорі почулися кроки.

– Машо, ну що там? Знайшла хоч щось? – запитав у неї Шаблій серйозним, як і завжди, тоном.

Та Маша навіть не підняла погляду. Що вона мала відповісти? 

– Вікторе Вікторовичу, пробачте, я.. – вона відчула, як її голос ламається, – я так не можу…

Сльози самі потекли по щокам судмедекспертки, як би сильно вона не намагалася їх стримати.

– Нічого, – почула у відповідь вона, опиняючись в тих самих легких обіймах, які вона кожного разу бачила зі сторони.

Так слідчий заспокоював близьких і родичів убитих, що прийшли на впізнання й, побачивши труп, втрачали контроль над власними емоціями. І Маша ніколи б не могла подумати, що колись опиниться на їх місці. 

– Може води? – запитав Шаблій, переконавшись, що вона хоч трохи заспокоїлась.

На те Небесна лиш нервово кивнула, витираючи сльози рукою.

У повній тиші вони попрямували в буфет, проходячи повз мляві скляні кабінети. 

Через кілька хвилин Маша сиділа за столом, тримаючи склянку в руках. Віктор же заварював собі чергову чашку кави. Лише стукіт ложки по порцелянових стінках було чутно. Роблячи ще один ковток води Маша мимоволі глянула на Шаблія.

“І як тільки тобі це вдається?…” – промайнуло в її думках в цей момент.

Вона просто не могла збагнути, як він продовжує зберігати подібний спокій. Адже він теж щойно втратив близьку для себе людину. Справді близьку. Маша прекрасно це знала і прекрасно це бачила, кожний погляд не залишав у неї жодних про те сумнівів. 

Тим часом Шаблій думав, як вирішити, хоч і очікувану, але все ж проблему з експертизою трупа.

“Треба дзвонити Важинському,” – прозвучало єдиним притомним варіантом.

Не дочекавшись завершення роботи кавоварки він взяв свій телефон і вийшов за двері, набираючи один з багатьох номерів з його контактів.

– Алло, – пролунала відповідь.

– Гришо, терміново їдь в ОСА, – майже наказав Шаблій.

– Щось стало відомо? – запитав Григорій, якого очевидно вже проінформували про нинішню ситуацію.

– Так, Косач знайшлась, – відповів він.

– Зрозумів, скоро буду.

Зрозумів Важинський не тільки те, що справа термінова, але й те, що новини невтішні. Подзвонили, все ж таки, йому. А, як усім відомо, лікарю потрібна підміна лише коли на столі хтось з їх близьких.

Завершивши виклик Шаблій ще раз озирнувся в буфет, щоб остаточно впевнитися, що Небесна заспокоїлась. На щастя, це було так. Далі він попрямував до лабораторії, так би мовити, навідати, експертів.

– Ну що, щось є? – запитав він з порогу, різко відкриваючи двері.

– На зразках піску виявлено сліди бензину, в сажі – продукти його горіння, – тихо відгукнулася на те Альбіна, що якраз отримала результати аналізу.

– Стасіку, що у вас з Андрієм? – продовжував опитування Шаблій.

– Ми вибудували точний маршрут по геолокації з телефону Косач, – звітував Бром.

– Перевірили всі камери, що були, але там нічого немає, – продовжував звіт вже Стас.

– Маршрут спеціально так побудовано, щоб не світитись, – казав Бром, вказуючи на безліч нелогічних зворотів на мапі, – інакше б вони проїхали по Шевченка напряму.

– Точно можна сказати тільки одне: Косач викрали з її ж квартири, тож пошуки, напевно, треба починати звідти, – підсумково додав Стас.

Вираз обличчя Шаблія різко змінився.

– З цього і треба було починати! – пригримнув на них чоловік, – зараз же відправте туди Тараса з Владою! – скомандував він і вийшов з кабінету.

 

Містом Києвом знову лунали сирени машини ОСА, а в офісі продовжувалася невпинна праця…

– Проводжу генетичну експертизу тіла загиблої, – холодно надиктовував Важинський, ставлячи пробірку в тримач і вводячи дані в базу.

Відсоток аналізу швидко досяг ста, показуючи результати. 

“Як цікаво,” – з деяким подивом відреагував на нього Григорій.

На екрані не висвітилося жодної світлини, лише підпис.

– Труп належить невідомій жінці, віком від 40 до 50 років, – промовив він, записуючи це на диктофон.

В лабораторії ж Альбіна з Андрієм пильно роздивлялися пляшку, що привезли опери як речдок.

– Я не вірю, що Косач могла б зробити щось подібне, – рішуче заперечувала Альбіна, вдивляючись в скляну поверхню.

– По моєму тут ніхто в це не вірить, – відповів їй на те Бром.

– Yep, – озвався Стас з-за комп’ютера. 

Тим часом Панчук взяла зі столу диктофон.

– Беру пробу ДНК з пляшки вина, виявленої на місці ДТП, – сказала вона, проводячи ватною паличкою по горлечку пляшки, після чого складаючи зразок в пробірку. Далі діло за центрифугою та іншими приладами.

Тим часом Броменко взяв ліхтар з ультрафіолетом і паралельно перехопив речдок у Альбіни. 

– Жодних потожирових, – розчаровано промовив він, продовжуючи крутити пляшку в руках, уважно шукаючи хоч щось.

Згодом до нього приєдналась Панчук.

– Стривай, тут подряпина! – вигукнула вона, вказуючи на безпосереднє пошкодження на склі.

– І що вона нам дасть? – песимістично відмовив їй Андрій.

– А раптом там кров того, хто торкався пляшки востаннє? – з протилежним йому оптимізмом відповіла Панчук, переносячи речдок під мікроскоп. 

Ще один бал на користь інтуїції експертки. У тій подряпині була хоч і не кров, але волокно якоїсь тканини.

– Бромчику, подай мені пінцет, – попросила свого напарника Альбіна.

– Щось таки є? – запитав він у неї, вкладаючи пінцет їй в долоню.

– Так, тут якесь волокно, можливо з рукавичок. Зараз дізнаємось, – відповіла йому Панчук і почала підбирати реагенти для аналізу.

 

Тим часом Шаблій сидів в переговорній, роздивляючись кожну деталь на фото з місця злочину, що, як завжди, були виведені на екран.

“Повинно ж бути хоч щось,” – думав він перемикаючи слайди вперед і назад, аналізуючи кожен речдок. 

Слідчий відчайдушно намагався знайти хоч щось, що б вказало на злочинця.

“Ну не може такого бути, щоб вбивця нічого не залишив!” – думав він, вже вкотре відкриваючи зображення місця злочину.

Тут по скляним дверям хтось постукав.

– Вікторе Вікторовичу, можна? – запитали в нього вже через прочинені двері.

– Так, Гришо, заходь, – відповів йому слідчий, – є якісь новини?

Швидко пройшовши по кабінету, Важинський сів у найближче крісло. 

– Почну з того, що труп в машині не належить Косач, – спокійно промовив медик, виводячи результати експертизи на екран.

Почувши це, Шаблій видихнув з полегшенням.. але заспокоївся він лише на секунду. 

“Це ще не гарантія, що вона жива,” – одразу ж зупинив себе Віктор.

– Давай далі, – наказав він.

– У крові виявлено високий вміст алкоголю, – з тим самим спокоєм продовжив Григорій.

На це Шаблій лише невдоволено подивився на екран.

– Але є дещо цікаве, – усе продовжував свою доповідь Важинський, – на передніх зубах загиблої виявлено пошкодження, що, на вигляд збігаються з формою горлечка пляшки.

А ось це вже привернуло увагу слідчого.

– Отже, жертву напоїли насильно… – промовив він, помітно занурюючись у власні думки.

На якийсь час в конференційній повисла напружена тиша. Кожен безупинно будував власні версії, що ж насправді трапилося, а головне, що трапиться далі.

“Чи знайдемо ми тебе живою, Олю?” – запитував чи то себе, чи то саму слідчу Віктор. Як би не хотілося залишатися оптимістичним, він прекрасно знав, що, в таких випадках, за першим трупом, як правило, слідує лише другий… і далеко не факт, що цього разу доля зробить виключення.

Раптом цей тихий парад теорій перервав гучний грюкіт скла.

– Шугаєв! – розгнівано гримнув Шаблій на Стаса, що забігаючи до кабінету ледь не розбив двері.

– Готові результати усіх експертиз! – швидко і гучно заговорив він, здається не помічаючи звернення.

– Реконструкція показала, що в машині на момент ДТП не був пошкоджений жодний горючий елемент, що підтверджує версію підпалу, – все швидше говорив експерт, так само швидко виводячи звіти на екран.

– На пляшці ми знайшли ДНК невідомої жінки, – і далі доповідав Стас.

– Запусти порівняльний аналіз з ДНК трупа, – одразу ж перебив його Шаблій, помітно вибиваючи експерта з концентрації.

– Що? А хіба труп не належить.. – хотів бува запитати він, але його знову перебили.

– Труп з машини не належить Косач, – коротко сказав Важинський.

Пару секунд Шугаєв витратив на те, щоб осмислити отриману інформацію, після чого одразу ж запустив аналіз.

– ДНК на пляшці співпадає з ДНК трупа, – вже спокійніше звітував Стас, – на цій самій пляшці ми знайшли волокно льону, але не простого… – різко обірвав свою промову він, ніби забуваючи говорити далі.

– А якого? Золотого, чи що? – з долею сарказму запитав у нього Шаблій.

– Ну, майже, – так само різко згадав, що треба закінчити думку Шугаєв, – це доволі дорогий льон, що притаманний компанії “OpulentThreads”, яка виготовляє чоловічі сорочки. І коштують вони не дешево: від 500$, – нарешті договорив він.

– Тобто якщо і шукати вбивцю, то серед чиновників і керівників великих компаній… – з повною відсутністю ентузіазму заключив для себе слідчий.

“Ось тільки чиновників нам тут і не вистачало,” – мимоволі сварився Шаблій, згадуючи про те, скільки разів за сьогодні йому вже довелося пояснювати ситуацію начальству в МВС. А це тільки вечір першого дня.

– Можете бути вільні, – сказав слідчий і продовжив роздивлятися то нові свідчення, то власні нотатки, ніби очікуючи доки всі розійдуться, паралельно він підбирав, що наказати шукати оперативникам.

Упевнившись, що кабінет, врешті, пустий, Шаблій дістав свій телефон.

– Алло, Тарасе.

 

З іншого боку телефонної лінії Римар стояв біля вікна в квартирі Косач, тяжко зітхаючи при виді вхідного дзвінка. Обшукавши половину квартири вони так нічого й не знайшли, окрім відкритої шафи у коридорі.

– Так, Віть, – відповів на дзвінок він.

– Знайшли щось? – звісно ж запитав Шаблій. 

– Нічого. Абсолютно нічого, щоб його, тільки прочинена шухляда в коридорі, а ми вже пів квартири перерили, – розпачливо жалівся він.

– Шукайте далі. І придивляйтеся всього, чуєш, до всього, – рішуче наказав йому Шаблій, – особливо, до того, що вказуватиме на особу викрадача. 

– Зрозумів, – відповів йому Римар.

– І покваптеся. У нас людське життя на кону.

І знову повисла тиша…

– Життя? – випадково подумав в слух Тарас, – але… – продовжував він, але вже повноцінно подумки.

– Труп в машині не Косач, тож не виключено, що вона все ще жива, – врешті повідомив йому слідчий.

– А отже кожна хвилина лічена… – підсумував Римар сам собі.

З іншої кімнати почувся голос Влади:

– Тарас! Тут щось є!

Здається це зі спальні.

– Я передзвоню, – коротко сказав він, одразу кидаючи слухавку.

“Нарешті хоч щось…” – подумав він, розглядаючи імовірну сцену викрадення.

Та бачити там не те, щоб було що: вікно – зачинене, стелажі у порядку, навіть речі на столі були на місці. 

– Ліхтар. При чому без будь-яких відбитків, – нарешті сказала щось Влада, після того, як вони з хвилин 5 оглядали кімнату не заходячи, – скоріш за все – убивці Косач, – додала вона, пакуючи речдок у зіп-пакет.

– Ну, тоді вже викрадача, – сказав їй на це Тарас.

Доволі своєрідний спосіб повідомити дану новину, але маємо те, що маємо.

– Викрадача…? – одразу ж запитала Влада, – але ж у ДТП..

– Труп з машини не її, – перебив її Тарас, – щойно дзвонив Шаблій, сказав щоб ми швидше шукали, ну і сказав, що Косач, можливо, жива.

Неозброєним оком було помітно, як йому не хотілося казати “можливо”, та сенсу запевнювати себе у 100% правдивості цих слів не було. 

– Чого ми тоді чекаємо? – нарешті вийшовши з хвилинного трансу промовила Влада, одразу вмикаючи ліхтар з ультрафіолетом і світячи ним на підлогу в пошуках хоч якихось слідів.

– Ліжко не заправлене – ще одне підтвердження, що жертву викрали вночі, – підсумував Римар, просуваючись далі по кімнаті.

Мимоволі він опинився коло столу.

– А це ще що?… – майже пошепки запитав сам у себе слідчий.

Його увагу привернула верхня шухляда: вона була наполовину прочинена.

– Що тут у нас? – продовжував спілкування з шухлядою він, повільно відчиняючи ту.

– Табельна зброя, – промовила з-за його спини Влада, чию увагу цей “діалог” привернув.

– І, до того ж – заряджена і свіже підготована до стрільби, – казав Тарас, оглядаючи пістолет з усіх сторін, – варто лише зняти з запобіжника і все.

– Отже Косач, певно, знала, що в небезпеці. Але чому вона не повідомила нікому з нас? – схвильовано міркувала вслух Влада, мимоволі змушуючи свого напарника теж задуматися.

– Можливо, вона лише здогадувалась про це… – після доброї хвилини роздумів, виставив свою здогадку Римар, – але, все одно, краще б одразу нас повідомила, – додав він.

– І не кажи… – гірко погодилася з ним Берізка, продовжуючи обшук квартири.

На жаль всі їх подальші зусилля виявилися марними. Кількість того, що вони знайшли була значно переважена кількістю того, що вони не знайшли: майже нуль до одного, і це одне – ключі від машини. Їх ніде не було.

– Певно, викрадач не зламував машину, а взяв ключ з, безпосередньо, квартири, – робила висновок Влада, – тож, можливо, він у нього і залишився…

Тарас лиш задумливо слухав свою напарницю.

Перед слідчими постало логічне питання: “І як нам це допоможе?”, і, здається, хтось вже мав на нього відповідь.

– Стривай, – раптом озвався Римар, – а яка в Ольги Сергіївни стояла сигналізація? 

– Точно не пам’ятаю, та і до чого тут це… – з деяким нерозумінням відповіла йому Влада, – здається GSM, вона нібито недавно говорила, що змінювала стару сигналізацію на цю…

І тут вона завмерла, явно щось зрозумівши.

– Брелоки до супутникових сигналізацій обладнані сім-картою і gps! – швидко проговорила вона.

– Я дзвоню Шугаєву! – не менш швидко відповів їй Римар, вже набираючи номер експерта.

– Заодно занеси речдоки в машину, – промовила Влада йому вслід, – а я поки опитаю сусідів, може вони щось чули. 

Після цього слідчі обоє вийшли з квартири і розділилися. Якийсь час Влада стояла перед закритими дверима, ніби збираючи думки до купи.

“Що ж, знов до роботи.” – подумала вона і подзвонила в перші двері.

Ніхто не відчинив.

Слідча подзвонила ще раз, вже прислухаючись.

“Дзвінок не працює,” – заключила вона, стукаючи у двері.

Через хвилин так 5 і декілька серій стуку їй відчинила жінка похилого віку в окулярах і з тростиною на перевагу.

– Доброго дня, капітан Берізка, Особлива Слідча Агенція. Мені потрібно задати вам декілька запитань, – вже машинально промовила Влада, показуючи посвідчення.

На те стара лише покліпала очима і тихо перепитала. Певно, жінці було вже за 80 й вона мала проблеми зі слухом. Врешті розчувши, що їй каже слідча, пані гостинно запросила її до себе, одразу пропонуючи чай з млинцями і варенням.

Провівши аж занадто, як для допиту свідка, довгу розмову, Влада розчаровано вийшла з квартири. Нічого корисного, крім рецепту оладок і полунично-м’ятного варення, вона так і не дізналася…

В другій квартирі її зустріла сім’я з трьох осіб. Там все теж пройшло по протоколу – допитала обох дорослих і вони теж нічого не помітили. Тільки одне слідчій здалося дивним: доки вона опитувала свідків, Влада періодично відчувала на собі чийсь погляд.

Нарешті занотувавши всі показання, Берізка роззирнулась і одразу ж помітила, хто за нею так пильно стежив.

На дивані сиділа дівчина, на вигляд – років шістнадцяти, з яскраво пофарбованим волоссям, темними колами під очима і в окулярах. Зрозумівши, що на неї дивляться у відповідь вона швидко відвернулась, продовжуючи нервово потирати свої долоні і періодично озиратися на своїх батьків, ніби чекаючи, доки вони підуть.

Незабаром так і трапилося: дорослі відійшли до іншої кімнати, певно порадитися щодо недавніх подій.

“Що ж, можливо хтось з них щось згадає…” – з деякою безнадією подумала Влада, починаючи роздивлятись квартиру в очікуванні на повернення господарів. 

Через якийсь час, вона неминуче підійшла до дивану.

І тут її легко смикнули за руку, очевидно, щоб привернути увагу.

– Я помітила дещо, але не кажіть, будь ласка моїм батькам: вони не люблять коли я не сплю ночами, – тихо промовила та дівчина, пересідаючи на іншу частину дивану, звільняючи місце поряд з собою.

Влада одразу ж сіла й дістала записник.

– Десь о 2:30 ночі сьогодні у нас вимкнулось світло. Я це одразу зрозуміла, бо в той час грала в онлайн гру і в першу чергу помітила, що інтернет зник, – все так само тихо говорила дівчина, – і тільки о сьомій воно увімкнулось. 

Закінчивши, дівчина на якийсь час затихла, спостерігаючи за тим, як рухалась ручка по паперу. Помітивши, що слідча дописала, вона продовжила:

– Але найдивніше, що світло вимкнулося тільки на нашому поверсі. Я вночі, як зник інет одразу написала своїй знайомій з третього і в неї все було добре, тож може щось конкретно з щитовою сталося?

“А ось це вже цікаво.” – подумала Влада, і далі записуючи показання.

– Добре, дякую вам, – сказала вона дівчині, й підійшла до дорослих, що повернулися з іншої кімнати.

Як і очікувалося, нічого корисного вони не розповіли, та Владу це вже не розчаровувало настільки сильно, як раніше. Все ж, тепер вона мала доволі вагому зачіпку. Біля вікна в під’їзді її зустрів Римар, що вже три рази встиг повернутися.

– Чого ти так довго? – зі звичним собі тоном запитав у неї напарник.

– Вимушено записувала рецепт оладків і варення з полуниці та м’яти, – з “неймовірною радістю” в голосі відповіла йому Влада.

– То що, готуватимеш нам тепер їх? – з типовою всмішкою спитав її Римар.

– Давай без жартів, – одразу ж прибрала всмішку з його лиця Берізка, – маю доволі вагому зачіпку: дівчина з сусідньої квартири каже, що о 2:30 вимкнулось світло, але лише на цьому поверсі, – коротко пояснила вона.

– Дуже цікаво… треба перевірити щитову, – промовив Тарас.

– Саме так. Викликай електриків, – скомандувала Влада.

Через кілька годин спеціалісти нарешті видали свій вирок:

“Ну, щиток точно зламували, бо замок весь розбитий. Певно, хтось вирубив електропостачання перемкнувши автомат. Вандали якісь влізли може і вирубили світло на весь поверх.”

На жаль відбитків зняти не вдалось, бо їх просто не було.

– Отже це вимкнення, скоріш за все – не випадковість і не вандалізм, – заключила слідча, добряче обдумавши вердикт.

– Тож викрадення ще більш сплановане, ніж ми думали… – додав до заключення напарниці Тарас.

На вулиці вже смеркало, коли слідчі виїхали назад до офісу з новими показаннями. В думках було лише одне: “Сьогодні жоден з нас вдома, певно, не ночуватиме”, але, чесно кажучи, кожному з них було чхати на це. Зараз важливішим було не відпочити. 

Кожна хвилина лічена…

 

На стіні в конференційній цокав годинник, показуючи наблиз одинадцятої години ночі. За вікнами вже розлилася темрява, подекуди пробита міськими ліхтарями. Майже всі знов були в зборі за столом, кожен так чи інакше гублячись у власних думках, нервово кидаючи погляди одне одному, але не заговорюючи…

Через 5 хвилин до кімнати з цілковито виправданим поспіхом зайшов Шаблій.

– Перепрошую за запізнення. Почнемо, – коротко сказав він, одразу привертаючи до себе увагу колег.

– По-перше: Шугаєв, що там з ключами від машини, – запитав він, і не дивно, що в першу чергу: на даний момент це було їх єдиною надією.

Але ця надія померла разом зі зміною виразу обличчя і легким хитянням голови експерта.

– Нічого. Хоч я і роздобув номер сімки, що була в ключах, вона провела лише до місця аварії, ще й по прямому туди маршруту… – розчаровано відзвітував Стас.

– От халєра… – вилаявся пошепки Шаблій, – добре, тоді всі згадуйте, чи було щось підозріле за минулий тиждень, – одразу ж після цього скомандував він.

Звісно ж всі почали проходитись по подіям, що передували викраденню.

– Першою на думку спадає лише та зустріч зі свідком, Андрієнком, здається, – раніше за всіх озвався Бром, – після неї Ольга Сергіївна попросила перевірити компанію, де він працює. Потім, пізно ввечері, – він дістав телефон, і щось відкрив у ньому, – о 23:13, вона написала нам з Шугаєвим, щоб ми зробили це терміново.

– Але ми в той час уже спали… – дещо розчаровано констатував Шугаєв, навіть не повертаючись у сторону співрозмовників.

Здається, він думав про щось зовсім інше, ніби в той день сталося ще щось важливе.

– При обшуку квартири, в спальні ми знайшли табельну зброю, – після настання тиші сказала Влада, – вона лежала у верхній шухляді столу, повністю підготована до стрільби.

– Шухляда була наполовину відчинена, тож думаю, що Косач просто не встигла до неї дотягнутися, – додав Тарас.

– Але з огляду на це, ми можемо припустити, що вона знала чи, хоча б, здогадувалась, що є в небезпеці, – переповіла їх з Римарем здогадки Берізка.

В кімнаті знову повисла тиша. Певно всі думали: “Чому нам ніхто нічого не сказав? Ми б змогли цьому запобігти…”.

З жалісних роздумів вибив усіх присутніх Шугаєв, що різко заклацав пальцями з неймовірною швидкістю, ніби це допоможе йому в чомусь.

– Точно! – нарешті вигукнув він, – У той день, десь в той самий час, що й зустріч з Андрієнком зламали датабазу МВС!

Оце так новина.

– Дуже цікаво, Стасе… А чому ми тільки зараз про це дізнаємося? – роздратовано запитав у нього Шаблій.

– Справу одразу передали в СБУ, я про це випадково дізнався, пробиваючи деякі документи, – швидко відповів йому Стас, – я про це і думати забув…

Експерт лиш знизав плечима. І справді, чому він не сказав цього ще вчора?

В кабінеті знову запанувала тиша. Нічого підозрілого, крім того, що вже назвали, в офісі чи поза ним не траплялося, принаймні нічого, про що б знали колеги Косач в ОСА. 

– Отже, що ми маємо, – заговорив врешті Шаблій, – все підозріле так чи інакше веде до компанії-працедавця цього, як його..

– Андрієнка, – знову озвався Бром, за що отримав коротке: “Дякую, Андрію.”

– Тож почати варто звідти, – договорив Віктор Вікторович, паралельно дивлячись на експертів, певно сподіваючись, що вони зрозуміють, що їм треба робити.

І не дарма. Обидва кивнули на те головами.

– Що ж, поки що – всі вільні, – промовив Шаблій, завершуючи збори.

Далі всі розійшлися. На вулиці вже давно стемніло, тож більшість, хоч і в результаті настирних вмовлянь, але таки збиралися додому. Все ж думати на свіжу голову легше, та і варто визнати, що більшість з них до ранку роботи точно не матимуть. Хоча телефони вони все одно триматимуть поряд з максимальною гучністю дзвінка. Всім варто бути напоготові.

