Фанфіки українською мовою

    Я в Іспанії. Досі не можу в це повірити, мабуть потрібно себе вщипнути, бо нереальність цього просто зашкалює.

    Я впала на своє ліжко і дивлячись на стелю згадувала, що було всього лише два роки тому. В цей день два роки тому я мало не вийшла заміж. Всього за два роки моє життя розвернулось на 180 градусів, і якщо б мені сказали, що зараз я буду там де я є, я б сказала, що він божевільний.

    Конрада я не бачила з того моменту, як він поїхав з весілля. Чула від мами, що він досі у Стенфорді і влаштувався на свою першу роботу асистентом лікаря. Хоча й цю інформацію я почула випадково, коли мама спілкувалась телефоном зі Стівеном. Зі мною вона більше не обговорює сім’ю Фішерів, особливо після того, як я зіпсувала будь-які відносини з кожним із них.

    З Джеремаєю ми також попрощались у день нашого весілля, яке так і не відбулось. Хоч ми і навчались в одному коледжі, проте ми не бачились. Лише чула від наших знайомих краєм вуха новини про нього. Перші кілька місяців він відвідував всі вечірки, які тільки можна було знайти і ходили цілі легенди про його «романи», якщо можна так сказати. Згодом у нього з’явилась постійна дівчина, і як мені відомо вони навіть разом провели минуле літо у Казінс.

    Я ж навпаки, кілька місяців ходила тільки на лекції. Всю решту часу я проводила в риданнях у своїй кімнаті. Моє життя було зламане, як мені тоді здавалось. В один момент я втратила і кохання, і друзів. Залишились лише мої подруги Тейлор та Аніка. Хоча навіть тоді я була вдячна Аніці, яка відбивалась від Тейлор замість мене кожен раз, як та пропонувала потусити і не киснути. Мені потрібен був час, щоб попрощатись зі своїми примарними мріями та наздогнати реальність.

    Вперше я відчула, що досі жива на зимових канікулах, коли приїхала додому. Мама познайомила мене і Стівена зі своїм другом-хлопцем Вільямом. Це був гарний чоловік за сорок, з гарно вкладеним каштановим волоссям, сірими очима, що проглядались через тонкі металеві окуляри та стрункою поставою. Було не дивно, що він був редактором маминих книг і давно був нею захоплений. Ми зі Стівеном були раді, що мама нарешті почала відходити від трауру за Сюзанною та дивитись не лише в екран ноутбука.

    Стівен приїхав сам на канікули, як потім мені зізнався, не хотів привозити свою дівчину і світити своїм щастям переді мною, і я була вдячна, що не опинилась п’ятим колесом в кругу закоханих пар. Мабуть так і має бути, коли ви дорослі, брат стає вашою опорою та підтримкою, як і я намагалась бути для нього. Дитячі образи тепер сприймались, як жарти, а ділити вже не було чого. Тому я почала забувати, наскільки жахливе моє життя і відчувала радість. Радість, що мама щаслива, що Стівен закоханий.

    На другий день після Різдва ми зі Стівеном поїхали до тата. Він також був не один. Мабуть у всіх було кохання, крім мене. Хоча цього разу ми були не проти його нової дівчини, чи правильніше сказати жінки. Віола була всього на кілька років молодше за тата, професором з літератури у місцевому коледжі. Я була здивована, коли за вечерею помітила, що тато буквально не може відірвати погляду від неї, а вона, як маленька соромиться його надмірної уваги. Спостерігаючи за ними мені спало на думку, що інколи кохання не варто шукати, воно саме тебе знайде, у правильний час.

    Тому після зимових канікул я була сповнена надії, коли повернулась до навчання, і вже не зачинялась у кімнаті гуртожитку. Я знову повернулась до того, що мені подобалось, до спорту. Зранку почала бігати і повернулась до тренувань з волейболу. Хоч мені не світило місце в команді, проте займатись у секції можна було.

    На весняні канікули я також була вдома, саме тоді я підслухала розмову мами зі Стівеном. Він повідомляв, що не зможе приїхати, бо працював. Мама ж у свою чергу повідомляла новини про наших знайомих, серед яких і був Конрад. Лише коротка згадка про нього з її вуст вжалила мене у саме серце. Мабуть, я ніколи не зможу забути його. Проте я намагалась мінімізувати його вплив на себе, хоч це давалось не легко. Особливо коли мозок підкидував спогади про нього, або несподівано його образ зринав у моїй уяві.

    Влітку я працювала. Це було перше літо в моєму житті, коли я не побувала у Казінс. Я працювала аніматором для дітей на Гаваях. Я вибрала саме цю роботу, щоб плавати в океані, бо я не уявляла собі літо без нього. За ці кілька місяців я відчула, що готова. Готова нарешті жити далі.

    Повернувшись вже двадцятирічною, смаглявою від сонця, підтягнутою від солоної води на навчання, вже в перший вечір я мала кілька запрошень на побачення. Хоч останній рік я навіть не уявляла себе у відносинах, тепер я була готова спробувати жити далі. Тому кілька разів я приймала запрошення та проводила відносно непогані вечори з дуже гарними хлопцями, проте нічого не складалось далі першого чи другого побачення.

    Десь через кілька тижнів після початку навчання я побачила Джеремаю по дорозі до кампусу, він тримав дівчину за руку, вони з чогось сміялись. Я завмерла від побаченого, оцінюючи вигляд Джеремаї. Він був таким, як я його пам’ятала, проте трохи іншим, щасливішим. Я уповільнила ходу, не хотіла, щоб він звернув на мене увагу. І вони загубились у натовпі.

    На Різдво я поїхала додому і мама приголомшила новиною, що вона виходить заміж. Всі зимові канікули я з мамою обирала її весільну сукню, планували де і як воно відбудеться. Завдяки весільним приготуванням ми з нею стали ближчими ніж були коли-небудь. Я відкрила в ній чуйну та емоційну жінку, яку вона приховувала роками, і я була вдячна Вільяму, що саме він зробив її врешті щасливою.

     

    0 Коментарів