Будинок з привидом

Нерішучій стукіт у двері. Август відкрив одне око. Хто б це міг відволікати його від медитації?

Частково, йому хотілося не відповідати, зробивши вигляд що в кімнаті гостинного двору нікого нема. Але приказку “Стучіть та вам відкриють” вигадали не просто так, тому Август смиренно встав з пози лотоса та відкрив двері.

Перед ним стояла жінка. Явно збентежена.

— Вітаю. Чим я можу допомогти? — поцікавився він.

— В-вітаю. Ви той самий монах про якого всі говорять?

— Можна сказати й так.

Через острижену голову та чемність Августа часто плутали з монахом або жрецем якогось з божеств. Він вже втомився поправляти інших, хоча в цілому не бачив нічого поганого за цим.

— Нам потрібна ваша допомога. Будь ласка, можна пройти?

Август посміхнувся та жестом запросив жінку до кімнати. Від запропонованого чаю та відмовилась та одразу перейшла до діла.

— Ви розумієте, в нашому будинку живе привид. Він блукає ночами та намагається нас вбити! Я вже не знаю що робити, я боюся за чоловіка та дітей, я…

— Спокійно, спокійно, зараз вам він не зашкодить. Як він з’явився?

— Все було спокійно, доки хтось з дітей не розбив стару вазу у підвали. Я намагалася дізнатися хто, але діти не зізнавалися.

— Розумію. Що привид намагався зробити?

— Іноді він підкладає бите скло у їжу, іноді ставить на проході чи стільцях іржаві цвяхи. Одного разу він ледве не підпалив усю будівлю, це просто якийсь жах, ви маєте допомогти…

— І я допоможу. — спокійно перервав її Август. — Я не мисливець на демонів, і навіть не монах, за якого мене часто приймають. Але дещо в магічному мистецтві я тямлю, тому з радістю простягну руку помочі тому кому це потрібно.

— Дякую, дуже дякую! Що ви збираєтесь робити?

— Те саме що і в будь-якій конфліктній ситуації. Я спробую поговорити.

Наступного дня Август стояв перед будинком з привидом. Зовнішній огляд не приніс багато інформації, тому він зайшов всередину. Внутрішнє оздоблення встигло вкритися пилом. З-під закритих шторами вікон ледве-ледве пробивалося ранкове світло.

Август з руками за спиною трохи пройшовся по гостьовій кімнаті, роздивляючись простецькі прикраси. Здебільшого ручної роботи. На перший погляд нічого не виділялося. Але тільки на перший погляд.

Зі стола в сусідній кімнаті впало щось металеве. Як Август з’ясував, це був ніж.

— Чи сприймати мені це як натяк? — спокійно поцікавився він у порожньої кімнати.

У відповідь лише тиша.

— Якщо ти не проти, я подивлюся на підвал.

Декілька хвилин пошуків пішло на знаходження люка в полу. Август придивився в темряву, після чого без вагань спустився вниз. Майже нічого не видно.

— Люменос. — прошепотів він та виставив руку уперед.

Магічний символ на долоні засвітився м’яким синім світлом. Август спеціально зробив так щоб промені не були надто яскравими. Привиди не люблять світло.

Підвал завалений хламом та старими меблями, тут вже шар пилу був значно більшим. Август пройшов пару кроків і впевнився у словах жінки. На підлозі лежали уламки розписаного глека. Придивившись краще, він навіть розгледів невелику купку попелу.

— Навіть не надали решткам належної пошани. — сумно похитав він головою.

І саме в цю мить, його боковий зір помітив що наближається щось небезпечне. Різкий ухил уперед. Звук прорубання метала кріз дерево. Август подивився – це була стара виделка, яка впилася у балку підвала ніби то метнули ножа.

— Я тобі не ворог. — спокійно промовив Август.

У відповідь полетіло ще декілька столових приладів з того ж комплекту. Август ухилився відскоком у бік. Наступна атака пройшла сзаду. Він ледве встиг зреагувати на шурхіт молотка, який привид підіймав телекінезом.