Світло в офісі почало гаснути одне за одним. Наставала типова нічна тиша. І лиш в лабораторії розмови не стихали…

– Я не можу вас просто так кинути тут одних! – невдоволено заперечувала Альбіна.

– Ти думаєш, що ми рознесемо лабораторію за ніч? – запитував Броменко у відповідь на її заперечення.

– Та справа не в цьому… – продовжувала опір експертка, – просто ви тут працюватимете всю ніч самі, я ж вас знаю, – вже дещо засмучено казала вона.

– Та come on, з нами все буде добре. Ми ще трохи попрацюємо і підем, – запевняв її Шугаєв, – та й не одні ми тут будемо..

– ..а з Шаблієм, – закінчив за нього Бром.

– Справді, Альбіно, їдь додому і добряче поспи, – продовжував Стас.

– Мг.. так щоб за нас обох, – прошепотів Андрій, за що зловив недобрий погляд від свого напарника, мовляв: “стулись, я майже її вмовив”, – ми викличемо тобі таксі, – вже з нормальною гучністю сказав він.

Альбіна лиш важко зітхнула і похитала головою.

– Ну добре, але дивіться мені… – більш стурбовано, ніж погрозливо промовила дівчина.

Через 10 хвилин вона поїхала додому, а хлопці святково дали одне одному п’ять.

– Mission completed, – весело, але дещо втомлено промовив Стас, повертаючись до комп’ютера. 

На них з Андрієм чекає ще купа роботи…

“Ну що, компанія “Gasmark”, подивимося, що ти приховуєш…” – подумав Шугаєв, набираючи перший пошуковий запит.

На подив експерта про неї особливо ніякої інформації не було…

 

– Shit. – лаявся Шугаєв, уже вкотре натрапляючи на одну й ту саму інформацію.

– Краще й не скажеш… – з нудьгою протягнув з іншого кута лабораторії Бром.

Пролунало пару стуків клавіші “Backspace”.

– Підозріло це все, – нарешті повноцінно заговорив Шугаєв, після того, як вони з 2 години працювали в повній тиші, – для чого звичайній паливній компанії так усе засекречувати? Таке враження, що на них СБУ полює, чи щось типу того…

Чомусь це кинуте невсерйоз враження змусило Брома конкретно так задуматись.

– А може на них хтось і справді полює? – видав він, починаючи набирати текст інтенсивніше.

– Андрію, ти – геній. Перевіряєм усіх конкурентів! – упевнено промовив Шугаєв, не відстаючи по друку від свого напарника.

З новознайденим натхненням хлопці повернулися до роботи. В такому темпі усе й закрутилось, правда, тільки на перші 20 хвилин. Все ж, час наближався до третьої ночі, а втома від постійної роботи і психологічного стресу мимоволі давала про себе знати.

Картина була помірно, але невтішна: Бром уже лежав на столі, повільно натискаючи літери на клавіатурі робочого ноуту, що стояв перед ним, Шугаєв же, в силу роботи з монітором, ще сидів відносно рівно, але по клавішам ледь попадав. Вже вкотре промазавши по літері він з роздратуванням стукнув нещасний “Backspace” своєї клавіатури і закинув голову назад.

– Слухай, Броме, – втомлено звернувся він до свого напарника.

– Мг? – рівносильно втомлено відкликнувся той.

– Може зробимо перерву на хвилин 10? – тихо запитав він, – сходимо в буфет, хоч кави візьмемо.

– Краще замовимо щось, бо я їсти вже хочу, – з дещо більшим ентузіазмом відповів Андрій, – хоча від кави я теж не відмовлюсь.

До експертів повільно поверталося життя.

– Що ж, вирішено! Скинемось і замовимо доставку, – вже радісніше говорив Стас, – залишилося тільки знайти цілодобовку…

– Для нас це – не проблема, – з зухвалою усмішкою відповів Андрій.

Вони, все таки, професіональні шукачі скарбів, пригод і інформації.

Через менш ніж хвилину вони вже обирали яку піцу замовити.

– Давай візьмемо пепероні, – одразу запропонував Шугаєв, – чи оцю мисливську.

– Я хочу ту, що барбекю, чи чотири м’яса якісь, – розмірковував вслух Бром, – бо боюся, що ми з тобою однією пепероні не наїмося.

– Ну, мисливська з барбекю схожі, – відповів на те Стас, – майже однакові навіть.

– Ну то бери її, – врешті згодився Андрій.

– Велику?

– Велику.

Через коротких 25 хвилин Шугаєв вже побіг до входу забирати їх з Броменком спасіння.

Андрій тим часом накривав на стіл у буфеті. Забачивши Стаса, усмішка так і поповзла на його обличчя. Все таки, як же вони хотіли їсти. Сьогодні хлопці навіть нормально не пообідали.

Не дочекавшись того, щоб їх кава заварилася, хлопці приступили до своєї пізньої, чи вже краще сказати, ранньої вечері.

– Все ж піца ніколи не смакує так, як о 3й ночі, – промовив Стас, попутно відкушуючи ще шматок.

– Ще краще вона смакувала б, якби ми зараз були десь на вечірці, а не на роботі, – додав Андрій, сумно поглядуючи в сторону лабораторії.

Але поки що вони могли спокійно пити свою каву і трохи перепочити від конвеєру тексту, який там на них чекає. 

– Що тут у вас, хлоп’ята? – різко запитав хтось, перериваючи тишу, що майже панувала доти.

Стас закашлявся, ледь не подавившись, Бром же, тим часом, майже впав зі стільця.

– Вікторе Вікторовичу, ну ви й налякали… – всівшись назад, сказав Бром.

– У нас тут обідня перерва, якщо це можна так назвати, – приєднався до напарника Шугаєв.

Певно Шаблій почув, що вони тут шумлять і прийшов перевірити.

– Як просувається робота, щось корисне знайшли? – вже більш серйозним тоном запитав у них слідчий.

– Що ми точно знаємо, так це те, що ці “Gasmark” ну дуже підозрілі, – відповів йому Стас, – в них все засекречено настільки, ніби за ними саме СБУ полює.

– Ми вже години зо дві риємося в їх конкурентах і недавніх файлах, – продовжив вже Бром, – поки нічого.

Що ж, новини – невтішні для розслідування.

– Рийте й далі, – наказав їм Шаблій, вислухавши цю доповідь, – і повідомте, коли щось знайдете.

– Неодмінно, – майже синхронно відповіли обидва експерти.

– І, останнє: поділитеся? – несподівано після робочих розмов запитав у них Віктор.

Андрій з Стасом переглянулися. Вони прекрасно знали, що відмовити не зможуть.

– Звісно, – сказав хтось із них, перекладаючи шматок піци на тарілку.

Він був останнім…

Хоча, можливо, це було й на краще, бо ніщо не могло гарантувати, що ці двоє не посваряться за той останній шматок піци. 

І саме так підполковник Шаблій знову врятував цей світ…

Жарти жартами, але їжа в них тепер закінчилася, а чашки з кавою були пусті. Значило це тільки одне – час повертатися до роботи.

З новими силами лабораторію знову наповнив стукіт клавіш. Годинник на стіні й далі крутив свої стрілки аж до 4ї ранку.

– Чуєш, – промовив Андрій, ближче придивляючись до екрану, – та ці “Gasmark” недавно підкупили права на розробку хорошого родовища сланцевого газу.

– Опа… – вигукнув на це Стас, – ану скинь мені.

– Робиться.

А ось і їх довгоочікуваний прорив у розслідуванні. Після ще півгодини копання їм нарешті було, що доповісти Шаблію. Сформулювавши свої експертні висновки, хлопці вийшли з лабораторії.

Пролунав стук у двері.

– Заходьте, – відповів їм Шаблій, якого вони, судячи з усього, розбудили.

Зайшовши в кабінет, вони розподілилися, ніби школярі на презентації: Стас вивів усі документи на екран, а Бром сів у крісло, готовий говорити.

– Отже. Компанія “Gasmark” цього місяця виграла аукціон на права на розробку доволі перспективного родовища сланцевого газу, – почав свою доповідь Броменко, – в теорії, вони скоро розбагатіють.

– Але “підрізали”, так би мовити, вони цей дозвіл в останній момент у компанії “OUTOIL”, що наразі на межі банкрутства через невдалі попередні інвестиції, – продовжував спільний звіт Шугаєв, – недавно на них ледь не подавали в суд за рейдерство.

– Хто саме жалівся ми ще не розкрили, – знов змінив Шугаєва Броменко, – але все вказує на те, що це саме наші “Gasmark” і, скоріш за все, в них намагалися захопити саме дозвіл на родовище.

– Справу, в результаті, зам’яли, – завершував доповідь Стас, – але за дуже дивних обставин: всі претензії просто забрали назад, наче обвинувачуючим хтось погрожував.

– Ми думаємо, що цією ситуацією займався саме Андрієнко, як керівник з питань безпеки, тож почнемо з нього, а потім перевіримо “OUTOIL”, – на завершення додав їх зі Стасом здогадки Андрій.

Весь цей час Шаблій уважно їх слухав, паралельно складаючи те, що він вже знає докупи.

– Отже та папка, скоріш за все – з документами про дозвіл на розробку родовища, – підсумував сам собі Шаблій, згадуючи, як після зустрічі з Андрієнком, Косач складала ту саму папку до шухляди свого стола в офісі. На жаль переконатися в цьому вони не зможуть, доки не дістануть ключа від неї.

А цього їм не зробити як мінімум до ранку.

– Дякую вам. Обидва можете бути вільними, – вже звичним серйозним тоном промовив Шаблій.

Хлопці вийшли з кабінету з деяким полегшенням навіть. Все ж недарма вони пробули тут всю ніч.

– Ну що, наступний у нас на перевірку Андрієнко? – виснажено запитав Шугаєв дивлячись на свого не менш виснаженого напарника.

– Тільки спочатку перепочинемо нормально хоча б з годинку, – відповів йому Бром.

Стас лиш з ним мовчки погодився. З цим вони обидва направилися до кімнати відпочинку, яка на щастя була недалеко…

 

Лиш Шаблію зараз було не до відпочинку. Слідчий знову передивлявся всю ситуацію покроково, вже включаючи в неї всі чвари компаній. З новою інформацією завжди з’являються нові версії й розширення старих версій. Та, направду, наразі хвилювало його зовсім не це.

“В що ж ти вв’язалась, Олю?” – думав Віктор, вже вкотре переглядаючи документи.

Все вказувало на те, що Косач знала, що в небезпеці. Тоді чому нічого не сказала? Та й неважливо чому. Вони повинні були перевірити все це раніше. Всьому цьому можна було б запобігти. Її викрали прямо з під носу агенції. Прямо з під його носу, чорт забирай! Ця думка, певно, як і всіх інших, ні на мить не полишала його.

Та часу на жаль не було. 

Зараз він має знайти її живою, а потім – відправити на зону всіх тих, хто до цього причетні.

Переглянувши всі версії і їх доповнення ще раз, Віктор все ж відклав свій записник і вимкнув екран. Перепочити перед новим робочим днем теж не завадить.

 

За вікном вже давно світало. Птахи щебетали за вікном, а Київські дороги знов заповнювались заторами. Годинник біля входу в офіс лиш недавно пробив 7:30, а дехто вже прийшов на роботу…

Альбіна схвильовано роззиралася довкола.

“Може вони і справді пішли додому вночі?” – запитувала вона сама себе з надією.

“Та ні,” – і так само розбивала цю наївну надію, згадуючи наскільки добре вона цих двох знає.

Шанси, що вони насправді пішли додому не те що нульові – вони в мінусі.

“Певно, ці двоє все ще в лабораторії.” 

І це було б доволі логічно. Сплять собі удвох на столі чи на здвинутих кріслах. Та і Панчук все одно збиралася туди йти, хоча б щоб залишити сумку.

“Дивно…”

Але і в лабораторії було пусто. Лише ноутбук на столі й не вимкнений до кінця комп’ютер. 

“Та не може такого бути,” – заперечувала Альбіна, все менш вірячи своїм переконанням.

“Якщо не тут, то в буфеті,” – і далі планувала свій маршрут експертка.

Можливо ці двоє після безсонної ночі ковтали вже п’яту чашку кави?

Але й в буфеті жодного з її напарників не було…

“Вони що, і справді додому пішли?” – все далі поневірялась вона.

Та не може такого бути!

На її ж щастя в буфеті стояв єдиний, хто може знати куди поділися Стас та Андрій.

– Доброго ранку, Вікторе Вікторовичу, – привіталася експертка, підходячи до чоловіка, що з майже мирним виглядом пив каву.

– Доброго, Альбіно, – коротко відповів явно втомлений слідчий.

– Слухайте, а ви не знаєте де Бром з Шугаєвим? Я їх знайти не можу, – дещо стурбовано спитала вона.

– Де-де… на дивані поснули в кімнаті відпочинку, – все так само відповів їй Шаблій.

– Справді? Дуже дякую, – з поспіхом відповіла Альбіна, вже біжучи туди.

Шаблій лиш продовжив пити свою каву.

 

У самій кімнаті відпочинку, як тільки Панчук відчинила двері, її зустрів Тарас, що тримав у руках телефон.

– Ну прямо герої праці, – весело примовляв Римар, роблячи фото тих двох.

Картина була така: Шугаєв лежав на підлокітнику дивана, майже склавши на нього голову, на іншій частині дивану простягнувся Бром, що судячи з усього, щось робив на планшеті, спершись на Шугаєва спиною, але десь по середині процесу заснув, закинувши голову назад, але планшету так і не впустивши.

– Так і знала… – промовила Альбіна, сильно намагаючись прозвучати роздратовано. Та, чесно кажучи, їй давно пора визнати, що в таких ситуаціях вона не може злитися на цих двох всерйоз…

Час збігає, тож варто повернутися до роботи. Ті самі лічені хвилини спливали за командою рівного звуку годинника.

 

Раз….

Два.

Три..

Кожна крапля води розбивалася, торкаючись уже сформованої калюжі на підлозі. Звук проривав тишу в хаотичному порядку. Невідомо скільки часу вже пройшло… день? Пів дня? Півтора? 

“Я починаю сумніватися, що це взагалі можливо…” – подумала Косач, вже вкотре смикаючи стару трубу, до якої були прикуті наручники. Кріплення, хоч і пронизані багаторічним шаром іржі, не хотіли піддаватися натиску, тримаючись стіни з останніх сил. Здавалося, ще один ривок і прогнивший метал піддасться напрузі, ламаючись при корені.

Та станеться це точно не зараз. 

Повітря пронизав скрип старих петель ляди, змушуючи Ольгу припинити все, що вона робила до того, і повернутися на місце.

За цей невідомий період часу скрип драбини менш бридким, на жаль, не став.

“Це знову він”, – заключила Косач, оглядаючи фігуру в чорному, – “і металева труба сьогодні теж присутня…”

Невтішні для неї новини. Та більше в сьогоднішньому образі злодія привертало її увагу не це.

– На, поїж, – сказав все так само невідомий чоловік, зневажливо кидаючи плитку шоколаду в свою жертву.

“Як мило”, – з сарказмом подумала Косач, – “але це вже щось.”

Перебираючи всі версії подальших подій, вона більше розглядала ті, де годувати її не стануть. З точки зору отримання інформації через негуманні методи, це було б навіть логічніше: морити жертву голодом, аби спонукати до дії перед страхом смерті.

Але, з точки зору вже вказаної жертви, Ольга була рада, що до такого її викрадачі не дійшли.

Через купу незручностей пов’язаних з прикутою до стіни рукою, вона розгорнула “люб’язно” подану їй “страву”. Все так само без будь-якої насолоди, вона проковтнула останній її шматок.

Побачивши це, невідомий поставив перед нею пляшку води і… шматок паперу з ручкою?

– Як не хочеш казати вслух, то напишеш на папері, – з вже звичною погрозою промовив він.

– Я повторю ще раз: я не дам вам жодної інформації ні про документи, ні про їх місцезнаходження, – твердо відмовила йому Косач вже вкотре.

– Це поки що… – з насмішкою протягнув незнайомець, – я дам тобі безліч причин це зробити.

Ольга лиш непомітно зітхнула. Вона прекрасно розуміла, що чекає на неї далі… й від однієї думки про це, минулі результати таких перемовин починали боліти наново.

– Правою чи лівою пишеш? – запитав він, прокручуючи металеву трубу у себе в руках.

“Чорт”, – вже вкотре лаялася Косач, – “якщо він зараз битиме по пальцям…”

То вона напевне не зможе відірвати ту прокляту трубу від стіни.

– Правою, – тихо відповіла слідча, подумки перебудовуючи свій єдиний план.

Як і очікувалося.

Невідомий вхопив її за ліву руку, ще сильніше обмежуючи її і так обмежений рух. Притиснувши долоню до стіни, він замахнувся вже добре відомою металевою трубою.

Косач лиш заплющила очі й закусила губу зсередини, очікуючи на удар. Відчула ж вона одразу три. По її обличчю мимоволі збігли сльози. 

“Типова тактика: так чи інакше пошкодити пальці”, – підсумувала слідча, певно намагаючись відволікти саму себе.

Від типовості даний метод менш болючим не ставав.

Ще декілька ударів прокотилися вже по її руці. Червоні сліди майбутньої гематоми проявились одразу. Здається, злодій пильнував, аби не спричинити переломів, вони для нього – лиш зайвий клопіт. Бив в одне місце не більше трьох раз.

– Ну що ж, – дещо спокійніше промовив він, – ось тобі перша причина все розказати, а тепер я піду. Певно, тобі потрібен час, щоб подумати. Нехай години мертвої тиші стануть тобі причиною номер два.

З цими словами злодій пішов, грюкаючи трухлявою лядою підвалу.

Косач все так само лишилась на місці. Їй і справді потрібен був час, щоб усе добряче обдумати. Та це було важко, враховуючи, що вона все ще нічого не знала напевне: можливість відламати трубу, наявність хоч якогось населеного пункту неподалеку – все це було лише гіпотезами, на які чекає практична перевірка. Та варто згадати, що зараз Косач знаходилася далеко не в лабораторії ОСА, а значить спроба у неї тільки одна й вона має бути успішною…

 

Тим часом в самій лабораторії наразі було пусто. Всіх знову скликали в перемовну. З кожною новою оперативкою повітря тяжчає, як мінімум в 2 рази. І не дивно, їх база речдоків з кожним дослідженням стрімко звужується, а зачіпок нових не дає. Особливо це помітно в очах експертів, які годі було навіть спіймати, зважаючи на постійно опущений погляд усіх трьох із них. 

“Можливо ми не все перевірили? Чи може не бачимо якихось зв’язків? Може нам варто знову провести всі аналізи?” – певно думали вони, переглядаючи все, що дізнались до цього, по сотому колу. Навіть зараз вкотре вчитувалися в власні висновки по компаніям, що недавно сплили.

– Не може бути такого, щоб ми й тут нічого не знайшли… – пошепки казав сам до себе хтось з них, все так само не відволікаючись від тексту перед очима.

Здається, вони настільки застрягли в своїй необхідності знайти бодай якусь зачіпку, що перестали помічати навіть людей навколо, не кажучи вже про їх стурбовані погляди чи тихі звертання. Лише коли Стаса постукали по плечу, вкотре заговорюючи до нього, ця ланцюгова концентрація розпалася.

– Послухайте, – сказала Маша, помітивши, що врешті вибила цих трьох із трансу, – неможливо знайти те, чого немає.

В голосі жінки змішалися рішучість і стурбованість водночас.

– Відірвіться від роботи і перепочиньте хоч декілька хвилин поки ми чекаємо на інших, – наполягла вона, – думати все одно легше на свіжу голову.

На обличчях цих трьох читалося приходяще “але ж…”. Кожен з них відчував, що зобов’язаний і цього зобов’язання не виконує.

– Це не ваша провина, – все більш заспокійливо казала Маша, – я розумію, що, як і всі ми, ви намагаєтеся дізнатись усе якнайшвидше, але іноді буває так, що навіть нам не під силу цього зробити.

Небесній було важко підбирати слова, вона сама не могла в це повірити. Заплутані справи не були рідкістю в ОСА й вони неодноразово заходили в глухий кут. Взяти тільки справу, над якою вони працювали до того. Та все ж… тоді в них залишався і свідок, і декілька зачіпок, що виводили на нову версію подій. А зараз… зараз у них з підозрюваних півтисячі співробітників центрального офісу і жодних зачіпок, крім стертих слідів коліс з ниткою дорогої сорочки. Та, найголовніше: зараз у них на кону стояло життя їх колеги.

– Тож, будь ласка, спробуйте хоч трохи відволіктися. Ми всі за вас хвилюємося, – подумавши додала Маша, все ще гладячи Стаса по плечу.

На те експерти відвели погляд на інших, але і Влада, і Григорій, що сиділи з ними в кабінеті, лише ствердно кивнули, погоджуючись з Небесною.

Все ж тріо здалося. Шугаєв втомлено поклав планшет на стіл, переводячи свій погляд на годинник. Певно, при його вигляді щось спало хлопцю на думку.

– Ніхто не знає, коли Шаблій з Римарем будуть? – запитав у всіх він, зрозумівши, що пройшло вже хвилин 10, не менше.

І дивним це запізнення було, бо раніше Віктор Вікторович сам же всіх на цей час і скликав…

 

На вулиці потроху вмикалися ліхтарі, супроводжуючи стрімко темніюче небо. Двоє слідчих спускалися сходами офісної багатоповерхівки. Йшли набагато повільніше, ніж зазвичай, хоч як і не старалися поспішити. 

– Лиш день змарнували, – роздратовано гаркнув Тарас, – всі, як один: “нічого не бачили”, “не чули” й “не знали”.

Після довгих опитувань офісних робітників, жоден з них не дав хоч якось корисного свідчення. Лише секретарка в “OUTOIL” сказала, що керівник дивно поводиться. Та що це їм дає? Нащо їм це в біса здалося, якщо вони навіть нічого зробити не можуть? В них немає жодного доказу, що б не те, що вказував, а навіть натякав на хоч якусь його причетність до викрадення. Їм навіть “предʼявити” тому керівнику нічого. Обшуки, арешти, перевірки – на це все потрібен ордер з конкретними підставами. Та навіть нервову поведінку можна дуже легко пояснити: у чоловіка прогоряє великий бізнес, скоріш за все накладуються одне на одного суми боргів і відсотки кредитів. З чого б йому не нервувати?

Жодної зачіпки. В них немає жодної зачіпки…

Певно це й крутилося зараз у другого слідчого в голові, все сильніше заважаючи мислити ясно. З кожним таким опитуванням, з кожним безкорисним дослідом, з кожною провальною експертизою їх шанси знайти Олю живою зменшуються. Стрімко зменшуються. Можливо вони вже на нулі? Можливо, через день-другий, вони поїдуть оглядати місце вбивства, чи, принаймні, місце куди скинуть тіло? 

І все це станеться на їх зміні.

Ні, з цим Віктор не те, що не зміг би, навіть не збирався миритись.

 

– ..таке хоч нелегально дій… – і далі буркотів сам собі Римар, певно ставлячи на те, що напарник його не слухає, – може жучок на машину того керівника поставити? Чи одразу його прижати, щоб заговорив, як миленький…

– Тарасе! – одразу ж гримнув на нього Шаблій, почувши словосполучення “діяти нелегально”.

– Та жартую я, – дуже непереконливо виправдався той, особливо враховуючи його помірно довгу історію застосування даних методів на практиці.

– Мг. Я не вчора народився, і вже точно не перший день тебе знаю, – відмовив йому на те напарник абсолютно не вражено, в цілому, як і очікувалося, – краще машину заводь, а не дурнею майся.

Все ж вони запізнювалися на планову оперативку вже на хвилин з 10, а попереду на них чекають неймовірні київські затори.

З легким поворотом ключу, двигун машини завівся, гудучи вже звичним ритмічним звуком. Менш ніж через хвилину за вікном тягнулися однакові міські краєвиди з ліхтарів, вивісок, вікон і панельок. З такою відсутністю змін кожен мимоволі занурюється у власні думки, як мінімум, щоб хоч якось себе розважити. Та кому з них зараз було до розваг?

