Піца для вбивці

Скутий у брилі льоду, чоловік стиснув зуби, і крізь нестерпний біль спробував дістати бластер. Все дарма. Від підборіддя до самих п’ят його пробирав жахливий холод.

Він побачив рогатий шолом: верхівку убору прикрашав гострий шип, тоді як з широких прорізів на ньому виблискували яскраво-червоні зіниці. Зеленошкіра не зводила з нього очей, розглядаючи в’язня з голови до ніг.

Хто вона?

Чаклунка-ельдар, не інакше. Але ця шкіра, ці риси обличчя…

Мутант? Виродження Хаосу? Ксенос Тау?

— Спочатку розбив мою чашку, — роздратовано промовила вона. — А тепер, виявляється, раздеребанів пів-ангара…

— Що?

— Що чув! Щоб ти знав, то була моя улюблена. З чого мені тепер пити каву? Які твої виправдання? — вона вичікуючи схрестила руки. — Відповідай!

Побачивши розгублений вираз Ліроя, жінка обсмикнула голову.

— Зрозуміло. Дегенерат… Гаразд, побачимо, що ти накоїв. Бот 33! Запис із камер спостереження!

Обгорнувшись на східці, ельдарка звісила ногу на ногу, ліниво подивилася кудись угору. Лірой почув перешкоди увімкненої голограми — тільки зараз, розглядаючи зелені ноги, він помітив, що жінка була взута у прості спортивні кеди.

Вона широко розплющила очі.

Брови повільно піднялися, а куточки її губ нервово тремтіли, змінюючись то усмішкою, то подивом. Лірой був готовий присягнутися, що в якийсь момент вона перестала дихати.

Насправді, зараз він чув тільки тремтіння щелепи. Нарешті ельдарка звірила чоловіка похмурим поглядом.

— Це… це було… — підвівшись, вона дістала бластер із його задубілих пальців. — Тобто, ВАУ! Ти серйозно думав вбити мене цією лазерною указкою?

Лірою зухвало глянув їй у вічі.

— Можливо, — стукаючи зубами, відповів він. — Для ан-ангара вистачило…

— Я тебе благаю, в мене ТОСТЕР потужніший від твого ліхтарика, — батарейка бластера полетіла в лаву. — Хах, ну ти даєш! Невже люди настільки зневірилися, що висилають за мною таких йолопів? Подумай лишень, уже п’ятий за цей місяць.

— Чого? Я взагалі не розумію, про що ти. Я бо-бортмехан-нік…

— Звичайно, вигаднику, — вона допитливо дивилася йому в очі, швидко глянувши на нашивки. — Думаєш, я повірю, що ти з тих нудних дятлів з однією звивиною? Знаєш, ті самі, які мруть пачками та кричать “УРА, ЗА ІМПЕРАТОРА”, чи що? Мені вас навіть трохи шкода. Не знаю що кумедніше: вмирати за якийсь безіменний труп чи…

— Замовкни, відьма! Де інші бранці? Що ти з ними зробила?!

— З’їла.

На безносому обличчі чаклунки виступив голодний погляд. Лірой мимоволі відвів очі, намагаючись уникнути цієї демонічної, садистської посмішки, яка повільно вгризалася в його душу:

— З’їла живцем. Різала одного за одним по шматочку і… Ням! — клацнувши зубами, вона зареготала. — А як вони благали про помилування — заслухатись можна.

— Н-ні…

— У-у-у, що сталося, солдатику? Тепер не такий відважний?

Лірой мовчав. Солодко потягнувшись, зеленошкіра пройшла за спину чоловіка. Нова хвиля болю тонкою голкою пронизала потилицю: кіготь рукавички, наче бритва, повільно ковзнув на його скальпі.

— Ох, Лірою мій герою, що ж зробити з тобою~? — зловісно співала вона. — Ла-ді-да, ла-ді-да… Хм-хм. Вигадала. Бот 33, віднеси цього пустуна до тортурної.

Вона схилилася до чоловіка, стиснувши його бліді щоки.

— Обіцяю, нам буде весело. Заодно познайомимося ближче, — сказавши це, ельдарка пригладила його обгорілу маківку. — До речі, дякую за виставу… І за квіти теж.

Крижані кайдани повільно піднялися над підлогою, і, ширячи в повітрі, дрон забрав бранця із зали.

Нескінченний коридор тягнувся все далі й далі, звивався в пульсуючій темряві, зрідка перериваючись похмурими приміщеннями — там, немов у вулику, тяглися інші платформи, що спліталися в хитру павутину.