— Я тут щоб допомогти.

Август встав навпроти стіни, щоб унеможливити подальші спроби ударити в спину. Нові предмети підіймалися в повітря та летіли до цілі – тільки щоб бути відбитими впевненими руками Августа.

— Дай мені шанс, та все стане краще.

— Дати шанс?! Я вже досить давала шансів!

Схоже, ці слова зачіпили привида. Принаймні, тепер вона стала видима. Перед Августом постала дівчина, років 20, у традицінній похоронній білій сукні і з очима от-от готовими розплакатися. Звісно, плакати привиди не могли, але сам вираз обличчя та голос напряму говорили про те що якби носій був живим, то зараз би ридма ридав.

— Якщо тобі стане легше, бий. — Август розвів руки у сторони.

Привид взяла у руки ніж та несамовито кинулася на Августа. Удар. Ще удар. Та іще. Кожен наступний робив новий поріз на його робі, але в той самий час ставав слабкішим та слабкішим. Останній “удар” став колючим у груди. Август на мить посміхнувся та вийняв з рук привида тупий ніж для масла. Привид схилив голову, видаючи з себе лише стогни та схлипування.

— Ну, ну, тихіше. Як тебе звуть? — Август легенько доторкнувся до руки привида тильною стороною долоні.

— …Фіенна.

— Давай присядимо, Фіенна.

Август повільно сів у позу лотоса на підлогу. Привид сів на коліна поряд. Голова все ще була схилиною, довге волосся закривало обличчя.

— Розкажи мені, що ти відчуваєш.

— Я не знаю… Злість, ненависть. Якесь відчуття в серці що постійно колить. Я не можу з цим впоратись!

— Приборкати відчуття буває непросто. Але я допоможу.

Август простягнув руку назад та дістав з-за поясу сопілку. Він приклав її к губам та потекла музика. Плавна, заспокійлива. Світло що йшло з символу на долоні ніби текло та переливалося слідом. Поступово, схлипування стихли. Втім, привид все ще дивився у підлогу.

Август зіграв фінальний акорд та опустив сопілку.

— Це найменьше що я можу зробити.

Привид не відповів.

— Послухай, Фіенно. Смерть не прийняла тебе, й це може здатися жорстко. Несправедливо. Але віднайти останній спокій все ще можливо. Головне, ти цього хочеш?

Привид кивнула головою.

— Тоді нам потрібно дізнатися що тебе тримає у цьому світі. Скажи, що ти пам’ятаєш з життя?

Деякий час тривало мовчання. Август терпляче чекав.

— Я пам’ятаю… Батьків, однокласників, хлопців та дівчат які постійно сміялися… З мене. Вони завжди сміялися з мене! Не було жодного дня коли б ці покидьки не намагалися мене принизити! Не пробачу, не пробачу, не пробачу!

— Поки що цього й не потрібно. Скажи, був в твоєму житті хтось достатньо могутній щоб накласти прокляття на тебе?

— Що? Ні… Ні, я була звичайною дівчиною. Не пам’ятаю нічого такого.

— Отже тебе тримають в цьому світі незавершені справи.

— Що ж мені робити? — відчайдушно простогнала Фіенна.

— Я не знаю.

Август одразу зрозумів що це був не найкращій вибір слів, але було вже пізно.

— Тоді що ти тут робиш взагалі? Ти думаєш я дурна? Скільки тобі заплатили щоб вигнати “проблемного привида”, а? Ти нічим не кращій за інших!

Фіенна схопила перший підгорнувшийся під руку предмет, яким виявивилася мідна підставка для свічки. Дівчина з розмаху вдарила Августа по вилиці. Той не похитнувся та тільки дивився на привида серйозними очима. Саме через цю реакцію Фіенна не стала бити ще раз, лише занесла руку.