Напівтишу перервав черговий дзвінок телефону.

– От халєра, – тихо промовив Шаблій, дивлячись на екран виклику.

– Знов з міністерства? – розділяючи “ентузіазм” напарника, запитав в нього Тарас навіть не обертаючись.

Все і так було очевидно.

– Так, слухаю, – вже робочим тоном відповів на дзвінок він.

Відповідь з телефону не змусила себе чекати.

– На жаль не можу зараз говорити.

Причина дзвінку стала ще більш очевидною.

– Я передзвоню вам пізніше і в деталях все поясню.

– На все добре.

З деяким полегшенням слідчий натиснув кнопку відбою виклику і гучно видихнув.

“Вже пʼятий раз за сьогодні,” – одразу ж пригадав всі попередні дзвінки він. Скільки ще разів йому доведеться повторювати одне й те саме?

Мимоволі це повернуло думки до минулої теми. А що нового, власне, він може сказати? “Ми робимо все, що в наших силах”? Чи, може: “Розслідування все ще в процесі”. А можливо просто: “Ми не маємо жодних ідей і нових зачіпок, діло в глухому куті й не факт, що з нього вийде”?!

І знову слідчий прокручує всю інформацію, що має у себе в голові. Певно, він вже вивчив кожне фото з місця і кожне слово з результатів аналізів на памʼять. 

“Що ми могли пропустити?” – питався сам себе він, повторюючись.

Та нічого. Нічого вони, в біса, не могли пропустити! Вже проведений аналіз ледь не кожної частки пилу, що затрималася у ґрунті, а вони навіть приблизно не уявляють де шукати! 

“Такими темпами…” 

…ми не знайдемо її живою. А може вже запізно? Може сенсу шукати вже немає?

Слідчий ледь помітно похитав головою.

Сенс шукати завжди є: що б не спіткало, справу треба буде закрити. Та, все ж, хотілося б щось знайти, вже навіть не для протоколу, не для штампу на документах в справі. Найбільше він хотів підтвердити чи спростувати власні здогадки. 

“Олю, якщо ти ще жива, то дай нам знак,” – подумав слідчий пропускаючи поглядом чергову багатоповерхівку.

Який абсурд. Ніколи в житті він би не здогадався, що буде просити про знак у людини, яка навіть не може його почути. Цей, певно, неможливий “знак” тепер став єдиною надією. Подумати тільки, детектив сподівається на щось подібне. Його, як і всю команду поволі таки охоплював розпач.

Сірі будівлі все так само пролітали за вікном, зливаючись в одну монолітну сіряву. Більше не було зрозуміло чи рухаються вони, чи, може, ні…

– …агов, Вітю! – вже вкотре намагався докричатись до свого напарника Римар.

І той його нарешті почув, хоч і вся його відповідь була обмежена поворотом до нього голови і не дуже доброго погляду. В цілому – нічого несподіваного.

– Все добре? – якось незвично стурбовано для себе запитав Тарас. Все ж не кожного дня він бачить свого напарника таким. Можливо, це навіть було вперше.

– Тарасе.. – нарешті відгукнувся Шаблій, – ..дивися, краще, на дорогу, – з якоюсь особливою чи то злість, чи то гіркотою додав він.

Хто б сумнівався, що відповідь буде ухилом від питання.

– Як скажеш… – все так само сказав він, слідуючи “рекомендації”, тобто вертаючи погляд на білу розмітку, ліхтарі та світлофори. Сенсу допитуватися далі не було, краще зберегти свої сили на щось інше. Але занепокоєння не покидало його. Що ж, це його проблема, адже навіть сподіватися на те, що Шаблій йому щось розкаже, було марною тратою часу.

Надалі вони так і їхали: в повній тиші, кожний думаючи про своє…

Незабаром машина вже була припаркована біля офісу ОСА, а самі слідчі поспішили наверх. Вони спізнилися на 20 хвилин.

В конференційній їх зустріла все та сама тиша. Навіть повітря, одразу ж вгадуючи перше запитання, відповідало їм: “нічого не знайшли”. Те ж саме підтвердили вслух експерти. Від слова “нічого” уже нудило. Як зʼясувалося: оперативку можна було і не скликати. “Бойовий дух” всіх присутніх лиш стрімко падав, вже сягаючи сірого плінтусу під стіною. Кожен починав мимоволі передчувати дзвінок чи повідомлення, що шукатимуть вони тепер тільки вбивцю і, що на кожного з них чекатиме неминуче останнє прощання. Віра у краще все більше виходила за рамки здорового оптимізму. Хтось вже бачив цей, поки що неіснуючий, день у власних кошмарах. За вікном небо все продовжувало темніти, та чомусь ніхто не спішив покидати офіс. Можливо вони надіялися, що станеться диво?.. І в якійсь мірі воно, певно, сталося, але далеко не в те русло.

– Йдіть всі додому, – твердо промовив Шаблій до всіх присутніх, – це – наказ.

Співробітники агенції лиш збентежено переглянулися. Так, робочий час вже скінчився і, в теорії, вони мають піти додому. Та все одно, останні пару днів вони майже жили в офісі, тому зараз йти навіть здавалося дивним. З іншої сторони, а що їм, власне, тут робити? Нових речдоків – немає, нових фігурантів теж. Все тихо і глухо, як би це не обурювало. 

І все ж, щоб сам Шаблій їх виганяв з офісу це – більш ніж новизна.

– А ви, Вікторе Вікторовичу? – запитав хтось.

– Я теж скоро піду, – просто відповів він.

Але кожний має своє розуміння слова “скоро”.

Годинник знову близив свої стрілки до 11 ночі. В одному з кабінетів усе ще горіло світло.

Купа паперів були розкладені по столу в хаотичному порядку. Уже не менш ніж в десятий раз слідчий передивлявся всі матеріали по справі. На що він сподівався? Що щось за цей час зʼявилося? Може результати аналізів дописали в себе прямі докази на злодіїв? Чи може на фото різко проявилися якісь химерні рослини, що володіють якоюсь абсурдною генетичною памʼятю і можуть вказати хто і куди їздив повз них? Це вже було більш схоже на дорослу казку написану під чимось забороненим законом України.

Знову і знову він покроково передивлявся те, що сталося і, проти власної волі, все більше чіплявся за переддень зникнення. Зберігати холод розуму при “виді” цих спогадів ставало все важче: думки постійно повертали в більш особистий бік. Все ж, він останній, хто її бачив. Він же і той, хто більше всього часу провів з нею.

“Чому вона нічого не сказала?” – запитав сам себе слідчий, нарешті хоч трохи відволікаючись від нескінченних повторень одного і того ж.

“Всі докази вказують на те, що вона знала, що в небезпеці. Тоді чому?”

Оля ніколи не була з тих, хто наражатиме себе на подібне без попередження. Та з іншого боку – її ніхто про це не питав. 

“От же ж…”

Слідчий потер перенісся заплющивши очі.

Все далі він згадував той день. Після повернення від Андрієнка вона явно нервувала, хоч і намагалася цього не виказувати. І Віктор, чорт забирай, збирався у неї спитати чи все добре. Так і не спитав. І що тепер? Тепер він навіть не знає чи бачив її тоді востаннє чи ні. Мимоволі в його пам’яті сплило як вони виходили з офісу ввечері. І лише зараз він усвідомив, що тоді вона неодноразово роззиралась довкола себе. 

“Як я пропустив це?”

Справді. Як він провалив найпершу і найголовнішу частину власної роботи? Спостереження і уважність це буквально основа всієї методики. Який з нього тоді слідчий взагалі? 

Та добре, всі іноді відволікаються, допускаються помилки, але чому саме з нею?

Слідчий вже вкотре несхвально похитав головою.

“Бовдур.”

Найдорожчу йому людину викрали прямо з його рук і він, чорт його забирай, міг цьому запобігти! Варто було лише запитати “чи все добре” або щось подібне і всього цього б ніколи не сталося! Чому він тоді цього не зробив? Йому ж абсолютно нічого не заважало…

“Олю…”

Речення на паперах переставали здаватися логічними, ніби різко переклалися на іншу мову.

Навряд чи Віктор вже побачить її живою, так же ж? Розслідування в абсолютному глухому куті і невідомо скільки ще в ньому пробуде. День? Тиждень? Місяць? Та за цей час ці тварюки точно її вб’ють. Якщо вони не побоялися залишити за собою перший труп, то з другим вони навіть не вагатимуться. 

“Знайду – вб’ю їх.”

Це була остаточна думка, принаймні на даний момент. Йому хотілося подивитися тим покидькам у вічі. Зараз він був нічим не кращим за свого напарника… так само б врізав їм по обличчю навіть не задумуючись. Та це лиш мрії, якщо їх такими можна назвати. Знов вертаючись до реальності нічого хорошого він там не бачив. Чим більше часу він гаяв, тим меншими були реальні шанси успіху. 

Сльозами горя не здолаєш. Треба вертатись до роботи.

Знову проглядаючи папери перед собою, слідчий опустив голову додолу. Він просто вже не міг сприймати інформацію. Дводобова відсутність сну все ж нагадувала про себе нестерпним головним болем.

“Здається, на сьогодні це все,” – через вольове зусилля заявив собі Шаблій.

Йому явно треба поспати хоч пару годин, а бажано повні 8. 

Слідчий кинув швидкий погляд на годинник.

……

Дванадцята ночі.

Сенсу їхати додому вже не було: це стане лиш марною витратою часу. Тому вмить було ухвалено рішення залишитися на ніч в офісі. В медпункті все одно є ліжко, та й, на щастя, приміщення не обділили душем, тож помитися теж не стане проблемою.

Місто продовжувало занурюватися у нічну пітьму, тягнучи по собі години.

 

Порожнечу вогкого підвалу наповнював невпинний звук биття металу об метал. Раз за разом ціпок наручників смикався під натиском ривків руки, вже ослаблених болем і втомою, але рішучих. Подумати тільки: її єдиний шанс це – каторга з використанням наручників, як важеля щоб, можливо, відірвати гнилі, проіржавівші кріплення від стіни цього чортового підвалу, в якому вона задихається вже невідомо яку добу. Які гарантії вона має, що це можливо? На зап’ясті вже давно сформувалася гематома від тугого металічного браслету, а з кожним таким ривком вона наближує себе до відкритих ран, яких їй вже точно в цій ситуації не вистачало.

“Та щоб тебе!” – кляла старий метал Косач, вже вкотре хапаючись за нього цілою рукою.

Навіть якщо це виявиться безглуздим, наміру здаватися жінка не мала. На її практиці було безліч так само сумнівних операцій і безліч випадків, коли ці ж операції вирішували хід справи. І зараз вона неабияк вірила, що і ця махінація неодмінно спрацює, бо як ні… вона може не вийти звідси живцем. Тож, вже вкотре прикусивши язик, вона знову повисла всім тілом на трубі.

Тишу пронизав напружений скрип. на підлогу посипалися крихти цегли.

І тут Ольга відчула, що втрачає рівновагу…

В наступну мить вона лежала на підлозі поодаль стіни.

“Вийшло!” – одразу ж зрозуміла вона, приходячи до себе після падіння.

Коло неї лежала від’єднана від стіни труба і ручка з листком, що їй “люб’язно” вручив той покидьок, що утримував її. 

Серце розганяло свій пульс, певно від адреналіну, дихання наслідувало те ж саме. Це її єдиний шанс і вона його, чорт забирай, не проґавить. Хоч як би не туманило свідомість чи то стресом, чи то виснаженням їй варто, ні, вона має мислити чітко. Шансу на помилку навіть бути не може: будь-що може коштувати їй життя.

“Так… зберися!” – швидко припинивши своє секундне святкування подумала Ольга.

Їй треба було негайно придумати план подальших дій і так само негайно його виконати. Тільки зараз вона усвідомлювала, що його в неї немає. Як вона взагалі збиралася щось робити? Чому не придумала нічого раніше? 

“Добре… Треба працювати з тим, що є,” – заключила слідча, швидко постукуючи пальцями по власній руці.

“По-перше: невідомо нічого про місцезнаходження даного підвалу, а, відповідно, й чи є поблизу активні населені пункти,” – почала розмірковувати вона, – “також не можна виключати того, що викрадачі наразі десь поряд, тож треба діяти обережно і тихо.”

“По-друге: час теж невідомий. Зараз може бути навіть третя ночі, тож можлива необхідність очікування,” – продовжувала вона, – “це наштовхує на те, що можлива, також, необхідність переховування чи наявність погоні. Тоді в мене не буде багато часу говорити, та і не факт, що поблизу буде телефон. Певно, доведеться покладатися на першого зустрічного…”

Зачепившись за ці умови вона почала перебирати наявні варіанти. Врешті, це наштовхнуло Косач на план дій:

В першу чергу треба написати записку з інструкцією, чиїмось номером телефону і, бажано, якоюсь підказкою про місцезнаходження.

Одразу ж Ольга взялася за дешеву ручку, що лежала трохи осторонь шматка паперу, судячи з усього, вирваного з записника.

– Номер… – під власним диханням повторювала вона сама собі. Як на зло в памʼяті не спливав жоден телефон крім, певно, її власного. Перші три цифри мобільних операторів хаотично проминали в думках, аж доки…

– Нуль шістдесят шість, девʼяносто вісім…! – різко проговорила вона, підвищуючи тон під кінець. На щастя для самої неї, вона машинально згадала чийсь номер, доки проговорювала коди операторів. Згадувати чий він Ольга часу не мала, залишалося лише сподіватися, що це один із співробітників ОСА чи, хоча б, хтось з її знайомих.

Далі підказка… з цим вже складніше, адже, як вона і заключила раніше, про місцезнаходження нічого не відомо. 

Зі стелі знову крапнула вода.

“Точно,” – подумки вигукнула слідча, одразу ж беручи папір з рівними рядками тексту до рук. 

Підвівшись з підлоги вона підійшла до кута “кімнати”, паралельно розуміючи, що їй доведеться бігти, вірогідно по асфальту, босоніж.

“Що ж, краще це, ніж померти тут,” – чи то заспокоювала, чи то стверджувала жінка сама собі, – “назад до справи.”

З цим вона провела нерівним шматком паперу по плісняві, що буяла на стінах. Було невідомо, чим це може стати в нагоді, та ніщо не виключено.

“Добре,” – подумала вона, – “далі – вихід на вулицю.”

Розвернувшись до драбини Ольга склала шматок паперу до кишені. Тонке відчуття болю знову пронизало її руку.

“Здається, порізалася.”

Нічого серйозного, лише трохи крові, що швидко увібралася в листок, який і спричинив пошкодження. Тепер точно все. Пора лізти доверху.

Стара драбина знову видавала гидкі звуки, але Косач того не помічала, фокусуючись на деревʼяних “дверях” над собою. 

За мить вона вже була зверху, штовхаючи пошарпані дошки менш пошкодженою рукою. Зі скрипом ляда відкинулася. Свіже, хоч і все ще наповнене пилом повітря повільно затікало у нововідчинений простір. 

Декілька зусиль по тому вона остаточно вибралася з підвалу.

“Здається я в якомусь старому будинку,” – швидко зрозуміла слідча роздивившись розбите вікно і дошку, прибиту до нього. Ще трохи роззирнувшись довкола вона була впевнена в цьому. Все виглядало як звичайна, вкрита пилом і павутинням, закинута хата десь в селі. Можливо власник помер і не мав нащадків, чи цим самим нащадкам не потрібна будівля. Та щось все ж не давало Ользі спокою.

“Пил…” – мимоволі промовила вона у своїх думках дивлячись на чергову шафу, – “пил!-”

Саме пил не давав їй спокою. Він був дивного рудуватого кольору, а не сіруватим, як зазвичай.

– А ось це вже зачіпка, – промовила вона до себе, швидко проводячи папером по занедбаній поверхні. 

Справді, такий пил це, певно – особливість регіону. Можливо поблизу є джерела подібного. Залишається лише сподіватися, що експерти в лабораторії щось з цього дізнаються, бо часу на роздуми не було.

Минувши декілька дверних рам і коридор Косач опинилася на подвірʼї одразу ж прикриваючи очі. На відміну від підвалу, де завжди темно, на вулиці вже світало і це не могло не радувати жінку. Її шанси зустріти когось стрімко зростали. Пристосувавшись до нового освітлення вона почала продиратися через кущі, що встигли заполонити двір за час покинутості будинку. Трава під ногами навіть була дещо приємною в порівнянні з брудною підлогою всередині, але ранкова роса так чи інакше віддавала вогку прохолоду, що не те щоб добре відчувалося виснаженим організмом. На щастя, адреналін поки що перекривав усе, окрім необхідності діяти. За межами двору була лише траса.

“Ні душі,” – дещо розчаровано заключила слідча намагаючись зрозуміти в яку сторону їй краще бігти, – “хоча…”

Недалеко виднівся дорожній знак: синьо-біла таблиця з написом “Озера”. 

Косач тут же кинулася в його сторону. Цей знак – показник початку населеного пункту.

Через приблизно п’ять хвилин бігу навколо траси почало з’являтися село.

“Прекрасно!” – з надією подумала Ольга. Сам факт, що це – село, був їй на руку. Тільки в селах люди будуть на вулиці на світанку.

І справді: в першому ж дворі на самій околиці стояла жінка з сапою в руці, очевидно, збираючись оброблювати город чи клумбу, зараз саме сезон.

Помітивши це Косач одразу підбігла до невисокого паркану подвір’я.

– Доброго ранку! – привіталася вона з господинею.

– Доброго! – з дещо збитим диханням відповіла їй вона відставляючи своє знаряддя.

– Щось потрібно? – привітно запитала вона вже підійшовши до паркану.

– Так, дякую, – відповіла Косач, намагаючись підтримати тон своєї співрозмовниці, – можете, будь ласка, зателефонувати на ось цей телефон і сказати, що це від Косач.

Ольга витягнула той самий лист паперу з кишені і протягнула його своїй новій знайомій. 

Та взяла його до рук і лише з недовірою оглянула текст. Здається, що так просто переконати її не вийде. З іншого боку, на що слідча сподівалася?

– Слухайте, а навіщо? – зачинала жіночка вже стурбованим тоном, – а мені нічого за це не буде? Мене не вб’ють? Не посадять? Точно ніяка мафія не прийде?

Косач потерла власні пальці. Все ж такої реакції вона точно не очікувала… хоча виключати її, як бачите, теж було не варто. Судячи об’єктивно, зараз Ольга виглядала як мінімум дивно, а як максимум – підозріло, тож всі ці домисли мали хоч якийсь сенс.

Тим часом дана істерика продовжувалася. Десь на початку теорій змови почувся гуркіт мотору… того самого мотору…

– от чорт… – пошепки вилаялася Косач озираючись на чорну машину, що саме з’явилася в полі видимості. Пора втікати і негайно, але ця жінка все ще навіть близько не стояла з характеристикою “переконана”. В думках було лише одне питання: “Що ж, у біса, робити?!” Хотілося одразу ж кинутися бігти, але якщо ця жінка не зателефонує, то сенсу в цьому не буде, адже тоді Косач точно не жити.

– Будь ласка, просто зателефонуйте за номером, – вже від відчаю промовила слідча, – ви можете врятувати чиєсь життя.

Завершивши цю близь-театральну репліку вона одразу ж побігла глибше до села, відповідно в протилежний машині бік.

“Що я, чорт забирай, тільки що сказала?” – думала вона проминаючи чергову хату. Це була репліка дуже сумнівної якості і зараз Косач могла тільки молитися, що вона якимось магічним чином справила враження на ту жінку.

Бігти ставало все важче: асфальт роздирав шкіру, залишаючи купу подряпин. Навіть адреналін в крові поволі переставав справлятися з тривалим тупим болем, що гіршав з кожним кроком. Серце билося як скажене, збиваючи ритм дихання. Виснажене тіло досягало власного ліміту, все швидше втрачаючи енергію. Як би вона не старалася бігти швидше, в результаті лише сповільнювалася. Вже скоро машина з легкістю наздогнала втомлену жінку. 

“Дякую, що не трубою по голові…” – стало останньою її думкою перед тим, як чергова доза седативу вступила в дію. Тепер її життя в руках незнайомої жінки і того, чий номер вона вписала в записку. І, чорт забирай, вона молилася, що цей хтось був, хоча б, з органів…

 

Сонце все ще підіймалося над досі доволі тихим містом, відблискуючи в вікнах багатоповерхівок. Люди повільно стягувалися в метрополітен та автобусні зупинки. На дорогах вже поволі формувалися звичні для столиці затори.

В офісі ОСА вперше за останній тиждень панувала цілковита тиша. Здавалося, навіть годинник перестав видавати звуки, мовчки показуючи п’яту тридцять. На ліжку в медпункті, важко сказати, що спокійно, але спав Віктор. Десь поряд з ним лежав телефон, який не залишився в кабінеті тільки заради будильника. 

На диво він задзвонив набагато раніше. Гучний рингтон перервав минулу тишу.

Слідчий неохоче розплющив очі. Що ж, виспатися він і не сподівався.

Наступним ділом він потягнувся за телефоном аби вимкнути звук. Та поглянувши на екран звичного будильника він там не побачив. Замість нього там був вхідний дзвінок із невідомого номера.

“Це ще що за?” – у першу чергу запитав Шаблій ближче роздивляючись цифри на екрані.

Підвівшись з ліжка і прокашлявшись, певно, аби не виказувати голосом, що він тільки прокинувся, слідчий натиснув на “прийняти дзвінок”.

– Шаблій, слухаю.

З іншої сторони телефонної лінії почувся знервований жіночий голос.

– Доброго ранку. До мене сьогодні підійшла якась жінка, попросила зателефонувати по цьому номеру, – періодично запинаючись говорила вона, – здається ще просила сказати, що це від Косач.

І тут слідчий різко і остаточно прокинувся, сильніше стискаючи телефон у руці.

“Вона ще жива,” – одразу ж пролунало в думках, як довгоочікуване секундне полегшення.

– Дякую, що зателефонували, – одразу ж відповів він, – це Особлива Слідча Агенція, а ця жінка – полковник поліції, чиє викрадення ми наразі розслідуємо.

Здається, та пані нарешті отримала свої пояснення і гарантії. А ОСА нарешті отримали нову гілку в розслідуванні.

– О Господи… – тихше проговорила вона, чутно прикриваючи рота рукою.

– Можете сказати де ви зараз? – Шаблій же ставив навідні питання.

– Так, село Озера, недалеко від Гостомеля, – ще більш нервово відповіла вона.

– Не виїжджайте сьогодні нікуди, – натомість відказав їй Шаблій.

Зі слухавки почулося тихе “мг”.

– На все добре.

З цим дзвінок було завершено, та довго простоювати девайс не став.

Одразу ж як екран вхідного змінився робочим столом Віктор набрав інший номер. 

Пролунало гудків зо 6 не менше і лиш на сьомий абонент, спросоння, таки знайшов свій телефон і прийняв виклик.

– Алло?

Зі слухавки почувся голос дуже сонного Римара. І справді, котра зараз була година?

– Вітю, зараз п’ята ранку. Яке неймовірне диво сталося, щоб з’явилася необхідність телефонувати мені в таку рань? – вже не тільки сонним, але й незадоволеним тоном допитувався Тарас.

– По-перше: як ти розмовляєш з керівництвом? А по-друге: є новини від Косач, – серйозно відповів йому Шаблій.

З телефону почулося шарудіння тканини.

– Від Косач? – уже зовсім не сонно перепитав його Римар.

– Так, від неї. Бери Берізку і швидко їдьте в офіс, – наказав Шаблій, – одразу після цього поїдете на місце.

– Зрозумів, – коротко відповів Тарас, ледь не забуваючи кинути слухавку перед тим, як почати збиратися.

“А я поки розбуджу ще й наших експертів…” – подумав Віктор. Він не те щоб був радий цим займатися, та якщо це довірити комусь іншому все діло займе не менше двох годин. 

Рівно о шостій всі ледь не магічним чином сиділи в конференційній, кожен думаючи про своє. Об’єднувало їх лише одне – вся група тільки-но прокинулися і явно поспішали: Влада з розпущеним волоссям і без звичного легкого макіяжу, Броменко в піжамній футболці з невідомо як натягнутою поверх кофтиною, Стас, чия зачіска була не гіршою за скульптуру якогось андеґраундного абстракціоніста, Альбіна з невипрасуваною незаправленою сорочкою і Римар з розв’язаними шнурками і різними шкарпетками. 

