Арена

Ранковий біг бадьорив, але всі думки були затуманені лише вбивцею містера Брауна. Те повідомлення з маскою у квартирі не давало мені спокою. Хто міг дістатися до нього? А може, він сам повісився? А фото? Ймовірніше, це запис з відеокамери, але хто має доступ до файлів в’язниці?

Лише працівники правоохоронних органів – відповідаю на своє ж запитання у тисячний раз. Остін просканував всю базу даних поліції, і жодного Ереба там не було. Хто він такий? А може, справа в самому імені? Браун сказав, що це його прізвисько, а кожне ім’я має значення. Я зупиняюся перед баром Філа: “Притулок для кожного, кому потрібна сім’я” – це назва, яку ми придумали разом. Бар був відкритий цілодобово, не думаючи довго, я увійшла в заклад, де працював Кай. Хлопець стояв за стійкою, витираючи склянку.

“Ласкаво просимо!” – говорив напис, переливаючись веселковими кольорами. В закладі сиділо кілька хлопців і дівчат, грала тиха музика, бо було занадто рано для гучної. Я зупинилась напроти колони, на якій з’явилася нова картина. На ній було зображено місто в тумані, я бачила, як її малював Філ.

— Тобі подобається? — пролунав знайомий голос позаду мене.

— Неймовірно, — напружено видихаю і повертаюся до Філа. — Як ти?

— Ну… краще нікуди, після того, як я покинув академію стало більше часу на улюблену зайнятість, — блондин обіймає мене. — Тобі варто прийняти душ, — шепоче він над вухом.

— Або келих гарного мартіні, — усміхаючись, відповідаю на коментар друга, який кумедно зморщив носик.

— Сонечко, а не рано? — його сірі очі, як туман на картині, досліджують мене від голови до ніг.

— Мені ще в академію, так що так, занадто рано. Я просто проходила повз, — махаю пляшкою води перед його обличчям.

— Так ти записалась до спортсменок? Чув, що ти тепер індивідуально тренуєшся з Олеско, — ми підходимо до барної стійки, Кай протягує руку для рукостискання, на що я відповідаю, його м’які губи торкаються тильної сторони моєї долоні.

— Сама елегантність, — фиркає Філ, посміхаючись.

— Скай нечасто з’являється, тим паче вона тут найшанованіший гість, — я збентежена його словами й ввічливо витягую руку.

— Я взагалі ненадовго. Я залишила телефон вдома й мені потрібен інтернет, — Філ протягує смартфон і заходить за барну стійку. — До речі, а чому ви на роботі, а не той новачок? — цікавлюся у хлопців поки вводжу в пошукову стрічку ім’я.

— У Нормана захворіла сестра, — відповідає Кай, нахиляючись на стійку. — А що?

— Ну, так, — махаю рукою, читаючи інформацію з телефона: “Ереб – (тьма, морок) в давньогрецькій міфології уособлення вічного мороку й хаосу.”

— Як там Райті? — цікавиться Філ.

— Добре, працює і вчиться, — піднімаю голову, розуміючи, що така відповідь не задовольнила хлопця. — Вона казала, що скоро полетить в Англію.

— І???

— Що “І”? — роздратовано перепитую. — Я не знаю, я нічого не знаю, — протягаю телефон другові. — Дякую, але мені треба вже бігти.

Не розумію, чому, але це питання вивело мене з рівноваги. Я завжди знала, що Райті тут ненадовго, але кожного разу, згадуючи про її від’їзд, я злилася. Подивившись на старий годинник батька, я побігла швидше, потрібно повертатися додому. Мені подобається ранкові пробіжки лише тому, що мегаполіс зі своїм населенням у два з половиною мільйони людей здавався порожнечею. Не просто так говорять, що зранку можна побачити: собачників, спортсменів й алкоголіків. 

Пробігши три квартали, я помітила чорний джип, який весь це час дуже повільно їхав за мною. Повернувши за зелені насадження, автомобіль зупинився, а з нього вийшли чотири озброєних чоловіки. Вони націлились на мене, як на злочинця, заставивши зупинитися. З джипа вийшов п’ятий чоловік, у нього був чорний фрак, а під ним біла сорочка заправлена в штани. В одній руці він тримав стару тростину. Весь його образ нагадував мені бізнесмена дев’ятнадцятого століття, якби не одне, але – рожевий шарф.

— Гарний початок дня? — запитав незнайомець, поправляючи темне волосся.

— Хто ви? — запитую хлопця, а сама проклинаю себе за те, що не взяла з собою телефон.

