Частина 1

   Останній тиждень погода залишала бажати кращого. Кожного вечора на тихе селище маглів обрушувався проливний дощ, густий туман підступним звіром розповзався по всій території лісу, і з настанням сутінок все ближче білосніжне покривало підступало до маєтку Вілксів, що придавало будинку загадкового та містичного вигляду. Ейлін набридло спостерігати за негодою, і відвернувшись від вікна, підійшла до столу.

   На превеликий жаль літо добігало кінця, і майже весь вільний час вона провела в стінах будинку. Після необдуманого і швидко прийнятого рішення проникнути в Міністерство Магії з друзями, аби допомогти Сіріусу Блеку, дівчина хотіла якнайкраще підготуватися до незапланованих поєдинків і покращити навички бойового мистецтва. Під час невдалого дуелі з одним зі Смертежерів у Відділі Таємниць, він поцілив у неї її ж кулею з пророцтвом, котре вона не встигла дізнатися, від скла якої залишився блідий шрам на підборідді. Але врешті решт, врятувати Сіріуса вони так і не змогли.

   Ейлін мовчки обвела кімнату поглядом, подумки зазначивши, що приміщення виглядало понурим без звичних речей. На темно-зелених стінах із сірим відтінком більше не були приклеєні фото і вирізки з газет, високі книжкові шафи з червоного дерева і скляними дверцятами були забиті книгами, – лише декілька улюблених вона поклала у валізу, – шафа для одягу була порожня, на підлозі не лежали зіжмакані папірці, як це зазвичай бувало, а на полицях залишилися тільки непотрібні дрібниці; ліжко було бездоганно застелене. Навчання в Хогвортсі мало розпочатися через два тижні, які Ейлін хотіла провести в місті Глостер зі своїм старшим братом. Вона воліла б зробити це будь-де, але не вдома, де батьки постійно торочили про майбутні іспити в кінці останнього навчального для неї року, та вибір професії.

   Єдине, що рятувало і допомагало хоч на деякий проміжок часу втекти від частих сварок з батьками, був Чарівний годинник, котрий являв собою покращену версію Маховика часу. Після признання подруги Герміони Грейнджер про те, як грифіндорка встигала відвідати два уроки одночасно, Ейлін розчарувало, що кількість обертів маховика відповідала кількості годин, необхідних для подорожі. На її думку, подорожувати в минуле на обмежений час було жахливо, а часу на дослідження мало. В той момент її думки заполонили ідеї створити пристрій, який міг би переносити чарівника у минуле без обмежень у часі, що в результаті їй вдалося зробити.

   Протягом декількох місяців, перед створенням годинника, Ейлін вивчала інформацію про маховики, подорожі у минуле та теорії маніпулювання часом. Більшість ночей, в той час, як всі в школі спали, вона досліджувала рукописи чарівників, котрі подорожували у минуле, стародавні магічні тексти, щоб краще розуміти часовий потік і його особливості. В майбутньому ці знання виявилися дуже потрібними та зіграли певну роль. А коли теорія була досконало вивчена, почалась практика.

   Першим піддослідним був звичайний годинник, які ще колись дідусі носили на тонкому ланцюжку в кишенях штанів чи піджаків. Аби спрямувати годинник працювати у часовому просторі, Ейлін розробила ряд спеціалізованих заклинань: ”Tempus Cognoscere” –  націлене розпізнавати поточний час та точну місцевість у просторі; “Tempus Revocare” – повернення у минуле до обраного часу; “Tempus Iterare” – здійснення омріяних подорожей у часі. І головне — замовляння, без якого б нічого не працювало. ”Tempus circumveni, vestigia reverti, Duc me in pristinam, in praeterita” потрібно промовити після указання точних координат на циферблаті годинника, і тільки після цього розпочинався процес перенесення у часі.

   На вивчення теорії, розробку заклинань та багатьох невдалих версій годинників, – і ще декілька місяців для поточної версії, – дівчина витратила три роки. Випробувати перший працездатний годинник вона наважилась одразу, хоч і мала каплю страху перед незвіданим, але такий довгий шлях був подоланий не марно. Щоб не створити перенавантаження для механізму, на циферблаті Ейлін вказала координати вчорашнього дня, і вимовила замовляння. Перебуваючи у вчорашньому дні, її переповнювало почуття гордості від усвідомлення, що саме вона перша створила Чарівний годинник (а якщо це не так, то інформації щодо цього не було знайдено). Не зважаючи на свої почуття, Ейлін пам’ятала про можливе виникнення непередбачених і небезпечних наслідків та рішень, а втручатися в історію категорично заборонено. Тому під час усіх подорожей у минуле доводилося залишатися пасивною спостерігачкою.

   На робочому столі, серед купи непрочитаних листів, що лежали абияк, стопок із книгами, та багатьма дрібницями для письма, виділялась стара, прикрашена різьбленими малюнками квітів, скринька. Ейлін придбала її в одному з антикварних магазинів у своєму місті Берфорд, котра тепер слугувала сховищем для годинника, записників з інформацією щодо його створення: використані деталі і їх розміри для кожної моделі годинників, послідовність дій, вигадані заклинання, і в які моменти розробки приладу їх потрібно використовувати, – аби все вмістилося у маленьку скриньку було використано заклинання розширення.