Така собі – команда на мільйон. Та головною, все ж, була їх присутність. Зовнішність можна привести до ладу й пізніше.

Невдовзі до кімнати швидко зайшов Шаблій і так само швидко почав роздавати всім накази, навіть не привітавшись.

– Як ви вже знаєте, дзвінок надійшов з села Озера, – серйозно говорив він, одразу ж вмикаючи карту на екрані, – Стасіку, пробий точну адресу.

Почувши це Шугаєв кивнув, паралельно прибираючи пасмо волосся від очей.

– Терміново, – твердо додав чоловік у відповідь на подібну реакцію.

“Ну терміново, так терміново” – певно подумав експерт, беручи до рук найближчий планшет зі столу.

Через декілька рядків надрукованого тексту адреса на мапі змінилася.

– Перший будинок зліва, на околиці села зі сторони заводу, – прокоментував Стас.

– Тарасе, Владо, чули? Зараз же їдете туди, – наказав Віктор, нарешті розвернувшись до них більше ніж на пару секунд.

І нарешті він роздивився своїх колег поближче… якийсь час слідчий просто мовчав.

– Тільки приведіть себе до порядку, – трохи приглушеним тоном додав він, – ви, все ж таки, на службі.

В цілому з цим було складно не погодитись, тож за ще хвилину-дві дані короткі збори було закінчено. Після деякої візні в роздягальні й інциденту зі зламаним гребенем, оперативники таки вийшли з офісу, хоч Владі так і не вдалося привести до ладу власну зачіску.

– Та не так вже все й погано, – казав Римар роздивляючись здебільшого заплутаний низький хвіст своєї напарниці.

– Бачить бог я цього ввечері не розплутаю… – дещо розчаровано відповіла йому Влада, тяжко видихаючи, – краще поїхали вже.

З цим вони врешті відправилися за адресою, яку їм скинув Шугаєв перед тим, як зникнути в душовій.

Село Озера привітало їх приємною прохолодою та вже менш приємними дощовими хмарами.

– Ніби нам не вистачало сюрпризів сьогодні… – бурчав сам собі під носа Римар, вдивляючись в темно-сіре небо.

– В Києві було ясно… – констатувала Влада тоном людини, що змирилася зі своєю участю.

Двоє слідчих повільно йшли сільською вулицею, вже приглядаючись до кожної дошки в парканах, бо не виключено, що на них могло щось залишитися. Та й якби не могло, вони б все одно приглядалися.

Тим часом хмари на небі все гущали. 

– Чомусь мені здається, що ми з тобою нариваємося потрапити під зливу, – все тим самим приреченим тоном говорила Берізка.

– Тобі не здається, – не менш приречено відповів їй Римар, відчуваючи, як дощ починає накрапати, – тут сліди від протекторів, за шириною такі самі, як на місці ДТП.

– Думаєш, це – наші злодії? – вже більш серйозно спитала його Влада.

– Цілком можливо. Не думаю, що хтось з жителів села має позашляховик однієї з нових моделей, – заключив Тарас, вже скануючи відбиток і скидуючи результат до лаборантів, – хай наші експерти попрацюють, може щось та і знай-

Перебило слідчого їх з напарницею останнє попередження – десь недалеко пролунав грім. Наступної миті хлинула злива.

– Що ж, пора допитати свідка, – поспіхом сказав Римар вже біжучи в сторону необхідного двору.

– Добре, що відбитки відсканували, бо зараз їх вже точно змило, – казала до себе Влада, наздоганяючи напарника.

Швидко відчинивши хвіртку і промайнувши невеличке подвір’я обидвоє слідчих опинилися під вузьким навісом над вхідними дверима. Нарешті вони могли видихнути з полегшенням… і усвідомити, що поклали на цей навіс забагато надій.

– Нарвалися… – уже більш розчаровано констатувала Берізка, роздивляючись наскрізь мокру уніформу.

Римар лиш ствердно кивав головою.

Остаточно переживши дану “втрату” вони таки постукали в двері хатини.

За мить двері відчинила жінка, що, з огляду на її реакцію, і була тим самим свідком.

– Майор Римар, Особлива Слідча Агенція, – вже звично представився оперативник, показуючи посвідчення.

– Капітан Берізка, – повторила той самий жест Влада.

На обличчі господині було здивування і слідчі не те, щоб розуміли причину такої реакції.

– Ой! А чого ви стоїте на вулиці? Ходіть швиденько до хати, бо там злива така, що боронь Боже! – заклопотано затараторила вона, – може чаю чи кави?

– Так, ми будемо чай, – коротко відповів Тарас, – дякую.

– Та нема за що! – бадьоро відказала жінка, – сідайте за стола, я зараз все принесу.

З цим вона зникла в іншій кімнаті. Слідчі ж, за запрошенням, сіли на лаву, не промовляючи ні слова. Повисла на диво напружена тиша.

– Все одно ми тут застрягли на якийсь час, – перервав цю тишу Римар, озираючись на нечитабельний погляд своєї напарниці, – чи в тебе виникло непереборне бажання прогулятися під зливою? – з сарказмом додав він.

– Я хотіла кави, – твердо відповіла йому на те Влада.

Тарас лиш усміхнувся.

– Тоді дякуй мені за своє спасіння, – жартівливо відказав він, повертаючися до неї.

Та отримавши все так само невражений погляд у відповідь, додав:

– Не думаю, що тобі б сподобався “Маккофі” по 5 гривень за пакетик.

Після чоловік вказав на розкриту упаковку тої самої кави, що, судячи з усього, ненароком залишилася на столі.

Влада лиш окинула даний об’єкт поглядом.

– Які в тебе гарантії, що чай буде кращим? – наступної миті виказала вона.

Самовдоволена усмішка Римара різко зникла з його обличчя.

Ага.

Ще трохи ці двоє сиділи за столом мовчки. По склу і далі бив сильний дощ, час від часу лунав грім. Вже скоро господиня повернулася до вітальні з трьома чашками чаю. В окропі плавали прямокутні пакетики, типові для “Розумного Вибору”, що вічно по знижкам в АТБ.

Слідчі багатозначно переглянулися.

1:0 на користь Влади Берізки.

З цим усі жарти нарешті було відкинуто. Пора зайнятися роботою.

– Що ж, пані.. – звернувся до жінки Римар, лише потім усвідомивши, що не знає, як ту звати.

– Людмила, – на щастя підхопила вона.

– Пані Людмило, для підтвердження, сьогодні зранку ви бачили цю жінку? – вже спокійно сказав слідчий, показуючи фото Косач свідку.

– Так, це вона, тільки волосся розпущене, – підтвердила у відповідь вона, швидко киваючи головою.

– Вона казала вам щось особливе? Можливо щось про місце, де вона була до цього? – запитувала вже Влада.

– Та ні. Лише записку передала з номером, – відповіла Людмила, дістаючи шматок паперу з кишені, – ось – подивіться.

Глянувши на їх, певно, головну зачіпку, Влада одразу ж надягла рукавички. 

За абсолютно беззвучною згодою Тарас подав їй зіп-пакет підходящого розміру.

– Можливо ви помітили щось дивне? – перейняв естафету допиту Римар, вже складаючи речдок до валізи ОСА, – нові люди, машини, будь-що, – додав він, згадавши про сліди шин на узбіччі дороги.

– Та ні, начебто… – задумливо сказала вона, – ..хоча, одразу за тією жінкою проїхала машина, то я таку ще не бачила в нас в селі. Чорна така, велика, дорога напевно, але я в цьому не розуміюсь.

Обидвоє слідчих трохи оживились. Це перша їх зачіпка на особу злодіїв.

– Ви не запам’ятали номери чи хоча б марку авто? – з надією запитала Берізка.

– Ні. Та машина так пронеслася, що я тільки те, що вона – чорна й побачила, – відповіла свідок, знизуючи плечима.

Здається, це – все, що ця жінка знає. Залишатися в селі довше означало гаяти час впусту. Вся надія була на один єдиний речдок і його треба було терміново доставити до лабораторії. 

На щастя, літні зливи тривають недовго: дощ, який донедавна барабанив по вікнам зараз лиш ледь постукував по склу час від часу.

– Це все? – запитала пані Людмила, помітивши, що обидвоє слідчих затихли.

– Так. Зателефонуйте нам, якщо щось згадаєте, – промовила Влада, залишаючи на столі свою візитівку.

З цим вони повернулися до машини.

– Ну, будемо сподіватися, що Ольга Сергіївна залишила нам хоч якусь підказку в тій записці… – без явної надії в тоні промовив Тарас, складаючи валізу в багажник.

Їх розслідування нарешті вибралося з глухого кута, тому ніхто навіть думати не хотів, що воно може знову в нього зайти. Та кожен з них, навіть якщо в глибині душі, боявся, що саме це і станеться, а найголовніше, що цей повтор стане фатальним.

 

Після майже години проведеної в дорозі “єдину надію розслідування”, котру так іменували оперативники, було успішно доставлено до лабораторії. Незабаром шматок паперу вже лежав під пильним поглядом Альбіни з Андрієм.

– Здавалося б, зовсім малий шматок паперу, та на його поверхні пів доказової бази більшості злочинів, – коментувала Панчук, беручи вже котрий зразок, – тут тобі і органічні частки, і якийсь незрозумілий пил і навіть чиясь кров.

– Скоріш за все – жертви, що не свідчить ні про що хороше, – майже перебив свою напарницю Броменко. День тільки-но почався, а він уже був у кепському настрої.

Альбіна лише похитала на те головою, паралельно закриваючи чергову пробірку.

“Знову він за своє.”

Тим часом Стас, як і зазвичай, щось перевіряв на комп’ютері. Голуба піктограма колеса невпинно крутилася, даючи своєму “супервайзеру” вже котру хвилину позапланової перерви. Через пару секунд “крутіння” завершилося, запускаючи вже звичне усім сканування, його результат становив все так само звичне “Збіг: 98,7%”.

– Почерк теж належить жертві, – озвучив побачене Шугаєв.

– Хто б сумнівався… – протягнув на те Андрій, з все тим самим невдоволенням.

Інші двоє лаборантів чи то втомлено, чи то розчаровано переглянулись. Те, як легко одна людина могла вплинути на настрій в кімнаті було навіть дещо дивовижним.

– І взагалі, чому ми перевіряємо те, що і так очевидне? – усе продовжував Бром, – та й що нам дасть якийсь пил?

Здається його колеги випадково запустили якусь програму промови думок вслух, бо він і не думав зупинятися.

– Андрію! – врешті роздратовано вигукнула Альбіна, в якої від цієї тиради песимізму вже починало сіпатись око, – що за траурні настрої?

Вже сам факт того, що дівчина звернулася до нього по імені, виказував необхідність негайно це припинити чи, хоча б, пояснити причину.

– Ну по-перше: я ніц не виспався, – трохи подумавши відповів їй Броменко.

Та за мить після цієї репліки на нього не тільки гнівно дивилася Альбіна, а й косився зі свого робочого місця Шугаєв.

– Але я сумніваюся, що я єдиний такий, – у власний захист додав Андрій, відчувши на собі подібну реакцію.

– По-друге, – вже менш впевнено заговорив він, – в мене якесь це.. як його? Погане передчуття.

Мимоволі хлопець перевів погляд на Альбіну. Казати це вслух було ніби вдруге визнавати свою поразку перед нею, особливо після того, як його зневіра в передчуттях вже програвала до цього. Та те, що він відчував зараз, хлопець ніяк інакше описати не міг.

Сама Панчук лише стурбовано зітхнула. Як та, хто в передчуття вірить, вона розуміла, що якщо сам Андрій Броменко визнав, що в нього погане передчуття, то щось неминуче має статися. Та обмірковувати це в неї особливо часу не було. Треба повертатися до роботи. 

Змішавши першу пару зразків з розчином необхідних реагентів, дівчина завантажила пробірки в центрифугу і натиснула на кнопку запуску. Але пристрій не спішив, почав роботу лише за пару секунд після команди.

“Дивно,” – подумала Альбіна, повертаючись до столу аби опрацювати інші зразки.

Пройшло хвилин з 10. Одним легким дотиком на екрані висвітилися результати експертизи. 

Швидко проглянувши текст експертка взяла до рук диктофон.

– На записці, переданій жертвою виявлені: її відбитки, пото-жирові і спори гриба виду Stachybotrys chartarum у високій концентрації, – підсумувала знайдене Альбіна.

– Чорна пліснява? – майже риторично запитав у неї Андрій.

– Саме вона, – все одно підтвердила вона, одразу ж задумуючись про щось, – …навіть уявити собі не можу, як важко знаходитися в приміщенні де стільки цвілі, – співчутливо сказала вона, повернувшись із власних думок, – ще й чорної, це один з найшкідливіших видів.

– Тому треба швидше проводити аналізи і витягнути звідти Ольгу Сергіївну… – тихо робив висновок Бром.

– Саме так, – погодилася з ним Альбіна, беручи до рук другу “партію” зразків для подальшого аналізу.

Як і завжди дівчина помістила пробірки до центрифуги і закрила кришку. Потім натиснула кнопку “пуск”. Пройшла секунда, дві, три. Вона натиснула кнопку ще раз. На її обличчі проступала розгубленість. Прилад не запускався.

– Бромчику, – покликала вона свого напарника, – ходи-но сюди.

У відповідь Андрій неохоче підвівся зі свого крісла і підійшов до столу з приладами.

– Що тут? – спитав він, кидаючи погляд на центрифугу.

– Вона не запускається! – пожалілась на нововинайдену проблему експертка.

У відповідь Броменко недовірливо глянув на Панчук.

– Та ну, – все ще з сумнівом виказав він, тиснучи на “пуск”.

Після Андрій нахмурився. І цього разу девайс не запустився. 

Побачивши дану реакцію чи, скоріше, її відсутність, Бром нахилився ближче до столу і почав оглядати всі сторони приладу.

– Начебто все в нормі, – заключив він ще трохи пороздивлявшись білий корпус, – чому ж тоді вона не працює?

Двоє експертів збентежено дивилися на прилад, не розуміючи, що їм робити далі.

– Що тут у вас? – почувся з-за їх спин голос Стаса. Певно він помітив їх незвичне згуртування довкола столу.

– У нас тут – нова перепона в розслідуванні, – відповів йому Бром.

– Центрифуга зламалася, – пояснила минулу загадкову відповідь Альбіна.

Що першим зробив Шугаєв? Правильно – натиснув на кнопку “пуск” декілька разів. Після: оглянув пристрій з усіх сторін.

– Не розумію… – прошепотів він до себе.

– Ми теж, Стасіку, ми теж… – погодилася з ним Панчук.

Тепер вже троє експертів ламали голови над зламаною центрифугою, якій не пощастило бути останньою ланкою майже всіх їхніх експериментів.

– І що нам тепер робити? – знервована поставила питання Альбіна, – ми ж не зможемо завершити жоден аналіз без центрифуги.

Без неї розслідуванню – майже кінець. А враховуючи те, що, навіть не дивлячись на недавній прорив, кожна їх хвилина все ще лічена, треба було терміново вирішувати цю проблему. І зробити це швидко.

Всі троє переглянулися.

– Ідемо до Шаблія?.. – з ледь помітним ваганням запитав Стас.

В повітрі зависла мовчазна згода.

Наступної миті всі троє поспішили покинути лабораторію.

 

Ідеальну тишу кабінету перервав грюкіт металевої ручки по склу.

– Шугаєв! – гримнув на винуватця другого замаху на скляні двері Шаблій.

Та експерт ніби його не почув.

– Вікторе Вікторовичу, у нас велика проблема! – швидко виказав Стас нервовим тоном.

“Прекрасні” новини посеред розслідування.

– Що вже у вас сталося? Хтось помер, чи що? – серйозно запитав у нього Шаблій, намагаючись здогадатися, що, в біса, могло викликати таку знервованість.

– Ну так, але ні, – відповів на питання вже Броменко.

Після цього Шаблій мимоволі перевів погляд на іншу сторону кімнати, з’ясовуючи, що зараз перед ним стоїть весь робочий склад лабораторії. Причин нервувати ставало все більше.

– І що це має значити?! – вже рівносильно знервовано запитав Шаблій.

Зараз точно був не час для загадок, тим паче на питання “чи хтось помер”.

– У нас зламалася центрифуга, тож ми тепер не можемо завершити експертизи, – пояснила врешті Альбіна.

– От халєра, – вилаявся чоловік, махнувши рукою чи то на саму проблему, чи на переполох, що ці троє влаштували через неї.

Експерти лиш знизали плечима.

– Думаю, доведеться замовляти нову, – озвучив єдиний, на власну думку, варіант Стас.

Шаблій заперечно похитав головою.

– Нову замовляти… – з сарказмом повторив він, – ми нової не дочекаємося.

І, на жаль, Віктор мав рацію. В них не було часу навіть чекати на її доставку, не те, що робити офіційний запит до міністерства і сподіватися на його опрацювання.

– Хлопці, – врешті звернувся до них Шаблій, – я не знаю якими чудесами, але лагодіть цю.

З його тону було більш ніж зрозуміло, що це – наказ. Вирок було винесено. Сперечатися з ним не було ні сенсу, ні бажання.

– Є… – з явним ваганням відповів йому Шугаєв, оглядаючись на не більш впевненого за нього Броменка.

Здається вони знову застрягли в офісі на весь день і, цілком можливо, ніч. Їм залишалось лише молитися, що цю кляту центрифугу взагалі ще можна полагодити. Бо як ні, то не відомо на скільки через це розтягнеться розслідування. Згадка часу, вже вкотре, нагадувала про те, наскільки дорого він зараз вартує…

 

Знов темрява…

Знов тиша… 

Це був повний провал. Їй не вдалося ні втекти, ні зв’язатися з кимось. Чорт забирай, вона навіть не може бути впевнена, що та жінка зателефонувала по номеру чи що той, кому цей номер належить донесе її “повідомлення” до ОСА чи поліції. 

І тепер вона знову в цьому бісовому підвалі з поцвілими стінами і постійним холодом. Дякувати богу, на дворі було літо, бо взимку вона б тут просто не вижила. Хоча чи так це вже важливо? В результаті вона все одно залишилася з майже нульовим шансом вижити. 

Ніхто, певно, не знає де вона, що вона, як вона. Можливо її вже проголосили мертвою чи зниклою безвісти? Може всі вже кинули її пошуки і, замість цього, зосередилися на її заміні?

– Зберися, чорт забирай! – прошипіла сама собі Оля.

Пройшло не так багато часу, щоб пошуки припинилися. І проголосити її зниклою безвісти ніхто не може по закону.

Та все одно, скільки часу сплине, доки її знайдуть в цій глушині, а, головне, скільки часу сплине, доки у її викрадачів урветься терпець і вони вирішать шукати документи самостійно?

З якого б боку вона не дивилася на цю ситуацію, все вказувало, що прогноз невтішний. І вона прекрасно знала, що треба зберігати надію та тверезо оцінювати ситуацію але, чорт забирай, зараз вона сиділа посеред старого погребу на прикрученому до підлоги стільці з прив’язаними до підлокіть руками й без жодних гарантій, що її залишать в живих. Як тут тверезо мислити? Можливо, зараз, в закинутій хаті над лядою, ця тварюка, що викрала її, точить ніж, яким він переріже їй горло. Як тут, чорт забирай, тверезо мислити?! Як зберігати спокій, коли ти розумієш, що цей підвал, скоріш за все – останнє, що ти побачиш у своєму житті.

Драбина знову заскрипіла.

А ось і її ймовірний вбивця.

– Прокинулася врешті, – ще бридкішим ніж зазвичай тоном промовив чоловік, – думала, що зможеш нас перехитрити і втекти? Здавайся. Тебе тут ніхто ніколи не знайде, сама впевнишся скоро.

Здавалося, що цей покидьок настільки увійшов до смаку, що отримував задоволення від цих насмішок.

– Колися, де документи? – задав вже очевидне питання він.

Та у відповідь отримав лише повний ненависті погляд.

– Ну не хочеш по хорошому, так сама напросилася,  – розгнівано прошипів він, запускаючи руку в кишеню.

Ольга лише мовчки очікувала, прислухаючись до свого набираючого швидкості пульсу.

Повітря перервав звук клацання пружини. В слабкому світлі блиснуло лезо.

Її серце пропустило удар.

Це – кінець? Чи може початок нового страждання?

– Останній шанс, – з насмішкою попередив викрадач.

Холод металу здавався ще гіршим, ніж зазвичай.

– Ще раз: кажи де документи, – продовжував вимагати він, ставлячи лезо вертикально.

Можливо вона і могла б ослабити мотузки на руках чи розвалити старий стілець, але в неї просто не було сили. Через дві чи три доби без сну і нормальної їжі тіло просто її не слухалося. Все, на що вона була зараз спроможна, це – відвернутися і зціпити зуби.

Як і очікувалося, гострий біль пронизав зовнішню частину її передпліччя.

– Все ще мовчиш? – знову звернувся до неї чоловік, – це недостатньо мотивуюче, га?

З цим він повільно потягнув ножа вгору, розсікаючи шкіру на руці. За ним червоною смугою виступала кров.

Дихати ставало все важче а пульс, певно, досягав нездорових верхніх меж. На очах рефлекторно проступали сльози.

А цей мудак все не спинявся, спеціально тиснучи на лезо і сповільнюючись.

В кімнаті ніби ставало холодніше. Все тіло починало трусити навіть не дивлячись на повну фіксацію до стільця. З останніх сил вона впилася в підлокіття до побіління кінчиків пальців.

Секунди тягнулися так довго, як ніколи за все її життя. Вона відчувала, як сльози падали на руку і як по іншій руці дрібними краплями стікала кров. 

Всього було зроблено три розрізи.

– Та щоб тебе! Вперта ти сука! – розгнівано викрикнув чоловік, швидко проводячи ножем впоперек шкіри. В його голосі ставало все більше розпачу.

З порізу знову проступила кров.

Наступної миті механізм ножа знову клацнув.

– Радій, що ти потрібна нам живою… – тихо додав він, заглядаючи Косач прямо в очі. 

Після він сунув ножа назад до кишені. Це, певно, був якийсь колекційний екземпляр, бо корпус мав дивну форму.

Все ж один раз слідчий – все життя слідчий. Навіть зараз вона помічала необхідні для розслідування деталі. Залишалося лише сподіватися, що це їй ще знадобиться.

Вдаривши рукою по стіні, чоловік піднявся наверх і знову зник.

Ольга закинула голову назад. Вона все ще важко дихала. Обличчя боліло по мірі того, як на ньому висихали сльози. На її руці залишилися три довгих порізи й одна поперечна подряпина, хоча вона лише такою здавалася на фоні інших. Все навколо пливло, йшло обертом. І вона нічого не могла з цим зробити, лише закрити очі, схилити голову донизу і намагатися змиритись. Не в силах більше протистояти багатоденному виснаженню, Оля повільно провалилася в тривожний сон.

 

А ось в лабораторії часу на сон не знаходилося. Йшла вже навіть не двадцята година того, як генії-біологи ОСА були змушені лагодити центрифугу, що перестала запускатися. Здавалось, що за цей час хлопці перепробували абсолютно все. 

Із самого початку вони зрозуміли, що це буде неймовірно довгий і каторжний процес. На те, щоб розкрутити їх неймовірний прилад пішло 2 години, не менше. Все ж це було новітнє лабораторне обладнання, що гарантувало захист зразків від будь-яких втрат і пошкоджень та міцність самого девайсу. Всі разом вони проклинали “німецьку якість”, яка ні працювати – не працює, ні полагодити не дається. Але, з часом, діло було зроблено: перед ними стояла агломерація деталей, електроніки і механізмів. Наступним кроком було зрозуміти, що в ній пішло не так, бажано: не зламавши нічого додаткового.

Ось це вже була задача не з простих. Бісове нове обладнання – інструкцій в інтернеті теж був повний нуль. Тут цим двом довелося розділитися по ролям, все ж Андрій більше розумівся на техніці, ніж Стас, тож другому довелося взяти на себе роль ”художника” і креслити схеми до кожного елемента по мірі того, як Бром розбирався чим воно є, до чого приєднано і нахіба воно там потрібне. Звісно ж, Шугаєва така роль асистента не влаштовувала, тому він, сам того не розуміючи, започаткував власну рубрику: “Неймовірні технічні ідеї пана Станіслава”.