— Гарне питання. Але ти не відповіла на моє, — він піднімає тростину й різко торкається нею по центру: між моїх грудей, ніби штовхає. Менше всього я думаю зараз про те, що ця дрібниця може якось мені завдати шкоди, тому навіть не відреагувала. Щось дуже тонке й гостре проникає мені в шкіру через одяг, я випустила пляшку на асфальт й схопила дерев’яну палицю, витягуючи її. Я подивилася на маленьку дірку в спортивній кофті, через яку він вколов мене голкою. Кров у маленькій, майже непомітний ранці вже почала зупинятися, гострий жар змінився поколюванням й онімінням. Мої пальці почали німіти, як і все тіло, у мене розплилося перед очима:

— Для чого… — мені було важко навіть говорити.

Я раптово втратила рівновагу. Мої ноги прогнулися, я була б упала на твердий асфальт, якби незнайомець не підхопив мене й не підтримав. Моя голова незграбно опустилась на плече брюнета з блакитними, як небо, очима.

Чотири бандити опустили зброю і, як слухняні маріонетки, підняли мене на руки, тягнучи до машини, де я остаточно відключилася.

Прокинулася я в холодному приміщенні, мені було важко поворухнутися, усе тіло наче не було моїм. Я відчувала його, але не контролювала, мені вперше за довгий час стало страшно. Хтось ледве відчутно доторкнувся до моєї руки, він або вона була дуже теплою.

— Хто?… — спробувала запитати я, але мій язик мовби опух не даючи можливості мені промовити інші слова.

— Не розмовляй, — голос прозвучав трохи голосніше віддаленого відлуння. — Тобі стане скоро легше, отрута не діє довго в малих дозах. Краще спи, тобі знадобляться сили.

Мені хотілося запитати для чого, але не було сенсу навіть намагатися. Мій язик перетворився на набряклу губку, яку я не могла виплюнути. Було таке відчуття, наче по тілу щось рухалося, проте після декількох годин жахливого відчуття повернулася колишня чутливість у м’язах. І я зуміла в’яло піднятися, звісно, не без допомоги дівчини.Вона весь це час була поруч, але у пітьмі я не могла розгледіти її. Лише відчувала неприємний запах, від якого мене починало нудити. 

— Хто ти? — нарешті, я заставила себе це запитати. 

— Нам не можна розмовляти, — її тон нагадував то спів птахів, то скрегіт леза бритви.

— Чому? — але вона мовчить, у цю ж хвилину металеві двері відкриваються, і мене осліплює яскравий промінь ліхтарика, двоє чоловіків схоплюють мене за руки, поки незнайомка ховається в кутку.

Я намагаюся вирватися з сильних рук негідників, але все марно, вони міцно тримають мене. Чоловіки волокли мене по незнайомим коридорам, бо сама я, не збиралася йти, вони спускалися сходинками все глибше й глибше. Відчиняли одні металеві дверцята за іншими, доки нарешті не дійшли до величезного приміщення. Де по центру стояла величезна клітка, всередині якої стояв чоловік, весь у крові. Це нагадувало арену для боїв. Навколо стояли люди, кричачи одне й те саме ім’я: “Ереб, Ереб!”

Серед натовпу з’явився той самий брюнет з рожевим шарфом, він підняв руки вгору, привертаючи увагу глядачів. Всі захоплено закричали, побачивши брюнета. Хлопець пройшов до арени й відкрив металеві грати, які відділяли його від арени. Він підійшов до закривавленої людини з явною насолодою цього видовища і простяг долоню до чоловіка, практично торкаючись його.

— Чудовий бій! — він глянув у бік, де лежав переможений суперник і посміхнувся. Глядачі закричали й всі як один підняли ліву руку стиснуту в кулак, вони вимагали видовища, ні вони його прагнули. — Це була всього лише розминка! Сьогодні у нас ексклюзивний гість! Та сама Скаййййй Хіллллл! — витягнув він, мов пісню співав на велику аудиторію: одягнених у темний одяг і маски, які приховували їхні обличчя. Двоє негідників ввели мене до великої клітки, демонструючи глядачам.

Я намагалася вирватися, але вони міцно тримали мене, не дозволяючи навіть кроку вперед самостійно зробити. Найбільше в цей момент я хотіла побити брюнета, що стояв перед мною. 

— Ставимо ставки! Хто за Дикуна?! — запитав Ереб, а люди разом закричали. — Хто за Детективчика?!