Збившись на десятому перехресті, він залишив усі спроби запам’ятати дорогу. Лірой уявляв, що на нього чекає. З зрозумілих причин, навчальні архіви не були багаті на подробиці, проте про долю полонених ельдарів знав кожен. Усіх знайдених мучеників, чи то освіжених, скалічених жертв з ампутаціями, чи носіїв монструозних пристроїв із лез та шестерень, поєднувало одне — повне божевілля. Новобранці переказували один одному страшні байки, нібито від свідків, що вижили, тоді як офіцери і ветерани частіше відмовчувалися, і лише зрідка жартували: “Після ельдарських концтаборів і Інквізиція не страшна”. Хтось сміявся, хтось задумливо хитав головою, але всі чудово розуміли — одного разу потрапивши в полон до вухатих, живим вже не повернутись.

Спочатку Лірой спробував відкусити собі язика. На другій спробі шию скрутила дика судома, з чого інженер глухо завив. На його очі виступили сльози.

Краще б він помер при аварії. Він міг згоріти під час атаки або обвалу, він міг плюнути в обличчя відьмі, роздратувати її, змусити порвати на шматки, але тепер…

Він приречений.

І все ж таки, десь глибоко в його грудях ще тепліло дивне почуття. Лірой не знав, що це було. Тваринний страх? Розпач? Страх провини перед Імператором? Хіба не з цим почуттям мільйони людей вмирають від віроломних та кровожерливих ксеносів? Що він, бортмеханік десятої роти, міг поставити проти цієї мерзенної бестії?

Лірою цього не знав. І всеж…

Глиба льоду розкололася. Після різкого падіння біль у нозі почав пульсувати з новою силою. Лірой безпорадно відповз від бота-послужника, намагаючись зрозуміти, куди його занесло цього разу. Онімілими пальцями він відчув ледь відчутну теплоту від підлоги. У сутінках розрізнялися силуети столів.

Бот знову наблизився до в’язня і вчепився клешнями йому у ногу. Через секунду над ступнею Ліроя виник ланцюг, який кріпився до ніжки столу. Видавши пікаючий звук, дрон зник у темряві.

Він не хотів вірити у те, що відбувається. Лірой здригнувся ногою, ніби намагаючись прогнати отруйну змію: темні кайдани задзвеніли, міцно утримуючи його кінцівку.

— Лірооой! — протяжно вилунав радісний голос.

— Знову він…

— Лірою, здоров будь! — з темряви вийшов рудоволосий коротун у капелюсі. — А я тебе всюди шукав. Ти що, поранений? Що трапилося?

— Не наближайся, демоне! Присягаюсь Імператором, ще крок…

— О-о-у, — Капелюшник пройшов очима по кайданах. — Ти зустрів Домінаторку?

— Так, — кивнув солдат. — І мало не помер. Тепер вона мене катуватиме… І це все через тебе!

—Що? Та нііі, ти напевно, її неправильно зрозумів. Подивись, це ж не катувальня, а закусочна. Спільний час у кімнаті для тортур — надзвичайно інтимний процес, і проходить тільки при взаємній довірі партнерів. Я про це знаю!

Тяжко дихаючи, Лірой глянув на стіни кімнати. Разом із гаками під стелею висіли ополоники, ножі та довгі рукояті, на кінцях яких кріпилися пили-лопати. Біля широких столів були довгі нерухомі лавки, до однієї з яких була прикута його нога.

— І-і-і-і…? — Капелюшник підпер обличчя рукою. — Як все пройшло? Вона взяла кошик? Їй сподобалися квіти?

— Що ти таке? — людина здивовано скривила обличчя. – Чому ти мене переслідуєш?

— Ми ж друзі, пам’ятаєш? — він торкнувся краю капелюха. — Мені просто захотілося допомогти, та звести тебе з Ді.

– Стоп. Ти… Ти вважаєш, що вона мені подобається?

— Ну так. Пам’ятаєш, як я пропонував тобі втекти, але ти продовжував поратися над своїм “сюрпризом”? Я бачив, як ти жадав привернути її увагу, і вирішив по-дружньому підставити плече. Це було нелегко, але, хей, у тебе вийшло!

Вставши на ноги, кульгаючи, інженер підійшов до столу. Сів. Обхопив руками голову.

— Але ще рано радіти, найцікавіше попереду! — Капелюшник підбадьорливо махнув кулаком. — Ти головне пам’ятай — ніколи не здавайся. Успіхів!

— Лірою! — голос ельдарки прокинув його від мандражу. — Трун твою мідь… Людина! Швидше кажи, що ти їстимеш? Тільки не кажи “енчілада”, я ненавиджу мексиканську кухню.

