Фанфіки українською мовою

    Дарма Лілі переживала, що батьки можуть не прийняти її “відьомську сторону”. Всі їхні страхи щезли, як тільки вони побачили Алею Діаґон – магічну вуличку в Лондоні, де можна було купити все для Гоґвортсу. Спочатку треба було поміняти маґлівські гроші на чаклунські в банку “Ґрінґотс”: до нього було йти хвилин п’ять, однак родина Евансів витратила на це тридцять хвилин, а може і більше. Вони постійно зупинялися, розглядали яскраві вітрини магазинів, де щось співало, щось танцювало, щось стрибало (магія, все-таки), а ще роздивлялися чарівників навколо: в чудернацьких капелюхах, у мантіях, наче з шістнадцятого століття; у багатьох з них на плечі сиділа або жаба, або сова, або ще якесь чудернацьке створіння. А ще замість сумочок вони носили з собою казани! Дивина та й годі!

          Здавалося, не тільки подружжя Евансів, а й Петунія хоч трохи, але перейнялась цією чаклунською атмосферою. Лілі вмовила батьків зайти по дорозі в “Морозивну Флореана Фортеск’ю”: здалеку через широкі вікна крамнички було видно здоровезні фонтани різнокольорового морозива. Рішення зайти туди однозначно було правильним – його результатом стала Петунія, яка задоволено ласувала велетенським чорничним морозивом з посипкою у вигляді маленьких єдинорогів.

           Однак хороший настрій старшої сестри помер у крамничці чарівних паличок Олівандера. Паличка якраз обрала Лілі, і тоді містер Олівандер візьми та й скажи:

           – Блискавично, міс Еванс! Блискавично! Така модель мало кому може підкоритися, тільки дуже здібним у чарах! Вас однозначно чекає велике майбутнє в Гоґвортсі! … Ох, щось я ніяк не можу пригадати старшу міс Еванс. А в якому році ви вступали до школи?

          Почувши це, Петунія розревілася та чимдуж вибігла з крамниці: батько тоді насилу її зловив. Добре, що вона не загубилася десь у натовпі. Тільки от після цієї ситуації Петунія тижні зо два жодного слова не промовила до Лілі. Батьки намагалися помирити сестер, але особливого результату це не дало. Лілі й сама старалася налагодити стосунки, але у відповідь отримувала лише похмурі роздратовані погляди.

          Настало перше вересня. Еванси завчасно приїхали на вокзал Кінґс-кросс, щоб точно встигнути посадити доньку на потяг до Гоґвортсу.

         – Платформа 9 ¾! – здивовано вигукнув містер Еванс, коли розглядав квиток на потяг. Родина вже дісталася платформ і готова була шукати потрібну. – Дивина! З чого вони взяли, що тут така взагалі є?

          – Тату, тут у листі-інструкції було написано, що прохід на платформу 9 ¾ знаходиться між платформами 9 і 10, – промовила Лілі, дістаючи конверт з кишені сукні. – Треба з розгону бігти в стіну!

          – Ох, оце доведеться мені побігати в такому поважному віці! – засміявся Джейкоб Еванс. Він прискорив свій крок настільки, що сімейство ледь за ним встигало. І це при тому, що містер Еванс ще й ніс здоровезну валізу Лілі.

         – Головне, не переплутати стіну! – посміхнулася Енід Еванс. З правої сторони вона тримала за руку Лілі, а з лівої – Петунію. Тій довелось поїхати, бо батьки дуже сильно просили. Мабуть, сподівались, що перед довгою розлукою сестри хоча б нормально попрощаються.

        – От, дивіться, це воно! – радісно вигукнула Лілі, показуючи на стіну, з обох сторін від якої були таблички “9” та “10”. Батько, який був попереду, зупинився, недовірливо розглядаючи її.

          – Лілі, ти, звісно, не повіриш, але щось твоєму батькові страшно! – погладжуючи своє підборіддя, сказав Джейкоб Еванс.

         – Я тоді перша піду! – Лілі ж від радості ледь не підстрибувала, настільки приємним було очікування подорожі до магічної школи. Вона відпустила руку матері й стала прямо навпроти стінки.

         – Ні-ні, я з тобою! А то ще загубишся в цих ваших магічних вимірах! – батько взяв Лілі за руку та повернувся до дружини зі старшою донькою: – Ви тоді одразу після нас.