Пілотний епізод був обіцяючим:

– Може запхнемо цей металобрухт в спектралку? – запропонував Стас, різко отямившись від свого десятихвилинного залипання у стелю, – воно згенерує нам модель і ми зможемо знайти дефекти по ній.

З лабораторії почулася лише тиша і скрип викрутки, якою Бром щось мовчки намагався підчепити. Видно ідея його не вразила.

Другий був незвично реалістичним:

– Чи може легше буде перепрошити центрифугу з моргу під наш аналізатор? – продовжував він, не отримавши відповіді, – хоча… це зовсім інша модель, та і можливості в неї не ті.

Минула впевненість розсипалася разом з усвідомленням, що він і справді мелить щось незрозуміле зараз. 

Броменко і далі щось крутив своєю викруткою, придивляючись вже до котрого кольорового дроту.

Ну а третій епізод був як n-ний сезон серіалу, сюжет якого все тягнуть для заробітку грошей.

– Може просто розмішаємо все в руках?.. – вже у відчаї промовив Стас. Він вже прекрасно зрозумів, що особливо нічого не розуміє в усіх тих дротах, але відступати не хотів, бо який він тоді експерт?

Андрій все ще видавав нуль реакції, ніби навіть цього не слухаючи.

– Не думаю, що ми колись доколотимо пробірки до такого стану вручну, – відгукнулась Альбіна, яка повернулася кілька хвилин тому і мала вдачу прослухати два з трьох епізодів.

– Та знаю я… – прошепотів він у відповідь, кидаючи погляд на лист а4 в своїх руках.

– Стасіку, розбиратись в усьому – неможливо, – додала вона, відчувши помітне пригнічення в його тоні, – я ось, наприклад, взагалі нічого в техніці не розумію, тому помагаю тим, хто розуміє, іншими способами.

Дівчина посміхнулася.

– Я принесла вам обід, – промовила вона, демонструючи пакет з двома судками з їдальні, яка була за пару вулиць від офісу, – я чула, що там добре готують.

Очі Шугаєва одразу ж засвітились. Нарешті вони не будуть працювати без упину голодними. Хоча піца о третій ночі теж була непоганою…

Брома ж довелося повертати до реальності потряхуванням за плече, але крім цього, його реакція на обід була майже ідентичною.

Їхня перерва протривала недовго, оскільки поїсти – це справа швидка. На відміну від лагодження центрифуги…

Та тут стався прорив: чи то обід так подіяв на мозкову діяльність, чи то свіжий погляд зіграв свою роль, але Бром нарешті зрозумів, що саме зламалося. З хорошого – це була лиш пара перегорівших дротів, з поганого – вони були підключені до самого “серця” всього механізму і, до того ж, проходили через дисплей. В чомусь це було схоже на їх теперішню ситуацію зі справою: одна єдина помилка може стати фатальною. 

Ось тут вже Стас отримав назад свій статус експерта, адже тепер їм треба було знайти інструкцію по тому, як правильно витягти цей дріт, що взяти йому на заміну і як цю заміну підключити, аби вона не прогоріла за прикладом попередника. Але ж їхня центрифуга – не якесь фуфло старезне, а, знову ж таки, новітня модель! Тому до цієї машини пекла, як її вже починали називати ці двоє, не було жодних оприлюднених інструкцій. Після годин роботи і сотень, якщо не тисяч переглянутих веб-сторінок Шугаєв щось знайшов. Але знайшов не десь на просторах форумів чи древніх відео на Ютубі, а в китайському даркнеті, що вже було “обіцяюче”. Ні Бром, ні сам Стас не розуміли, якого біса це відео робить в такому місці, але не їм було на нього жалітися. Трохи постаравшись над програмним кодом вони зламали сайт, при чому зі словами: “цю платформу писав повний ідіот” і отримали доступ до матеріалу безкоштовно. Швидко підключивши до відеоряду програму перекладач вони заходилися ледь не конспекти з нього писати. На десятій хвилині даної “лекції” вони зрозуміли, що:

а) тут розповідається про те, які запчастини краще продати і як їх зняти неушкодженими

і

б) на відео, насправді, не їхня модель, а старша її пращурка, хоча в назві саме нова версія.

Таким чином вони, вважайте, знайшли початок для справи по кільком статтям. На жаль це мало того, що даркнет, так ще й китайський. Їх там ніхто і не шукатиме. Але проблема залишалася все та сама: на годиннику вже дев’ята ночі, а вони все ще не мають на столі робочої центрифуги. Та, якщо вони цю пекельну машину не відремонтують до ранку, вони дуже ймовірно, що отримають такої прочуханки, якої вони ще в житті не отримували. Ще й треба було якимось магічним чином переконати Альбіну піти додому, бо не добре для неї цілодобово пропадати на роботі, та й не слід їй залишатись тут тільки тому, що вона хоче підтримати своїх колег емоційно. Тим паче їм конче необхідно було, щоб завтра в лабораторії був хоч хтось, хто може притомно мислити і, враховуючи їх нинішній прогрес, це явно будуть не Броменко з Шугаєвим.

В решті решт їм вдалося переконати Панчук, що найкращою підтримкою для них буде, якщо вона зараз піде додому й спече щось смачне, а завтра принесе його на роботу до ранкової кави. Обоє експертів були в шоці, що цей підкуп улюбленим хобі взагалі спрацював, але їм залишалося лиш радіти: вони мало того, що виконали поставлену мету, так ще й отримають свіжу домашню випічку за свої старання.

Що ж, з цим було покінчено. Час вертатися назад до центрифуги, точніше, її частин.

– Може зламаємо сайт виробника? – різко запропонував Андрій, після довгих роздумів, – пориємось у файлах, а там і креслення знайдуться.

Стас на те лише сумно зітхнув.

– Ти уявляєш, що з нами за такі приколи зробить Шаблій? – відповів він з тугою в голосі, яка дуже явно виказувала, що сам Шугаєв би з радістю це зробив.

Бром лиш закотив очі, але мимоволі кивнув в знак згоди.

– Та й навряд-чи велика компанія стане зберігати креслення в файлах публічного сайту, – додав Стас, ще трохи подумавши, – але в мене є ідея.

Його очі блиснули, сигналізуючи, що зараз він скаже щось воістину геніальне… принаймні на його власну думку.

– Ми – Особлива Слідча Агенція? Особлива. Тоді чому ми не можемо запросити у виробника інструкцію по збору обладнання? – швидко видав хлопець, очікуючи реакції свого напарника.

Бром спочатку нахмурився, певно опрацьовуючи почуте, та наступної миті він кивнув головою.

– Це – геніально, – абсолютно серйозно сказав він.

– Не дарма ж я керівник аналітичного відділу, – самовдоволено промовив Стас з усмішкою на обличчі й одразу ж повернувся до комп’ютера.

Відкривши електронну пошту і увівши туди офіційну адресу гарячої лінії компанії він усвідомив дещо дуже важливе.

– Тільки є одна проблема, – вже дещо розгублено додав він, – якщо ми хочемо, щоб цей запит опрацювали хоча б найближчим часом, то нам треба писати його німецькою…

Андрій почесав потилицю і вирішив зробити максимально “неочевидне” припущення:

– Як я розумію, ні я, ні ти..

– Саме так. Не знаємо німецької, – перебив його Стас, – тож доведеться всліпу писати через перекладач і молитися, щоб він не перекрутив текст в щось йому протилежне. До того ж, я колись намагався її вчити.

З вуст його напарника вирвалося багатозначне “мм..”.

– Ну так, закинув я це, – почав виправдовуватися Шугаєв, – але в мій захист: через роботу на щось подібне просто немає часу. Але, в мене залишилися деякі конспекти.

Після, хлопець відчинив другу знизу шухляду і витягнув з неї пошарпаний зошит на 96 аркушів.

– Оце артефакт. Нічого не скажеш… – висловив свою чесну думку Бром, розглядаючи пом’яту обкладинку з плямою від кави з правого боку.

Стас обрав пропустити цей коментар і прийнятись за діло. Підсівши ближче до клавіатури він розгорнув зошит.

– Котра зараз година в Німеччині? – одразу ж запитався він.

– Восьма сорок вечора, – так само швидко відповів йому Бром.

– Дякую. Значить так, – вже формулював речення Стас, – Guten Abend. Ich bin..

Проблема мовного бар’єру ставала більшою. Як він має пояснити хто він і що за біда сталася з рівнем німецької А0,5? Він навіть не знає, як буде центрифуга…

– Може краще, все ж, через перекладач? – майже жалісливо запропонував йому Андрій.

Об’єктивно оцінивши ситуацію, Шугаєв не став сперечатися, хоча і додав, що це “тому, що нам треба зробити це швидко”.

Через хвилин 15 їх формальний лист було успішно написано, перекладено і відправлено. Залишалося найгірше: очікувати відповіді. На годиннику була десята нуль п’ять, в Німеччині: на годину менше. Все одно це дуже пізно для запитів і далеко не факт, що його опрацюють взагалі, не те, що сьогодні. 

Але, на превеликий подив експертів, відповідь прийшла їм через двадцять хвилин. В ній було написано щось на кшталт: “Ми отримали ваш запит і постараємося якнайскоріше його виконати. Очікуйте”.

– Автовідповідач, – розчаровано констатували обидва хлопці, прочитавши повідомлення.

На що вони сподівалися? Особливо враховуючи “прекрасну” бюрократичну систему Німеччини, що вимагає з тебе 25 паперів на один дозвіл.

– Як думаєш, ми встигнемо? – запитав у свого колеги Шугаєв.

– Ну, – Андрій глянув на годинник, – у нас ще є дев’ять годин до початку завтрашнього робочого дня, – врешті відповів він без усякої надії.

Після цього повисла мертва тиша. Хлопці втомлено щось гортали у власних телефонах, лиш час від часу позіхаючи. 

– Як думаєш, Шаблій може знати німецьку? – врешті заговорив Андрій, не взмозі більше терпіти нудьгу.

– Він знає французьку, а от німецьку – не думаю, – монотонно відповів йому Стас, – можеш піти його запитати, якщо хочеш.

Андрій навіть трохи здригнувся від такої пропозиції.

– Ні, дякую, – одразу ж відмовився він, – я не хочу пояснювати “якого біса я задаю йому дурні питання, коли центрифуга все ще не полагоджена”.

Розпочавши розмову, вони вже не змогли повернутися до тихого гортання соціальних мереж, обидва розуміли: мовчатимуть – заснуть. Через хвилину вони вже грали в карти. На їх радість: проста гра в дурня зачепила їх аж на три години, на їх нещастя ж: відповіді від компанії поки не було. Наслідуючи успіх карт, вони почали згадувати усі настільні ігри, які не потребують спеціального обладнання. Морський бій, камінь-ножиці-папір, вони навіть грали в слова. 

Годинник потихеньку перевалив за другу ночі. Саме тут почалися найцікавіші гіпотези.

– Ти колись думав, що буде, якщо заварити каву на енергетику? – знову порушив тишу Броменко, переводячи втомлений погляд на свого напарника.

– Так, – коротко відповів йому Стас, – тільки все руки не доходили…

Здається він зрозумів, до чого Бром хилить. Їм все одно не вдасться поспати, бо вони, як на зло, все ще плекають надію полагодити центрифугу сьогодні, тому провести цей час не борючись зі сном було б доволі непогано. 

Експерти переглянулись. Однозначна згода.

Після невеликої розвідки офісу на предмет нагляду за ними, Бром відправився в цілодобовий магазин за їх головним енергетичним інгредієтом. 

Вже скоро в буфеті стояла банка Нон Стопу 0,5 літра і два молодих хіміка. Лякаюча комбінація.

– Що ж, подивимося яка вона, потрійна доза кофеїну і цукру, – проговорив Стас тоном шаленого науковця.

Скоро почувся вже звичний звук відкриття бляшанки з газованим напоєм. Наступної миті ця пекельна суміш уже заварювалася.

– Як думаєш, скільки ми з тобою відмиватимемо кавомашинку після цього? – задав логічне питання Андрій, озираючись на тонкий шар темної рідини на дні кухля.

– Я думаю, що ми куплятимемо нову, – з натягнутою посмішкою і песимізмом в голосі відповів йому Стас.

Все більше “еліксиру” крапало із верху кавомашини до нижньої ємності. І з кожною краплею у двох “вчених” виникало все більше питань, наприклад: “чому воно так тхне?”, “це точно можна буде пити?” і, найкраще, “а ми точно виживемо після цього?”. Саме після останнього вони обидва гордо подивилися на своє творіння. 

– Франкенштейн світу кофеїновмісних напоїв… – з деяким побоюванням промовив Стас.

Кухоль був вже повний. Пора було розливати рідину в “келихи” з логотипом ОСА. 

– Ну… за нас, – все ще нерішуче сказав Стас, підіймаючи чашку в повітря.

Зробивши ковток вони просто збентежено дивились на стіл. Це було… дивно. В голову вже вкотре лізло питання того, наскільки це безпечно для здоров’я.

Але гроші вже витрачено, та і їм все одно сьогодні не спати, тож “до дна!”.

Певно, на щастя, їх “бенкет” різко перервався.

– Броменко! Шугаєв! – почулося трохи далі ніж за їх спинами, – що за отруту ви тут бодяжите?

Звісно ж це був Шаблій. Хто ще залишатиметься в офісі до другої ночі крім них самих.

– Вікторе Вікторовичу, а що ви тут робите? 

– Ми думали ви вже вдома… 

Ледь не в один голос промовили двоє експертів.

– Ну хтось же повинен приглядати, щоб ви не варили отруту поза лабораторією, – з сарказмом відповів він.

– А якщо серйозно, то що це? – навіть з деякою підозрою запитав слідчий, вказуючи на дві чашки.

– Кава, – коротко відповів Андрій.

Шаблій нахмурився ще сильніше ніж до цього і пильно придивився до всієї картини. Кава це – останнє чим він міг назвати рідину в чашках.

– Ну, якщо вам не подобається, то ми вип’ємо все самі, – заявив Стас.

Тим часом Віктор продовжував роздивлятись цей “чудо-напій”, намагаючись зрозуміти, що при його створенні пішло не так. На столі біля кавомашинки блиснула пуста банка енергетика. І тут 2 + 2 нарешті склалося.

– Ану повиливали цей шмурдяк, – твердо, навіть трохи погрозливо сказав він.

– Але, Вікторе Вікторовичу, ми ж так позасинаєм на столі у себе, – спробував торгуватися Бром.

– Ніяких але, – твердо заявив той у відповідь, – краще ви в себе на столі поснете, чим опинитеся на Машиному.

Аргумент був остаточним, сперечатися не було сенсу. Та й обоє експертів прекрасно розуміли, що пити це не варто, на додачу: воно не те, щоб їм смакувало.

– І, ще одне, поки ви тут, – зупинив їх вже на виході Шаблій, – як там ваша центрифуга?

Скоріш за все він і прийшов сюди заради даного питання.

– Ми вже розібрали її і знаємо, що зламалося, – відзвітував Шугаєв, – написали виробнику, щоб вони дали нам інструкцію як його замінити, ось на неї й чекаємо.

У відповідь слідчий ствердно кивнув.

– Працюйте.

 

По поверненню до лабораторії на експертів чекав приємний сюрприз: компанія таки надіслала їм інструкцію. Німецькою.

На щастя вони знову поділилися по ролям, вже без заперечень з обох сторін. Стас вводив інструкції в перекладач і диктував, що, власне треба робити, а Бром виконував усе сказане.

За втомленою, ламаною німецькою Шугаєва і Андрієвим періодичним нерозумінням який з гвинтів котрий за номером пройшла ще година. Це був фінальний поштовх. 

Годинник пробив третю тридцять ночі. Хлопці тестували вже робочу центрифугу.

– Як нова… – виснажено прошепотів Шугаєв, дивлячись на результати тестового аналізу.

– Я сподіваюся, що мені ніколи більше не доведеться лагодити лабораторне обладнання… – бурмотів собі під ніс Броменко, ліниво крутячи викрутку між пальцями.

Нарешті ця майже добова сага була офіційно зачинена. 

– Ну що, перепочинемо п’ять хвилин?… – вже засинаючи говорив Стас.

– Мг… а потім зразу за аналізи зразків… – ідентично до свого напарника промовив Андрій.

В лабораторії знову було тихо.

Десь годину по тому повз лабораторію проходив Шаблій, певно, щоб перевірити, як протікає робота. Та підійшовши до скляних дверей він побачив лише зібрану, робочу центрифугу і двох експертів, що спали за двома різними столами. Будити він їх, очевидно не став. До початку наступного робочого дня залишалося не так багато часу, тож хай вони отримають хоч ці пару годин сну.

 

Прокинулися вони вже тоді, коли всі зібралися в офісі, якщо конкретніше: їх розбудила Альбіна, що вже починала підготовку до подальших аналізів. Скоріш за все, переривати сон колег не входило до плану дівчини, але однієї половини столу для нормальної роботи, на жаль, не вистачало. У відповідь вона отримала лише коротке “доброго ранку”, після чого хлопці розійшись хто куди: хто в душову, щоб вмитися, хто в буфет за кавою. Через хвилин з 20 всі вже були на місці і в більш-менш робочому стані, таким самим був і стан центрифуги, що значило тільки одне: пора, врешті, опрацювати залишок зразків. До цього всі троє і приступили, не гаючи більше часу. 

– В зразку номер 3 виявлено високий вміст часток глини та цегли, – констатував Броменко, переглядаючи результати аналізу на екрані планшету, – тільки чим це нам допоможе? Ми вже прекрасно знаємо, що поряд цегляний завод при глиняному кар’єрі.

І ніхто не знав, що на це відповісти. Ну цегла і цегла, нічого незвичайного в ній немає. 

– Що робитимемо далі?.. – невпевнено поставила питання Альбіна.

– П’ять годин дивитимемося на мапу, – з якимось безнадійним сарказмом відповів Стас, – доки не придумаємо рішення.

“Прекрасна ідея…”, – подумала вона, все ж повертаючи погляд на мапу.

В лабораторії повисла тиша. Всі, як і проголошено, дивилися на екран, не промовляючи ні слова. Та довго це не протривало.

– Ні, я так більше не можу! – проголосила Панчук, виводячи всіх з цього бездумного трансу, – таким темпом ми нічого не зробимо!

І Бром, і Шугаєв повернулися до неї, безмолвно запитуючи: “і що ти пропонуєш?”

На щастя, вона вже мала відповідь.

– Давайте думати, – почала вона, – що ми точно знаємо?

Цей зачин нагадував те, як непутящим дітям в початковій школі пояснювали задачі з математики, але не те, щоб хтось мав кращу ідею. 

Не зважаючи на скептицизм у поглядах, вона продовжила:

– Наша локація знаходиться у невеликому радіусі від кар’єру і заводу.

– Також, найімовірніше, що шукати треба саме між селом, як місцезнаходженням свідка, і заводом, – потроху підключався до ініціативи Стас.

– Тоді, що ми можемо з цього дізнатися? – все так само задавала питання Альбіна.

– Поки що – абсолютно нічого, – усе ще з песимізмом проказав Андрій.

Панчук похитала головою.

– Добре. Подивимося з іншого боку, – різко змінила тему вона, – що ще ми маємо?

– Цегла і глина, – відповів Стас, ледь стримуючись від типового підняття руки, як за шкільною партою.

– Саме так, – погодилася Альбіна, – що це нам може дати?..

– Скоріше: “що ці цегла з глиною можуть робити?” – вже більш жваво втрутився у розмову Броменко.

– Ну тоді вже: “як вони туди потрапили?” – додав до цього ланцюга запитань Стас.

Альбіна здійняла брови доверху. Здається, вона щось зрозуміла.

– Точно! – врешті вигукнула експертка, махнувши вказівним пальцем, – враховуючи те, що наша локація не є, безпосередньо, цегляним заводом, то у пил ці частки могли потрапити лише одним шляхом, а саме: через повітря!

На обличчях обох її колег проявилася новоспечена надія.

– Тоді, в залежності від того, наскільки віддалена локація від джерела часток, їх концентрація в пилу буде змінюватися, – продовжував думку колеги Шугаєв.

– А це значить, що якщо ми зможемо дістати зразки з визначеної відстані, можна буде порівняти вмісти і вирахувати приблизну відстань від кар’єру до локації! – завершив висновок Бром.

Стас вже щось швидко друкував.

– Від села Озера до кар’єра – рівно кілометр, – прозвітував він, показуючи виміри на карті.

 

Скоро оперативники відправилися у чергову годинну дорогу до села. Чесно кажучи, від цих щоденних довгих поїздок вже нудило. Але вдіяти було нічого – така робота…

Вдруге завітавши до пані Людмили і, через безліч відмовок, відмовившись від чаю з пиріжками, вони все ж таки зібрали зразки пилу з ділянки. Слідчі поспішали, тим самим скорочуючи будь-які взаємодії. На власний подив, через 20 хвилин вони уже направлялись назад до Києва.

В машині панувала повна тиша, лише мотор гудів у якості фонового шуму.

Влада мовчки пропускала нескінченні, на перший погляд, поля очима.

“Ну і де тут взагалі можна тримати заручника?” – подумки запитувала вона, поки машина ОСА проїжджала черговий метр траси.

“А це ще що?”

Пообік дороги виднілася ділянка чагарників. Якщо придивлятися ближче, то там були не тільки лози з кущами, але і пару дерев. 

– Тарасе, – врешті звернулася до свого напарника слідча, – тобі не здається дивним оця ділянка?

Берізка швидко вказала на свою нову знахідку.

– Та кущі, як кущі, – одразу ж відповів він, довго не думаючи, – дивно тільки, що вони одні тут в чистому полі.

– Ось і я про те ж, – погодилася Влада.

Але це спостереження не привело їх нікуди. В цій зелені могло бути що завгодно: чийсь старий сад, чи, може, ділянка, яку хотіли на нього перетворити, але забули. Та й часу в них не те, щоб вистачало на копання в кущах з бур’янами. Треба було якнайшвидше доставити проби до рук експертів. 

До офісу вони доїхали швидше, ніж зазвичай.

В лабораторії вже зібралися всі, хто був присутній сьогодні. Кожен очікував на розв’язку цієї ситуації. Альбіна наперед готувала реагенти, Маша сиділа у кріслі, морально готуючи себе до всіх можливих варіантів подій, Шаблій відповідав на черговий дзвінок з міністерства, ну а Бром з Шугаєвим, як і зазвичай, щось друкували, певно, підготовлюючи формули для розрахунків.

Вже скоро до приміщення зайшли Римар з Берізкою, сходу передаючи зразки експертам в руки. Тепер діло було лиш за численними приладами і програмою розрахунку.

Очікування як завжди викривлювало час: здавалося, що саме зараз усі аналізи проводилися повільніше, ніж у будь-який інший момент. Відсоток на шкалі прогресу піднімався до болю неспішно, але всі мовчки продовжували спостерігати за кожною зміною цифри. 

Десь на п’ятдесят шостому відсотку пролунав дзвінок.

– Берізка, слухаю, – одразу ж відповіла вона, взявши слухавку.

З іншого боку почувся жіночий голос. 

– Так.

– Я вас зрозуміла.

– Дякую, що повідомили.

За ці три короткі відповіді вираз обличчя Влади повністю змінився, мимоволі змушуючи присутніх відволіктися від шкали.

– Дзвонила наша свідок, – врешті заговорила вона, поклавши слухавку, – сказала, що на самій околиці села колись була хата, але її власник помер 5 років тому. 

– Як я розумію, це – наші чагарники, – одразу ж припустив Тарас.

– Скоріш за все, – відповіла Влада, – але найголовніше те, що при поїздці до міста їй здалося, що там хтось був.

Певно, повною мірою розуміли це лиш двоє оперативників, іншим залишалося лише задавати питання. 

Та і вони їм більше не знадобляться…

Наступної миті завантажилися результати аналізу.

– Необхідна нам локація знаходиться в радіусі 700 метрів від кар’єру, – швидко проголосив Стас, виводячи маячок на мапу.

– Здається, саме там ці зарості й були! – вигукнула Влада, придивившись до карти.

Нарешті всі невідомі даного рівняння було знайдено. За цієї умови гаяти час стало суворо заборонено. Оголошено підготовку до операції.