   Ейлін обережно відкрила кришку скриньки, яку позначила своїми ініціалами Е. Р. Вілкс у верхньому лівому куті. Тонкі дівочі пальчики потягнули тонкий ланцюжок вверх, змусивши піддатися, а з характерним клацанням застібки годинник повис на шиї. Вона доторкнулась до холодної поверхневості приладу подушечками пальців, відчувши тонкі лінії малюнку переплетених між собою ліз, а натиснувши збоку на корпус, годинник розкрився. На одному із двох циферблатів на білому фоні, під тонким шаром скельця, знаходилися золоті стрілки, що оминали цифри, за допомогою яких, при використанні першого, можна вказати точні координати минулого: час, місце, дата.

   Ейлін почала крутити велику стрілку годинника в протилежну сторону, обираючи випадкову дату, як у двері кімнати з іншого боку хтось постукав. Вона швидко закрила годинник, і встигла сховати за комір светра, коли двері відчинилися, а на порозі постав високий білявий юнак. Його скуйовджене волосся було мокрим від дощу, крапельки води з чорного взуття стікали на паркет. На блідому обличчі раніше ледь помітні веснянки зникли, світло-блакитні очі додавали особливого шарму його зовнішності, привертаючи увагу своєю яскравістю.

   З нахмуреними бровами вона обернулася до порушника спокою, а коли побачила старшого брата, вираз її обличчя змінився на радісний. Ейлін швидко скоротила відстань між ними та міцно обійняла Ліама за торс, в той час, як він, за дитячою звичкою, однією рукою обійняв її за плечі, а іншою розтріпав довге волосся.

– Я сумувала за тобою, – прошепотіла Ейлін. Голос вона мала трохи низький та з майже непомітною хрипотою.

– Судячи з того, що вже встигли розповісти мені батьки, ти добряче розважалася без мене, – він весело засміявся, відсторонившись від сестри. – Розповідай, як все було в Міністерстві, а то мені не терпиться дізнатися, як ти отримала цей шрам.

   Не соромлячись, він повісив верхній одяг на бильце ліжка, і сів на м’яку постіль.

– Я тобі все розповім, але спочатку маю розповісти дещо інше, – серйозно відповіла вона і сіла поруч.

   Дивлячись на нього, як мило він всміхався, постійно підтримував і допомагав, серце кров’ю обливалося від думки, що упродовж трьох років вона і словом не обмовилася про Чарівний годинник. Розповісти йому про все хотіла від самого початку, але спиняла думка про витік інформації. Вона усвідомлювала, що несла велику відповідальність за створення і використання такого магічного винаходу, а маніпулювання часом не в тих руках могло мати далекосяжні наслідки, чого ніяк не можна було допустити. Але нещодавно, зваживши всі за і проти, вирішила більше не тримати в таємниці годинник від Ліама, бо довіряла йому найбільше за всіх, і знала — це залишиться тільки між ними.

   Ліам уважно поглянув на сестру.

– Коли ти так говориш, мені стає моторошно, – зауважив він, випрямившись на місці.

– Знаю, але це дуже важливо. Пам’ятаєш, на четвертому курсі я просила тебе допомогти мені з пошуком однієї книги про маховики часу та місяць тому попросила купити в Глостері конкретну модель механічного годинника? – з далеку почала дівчина. Ліам невпевнено кивнув. – Так ось, що я намагаюся тобі сказати: я створила…

   Не встигла доказати думку, як у двері хтось знову постукав, і в кімнату увійшли двоє низеньких домових ельфів — у червоному светрі Інкі та Нора у зеленій футболці.

– Міс Ейлін, містер Ліам, мадам просила передати, – тонким голосом заговорила Нора.

– Так, мадам просила передати, що вечеря готова, – закінчив за неї Інкі.

– Дякую, – відповіла дівчина, а ельфи одразу зникли.

   Вона перевела погляд на брата.

– Поговорімо після вечері, як раніше, гаразд? – вставши з ліжка спитав Ліам. Знизавши плечима, Ейлін просто кивнула головою. Напевно, у них ще буде час для розмови.

   У центрі великої кімнати, що слугувала їдальнею у багатьох середньовічних будинків, стояв довгий, накритий вишуканою скатертиною, стіл. На темних стінах висіли портрети колишніх мешканців будинку, вбраних у темні мантії, аристократичним поглядом вони оглядали нових власників, а над каміном, в якому горіли дрова, висів величезний гобелен. Старовина люстра, котра височіла прямо над столом, була оснащена багатьма гілками з гасовими лампами у формі свічок, тіні яких мерехтіли на стінах, створюючи моторошну атмосферу.