— Ти прийшов сюди, заявляючи що хочеш допомогти! Але ти такий самий покидьок! Ти хочеш не допомогти! Лише підвищіти собі самооцінку! Хіба ти готовий принести щось в жертву заради допомоги?! Готовий нести відповідальність за іншого?!

— Так.

Другий удар зупинився на половині шляху. Фіенна дивилася у все ще спокійні очі Августа, гнівливо, але на цей раз… З променем надії.

— Ходімо зі мною. Я не надто розбираюся у чарах, але багато мандрую. Ми знайдемо того хто зможе тобі допомогти. Якщо ти погодишся, я візьму повну відповідальність за будь-які твої вчинки. І простежу за тим щоб з тобою не трапилось нічого поганого в дорозі.

Підставка для свічки впала на підлогу. Привид відлетіла від Августа на декілька метрів, дивлячись кудись у бік.

— Я не можу. Як я не намагалася, я не можу далеко відлетіти від цього місця.

— Скоріш за все це означає що твоя душа прив’язана до тіла.

Август підійшов до розбитого глека. Він відв’язав з поясу маленький плотний мішечок. В ньому лежали два нещасних мідяка. Він виклав їх на полицю з якої впав глек.

— Можеш вважати це підношенням.

Після, з усією можливою обережністю, Август засипав попел у мішечок.

— Як далеко тобі раніше вдавалося відлетіти?

— Трохи далі дверей будинка.

— Ходімо перевіримо як зараз.

Вони вийшли з будинку. Привид всіляко намагалася закритися руками від променів Сонця, але це нічого не давало. Втім, припущення виявилось вірним. Вони змогли вийти далеко за двері будинка. Вперше з момента смерті Фіенна відчула хоч якесь полегшення.

— Тепер, вибір за тобою. Довіришся мені?

Август спокійно подивився на привида що ховалася в тіні одного з будинків. Вона все ще не дивилася на нього.

— Так… — невпевнено сказала Фіенна. — Я буду подорожувати з тобою.

— Вітаю, Август, так? То що, які новини? — спитав чоловік тієї жінки що просила про допомогу.

Уся сім’я зібралася за столом. Діти безтурботно гралися поряд, в той час як батьки з надією дивилися на Августа.

— В домі більше нікого немає. Можете жити там спокійно.

— Дакую, щиро дякую вам за допомогу! — сплеснула руками жінка.

— Ось, візьміть це.

Чоловік дістав з мішечка декілька срібних монет та простягнув Августу. Той не повертав голови, але прекрасно знав хто з тіні дивиться за тим що відбувається.

— Дякую, але я не візьму. Я робив це не заради грошей. Якщо хочете допомогти, наповніть мою флягу та дайте в дорогу краюху хліба.

Незабаром, Август вже йшов по пильній сільській дорозі. В руках дорожній шест, на кінці якого висить джутова торба з припасами. Сім’я щедро снарядила Августа у шлях, тому торба була по-приємному важка.

Поряд летить Фіенна. Хоч вона повністю невидима, від сторонніх очей подалі, Август відчував її присутність.

— Вибач… Що порізала й вдарила. — вирішила заговорити вона.

— Все в порядку. Ти була не в собі, таке трапляється.

Фіенна винувато подивилася на одежні шви, які він встиг накласти у заїжджому дворі.

— Я досі не знаю як тебе звати.

— Зви мене Август.

— Чим ти займаєшся? Окрім як звільняєш дома від привидів? — Фіенна легенько посміхнулась.

— Я мандрую. Майже усе усвідомлене життя.

— То ти Август Мандрівник?

— Август Мандрівник. Так, звучить.

— Приємно познайомитись! — Фіенна вилетіла вперед Августа, на декілька секунд ставши видимою, та зробила реверанс. Август вічливо кивнув головою. — До речі, куди ми йдемо?

— У велике місто, там буде значно легше найти когось тямущого. Найближче це Темнокамінь.

— Тоді, до Темнокаменя!

— До Темнокаменя.