 

Гучний стукіт з самого верху кімнати. Різкий грюкіт дерева.

Косач здригнулася, прокидаючись від свого і так поверхневого сну. 

Із вже прочиненої ляди доносилися швидкі кроки і гучна лайка.

“Що за…?” – розгублено запитала вона, ще не до кінця сприймаючи навколишнє середовище.

Стукіт, точніше, кроки не припинялися, то наближаючись, то віддаляючись. До підвального приміщення долітали шматки занадто неприкритого, як для злочинців діалогу.

“…машина… зачастила…”, “…прикрити?…”, “..Ти ідіот?..”, “…звалювати…” – їй важко було розібрати точні слова. Голова просто відмовлялась працювати доладно.

– “Звалювати…?” – повторила вона почуте, ніби намагаючись впевнитись в ньому.

Що це взагалі мусить значити? Вони вирішили втекти з країни, кинувши її тут? Вони приїхали сюди невчасно? А може…?

Та багато часу на роздуми їй не дали. По драбині спустився знайомий їй силует, що вже закарбувався, як символ усього поганого за тиждень. Але цього разу дерев’яні поперечки майже ламались від натиску. Ясно було одне: сьогодні ніхто церемонитись не стане. Хтозна, можливо це – кінець всієї історії?

– Що, сука, привела своїх собачат сюди?! – з тону було зрозуміло: він був абсолютно розлюченим, – думаєш тобі це допоможе?!

Але Косач навіть не повернулась в його сторону, продовжуючи втомлено дивитись на сіру підлогу.

“Які ще собачата? Чим мені це допоможе?” – з останніх сил намагалася перетравити почуте вона, як на зло, вже не розуміючи нічого, крім глухого болю у власних скронях і холоду підвального приміщення.

– Мовчиш? Ну й добре, – цідив він репліки крізь зціплені зуби, – менше пручатимешся…

Останнє прозвучало аж надто зловісно. Це було все більш схоже на аматорський театр. З реальним реквізитом і так само реальним болем.

Не очікуючи нічого, Оля підняла погляд.

Цей раз був несхожим на всіх своїх попередників…

В повітрі застиг шорох латексних рукавиць.

Невідомий тримав шприц, наповнений прозорою рідиною.

Що це? Отрута? Снодійне? Препарат, яким вводять у штучну кому? Насправді – вже не дуже і важливо. Вона все більше втрачала будь-яку надію. Так чи інакше, це – ймовірний кінець. Єдине, чому вона противилася зараз – думки про те, що чекає на її близьких. Вона не могла змиритися навіть з уявною картиною цього. На жаль, примирення було єдиним шляхом, який вона могла собі зараз уявити. 

Чоловік перед нею вже примірявся голкою до її руки. Ще трохи, і все скінчиться…?

З поверхні знову почулися кроки.

Колюче відчуття зникло з її шкіри.

– Давай скоріше, – пролунало зверху, – щось тут нечисто.

Певно це був голос його поплічника, який стояв “на шухері”. І був він непропорційно знервованим, як для простого “нечисто”.

Другий лиш махнув рукою і продовжив намагатися попасти голкою в необхідне йому місце. Виходило в нього ще гірше, ніж раніше. Невже і він починав нервувати? Від чого?

“Машина, мої собачата, тепер ще й це,” – заново почала обмірковувати все слідча, відчувши, що щось явно йде не по плану її викрадачів. Та, як би вона не старалася, нічого не спадало на думку. Все здавалося непов’язаним між собою. Слова втрачали свій сенс, повторюючись знову раз за разом.

“Давай же! Чим машина може завадити викрадачам? І як це може бути пов’язано зі мною?”

Оля з відчаєм хапалась за останній промінь надії, який цей набір слів їй подарував.

І тут вона завмерла. На секунду їй здалося, що весь світ замовк.

“Записка.” 

Чому вона весь цей час виключала записку з картини?

“Машина – це, скоріш за все машина ОСА, що підтверджується тим, що я привела когось, пов’язаного зі мною!” – прийшла до висновку вона.

Кути її губ мимоволі припіднялися в слабку усмішку. Це – точно не кінець, особливо для неї. І чому вона, чорт забирай, сумнівалася в своїй команді? Чому вже майже попрощалася з ними? Дати їм ще трохи часу, і вони будуть тут.

Саме тому треба розібратися з нинішнею проблемою у вигляді голки в її руці.

Зібравши всі сили, які взагалі могли залишатися в її організмі, вона відштовхнула чоловіка, що зарано втратив пильність. Шприц впав додолу, прокотившись до іншого краю кімнати.

– Ах ти-

Початок його гнівної фрази перервав інший голос.

– Твою мать! Кидай все! – розпачливо почулося зверху, – вони вже їдуть!

Кинувши тихий мат у повітря, чоловік розвернувся і поспішив піднятися драбиною. Зверху знову лунали швидкі кроки але вже розпачу.

Поступово з поверхні починало доноситися виття сирен. Кожної миті воно все ближчало, зупиняючись зовсім поруч.

– є…. – втомлено прошепотіла вона, нарешті спокійно видихаючи.

Все найгірше вже було позаду.

 

Червоно-сині ліхтарі по черзі вмикалися над машиною. З фургону позаду вже виходили спецпризівці. Оперативники теж затримуватись не стали. Справа наблизилася свого фіналу і вони його точно не провалять.

– Ви – за будівлю! – скомандував Шаблій, вказуючи напрям рукою, – Владо, ти – теж з ними!

– Є! – кивнула вона, і зникла за стіною заростей, як і її група.

Переконавшись, що наказ буде виконано, Віктор повернувся до свого напарника.

– Ну а ми, Тарасе, – рішуче промовив він, – підемо всередину.

– Прийнято, – відповів він, дістаючи пістолет із кобури.

З цим слідчі почали обережно просуватися давно закинутим подвір’ям, прислухаючись до кожного звуку. Рослинність обмежувала їх поле зору, що не ставило їх у виграшне положення. На щастя, у програші були і гіпотетичні злочинці. Через пару метрів продирання кущами перед ними нарешті з’явилась хата: така сама закинута, як і подвір’я. 

Вітер шелестів між численним листям дерев та кущів.

Вхідні двері були навстіж прочинені.

Слідчі припали до стіни по різні боки дверної рами. Це – пастка?

Оглянувши кімнату, що була за дверима вони ступили всередину. Тиша повністю захопила повітря. Лише подекуди скрипіло старе напільне покриття.

– Тут, походу, нікого, – пролунав голос Римара з іншої частини будівлі, – тільки вікно відчинене.

– От халєра.

Вони запізнилися. Тепер вся надія на Берізку зі спецпризом. В них Шаблій сумніву не мав. Його дратувало лиш те, що він не встиг придушити цих паскуд власними руками. 

– Що робитимемо далі? – знов почулося з сусідньої кімнати.

– Будівлю обшукувати, – дещо роздратовано відповів слідчий, – ти як перший день на роботі!

Але і обшук поки не давав особливих результатів. Видно викрадачі дуже добре замели власні сліди й сліди заручниці, якщо вони, звісно, тримали її тут.

Прочесавши вздовж і впоперек те, що колись було кухнею, Віктор прочинив наступні двері.

За ними була стара комірчина з напіврозваленими стелажами під стінами, висячим дротом на стелі і… прочиненою лядою.

– Тарасе! – крикнув він через всю будівлю, – жени сюди!

Наступної миті вони вдвох стояли перед спуском до погребу. Можливо вони впустили не все.

Стара драбина гидко заскрипіла від натиску. Повітря внизу було вологим і холодним.

Погреб нічим не відрізнявся від решти будинку, хіба що температурою. Все ті самі пошарпані стіни, ті самі старі стелажі вздовж них, відламана іржава труба і стілець посеред кімнати. А на ньому, схиливши голову, сиділа вона… його Оля. З розпатланим волоссям, в піжамі, прив’язана до підлокіть за руки. На ногах виднілись численні гематоми майже чорного кольору, на передпліччі – три поздовжні порізи, на вигляд: свіжі.

Коли він знайде цих тварюк вони не те, що до відділку, вони до машини не дійдуть.

Але найгіршим було те, що Віктор не міг зрозуміти чи дихає вона взагалі. І, чорт забирай, чому він одразу це не перевірив?!

Наступної миті він кинувся до неї, одразу ж намагаючись знайти пульс на її шиї. Довге волосся, як на зло, плуталося між його пальців.

– Олю… – нервово прошепотів він, все намагаючись знайти хоч один доказ, що вона ще жива. Та поки успіху це не давало. Зі сторони логіки варто було б уже змінити свою стратегію, але як тут в біса думати логічно?! Що, як вони, після всієї виконаної роботи, запізнилися в останню хвилину?!

– Вітю?.. – тихо пролунало у відповідь.

В цей момент слідчий видихнув з полегшенням. Вона – жива і, навіть, притомна. І зараз вона втомлено дивиться йому прямо в очі. На її обличчі – темні кола під очима і застигші сльози, а в погляді – радість, перемішана з тотальним виснаженням.

– Вже все добре, – заспокійливо сказав він, – зараз ми тебе звідси витягнемо.

Шаблій перевів погляд на свого напарника, що невідомо чому все ще стояв біля драбини.

– Тарасе, що ти стоїш, як та тополя серед поля?!  – звернувся він до свого напарника, – подай мені ножа, чи що!

Після того, як Римар повернувся до реальності, мотузки було зрізано. 

– Мене тільки одне непокоїть, – врешті заговорив він, – як ми всі втрьох піднімемось наверх?

Певно, саме тому він так довго розглядав стару дерев’яну драбину. Підняти по ній когось майже неможливо.

– З цим проблем не буде, – все ще тихо але, тим не менш, твердо, відповіла йому Косач, – я ще можу йти.

Обидва слідчих обернулися до неї.

– Ви впевнені? – ще раз перепитав Римар.

– Так, Тарасе, я – впевнена, – запевнила його слідча.

Спершись руками на підлокіття вона спробувала піднятися. Ноги різко заболіли від усіх пошкоджень і довгого перебування в одній позі. Перед очима все йшло обертом. Коліна відмовлялися триматись рівно. Вона похитнулася. На щастя, поряд було кому підставити їй плече. 

Разом з теплими руками вона відчула на собі стурбований погляд.

Можливо вона трохи переоцінила свій теперішній стан, але мала надію, що їй стане сили видертися наверх по драбині.

Спираючись на свого зама, вона зробила крок, ще один, і ще один, і ще один. Все тіло бив озноб. Але драбина вже була перед нею. Залишалося лише піднятися.

З усіх сил, які в неї залишались, Ольга вчепилася руками у найвищу перекладину, до якої могла дотягнутися і ступила на нижню ногою. Потроху вона переступила вище іншою ногою. Тіло відмовлялося її слухати, та вона все одно вперто змушувала його, долаючи, останню перешкоду на шляху. 

Наверху на неї вже чекав Римар, що, як тільки виникла така можливість, витягнув її наверх. 

Наступної миті до них приєднався Шаблій. 

– Назад до машини? – коротко запитав Тарас, побачивши, що його напарник вже підвівся.

– А куди ще? – на диво спокійно відповів він. 

“Що ж, ще трохи,” – подумки звернулась до себе Косач, шукаючи сили пройти кілька додаткових метрів. Натомість вона лиш вкотре відчула, що коліна її більше не тримають. І так само вкотре її вчасно підхопив Віктор, але відпускати, як всі минулі рази, не став. Замість цього він акуратно підставив руку під її коліна, остаточно підіймаючи її. 

Заперечувати Ольга не стала. Вона й сама не була впевнена, чи зможе йти далі, а холод, що бив по тілу незважаючи на погоду, змушував лиш сильніше притискатися до чужих теплих плечей. 

Вже скоро вона сиділа на задньому сидінні машини, загорнута в кофту ОСА, яку хтось з її колег залишив у багажнику. Поряд з нею сидів Шаблій, проводжаючи поглядом поля, що пролітали за вікном. Римар, як завжди, був за кермом. 

Невже весь цей жах скінчився? Саме так. Вона могла навіть не сумніватися в цьому і розслабитися. Все найгірше вже позаду. 

З цим Косач нарешті змогла піддатися багатоденному виснаженню, провалюючись в дрімоту, мимоволі складаючи голову на чуже плече. Віктор на те лиш ще раз окинув поглядом її втомлене обличчя.

– Я вб’ю їх, коли знайду, – вже вкотре повторив він сам собі.

У відповідь почулося тихе:

– …стаття 115 ККУ – “умисне вбивство”, передбачає покарання від 7 до 15 років позбавлення волі…

Навіть через сон Оля була на сторожі закону.

 

Пройшло з пів години. В машині і досі було тихо. Степи за вікном змінювалися околичними будинками і недобудованими багатоповерхівками.

– Щось від Влади давно нічого не чутно, – мимохідь сказав Тарас, глянувши на годинник.

За злочинцями можна гнатися довго, особливо, коли вони на машині, але не в цьому випадку. Довкола – лише поле та ліс з єдиною трасою на кілометри площі. 

На задньому сидінні задзвонив телефон.

– Про вовка промовка… – тихо промовив Шаблій, що ще мить тому дивився у вікно, – так, Владо.

З іншого боку почувся голос слідчої. Говорила вона чи то знервовано, чи то розчаровано.

– Що? – майже роздратовано перепитав він після почутого.

– Ми їх впустили, – розчаровано повторила Влада, тримаючи телефон якомога ближче, – вони звернули до лісу на бездоріжжя, ми їх там ніяк би не зловили.

У відповідь вона отримала лише мовчання, що не значило нічого хорошого.

– Але є і гарні новини, – додала вона, намагаючись хоч якось покращити ситуацію, – у нас точно є номери і марка машини, тож як мінімум її власник нікуди вже не подінеться. 

Це лише питання часу. Шугаєв, з імовірністю в 99,7% вже був у нього на хвості.

– Ну, якщо власник є, то обшукайте місце злочину, – відповів Шаблій, – треба ж буде цьому власнику щось пред’явити.

Наказ був зрозумілим. Машина, на якій вони їхали, розвернулася, вертаючи на локацію початку операції. На щастя, занадто далеко вони від’їхати не встигли, тому в межах 10 хвилин Влада вже стояла одна перед розваленим будинком. “Провівши” наряд спецпризівців, бо жоден з них, за винятком її напарника, збором речдоків не займається, вона ще раз оглянула те, з чим матиме справу.

“Ну і хащі,” – подумки пожалілась вона, оцінивши гущавину кущів і старих дерев перед собою.

Слідча навіть не знала з чого їй починати: чи йти до самої будівлі, чи прочісувати все подвір’я, чи, може, взагалі обдивлятися зовнішню частину ділянки. З іншого боку – вибору не робити нічого в неї теж не було. Чим раніше вона почне, тим раніше й закінчить.

“Добре,” – почала роздуми вона, мимоволі йдучи вперед – “де, по логіці, буде найбільше доказів?”

Відповідь знайшла її сама. Пройшовши декілька метрів слідча стикнулася зі старою будівлею, в якій і утримували заручницю.

Двері все так само були прочинені навстіж, ніби запрошуючи зайти всередину.

Влада надягла вже звичні всім співробітникам рукавиці, паралельно шукаючи, куди поставити валізку з необхідним знаряддям, яка, на щастя, залишилася з нею, а не в машині ОСА, котра зараз їхала до Києва.

“Приступимо.”

З цим слідча повільно зайшла до першої кімнати, готова приглядатися до кожної деталі.

Першим, що кинулось їй в очі були безліч слідів на вкритій товстим шаром пилу підлозі. Одні старіші, інші зовсім свіжі.

“Ось тільки які з них чиї – годі розібрати,” – прийшла до висновку Влада, – “ще й більше половини – змазані.”

Пропускаючи даний “доказ” в силу його безкорисності, слідча просунулась далі. Наступна кімната зустріла її нічим. Лиш той самий рудий пил лежав на старих поверхнях розвалених меблів.

“Знову нічого,” – підсумувала вона, минаючи наступну дверну раму.

Чергова напівпуста кімната простягнулася перед нею. І в ній також не було жодних ознак життя. Як і в наступній. І другій наступній. І третій. Можливо вона помилилася, вибравши обшукувати цей розвалений будинок першим? Оглянувши майже все слідча знайшла лише відчинене вікно, і те без відбитків.

“І, звісно ж, вони були в рукавицях…” – подумала вона, підсвічуючи віконну раму ультрафіолетом.

Врешті вона дійшла до кухні, але і там слідча не знайшла нічого.

– Та що ж це таке? – зневірено промовила вона, оглянувши вже котру стільницю під усіма кутами.

Залишалася тільки комора. І якщо вона і там нічого не знайде…

“…то я клянуся, що більше ніколи не повірю в подібні “знаки долі”…” – заключила для себе Влада, минаючи старі двері.

Та на поверхні були тільки старі трухляві стелажі. Швидко проглянувши їх усі, вона готова була розчаруватися. Слідча все далі й далі проходила вглиб кімнати, з нудьгою і без будь-якої надії проглядаючи стелажі. Аж раптом її нога за щось зачепилась, ледь не змушуючи дівчину впасти.

“А ось це вже цікавіше…”

Те, через що вона перечепилася було прочиненою лядою до погребу. Довго не думаючи, Берізка ступила на драбину. Старі дошки погрозливо скрипіли, потріскуючи через раз. Не найкращий знак, але що поробиш.

Спустившись вниз Влада мимоволі закашлялась. Повітря було задушливо вогким і водночас просякнутим пилом, можливо в ньому змішалось ще щось, наприклад: пліснява, знайдена на записці.

“Навіть уявити моторошно, як це,” – подумала вона, роздивляючись вкриті цвіллю стіни, – “застрягнути тут, прив’язаною до стільця…”

Сама лише думка про це проходила холодом по спині. Вкотре це нагадувало, як сильно їм пощастило вчасно провести цю операцію. А що було б, якби вони прийшли б на день чи два пізніше?

В думках спливали лише найгірші картини, які вся команда ОСА бачила у своїх недавніх кошмарах майже відсутнього сну. 

Слідча похитала головою, намагаючись відкинути всі подібні згадки. Зараз все було під контролем.

Неусвідомлюючи цього, Влада опинилася поряд з тим самим стільцем. Першим ділом вона спакувала розрізані мотузки. Імовірність того, що їх зав’язували без рукавичок, хоч і мала, але не дорівнює нулю. Далі вона оглянула сам предмет меблів на наявність відбитків. 

“Невже щось є?” – подумала вона, нахиляючись до самого низу ніжки.

На жаль те, що там проявився відбиток, їй лише здалося. Хоча…

“А це ще що?”

За стільцем, у найдальшому куті кімнати, виблиснуло щось тонке і металеве.

Слідча одразу ж підійшла ближче. На підлозі лежав шприц з невідомою прозорою рідиною.

“Все ще повний,” – з деяким полегшенням подумала вона, взявши предмет до рук. Все таки жодних гарантій щодо його вмісту не було: це могла бути отрута чи навіть щось гірше. Те, що це нікому не вкололи – найкращий з варіантів.

“Певно шприц впав на підлогу і закотився сюди,” – одразу ж вибудувала версію подій Влада, – “скоріш за все, злодій поспішав.”

Обережно запакувавши його в зіп-пакет, паралельно впевнюючись, що той його не проколе, вона повернулася до обшуку. Та нічого, крім портативної лампи на батарейках і відламаного шматку труби їй знайти не вдалося. 

З будинком було покінчено, далі – територія навколо.

Залишалося тільки вилізти назад на поверхню. І Влада була більш ніж рада це зробити, бо дихати у цьому підвалі просто неможливо. Вже вкотре слідча глянула на драбину. Єдиною проблемою було саме те, що цей дерев’яний агрегат викликав у неї недовіру і непереборне погане передчуття. Але які вона мала варіанти?

Слідча зробила глибокий вдих і видихнула, після чого обережно ступила на перекладину. Все, ніби-то, нормально. Вже більш впевнено вона почала підніматись доверху. Розшатані активним використанням перекладини пронизливо скрипіли.

Почувся тріск. І тут вона відчула, як її нога провалюється…

“Так і знала!” – вилаялася вона, вчепившись руками в старі дошки.

На щастя, їй вдалося втриматися на драбині. На жаль, це не відміняло того, що вона вдарилася коліном і, здається, на місці удару буде не просто синець. 

З горем навпіл їй все ж вдалося видертися наверх по зламаній драбині.

“От чорт,” – подумала вона, потираючи рукою коліно, що продовжувало боліти. 

По хорошому їй варто зараз сісти десь і не напружувати ногу, аби не погіршувати травму, по реальному вона зараз сама в закинутій хаті, за годину від міста, без машини і з купою незавершеної роботи, тож особливого вибору у неї немає.

Намагаючись не ставати на пошкоджену ногу, слідча вийшла з будинку, на додаток несучи в руках валізку для речдоків. Наступна на огляді – прибудинкова територія.

Влада поволі йшла вздовж стін будинку, пильно роздивляючись кожний сантиметр землі довкола. І, як на зло, там знову нічого не було. Це лиш наштовхувало на думку, що вона дарма тут страждає, хоча… перевірити абсолютно все на місці злочину було її прямим обов’язком. Тому вона і далі йшла по периметру старої хати.

“Що це за запах?” – різко помітила вона, наближаючись до його джерела, – “ніби бензин розлили.”

Через декілька метрів на стіні виднілася волога пляма, що тягнулася до самої землі. Влада одразу ж дістала пробірку, після чого набрала в неї ґрунту, до якого та пляма сочилася.

“Що ж, можлива спроба підпалу,” – заключила слідча, вже збираючись рухатися далі, – “хоча…”

Краєм ока вона помітила щось яскраве поодаль калюжі бензину.

“Спроба підпалу підтверджена.”

На землі лежала пластикова запальничка помаранчевого кольору. 

“Певно, щось пішло не так,” – припустила Влада, не наважуючись перевіряти справність речдоку.

Зрозуміло було одне: хто б не був викрадачем він попався. 

“Навіть більше, ніж попався.”

Трохи далі від місця, звідки Влада щойно підняла запальничку, лежала латексна рукавиця. І на ній стовідсотково були відбитки і пото-жирові злодія. Тільки за цим експерти в лабораторії зможуть вирахувати особу і весь життєпис того, хто наважився викрасти голову ОСА.

Надійно запакувавши усі нові речдоки, Берізка продовжила свій огляд вздовж будинку, намагаючись не зважати на біль, який, попри всі її старання все гіршав. 

Трохи далі за будинком були сліди протекторів від шин, що співпадали і з маркою машини, на якій викрадачі втекли, і зі слідами, які вони відсканували в селі раніше, і, навіть, зі слідами, що були на місці ДТП. Ну просто бінго!

Швидко вписавши їх в протокол, Влада спинилась перед входом до будинку, спираючись на дверну раму. Вона все не могла повірити, що можна настільки сильно вдаритися ногою, навіть не впавши, вважай, просто послизнувшись, на драбині. Але всі докази були перед нею. І, на жаль, вони заважали їй нормально працювати.

Навіть з деяким побоюванням слідча роздивлялася щільні хащі з бур’янів, кущів і, подекуди, коріння дерев. Їй точно треба це все обшукувати? Речдоків вона набрала більш ніж достатньо, тому чи справді ці чагарники того варті? А з іншого боку, що їй ще залишається робити? Викликати таксі аж до самого Києва? Чи йти туди пішки?

Зібравшись із силами Влада все ж занурилася в буйну зелень занедбаного подвір’я. Все повільніше і повільніше вона прочісувала територію. Все сильнішим був біль в її нозі. А найгірше те, що цю всю працю вона навіть не могла назвати плідною: в усіх цих заростях вона знайшла, хіба що, яблуко, яке ніяк не пов’язано з їх справою.

“Ні. Все, я так більше не можу,” – проголосила сама собі дівчина.

Якось продершись скрізь усі гілки і листя до вкритого травою узбіччя, вона поставила валізку ОСА і сіла поряд з нею. Тільки після того, як вона вклала розігнуту ногу на землю, біль в коліні трохи вгамувався, переходячи в тупий дискомфорт.

Поставало наступне питання: “А що далі?” Невже і справді доведеться викликати таксі до самого офісу?

Але тут, як промінь світла поміж штормових хмар, пролунав рінгтон її телефону. На екрані висвітився вже до болю знайомий контакт: “Римар”.