   Ейлін мовчки, навіть не поглянувши в сторону матері, котра сиділа за столом, зайняла своє місце. Наклала їжу в тарілку, і вирішивши не чекати на інших членів сім’ї, почала вечеряти. Арія Вілкс невдоволено перевела погляд від нового випуску «Щоденного віщуна» на доньку, готова прокоментувати її грубу поведінку, проте гучний скрип дверей перешкодив. Батько Ейлін — Доріан Вілкс — високий, статний чоловік з короткою щетиною, і темним волоссям, увійшов до їдальні в супроводі Ліама. З виразу серйозних облич розмова була одною з неприємних, але помітивши жінок в кімнаті, вони одночасно замовкли, умовно перенісши розмову на потім.

   Сімейна вечеря, якщо можна так назвати, на думку Ейлін, розпочалася не те щоб добре, але і не погано. Після останнього подібного заходу пройшло пів року. Весь цей час Ліам працював у заповіднику для драконів, оскільки за професією являвся драконологом, то відірватися від допомоги та доглядом за створіннями не міг. Батьки розпитували сина про його життя в Глостері (після закінчення школи сім років тому він не хотів жити в домі з ними, і знайшов чудове місце якомога далі від Берфорда), а він охоче переповідав кумедні історії. Наперекір невимушеній атмосфері за столом, Ейлін не покидало тривожне відчуття, що все було занадто добре, аби так продовжуватися. І внутрішнє відчуття не підвело.

   Розглядаючи гобелен від нудьги, Ейлін не одразу почула звернення матері, поринувши у власні думки.

– Я вже вкотре говорю, Ейлін! – промовила Арія, коли Ліам легенько штовхнув сестру ліктем. Материні світлі брови були нахмурені, як завжди світле волосся ледь спадало на плечі, а зелені очі пильно дивилися на доньку, неначе зазирали у душу.

   Ейлін перевела погляд від гобелена на матір.

– Я дуже сподіваюся, що ти заздалегідь почала готуватися до іспитів. Тобі потрібно мати Відмінно з усіх дисциплін, щоб працювати в Міністерстві.

   Перші декілька секунд дівчина мовчала. Протягом останніх днів об’єктом для суперечок між нею і батьками був вибір професії. Батько працював у Міжнародному бюро магічного законодавства у відділі Міжнародної магічної співпраці, де головними його завданнями був контроль магічних законів і політики та надання порад міністру магії Корнеліусу Фаджу. На відмінну від своїх однолітків, Ейлін ніколи не приваблювала робота в Міністерстві Магії, а перспектива сидіти цілий день в кабінеті, підписуючи документи, була не цікава.

– Іспити я складу, а працювати в Міністерстві не буду, – відповіла Ейлін.

   На мить запала тиша. Шоковані новиною, Доріан та Арія обмінялися поглядами, але швидко взяли себе в руки.

– Ми вирішили це за тебе, – суворо наголосив батько.

   Ейлін знала, що не було сенсу щось говорити у відповідь, тож щоб не розвивати суперечку, промовчала. Натомість, повернула голову в сторону Ліама, і сказала:

– Відпочинь після вечері, а коли будеш готовий вирушати, допоможи мені з валізою.

   Ліам посміхнувся і кивнув головою, а дівчина, під осуджувані погляди батьків, пішла геть з їдальні.

   День був жахливим. Особливо настрій вранці добряче зіпсували сварка і дощ з туманом. Батьки ніколи не вважали думку Ейлін за потрібне, і намагалися все вирішити за неї, але вона ніколи не погоджувала з ними, та діяла як вважала за потрібне. Йшла проти них.

   Щоб остаточно зібрати валізу, залишилось докласти в неї скриньку з годинником, що Ейлін зібралася зробити. Мріючи якнайшвидше покинути батьківський дім, вона рівним кроком підійшла до робочого столу, знявши перед цим годинник з шиї. Золотий ланцюжок повис на її худому зап’ясті, як довгий браслет, а вільною рукою вона підхопила дно скриньки, і попрямувала до валізи біля підніжжя ліжка.

   Раптово спокій порушив неочікувано сильний гуркіт грому, далеко за оповитими туманом високими деревами майнула блискавка; сильний порив вітру увірвався до приміщення, силою здмухнувши зі стола листи. Тонкий ланцюг легко, без жодної на те ознаки, зійшов з її руки під вагою годинника, і впав на підлогу, що спричинило слабкий, але відчутний дзвін. Слідом за ним, що стало жахливою несподіванкою, від переляку рука смикнулася, і важка дерев’яна коробка втратила свою опору. Твердим кутом скринька приземлилася на корпус годинника, котрий вже лежав на підлозі.

   Тріск скла. Новий гуркіт за вікном. Прискорене серцебиття. Усвідомлення.

   З тремтячими руками Ейлін присіла на коліна біля валізи, де впав годинник, і взяла пристрій до рук. Відкрити корпус вдалося не відразу, а коли пальці змогли натиснути на відповідне місце збоку, кришка пристрою відпала сама по собі. Один із тонких скелець циферблатів був прикрашений тріщинами, котрі нагадували гілки дерев взимку, а найстрашніше, чого дівчина ніколи не могла уявити — на білому фоні іншого з’явилися цифри, бути котрих не мало.

   Обриси годинника в руках почали розпливатися у неї на очах, змінювався і спотворювався простір навколо, затягуючи у непроглядну пітьму.