         Місіс Еванс кивнула. Тоді містер Еванс разом з донькою на рахунок три побігли прямо в стіну. Лілі знала, що все буде добре, але коли вона от-от мала доторкнутися кам’яної кладки, міцно заплющила очі. Справді, ніякого удару не було. Здавалося, що вони дійсно проходили крізь каміння, але настільки легко, наче перепливали річку.

        Лілі примружилась від яскравих сонячних променів, що різко вдарили в очі. Так, вони на платформі 9 ¾. Скільки ж тут людей було! І всі такі ж чудернацькі, як і на Алеї Діаґон. Лілі подумала. що, можливо, через декілька місяців життя в магічному світі вона теж буде такою, носитиме тільки гостроверхі капелюхи і мантії замість суконь.

        Недалеко Лілі побачила Северуса. Він, згорбившись, стояв біля матері, яка виглядала дуже втомленою. Широко усміхнувшись, Лілі помахала йому. Северус, побачивши її, трохи оживився і теж помахав.

        Майже одразу вигулькнули мати з Петунією. І тут неочікувано після них зі стінки вибіг якийсь чарівник з великою сірою жабою в руках. Він цією своєю жабою зачепив Петунію, через що та спиною врізалась у стовп із вказівником “Гоґвортс-експрес” та ледь не впала.

        – Мадам, перепрошую! – не зупиняючись, викрикнув чарівник, зливаючись із натовпом. Петунію це не заспокоїло. У неї на очах виступили сльози.

        – Ох, донечко, ти сильно забилася?

       Занепокоєні батьки одразу ж підбігли до старшої доньки, але вона лише відмахнулася від них, схрестила руки на грудях та відійшла трохи далі, повернувшись спиною. Лілі пішла за нею. Вона розуміла. що Петунії й так важко через те, що вона не може поїхати до Гоґвортсу, на відміну від Лілі, а тут ще і якийсь дурний чаклун зі своєю дурнуватою жабою штовхнув її.

        – Туню, мені так прикро! – Лілі легенько доторкнулася до плеча сестри, від чого Петунія сіпнулася і ще далі відійшла від неї.

        – Ну вибач, що так сталося з Гоґвортсом! Послухай… – Лілі схопила сестру за руку й не випускала, хоч Петунія й намагалася вирватись. – Може, як я вже буду там… ні, ти послухай, Туню! Може, як я вже буду там, то піду до професора Дамблдора й переконаю його змінити думку!

       – Я не… хочу… туди… їхати! — крикнула Петунія, вириваючи руку з сестриних лещат. Однак Лілі все ще міцно тримала її. – Думаєш, я хочу пертися в якийсь дурнуватий замок, щоб навчитися, як стати… як стати?

       Почувся гудок потяга: це означало, що через 15 хвилин буде відправлення. Це трохи збило з думки Петунію, змусивши її нервово хапати ротом повітря. Лілі не зводила з неї очей, вона наче відчувала, що сестра зараз скаже…

         – …думаєш, я хочу бути такою… такою почварою?

        Лілі на очі навернулися сльози, і Петунія нарешті висмикнула свою руку.

        – Я не почвара, – сказала Лілі. – Не кажи такого страшного!

        – Бо ти туди їдеш, – з насолодою додала Петунія, поглядаючи на сестру зверху вниз. – У спецшколу для почвар. Ти і той Снейпів хлопець… двоє виродків, ось хто ви такі. Це й добре, що вас відсіяли від нормальних людей. Нам так безпечніше.

       Лілі подивилася на батьків. Вони не чули, як дівчата сваряться. Еванси вже здибались з якоюсь старою жінкою, що із захопленням показувала їм велику магічну кулю, скоріш за все призначену для ворожіння. Тоді Лілі знову глянула на сестру й заговорила пошепки з люттю в голосі:

       – Чомусь ти не вважала, що то школа для почвар, коли писала листа директорові і благала, щоб він тебе прийняв.

       Посмішка вмить щезла з обличчя Петунії. Щоки її стали яскраво-червоними.

       –  Благала? Я не благала!

       – Я бачила його відповідь. Дуже чемну. – насупивши брови, Лілі не зводила очей із сестри.