– Невже згадали про мене? – з щирою долею подиву промовила вона.

Все ж у агенції зараз є набагато важливіші справи.

Навіть не задумуючись, вона взяла слухавку.

– Так, Тарасе.

Відповідь не змусила на себе чекати.

– Ти вже закінчила з обшуком? – з ходу запитав він.

– Ну, можна і так сказати, – відповіла йому Влада, знов озираючись на кущі, від огляду яких вона вимушено відмовилася.

– Добре, якраз мені менше роботи, – помітно веселіше промовив він, – я вже виїхав з офісу, скоро тебе заберу.

Влада видихнула з полегшенням. На сьогодні її гаманець у безпеці від міжміських тарифів таксі.

– Зрозуміла, – відповіла вона, – тоді – чекаю.

З цим їх коротка розмова закінчилася і Владі нічого не залишалося, як придумувати куди вбити годину часу не йдучи нікуди. Єдиним доладним рішенням було щось гортати в телефоні, бо не буде ж вона увесь цей час милуватися краєвидом траси з пустим полем. Та, як на зло, в ньому нічого не було, а мобільний інтернет не ловив достатньо навіть для простого запиту в ґуґл.

В результаті вона витратила цей час видаляючи старі фото і документи, в яких вже нема потреби. 

Нарешті на горизонті з’явилася машина з логотипом ОСА, що вже за секунду стояла поряд припаркована. Наступної миті з неї вийшов Римар.

– Що, настільки засумувала за мною, що немає сил стояти? – зі знайомою всмішкою звернувся він до своєї напарниці.

– Скоріше втомилася на тебе чекати, ось і вирішила присісти, – більш монотонно, але з тією ж долею жарту відповіла вона.

– Ну добре, твоя взяла, – незвично швидко поступився він певно розуміючи, що їхав довше ніж обіцяв, – поїхали скоріше, бо, боюся, що наші експерти позасинають, поки до них попадуть речдоки.

В кожному жарті є доля правди, особливо в цьому, враховуючи “прекрасний” стан Броменка з Шугаєвим, які вже невідомо коли останній раз висипалися.

Тарас швидко переніс валізку з речдоками до багажнику. Влада ж підводилася з трави.

Тільки ставши на ноги вона зашипіла від болю. Правду кажуть, що після сидіння йти ще складніше.

– Все добре? – вже стурбовано запитав у неї Римар.

– Так, зараз вже йду, – швидко відповіла Берізка, намагаючись стати на ногу.

Очевидно успіхом це не заблищало. Як би вона не старалася йти нормально, все виходило абсолютно навпаки – наступаючи на ногу вона робила собі тільки гірше.

– Владо, – серйозно звернувся до неї Тарас, – давай без геройства.

Наступної миті її рука вже була перекинута через плече напарника. Слідчій не залишалось нічого, окрім погодитися і дійти до машини. 

Вже скоро вони їхали назад до офісу.

– То, що сталося? – більш повсякденним тоном спитав Римар.

– Ой, і не питай, – відмахнулася Берізка, – на драбині впала.

– На отій трухлявій хріні? – все одно задав відповідне питання він, мимоволі згадуючи жалісний скрип перекладин.

– Ага, – відповіла Влада, – прямо під ногою тріснула.

– Навіть уявити страшно, – не відомо чи жартома, чи серйозно відказав він, – ну нічого, думаю Маша тебе трохи підлатає.

– До речі, про це, – змінила тему Влада, очевидно зачепившись за Небесну і медпункт в цілому, – Як там Ольга Сергіївна?

– З нею все добре, – одразу ж заспокоїв її Тарас, – поки що спить в медпункті.

Дівчина видихнула з полегшенням. Хвилюватися нема чого. Ну, можливо про те, наскільки серйозно вона пошкодила своє коліно…

Час швидко спливав, і вже скоро Влада, з все тією самою допомогою свого напарника шкутильгала до кабінету Небесної. Цим вона, звісно ж перелякала усіх в офісі, включно з самою Машею…

– Ну, ніяких серйозних пошкоджень я не бачу, – висловила свій вердикт Марія, закінчуючи пов’язку з еластичного бинту на коліні своєї колеги.

– Але більше так, ні в якому разі, не роби, – серйозно застерегла вона, – і сьогодні, бажано, не ходи багато. Якщо біль не проходитиме, то звернись до травматолога.

– Дякую, Машо, я постараюсь, – відповіла Влада, киваючи головою.

Здається, найближчим часом, вона, хіба що, допомагатиме в лабораторії. Хоча, можливо це й на краще, враховуючи те, скільки роботи туди скоро додасться.

 

І, як і очікувалося, дане припущення не могло бути хибним. В лабораторії робота вже давно перевищила градус кипіння. Речдоки були акуратно розкладені по центральному столу в порядку приорітету. Біля них стояли відповідні пробірки зі зразками, що були на черзі фінального етапу опрацювання. Виділялася серед них всіх лише пластикова запальничка, з якою на даний момент працював Броменко. 

– Відбитки належать такому собі Пасько Тимуру Олександровичу, – зачитав результати аналізу він, виводячи профіль підозрюваного на екран.

– Пасько…  – задумливо повторив прізвище підозрюваного Стас, – десь я вже це чув..

Але особливої уваги цьому Шугаєв не став, повертаючись до спроб вирахувати локацію машини, на яку їм вказала Влада.

– А “OUTOIL” це хіба не конкурент компанії Андрієнка? – підмітила Альбіна, читаючи графу “Місце роботи”.

– Саме так, – коротко підтвердив Броменко, – до речі, це вже тягне на мотив.

– Тобто, Пасько і… – вона запнулася, – Стасіку, нагадай ще раз, як звати власника машини?

– Голомаш Богдан Омелянович, – відповів той, не відриваючи погляду від монітору.

Промовивши коротке “дякую”, Панчук продовжила:

– Пасько і Голомаш, як власники, полювали за документами на родовище, оскільки вони вирішували долю їх компанії.

– Мг. А документи, на той момент, були в Андрієнка, – продовжував картину Андрій, – відповідно ці двоє полювали й на нього.

– І, зачувши небезпеку, він передав документи Косач і поїхав у відрядження, – вона зробила паузу, – якщо це можна так назвати…

Бром лише тихо погодився, повертаючися до ноутбука, який вони з Шугаєвим знайшли на складі вкотре не поділивши місце за комп’ютером.

– А цей Андрієнко та ще мерзота, – різко заговорив Стас, що, здається, кинув пошуки чорного “Мітуса” одного з підозрюваних, – скинув всю небезпеку на інших, а сам аж в США звалив.

І ніхто в лабораторії не міг з ним посперечатись. Якийсь час вони продовжували працювати мовчки.

– На рукавичках – теж ДНК Паська, – першою заговорила Альбіна, закінчивши черговий аналіз, чим, мимоволі запустила ланцюгову реакцію.

– В ґрунті – бензин, як і припускала Берізка, – продовжив діло Андрій, – при чому той самий, що і був на місці ДТП.

– Основні телефони ніде поряд з місцями злочину не були, – завершив звітування знахідок Стас.

– Думаєш, у них є додаткові мобільні? – одразу ж задала питання Альбіна.

– Не думаю, а впевнений в цьому, – виправив її Шугаєв, – залишилося тільки їх, якимось чином, знайти…

Помітне зниження ентузіазму в його тоні свідчило, що як це зробити він, поки що, і гадки не мав. 

– На мотузках, крім ДНК жертви і відбитків Шаблія теж нічого немає, – через якийсь час додала Альбіна, закінчивши оглядати речдок.

Після цього вона відклала планшет і, вже машинально, повернулася назад до центрального столу щоб взяти наступний зразок. На її ж подив брати було нічого. Вперше за весь тиждень у них закінчилася робота. Все, що було – опрацьовано, нового вони не отримають чи доки не об’явиться хтось з підозрюваних або їх машин, чи доки Косач не прокинеться, бо жоден з них не хотів її зараз тривожити.

Що ж, здається в експертів буде позапланова перерва. Хоча відпочинок, на диво, був останнім про що вони зараз думали.

– То, підемо відзвітуємо результати? – врешті запитав Шугаєв, тихо додаючи: – за одно спитаємо, що нам робити далі…

Його колеги задумалися. Давно в них такого не було.

– Робити все одно нічого, – міркував вслух Броменко, – але я, все ж таки, хотів би випити кави.

– Підтримую, – погодилася з останньою думкою Альбіна.

– Зробіть і мені, – недовго думаючи попросив Стас, – а я піду до Шаблія.

Все ж для звіту більше однієї людини не потрібно.

З цим подальший план було вирішено: Альбіна з Андрієм йдуть до буфету, Стас іде звітувати до Шаблія. І, якщо з кавою все зрозуміло, то зі звітом все набагато складніше… 

Підійшовши до кабінету, Шугаєв зазирнув всередину. На його скоріше навіть жаль, ніж подив, там було пусто. Це значило тільки одне – тепер йому треба ще й знайти підполковника, а це, зазвичай, неминуче вело до як мінімум п’яти хвилин пустого розходжування офісом. Хоча, можливо цього разу вгадати його місцезнаходження буде легше. Принаймні Стас дуже хотів у це вірити. Кава вистигає набагато швидше, ніж здається.

Якщо скласти всі обставини докупи, то, як двічі два – чотири, зрозуміло, що першим ділом треба перевірити медпункт і всі кабінети поряд. Туди Шугаєв і направився, поступово минаючи однакові коридори.

Трохи не дойшовши до самого кабінету, він зустрів Небесну. Вона виглядала дещо розгубленою, дивилася то на стелю, то на підлогу.

– О, Машо, – звернувся до неї хлопець, вибиваючи жінку зі своєрідного трансу, – слухай, а ти не бачила Шаблія?

– Він в медпункті, але краще його зараз не турбувати, – пояснила вона, кинувши вже котрий стурбований погляд на двері, – сам розумієш…

Так. Він прекрасно все розуміє. Йому і самому не дуже й хочеться зараз цим займатися. 

– Щось сталося? – запитала Маша повертаючи свій погляд на Шугаєва, – може я можу чимось допомогти?

– Ну, як сказати, і так, і ні, – відповів на питання експерт, – взагалі я йшов сюди просто для звіту, але в нас в лабораторії невеличка проблема…

Така відповідь лише більше напружила і так знервовану Небесну. Проблеми в “хребті” усіх розслідувань це – завжди поганий передвісник, особливо на настільки фінальній його стадії. 

– Розумієш, у нас закінчилися речдоки… – з легким розчаруванням промовив Стас, – ми тепер не знаємо чим себе зайняти, ось і думав запитати, що ще не перевірено.

Небесна спробувала зробити глибокий вдих, але це швидко переросло в легкий сміх. Яке полегшення.

Шугаєв лиш розгублено дивився на неї, не розуміючи, що в цьому смішного. Хоча… те, що в лабораторії скінчилась робота звучить як жарт із категорії “Колобок повісився”.

– Господи, так одразу б і сказав, – сказала вона все ще посміхаючись, – я вже подумала, що у вас щось зламалося.

Стас лиш замовк, мимоволі згадуючи всю минулу добу і їх з Броменком ентертеймент на пару з центрифугою.

– Машо, я, звісно, не вірю в усі ці забобони, але, будь ласка, постукай три рази по дереву і сплюнь через плече, – швидко протараторив експерт, – я більше ніколи в житті не хочу ремонтувати лабораторне обладнання.

– Я обов’язково це зроблю, – запевнила його Небесна, супроводжуючи це кивком головою.

У Шугаєва на обличчі було мовчазне “дякую”.

– А якщо серйозно, – знову заговорила Марія, вже більш спокійно, – то у нас все ще є неідентифікований труп.

Вона мимоволі глянула в сторону моргу.

На Стаса ніби зійшло усвідомлення всесвітнього масштабу. Хлопець клацнув пальцями.

– Точно! Труп! – вигукнув він, розвертаючись.

Наступної миті він вже біг назад до лабораторії. 

Небесна лиш дивилася йому в слід, хитаючи головою. Добра посмішка все одно була на її обличчі.

З самого кінця довгого коридору почулося: “Дякую, Машо!”, після чого хлопець зник за поворотом.

В самій же лабораторії Андрій з Альбіною, вперше за цей тиждень, говорили про щось непов’язане з роботою. Біля клавіатури і монітору стояла чашка з кавою, що повільно холола в очікуванні. 

Вже котрий раз металева ручка грюкнула по скляній панелі після того, як Шугаєв ледь не ногою штовхнув двері. 

Очевидно це перервало будь-які бесіди, що до цього проходили в кімнаті.

– Стасе, ти точно не змовився з якоюсь компанією виробником скляних панелей? – вже повністю серйозно запитав у нього Броменко, – чи ти просто мрієш витратити три свої наступні зарплати на їх заміну?

Все ж, це був третій раз, коли він аж настільки штовхав нещасні офісні двері. 

Сам винуватець пропустив дані питання і теорії змови повз себе.

– Я знайшов нам роботу! – гордо проголосив він, привертаючи увагу своїх колег.

Ніби він не зробив цього раніше грюкотом ручки…

– Ми уважно тебе слухаємо, – промовила Альбіна, паралельно оглядаючись чи справді вона може сказати “ми”.

На щастя, це так і було.

– Пам’ятаєте труп з ДТП? – одразу ж почав Стас, – так ось, нам треба визначити хто це був.

Його колеги переглянулися, усвідомлюючи, що вони і справді зовсім забули про нього. Зараз це здавалося таким далеким, хоч пройшло і не більше трьох днів.

– До речі, де моя кава? – різко запитав Шугаєв, сідаючи за комп’ютер, – все, nevermind. 

Так лабораторія знову приступила до роботи. Починати треба було, вважайте, з нуля. Все, що на даний момент їм відомо: жертва – жінка, 40 – 50 років, а їх єдиною зачіпкою є срібна каблучка з напівстертим гравіюванням. Що ж, найближчі пару годин експерти точно не нудьгуватимуть.

В першу чергу вони взялися за старе гравіювання. Так, стан металу був жахливим, але, як всі в ОСА знають, немає майже нічого неможливого для їх експертів. Провівши пару дослідження на визначення віку і типу зношення, після чого прогнавши каблучку через спектральний аналізатор,  їм вдалося вибудувати відновлену її 3Д модель.

Як з’ясувалося, напис на внутрішній стороні срібного виробу звучав як: “Уляні І. – любій старості від менедж. ДУТ 2000”.

Далі діло пішло набагато легше. “Менедж. ДУТ” це – очевидно факультет і університет, 2000 – рік випуску. Залишалося лише знайти серед випускників факультету менеджменту Державного Університету Телекомунікацій Уляну з прізвищем чи по батькові на “І”. Це вже було більш проблематично, в основному через банальну рідкісність електронного діловодства в 2000 році. Але, як вже відомо, для цих трьох немає майже нічого неможливого. Після кількох дзвінків, пари годин очікування на підготовку документів і поїздки за ними Римара, експерти “неймовірно” охоче розбирали вкриті незліченними шарами пилу особисті справи випускників. 

– Так, хто в нас далі? – риторично спитала Альбіна, беручи до рук наступну папку, – Іллєнко Уляна Віталіївна…

Все зійшлося, Уляна – є, “І” – є.

– Іллєнко Уляна Віталіївна! – одразу ж повторила експертка, але вже гучніше.

Стас швидко набрав запит до бази.

– Є! – тріумфально вигукнув він, – сьогодні подана в розшук, але зникла – десь 4 дні тому.

Через секунду профіль вже був на екрані.

– Жодних родичів, вже 10 років на вулиці… ідеальна жертва для таких покидьків, – співчутливо мовила Альбіна, – її точно ніхто не шукатиме…

– Гірше тільки те, що не так давно вона звернулася до благодійного фонду допомоги знедоленим, – трохи більше порившись у файлах додав Стас, – вона подала на відновлення документів і внесла чорновик резюме до фонду.

– Отримала шанс на нове, краще життя, тільки для того, щоб ці вбивці цей шанс у неї забрали, – вже радше обурено говорила вона.

– Але саме тому ми – тут, – відказав на це Шугаєв, – щоб усі вони заслужено опинились за ґратами.

Звіривши ще декілька документів між собою, експерти могли точно підтвердити, що особу встановлено.

Час поступово добігав восьмої вечора. Заповнивши електронний звіт, який всі троє експертів оголосили найкращим варіантом, вони пішли додому. В цілому, так було з більшістю в офісі, тож люмінесцентні лампи в кабінетах гасли одна за одною. Вперше за тиждень в приміщенні було темно і тихо. Ніч спокійно протікала над столицею, перемінюючи колір порожнього неба зі світлого на темний і назад. Прохолодний вітер шелестів листям дерев, колись висаджених вздовж тротуару…

 

Важкі офісні жалюзі ледь рухалися, піддаючись вітру з привідчиненого вікна. Крізь щілини до кімнати затікало світло. 

Оля розплющила очі, поволі прокидаючись від незвично довгого для неї сну. Скільки часу взагалі пройшло? Який сьогодні день? Вона знову не мала жодної інформації, та на цей раз її даний факт навіть не хвилював. Ясно було те, що зараз вона в медпункті ОСА, і це гарантувало їй остаточну безпеку.

Полежавши ще з хвилину, аби остаточно прийти до тями, жінка обережно підвелася на ліжку. Подібна застережливість була даремною: ні головного болю, ні запаморочення вона не відчула. Це наштовхувало на думку, що треба включатися назад до життя. Тим паче зараз, коли розслідування перейшло у фінальну фазу, вона найбільш потрібна своїм колегам. 

Нарешті вона зсунула з себе тонку лікарняну ковдру, мимоволі роздивляючись власні ноги. Гематоми все ще були близькі до чорного кольору.

“Ці ще мінімум місяць протримаються,” – подумала вона, легко проводячи по темним плямам, вперше за цей час бачачи власні руки.

На одній з них виднілися рівні ряди бинту, що, очевидно, закривали собою довгі рани від ножа. Це значило лиш, що про них хвилюватись не варто – всі необхідні процедури вже проведено.

В цілому, її стан був найкращим з можливих на даний момент. Жодних перешкод для роботи, поки що, не спостерігалось, отже залишатися в ліжку й надалі не було ніякого сенсу. 

Врешті-решт, вона підвела погляд, продивляючись кімнату навколо на наявність годинника.

“П’ята двадцять,” – оголосила вона собі, дивлячись на положення стрілок.

До початку робочого дня залишалося більш ніж достатньо часу для підготовки і приведення себе до ладу. Невідомо було тільки чи не доведеться замовляти змінний одяг доставкою, бо хто зна, чи залишала вона його в офісі колись. Але це, у порівнянні з усіма минулими подіями, здавалося настільки мізерним, що не викликало навіть роздратування.

У її пам’яті мимоволі сплив вчорашній день, принаймні все, що вона з нього пам’ятала. Як і в ті кляті чотири дні, зараз її оточила тиша. Але на цей раз ця тиша була спокійною, переривав її лише шелест вітру і, подекуди, віддалений гуркіт проїжджаючих машин. Нічого не викликало навіть думки про небезпеку. Так чи інакше, тепер це був звичайний літній ранок. 

“Вже все добре,” – подумала вона, блукаючи поглядом по всій кімнаті. 

Звичне обладнання наповнювало невелике приміщення, нічим не виділяючись від решти офісу. Та, все ж, її увага спинилась на стільці поряд зі столом. Нарешті, вона зрозуміла, що весь цей час була не одна. 

“Вітю…” – майже вслух подумала вона, намагаючись перебороти легку усмішку на своєму обличчі. 

Слідчий спав, склавши руки в голову на робочий стіл. Було очевидно, що він провів тут всю ніч, якщо, звісно, не більше.

Як би це наївно не прозвучало, але усвідомлювати, що хтось готовий пожертвувати власним відпочинком аби наглянути за нею, було приємно. Хоча її це, все ж, більше турбувало, ніж тішило: невідомо скільки ще ночей він провів тут до цього, адже ця цифра точно не дорівнює нулю. 

По кабінету вона пройшла якомога тихіше, стараючись не розбудити Віктора. Нехай хоч трохи відпочине. 

Двері зачинилися. Недовго думаючи, вона направилася до роздягальні. Навіть якщо змінного одягу там не виявиться, уніформа для виїзду там точно є. Якось цей день протягне, потім вдома розбереться. 

Пройшовши далі по коридору, відволікаючись лише на те, щоб забрати ключ від шафи зі свого кабінету, Косач дійшла до роздягальні. 

Там за час її відсутності, як не дивно, нічого не змінилося: дверцята на шафах не зламалися, рослина, що жила на полиці, не померла, дзеркало все ще висіло на стіні. На ньому її погляд і спинився. Мимохідь, вона глянула на власне відображення. Її серйозний вираз обличчя за цей час теж анітрохи не змінився. Змінилося лише те, як вона виглядає, очевидно, не в найкращу сторону. Але вона не те щоб була стурбована даним фактом. Нічого невиправного серед її змін не було. Навіть навпаки, більшість можна було вирішити за один прийом душу. Саме це вона неодмінно і зробить. Тільки, спершу, все ж візьме хоч якусь змінку.

Врешті вона відчинила дверцята шафи, за якими на неї чекав приємний сюрприз.

На полиці лежав свіже напрасований костюм, сорочка і чиста білизна. При чому складене все було так, як складає речі лише одна знайома їй людина. 

Ольга подумки подякувала своїй найкращій подрузі за те, що та подумала про неї і з’їздила за змінним одягом до її квартири. Ще й випрасувала його, хоч і не мала. 

Взявши з собою змінку, вона нарешті могла піти в душову. 

Через приблизно пів години і деякі складнощі з спробами не намочити перев’язану руку, вона вже сушила волосся феном. На диво, воно прекрасно піддавалося розчісуванню навіть після всього, що трапилося. 

Згодом її зачіска була готова. Сьогодні це був найпростіший хвіст.

Вже на виході вона ще раз спинилася перед дзеркалом. Тепер все як зазвичай, вибивалися лише туфлі, що були без звичних підборів і її, й досі, дещо втомлений вигляд. В цілому, непогано, навіть добре.

Закінчивши з цим, Косач могла спокійно повернутися до роботи. Добре було б розібратися в теперішній справі до того, як наступить восьма ранку і розслідування повернеться в активний розвиток. 

Але, спершу, вона має дещо зробити.

Швидко минувши коридор, вона прочинила двері до медпункту. Той, заради кого вона і повернулася, все так само спав за столом. 

Оля підійшла ближче, все ще з деяким сумнівом. Вона прекрасно розуміла, що зараз їй доведеться переконувати в чомусь другу за впертістю людину в цьому офісі. А з іншого боку, хто як не вона? Недарма першість в цій “шкалі” назавжди належить їй. Та і Оля все ще не полишала надії, що здоровий глузд все ж переможе цей незрозумілий героїзм.

– Вітю, – тихо звернулася вона, все ж легко постукуючи слідчого по плечу, – вставай.

Полежавши ще пару секунд, певно, прокидаючись, він врешті підняв голову зі столу, одразу ж мружачись від яскравого світла, що вже встигло заполонити кабінет. Звикаючи до Сонця він також поступово усвідомлював, що таки проспав тут всю ніч.

– Їдь додому і відпочинь, – переконавшись, що її почують, додала Косач незвично ніжним для неї тоном.

Віктор, навіть не задумуючись, похитав головою.

– Справу вже майже розкрито, – врешті відповів він дещо хриплим голосом, – який тут відпочинок?

Ольга лише кинула на нього розчарований погляд і зітхнула. І чому її це ані трохи не дивує.

– Пане підполковнику, – вже зі звичною серйозністю сказала вона, – якщо ви не зрозуміли, це – наказ.

Чоловік повільно повернувся до неї, певно, тільки зараз помічаючи пусте лікарняне ліжко поодаль сірого столу і тільки зараз, чорт забирай, розуміючи, що перед ним стоїть не хтось з його підлеглих. Як він взагалі це пропустив? 

Чим більше він роздивлявся навколишнє середовище, ти більше питань у нього виникало. Та всі вони здавалися максимально другорядними. Найголовнішим було те, що зараз в цій кімнаті стояла його Оля, жива, здорова і вже роздає накази. Після всього, що сталося за останній тиждень, це не могло не радувати. Та, навіть якщо відкинути все додаткове, він просто радий її бачити. 