Ніхто навіть не підняв руки, я розумію їх, переді мною стоїть великий чоловік з вельми мускулистим тілом. А я маленька дівчинка, але Олеско колись сказала: “Зовнішність обманлива, навіть маленький боєць може перемогти суперника, більшого за себе.” І після цих слів дівчинка, що була трохи нижче моє найкращої подруги, повалила негідника на спину.

Треба думати на ходу, шукати вразливості й діяти, поки ворог не вдарив першим. Важливо вміти обманювати суперника, показувати видимо слабкі місця й вчасно ухилятися від атаки. Різні уроки й приклади показала мені Грін, але я навіть не думала, що так швидко вони знадобляться мені. Ереб покинув арену, і негідники відпустили мене, вимірюючи зловтішним поглядом. Супротивник сумно кивнув, простягаючи мені долоню для стиску, мабуть, це була якась традиція перед кожним боєм. Але мене це збентежило, і я просто посміхнулась, помахавши рукою. Мені треба було зрозуміти, з якого тіста був змішаний цей силач, якщо він переміг того громилу, що чоловіки потягнули за собою.

Він зробив наскок на мою сторону, намагаючись атакувати, але я ухилилась, звертаючи увагу на його невпевнений рух. Глядачі почали свистіти, насміхаючись над нами.

— Ей! Чому ти тут? — запитую, але не отримала відповіді, знову безглузда, бездумна атака. Усе це здавалося мені віртуальною грою, в яку мене примусово кинули, але це була реальність. Чоловік взагалі не розумів, що робить, в його рухах не було логіки. Я легко ухилялася від ударів, бігаючи по клітці, тим самим супротивник почав втомлюватися. Глядачі розчаровано закричали – це був не той піднесений сміх, який я чула на початку. Амбал від цього тільки ще більше розлючувався і бездумно махав руками, ганяючи повітря. В один момент йому майже вдалося схопити мене за спортивну кофту, але я проскочила під його рукою й вдарила чоловіка під щелепу. Мої пальці хруснули, і він відступив. Мій удар, здається, розбудив бійця, і він відчужено відійшов ще на декілька кроків й почав обходити арену.

Чоловік зробив випад до мене й спробував атакувати, але замість удару він ухопив мене за ногу й різко потягнув відпустивши. Я втратила рівновагу й ударилася спиною об бетонне покриття, де залишилася кров після минулого бою. Йому вдалося мене перехитрити, біль у спині була дуже неприємною. Коли він спробував мене атакувати, я ледь встигла уникнути удару, його рука вдарила бетон в кількох сантиметрах від мого обличчя, присягаюсь він зламав собі пальці. 

Добре, що він не додумався навалитися своєю вагою на мене. Я підвелася на ноги й відступила від ще однієї атаки, а потім сама вдарила чоловіка між ніг. Так, це був заборонений удар, але він був у двічі більше і сильніше. Поки суперник тримався за пах, я нанесла ще один удар в обличчя, а потім у груди. Він сплюнув кров й у гніві нахилився на мене всім тілом і ми впали на бетон. Амбал бив куди попало, але я закрилася руками, стискаючись. Чоловік намагався відтягнути руки, але це йому не дуже вдавалося через те, що я ухилялася, не дозволяючи йому схопити мої зап’ястя. І в той момент, коли він спробував ударити, я схопила його руку і різко притягнула до себе, піднімаючи таз, щоб збити його. Суперник утримався на мені, але мені вдалося трохи відштовхнути його, і його позиція стала менш вигідною для нього. Він схопив мою ліву руку і потягнув до себе, а я правою прописала йому в ніс, розбивши його. Мені дуже пощастило з моментом. Це його збентежило, і мені вдалося вдруге скинути його і втекти. Чоловік швидко підвівся на ноги, витираючи лице від крові. Мені нікуди було діватися, а крики людей на фоні надавали мені повністю зосередитись. Свідомість починала заплутуватися, я не могла тверезо продумати кожен хід на перед, руки боліли від ударів чоловіка. Я побігла прямо на нього і знову вдарила між ніг. Я не мала поняття, куди бити чоловіка, мої удари по ньому це те саме, як головою об бетон битися, болітиме лише мені. Він знову заволав від болю в паху й нахилився, я нанесла ще кілька міцних ударів і він впав, по його обличчю стікала кров. Але це не кінець, бо ці удари лиш розізлили його більше, впевнена він був злий, бо його дівчина перемагає. Знаючи, що моя ситуація далі нема куди я посміхаюсь, бо це не мій кінець.