Піднявши голову, чоловік побачив гостровуху інопланетянку, що тримала в руках щось схоже на рацію.

— Досить сидіти як контужений і відповідай — піца чи паста?

— Піца, — він розвів руками.

— Чарівненько. Нікуди не йди, я зараз!

Відставивши шолом убік, ельдарка сіла за стіл. Навпроти неї, відсвічуючи голими грудьми, сидів чоловік у дирявій куртці. Схоже, така обстанова не бентежила нікого з них. У кімнаті лунав тихий дзвін ланцюга, а в повітрі лунав запах паленої тканини.

І крові.

— Ну, розповідай, Лірой Дженкінс… Хто тебе прислав? Дай вгадаю — Вівікар? Чи Неверсир? Що про мене говорять?

Лірою насупив брови. Понівечені назви звучали дуже знайомо — Віндікар та Еверсор були одні з найвідоміших і найшанованіших храмів Імперіума, які займалися спецпідготовкою вбивць проти ворогів людства.

Не подаючи виду, чоловік напружив пам’ять, згадуючи останній звіт від сусідніх патрулів.

— Вони налякані, — інженер знизав плечима. — Розгублені. У доповідях писали, що тут безвісти зникають цивілізації та цілі системи. Були припущення, що десь відчинилися ворота Варпа, або влаштувалися тираніди чи некрони. А чим саме ти займаєшся?

— Усілякою дрібницею — вона картинно глянула на кігті. — Наганяю жах, захоплюю народи, стираю будь-які прояви життя. Знищую планети на дозвіллі.

— І все це — сама?

— Ага, — кивнула войовниця. – Дуже зручно. Мені ніхто не указ, і я займаюся тим, що люблю.

— Естермінантусом.

— Чого?

— Я, себто, ти…

— Так, слухай мене уважно, — вона стукнула кулаком об стіл. — Перестань жувати соплі, і говори виразно, тому що я твоїх безглуздих слів не розумію. І запам’ятай: відтепер я для тебе — Лорд Домінатор. Зрозумів?

— Так, лорде… — він чемно кивнув. — Лорд Домінатор, зрозумів.

— Гарний хлопчик, — її тон пом’якшав. — Тепер кажи.

— Чому ви це робите? Навіщо знищуєте планети?

— Елементарно, заради фану! — Вигукнула Домінатор. — Чому це так важко зрозуміти? Хтось має надію — я її знищую, якщо ти боїшся за своє життя, я її обірву. Напевно… Мабуть, такий мій дар.

До кімнати беззвучно влетів бот, виставивши на стіл велику квадратну коробку. Всередині, на величезній сирній канві, рівномірно лежали шматочки ананаса та білого м’яса.

Лірой задумливо глянув на гарячий трикутник. Хоча від жахливого болю і вантажу думок, в нього геть зник апетит, здоровий глузд, разом із чарівним запахом курки підштовхували відновити сили за довгі дні голоду.

Смак піци був просто приголомшливий.

— М-мх! Ти чак і не казав, — вона підхопила язиком в’язку стрічку сиру. — Як ти пережив аварію?

— Я був у їдальні, — сказав Лірой, окинувши поглядом чорні стіни. — Як тут, тільки менше й тісніше. Коли оголосили евакуацію, я був у морозильнику. Усі побігли до капсул, а потім… Останнє, що я бачив — як все вибухнуло і винесло у відкритий космос.

— Хахаха! Так вам і треба, мавпам. А ти, виявляється, той ще відморозок, га? — войовниця засміялася. — Дійшло, так?

З грудей жінки вирвався маніакальний смішок. Не дочекавшись бажаної реакції, ельдарка махнула рукою і схопила новий шматок піци.

— Лорд Домінатор? Можна запитати?

Метнувши зубочистку в коробку, жінка подивилася на Ліроя.

— Запитуй, — вона вдоволено посміхнулася.

— Ви казали, що я “п’ятий”. Що трапилося з іншими чотирма ассасинами?

— Одного пристрелила стража, решту я вбила особисто, — вона вигнула спину, зімкнувши руки над головою. — Ех! Ось не вмієте ви тренувати вбивць: то вони мовчать, як барани, то поводяться як прибиті дикуни. І усі ну просто неймовірно страшенно нуууудніі. Та тепер це байдуже… Над тобою я попрацюю, як слід.

Надягши рогатий шолом, зеленошкіра стала з-за столу.

— Бот 33! Віднеси людину в карцер. І приберіть, хтось, підлогу, тут усе кров’ю залито!