За мить слідчий вже обіймав її, притискаючи настільки близько, наскільки це було можливим, ніби намагаючись запевнити себе в реальності цих подій, переконатися, що це не якийсь невдалий за часом своєї появи сон. 

У відповідь лиш відчуває вже теплі чужі руки у себе на спині. 

Ніколи в своєму житті він не дозволить нічому подібному повторитися, чого б йому це не коштувало, хоч, навіть, цим чимось буде саме його життя. Що б не трапилося, він більше ніколи її не відпустить…

– Я теж дуже рада тебе бачити, – порушила доволі довгу тишу Ольга, дещо відсторонюючись.

Тепер вона дивилася слідчому прямо в очі. І найпомітнішою в них була втома.

– Але, все таки, їдь додому, – знов повторила жінка, – я сама з усім розберуся.

Попри всі її очікування, на другий раз Віктор погодився. Без вмовлянь, ультиматумів чи компромісів, просто взяв і погодився. Показавши, де знаходяться файли до справи, чоловік і справді поїхав з офісу.

“Це було легко,” – подумала Косач, розкладаючи документи на столі, – “навіть занадто легко…”

Не дивлячись на, з першого погляду, лінійну ситуацію, її не полишало відчуття, що щось тут насправді не чисто. Все пройшло настільки добре, що воно просто не могло бути правдою. Пропрацювавши стільки часу з Шаблієм, вона, попри всі старання, не могла сама себе переконати, що він і справді просто так здасться без жодного слова, особливо, коли першою його відповіддю було заперечення.

Що ж, сенсу обмірковувати це, насправді, не було. Час все одно усе покаже. А зараз у неї була купа неопрацьованих результатів аналізів, фото з місця злочину і досьє підозрюваних та жертви. До того ж стрілки настінного годинника наближалися до шостої, отже на все про все у Ольги лишалося не більше трьох годин. Плановий оператив завжди о девʼятій ранку.

Витративши ще трохи часу на організацію власного робочого простору, Косач нарешті могла сконцентруватися на інформації перед нею. 

Потроху вона проходила по всім етапам розслідування: нічний дзвінок, ДТП, обшук квартири,  дослідження компаній, все було розписано до дрібниць, кожна деталь була підкреслена. Все було ретельно перевірене, аж занадто перевірене… Чим більше вона придивлялася до усіх позначок, тим менше це походило на просту уважність. 

І, здається, вона була права: оглянувши наступну частину доказів, картина нарешті склалася. До записки в агенції не було жодної вагомої зачіпки ні щодо її місцезнаходження, ні щодо особи її викрадачів, тож, скоріш за все, за помітками навіть найдрібніших подробиць, стояла розпачлива необхідність знайти хоч щось.

Мимоволі Косач дякувала всім обставинам, що вона змогла передати цю записку. Саме завдяки їй слідчій і вдалося вижити. До того ж, наслідки цього напису на папері посіяли паніку серед злодіїв. Їх ідеальний план розвалився на очах: втікаючи, вони лишили по собі купу речдоків. Тільки їх вистачить, щоб засадити одного з підозрюваних за ґрати. Єдине було погано: на його поплічника ОСА майже нічого не мали… поки що. Рано чи пізно машина, на якій вони приїхали, знайдеться, а з нею, імовірно, й докази.

Передивившись деякі аналізи і зробивши пару власних записів, з “освоєнням” матеріалів справи було покінчено. У поєднанні з її власною перспективою, Косач спокійно могла розписати повний склад правопорушення. 

Раптом в скляні двері постукали.

– Заходьте, – за напрацьованою звичкою відповіла вона, не відволікаючись від прочитання документів.

Коли двері зачинилися, Ольга все ж підвела погляд.

“Хто б сумнівався…” – подумала вона, з усіх сил намагаючись не виказувати власного розчарування.

Перед нею стояв ніхто інший, як Шаблій, тільки тепер в новому костюмі.

І, знаєте що? Сьогодні вона не мала жодного бажання з ним дискутувати. Бог з ним, якщо все ще хоче працювати – хай працює. Ще одна пара рук зайвою точно не буде. 

Важко видихнувши наостанок, Косач повернулася до свого колеги в очікуванні.

– Снідати будеш? – пролунало у відповідь.

Відмовлятись вона не стала…

 

Скоро до офісу почали сходитися співробітники. Приміщення наповнилося звичним робочим шумом. Годинник йшов далі.

Рівно о девʼятій всі вже сиділи в конференційній, очікуючи на початок обговорення. Не зважаючи на 4 дні безперервної роботи, настрій всього колективу був не гіршим, ніж після тижневої відпустки. Найважливішу частину своєї роботи вони виконали, все, що залишилося – дрібниці. Це лише питання часу, коли двоє підозрюваних опиняться за ґратами, але кожний із них був рішуче налаштований прискорити цей процес.

В кімнаті панувала тиша, не дивлячись на наближення дев’ятої години. Зазвичай, до цього моменту зав’язуються корені усих теорій. Сьогодні ж всі мовчки сиділи, певно все ще не до кінця вірячи власним очам. Весь минулий тиждень вмістив у себе стільки зневіри, що вона не полишала слідчих навіть постфактум. Скільки разів вони встигли подумки проголосити її мертвою… та зараз вона сиділа з ними за столом, збираючи в папку папери.

Врешті, та, кому ця увага була адресована, підвелася.

– Доброго ранку, дорогі колеги, – звернулася до них Косач, не приховуючи посмішки, – почну з того, що я рада вас усіх бачити і хочу подякувати вам за продуктивну, злагоджену роботу. Ви врятували мені життя.

Всі лиш уважно її слухали, нарешті маючи змогу трохи розслабитися. Все поволі поверталося до звичного ритму.

– Я вважаю, що це ще одна перемога для ОСА, як підрозділу, – продовжувала вона, змінюючи тон на більш серйозний, – але святкувати, поки що, зарано.

Це не було новиною ні для кого. Злодії все ще на свободі.

– Як ви всі вже знаєте, це – вона вказала на екран, – наші головні підозрювані. Їх теперішнє місцезнаходження нам невідомо, тому: Броменко – пробий все з цим повʼязане.

– Уже, – одразу ж відповів він, – сьогодні зранку машина Паська засвітилась на камерах на трасі до білоруського кордону.

Дотягнувшись до найближчого планшету, Бром вивів мапу з позначкою на один з екранів.

– Усі служби сповіщено, тож, вважайте, вони вже у нас, – трохи подумавши додав Андрій.

Вислухавши його, слідча ствердно кивнула.

– Прекрасно, тоді сфокусуємося на подальшому зборі доказів, – заявила вона, повертаючись, безпосередньо, до оперуповноважених.

Очевидно, це – непряме звернення, тож реакція була відповідною.

– Римар, – почала вже звичний розподіл ролей слідча, – ви з Владою поїдете в квартиру до Паська. Перерийте там все добряче.

У відповідь почулося коротке “є”, але і його було достатньо.

– Шугаєв, – продовжила вона, – ви з Шаблієм, відповідно, поїдете до Голомаша.

Це доручення теж було повністю зрозумілим. Лиш Стас промовив тихе “єс!” собі під носа. Провівши останні 4 дні в лабораторії, при чому майже не виходячи з неї, кращого завдання він і уявити не міг.

– Ордери на обшук надішлю трохи пізніше, – додала Косач, закінчуючи з оперативною частиною обов’язків, – до роботи.

Після недовгого обговорення деяких формальностей, перші збори після повернення всього на свої місця були оголошені завершеними. Кожен присутній поспішав приступити до виконання запланованого. 

 

Вже скоро всі розійшлися за власними дорученнями. Оперативники поспіхом спускалися сходами до парковки, паралельно думаючи звідки їм взяти другу машину. В лабораторії експерти і надалі моніторили інформацію по місцезнаходженню їхніх підозрюваних. 

Настало звичне затишшя, яке завжди передує кульмінації справи. І після неї вони всі підуть у відпустку на тиждень мінімум…

Час спливав, а ніяких новин і в згадці не було. 

– Куди ж вони так заїхали? – мимохідь запитав Бром, продовжуючи крутитись у кріслі зі сторони в сторону.

Після всієї їхньої старанної праці, експертам залишалося тільки чекати і будувати власні версії. Хоча, що тут будувати? Все було ясніше за кришталь: двоє підозрюваних хотіли заволодіти документами, які Андрієнко передав Косач, тож вони її викрали і спробували підставити все як ДТП з вини водія. Майже ідеальний план, тільки вони не врахували стовідсоткову можливість, що ОСА візьмуться за дане розслідування і навіть не тому, що вони – підрозділ, чия спеціалізація – заплутані справи, а тому, що вони – люди, що знають Ольгу Сергіївну найкраще. Через це, певно, подібне “прикриття” і провалилося. Саме до даного моменту все це призвело.

– Альбіно, ну скажи хоч що небудь, – протягнув Андрій, не почувши відповіді, – я в цій тиші скоро засну…

Дівчина повернула голову до нього, певно, трохи розчарована відсутністю тем для розмови у власних думках. За ці пару секунд її напарник встигнув позіхнути.

– То спи, якщо хочеш, – врешті сказала вона, – роботи, поки-що, все одно немає.

Хоч сам Броменко цього ніколи б не сказав, на його обличчі було написано: “слушна думка”. 

Хлопець повільно опустив голову на складені на столі руки. 

“Прямо як на літературі у восьмому класі…” – згадав він саме зараз, не дивлячись на минулу кількість подібних подій. Можливо, це була його інтуїція…

Як тільки Андрій почав провалюватися у такий омріяний ним сон, двері до лабораторії відчинилися. 

– Так, Андрію, не спи, – одразу ж скомандувала Косач.

І точно так, як і в своєму восьмому класі, моментально Бром піднявся з поверхні “парти”, ніби його той дерев’яний стіл вкусив. Втриматися йому довелося лише від панічного “я не сплю!”

– Наших підозрюваних арештували, скоро привезуть в ОСА, – переконавшись у тому, що всі слухають почала вона, – також привезуть машину, в якій вони були, тож перевірте її і, власне, все, що вони матимуть при собі.

Настрій експертів одразу ж змінився. Нарешті в них є новини, ще й настільки масштабні.

– І, будь ласка, постарайтеся зробити це максимально оперативно, – трохи подумавши наполягла Ольга, – чим швидше ми виведемо їх на чисту воду, тим швидше ми закриємо справу.

– Як щодо оперів? – спитав Бром.

– Вони вже їдуть назад, – відповіла Косач, – правда знайшли вони тільки сорочку того ж бренду, що і на пляшці, тож роботи незабагато.

Експерт лиш коротко кивнув.

Скоро арештанти прибули до офісу, за ними ж послідували й оперативники зі своєю однією сорочкою з квартири Голомаша. Лабораторія приступила до свого звичного робочого процесу. Спершу: взяти зразок, потім – підібрати і покрити його реагентами, на останок – помістити готову пробірку до центрифуги і чекати на результат. Як і очікувалося, сорочка була тією самою, якій належить волокно на місці злочину. Бром навіть знайшов затяжку від відірваної нитки на її рукаві.

Далі експерти, вже з допомогою Шугаєва, взялися за речі підозрюваних і машину. В результаті даного обшуку було виявлено: колекційний розкладний ніж, в механізмі якого залишилася кров жертви, два розбитих телефони, що містили повідомлення з плануванням злочину і частки пудри із латексних рукавичок.

В сумі з попередніми доказами, цього було більш ніж достатньо. Після коротких хвилин на остаточну підготовку, першого підозрюваного було проведено до кімнати допитів.

По іншу сторону дверей стояла Косач, все ще наводячи лад у папці з паперами.

Чи почувалась вона якось відмінно від звичного? Скоріше ні, аніж так. Хоча заперечувати деякий азарт врешті подивитися їм в очі не стала б. Іще одну справу успішно розкрито.

З цим Ольга штовхнула двері перед собою, заходячи до приміщення. Звук її кроків ехом відбивався від сірих стін. 

За столом сидів чоловік вже знайомої їй статури, здається, навіть у тому самому одязі, прикований до металевої труби на столі наручниками. Почувши сторонні звуки, він підвів раніше спрямований вниз погляд до їх джерела. В його очах проявилася ще більша безнадія. І дурному було зрозуміло, що тепер той точно не відкрутиться.

– Пасько Тимур Олександрович? – звернулася до нього слідча.

Піддопитний слабо кивнув, переводячи погляд на папку, яку тільки що поклали на стіл.

– Я рекомендую вам співпрацювати зі слідством, – попередила вона, помітивши загальний настрій підозрюваного.

– Я нічого не робив… – перебив він у відповідь, – це все Голомаш.

– Та невже?

На столі були розкладені результати численних аналізів і на кожному з них, так чи інакше, виднілося його прізвище.

– Почнемо з того, що на місці, де утримували заручницю знайшли латексну рукавицю і запальничку саме з вашими відбитками, також у вас було вилучено розкладний ніж, всередині корпусу якого залишилася кров жертви, – перераховувала докази слідча, вказуючи на відповідні папери.

Вона говорила зі звичним собі спокоєм, впевненістю навіть. Холодні факти й нічого зайвого – буденна практика в криміналістиці. Але чим довше вона говорила, тим сильніше піддопитний втискав кінці пальців у долоні, жалюгідно намагаючись втамувати власне дихання. І не дивно, що його кидало в холодний піт. Ще вчора ця жінка сиділа перед ним, безпорадно прив’язана до стільця, доки він випитував у неї інформацію тим самим ножем, що вона зараз же презентує. Абсолютно спокійно презентує. Здавалося б, ситуація, яку Пасько так вміло контролював, лиш за добу перевернулася на 180°. І та, кого він поставив нижче людини, зараз власними ж руками відправить його на зону. 

– До того ж, – все ще непохитно несла вирок Ольга, – я можу з упевненістю сказати, що жертва впізнала вас, як за статурою, так і за голосом.

Це професійне вміння повністю абстрагуватися лякало його найбільше. Слідча навіть не задумуючись говорила про заручницю, ніби це – відмінна від неї особа, без граму емоції, прямо показуючи – жодна з дій злочинця не зачепила її далі фізичних пошкоджень. 

– …добре, – тихо промовив він, не в силах більше слухати, – я все розкажу.

– Прекрасно, – відповіла Косач, розгортаючи блокнот.

Це значно полегшить її роботу.

– Про документи вам вже відомо? – наостанок перепитав він.

Слідча ствердно кивнула.

– Розумієте, – почав той, – я без п’яти хвилин банкрут. Ці документи – єдиний шанс зберегти хоч щось з компанії-

– Будь ласка, опустіть подібні сентименти. Ближче до суті, – перебила його слідча.

Здавалося, в цей момент її голос прозвучав ще холодніше, ніж до того. “Розумієте”… наскільки має забракнути совісті, аби просити розуміння в тієї, кого ви викрали і катували?

– … 

Він запнувся, перебудовуючи історію подумки.

– Коли “Gasmark” отримали права, ми одразу ж почали стежити за їх “головним”. Думали, що трохи залякаємо його, і документи будуть наші.

Очевидно, під “ми” чоловік мав на увазі себе з Голомашем, а під “головним” Андрієнка, хоча той був лише керівником безпеки, не більше.

– Але потім той чорт нас просік: документи збув вам, а сам кудись звалив. Ось і довелося вигадувати щось інше.

Чоловік все ще міцно стискав власні долоні, але говорив аж занадто неофіційно.

– В той день ми з Богданом слідкували за зустріччю, замовили хакера, щоб той зламав базу аби дізнатися інформацію про вас…

Кожне “ви” давалося йому через зусилля. Як взагалі варто говорити в даній ситуації?

– Після цього ми швидко розробили план. Я повинен був йти до квартири і, власне, зробити основну брудну роботу й забрати ключ від машини.

Косач мовчки робила помітки на аркушах перед собою. Дані показання будуть в нагоді, коли до допиту дійде черга другого підозрюваного.

– Богдан же залишався внизу, на парковці, і споював підставну водійку.

Чим далі, тим байдужіше чоловік говорив, певно, примиряючись з незворотнім.

– Після, ми поїхали трасою, там – підрізали машину, щоб вона звернула в той ліс і розбилася. Переконавшись в цьому – поїхали далі.

– Перед цим ви підпалили машину за допомогою бензину, бо від удару та не зайнялася, – перебила його слідча, уточнюючи.

Піддопитний заперечувати не став, лише зробив паузу, обмірковуючи свої наступні слова. 

– Коли приїхали ваші, ми планували спалити ту хату. Облили бензином, що залишався…

– Тільки у вашій запальничці закінчилося пальне, – додала Косач, – ви, в паніці, спочатку зняли рукавичку, аби переконатися, що це не вона заважає вам, але, помітивши, що поліцейські вже близько ви кинули все на землю і втекли.

Пасько нервово кивнув кілька разів підряд. В його очах заблищало щось нечитабельне.

– Але це все він! – викрикнув чоловік, – це все Голомаш придумав! Це його ідея з цими документами і викраденнями!

Ольга лише уважно слухала.

– Ви можете самі впевнитись! – все продовжував він, плекаючи якусь надію, – в машині є два телефони, на них – всі переписки! Ось вам прямий доказ, що це Голомаш ініціатор! Я просто хотів зберегти компанію! Я був не більше, ніж виконавцем!

Зробивши ще кілька записів, Косач стукнула папкою по столу, вирівнюючи папери всередині.

Піддопитний мимоволі відсапнувся від гучного звуку.

– Ким ви були вирішуватиме суд, але одне я вам гарантую, – врешті заговорила вона, навіть з деякою погрозою в тоні, – кримінальної відповідальності вам не уникнути.

По допитній пролунало виразне: “Конвойний!”

Наступної миті Паська вже виводили з кімнати.

“Один є, залишився ще один,” – подумала Косач, підводячись зі стільця.

Нічого нового з даного переказу вона не дізналася, але останні “зізнання” дали їй прекрасну точку тиску на наступного “клієнта”.

Не затримуючись в допитній надовго, вона вийшла за двері. 

Там на неї вже чекали. Віктор мовчки дивився на вже пусту кімнату через скло, задумавшись про щось. Певно, це був перший раз за останні дні, коли слідчий міг просто видихнути. Прохолода в приміщенні лише додавала до даного спокою. Ця картина здавалася настільки цінною, що її було прикро переривати… та робота є робота.

– Вітю, – тихо звернулася до нього слідча.

У відповідь він лиш спокійно повернувся до неї, хоч і не помітив, як та підійшла.

– Як думаєш, – продовжила вона, – у нас достатньо доказів на Голомаша?

Із прямих доказів у них лише свідчення його поплічника, з непрямих – сліди від коліс машини і ворсина з сорочки, що доводить тільки його присутність на місці злочину. Враховуючи усі обставини, не факт, що Пасько не намагався потягнути його за собою, тож і тут достовірність не стовідсоткова. Можливо варто витратити час на пошук додаткових доказів? Звісно ж, це все було далеко від критичного: пару годин, і експерти щось нариють на нього за 

камерами спостереження чи готівковим транзакціям, але Косач все одно ніяк не могла заспокоїти власні нерви з цього приводу. Все ж, утома не оминула і її чіткого мислення. Сама того не помічаючи, вона постукувала пальцями по столу перед собою. 

– Олю, – м’яко промовив він, кладучи свою долоню їй на плече, – цього більш ніж достатньо.

На її обличчі проступила слабка посмішка. Вона поклала свою долоню поверх його.

– Дякую…

Наступної миті слідча повернулася до типової для неї серйозності, одразу ж наказуючи привести сюди другого підозрюваного, після чого вийшла з кімнати, певно, щоб забрати якийсь з необхідних для продовження роботи документів.

Шаблій же залишився на місці, сідаючи на найближче крісло. Яким би пустим заспокоєнням не здавались його слова, насправді вони були прямим ствердженням. Звідки така впевненість? Все просто – весь час проведений в камері ОСА Голомаш нервово ходив зі сторони в сторону і вимагав, щоб співробітники відповіли на його запитання. Хоч і відповіддю кожного разу було мовчання, він все не припиняв свій галас. Коли ж йому таки дозволили одне запитання… він допитувався про пом’якшення вироку за умови його щиросердного зізнання.

Навіть якщо б в їх арсеналі не було свідчень Паська, Голомаш би розколовся після першого речдоку. Можливо навіть і без нього, посилаючись на його рівень стресу. З руками, які постійно тремтять, на допиті далеко не заїдеш.

Вже скоро ця впевненість передалася і Косач, яка одразу ж помітила психологічний стан свого піддопитного. Кожний її рух він супроводжував нервовим позиркуванням, зафіксувавши погляд лише після того, як слідча виклала на стіл роздруківки результатів аналізу. Але дивився він крізь них, ледве помічаючи, хіба що, власне прізвище та ім’я на усіх паперах.

– …чи можу я написати щиросердне?… – тремтячим голосом запитав він, не наважуючись відірватися від паперів на столі.

Ольга лиш звела брови доверху, всіма силами намагаючись зберегти власний професіоналізм, утримавшись від надмірно саркастичних коментарів.

– На ваш превеликий жаль, дане зізнання нічого нового слідству не розкаже, – з докором проголосила вона, – ваш напарник вас уже здав, нам лиш треба було впевнитись у правдивості його слів.

В кімнаті знову стало тихо. Голомаша ніби паралізувало. Чоловік поволі розумів, що якби він спокійно заперечував повноту власної причетності, а не одразу кинувся писати щиросердне, то міг би вийти майже сухим із цієї болотяної води.

Раптом, він стукнув рукою по столі.

– От, Тіма, от мерзота! – вигукнув той, судячи з усього перетравивши усю ситуацію, – я тобі і план придумав, і виконати допоміг, а ти мене з першої ж нагоди здав, псина ти брудна…

Хоча, якщо придивлятися, він лише пішов у заперечення, відчайдушно вишукуючи плюси у власному новонабутому становищі. На його обличчі була нервова всмішка.

– А знаєте, – з безрозсудною сміливістю звернувся він, – я навіть радий потрапити на зону.

У відповідь слідча дала йому лише байдужий погляд.

– Хоча б не доведеться чекати доки він звідти вийде, – продовжував Голомаш, – прямо там йому морду й наб’ю!

Знов нічого, окрім байдужості, та, певно, він і не чекав реакції.

– Ви закінчили? – холодно запитала Ольга, зібравши назад усе, що лежало на столі.

Чоловік просто кивнув, після чого слідча вийшла.

– …теж мені “друг”… – прошепотів він сам собі, опускаючи голову додолу. Вже скоро конвойний забрав з допитної і його…

“Справу розкрито.”

Чорт забирай, справу розкрито. Цей клятий тиждень нарешті закінчився. Всі в Особливій Слідчій Агенції могли спокійно видихнути.

Годинник добігав до сьомої вечора, знаменуючи кінець робочого дня. Необхідні звіти було заповнено й надіслано, злочинці відправлені до СІЗО, а акти, що залишилися, будуть оформлятися уже завтра.

Співробітники неквапно збирали речі, передчуваючи свій ранній прихід додому. Їх святкування вийшло доволі коротким, все ж всі вони працювали тут днями і ночами ледь не весь тиждень. Звісно ж, не малу роль відіграв і невеликий запас продуктів для подібного свята, оскільки ніхто до нього не готувався. Як не крути, їм точно було не до закупів увесь цей час. На щастя, тепер вже все позаду. ОСА вдалося розкрити чергову заплутану справу, навіть під тиском особистих почуттів. Завдяки їх праці вдалося врятувати життя ще однієї людини.

Поступово в офісі гасло світло, остаточно ставлячи крапку в даній історії.

Ольга з Віктором спускалися сходами перед будівлею. Вони знову вийшли звідти останніми, як і того дня, але атмосфера була вже зовсім іншою: нічого дивного не траплялося, ніхто вже не нервував, лише розмови про роботу, та і не про роботу теж. Це був один із тих простих моментів, який запам’ятовується назавжди. Подумати тільки, припустись він, чи хтось інший, помилки, і такої миті ніколи б не існувало. З іншого боку, одна помилка це і спричинила в першу чергу. Хоча, що вже перепроходити події в минулому часі? Відмінити помилки все одно неможливо… але ніхто не казав, що їх не можна виправити.

 

– Можливо заїдемо кудись? – запитав він, дивлячись на сідаюче Сонце.

Оля посміхнулася. Власне, відповідь не змусила на себе чекати:

– Я давно хотіла побувати в одному ресторані.