       – Ти не мала права читати… – прошепотіла Петунія, нервово озираючись, наче боячись, що її хтось почує. – То особистий лист… як ти могла?…

       Лілі видала себе, мимохіть зиркнувши туди, де стояв Северус. Петунія охнула.

       – Його знайшов цей хлопець! Ти з цим хлопцем нишпорила в моїй кімнаті!

      – Ні… ми не нишпорили… – почала боронитися Лілі. – Северус побачив конверт і не повірив, що маґелка може спілкуватися з Гоґвортсом, от і все! Він каже, що на пошті, мабуть, працюють замасковані чаклуни, які займаються…

      – Мабуть, ті чаклуни скрізь пхають свого носа! – вигукнула Петунія, збліднувши.

      – Почвара! – ще раз обізвала вона сестру й кинулася до батьків, які досі про щось мило розмовляли з тією жінкою.

       Лілі знову заплакала. Вона почала швидко витрати сльози, щоб мама з татом не побачили. Дівчинка вже й жаліла, що не стрималась та розповіла про це Петунії. Вона, чесно, не хотіла читати її листа, просто так вийшло…

       Лілі якраз тоді запросила Северуса до себе в гості. Петунія десь гуляла із друзями, а батьки про щось балакали у вітальні на першому поверсі. Лілі якраз вела друга до своєї кімнати. хотіла показати, які книжки у неї є. Вони якраз проходили повз кімнату Петунії, двері якої були напіввідкриті. Северус різко зупинився, бо помітив у неї на столі лист з печаткою Гоґвортсу. І так, вони прочитали його…

       Це був лист від Директора Школи чарів та чаклунства Албуса Дамблдора. Він разів зо п’ять вибачився, що ніяк не може дозволити Петунії вчитися в Гоґвортсі, побажав успіхів у маґлівській школі та навіть прислав фотокартку із зображення Гоґвортсу (з припискою нікому її не показувати).

       Не треба було цього робити. Яка ж з Лілі сестра, якщо вона отак втручається в особисте Петунії? Їй і так важко через відмову Дамблдора, так ще й вони з Северусом своїм вчинком підлили масла у вогонь. Однак трохи подумавши Лілі вирішила, що не буде просити пробачення за це. Особливо після того, як Петунія два рази назвала її потворою. Можливо, Лілі перепросить, але трохи згодом. І мабуть, уже в листі…

       Дівчинка заспокоїлась та покрокувала до батьків. Тут повз неї швидким кроком пролетіла жінка. Вона була вже немолода, але дуже вродлива, ще й висока. Одягнена була в шовкову мантію синього кольору, на голові у неї був широкополий капелюх з великим червоним пером. Лілі вона нагадувала королівську особу, таку, як королева Єлизавета. Жінка тримала за руку хлопчика приблизно Ліліного віку, в окулярах, з чорнявим розкуйовдженим волоссям. За іншу руку хлопчика тримав чоловік (мабуть, його батько). За ними летіла величезна валіза з емблемою Гоґвортсу та клітка з рудою совою.

        – Давайте отуди подалі від натовпу станемо. – Флімонт Поттер показав на кам’яний стовп з ліхтарями. – Я тобі, сину, дещо скажу, точніше покажу!

       – Флімонте, тільки швидко! – суворо зиркнула на чоловіка Юфімія Поттер. – А то гіпографик наш на потяг запізниться. Доведеться його через летиключ до Гоґвортсу доставляти…

       – О, звучить непогано! – засміявся Джеймс, хитро зиркаючи на батька, який почав щось шукати у своїй мантії, коли вони вже відійшли від натовпу.

      – Сину, ми ж знаємо, що ти можеш спалити, взірвати, затопити Гоґвортс хоч в перший день, – Флімонт уважно подивився на сина. Містер Поттер, можливо, хотів здаватися хоч трохи суворим, але бачачи бісики в очах сина, зрозумів, що не вдалося. – Так от, ми з мамою хочемо, щоб ти довчився як мінімум до п’ятого курсу, тому я з чистим серцем віддаю тобі це.

       Флімонт дістав з-під мантії щось замотане в пакувальний папір. Хихочучи Джеймс взяв його та почав нетерпляче рвати обгортку, щоб подивитися, що ж там.

       – Ні-ні, сину, відкриєш потім! – зупинила його Юфімія та погладила хлопчика по голові.

       – Це мантія-невидимка, – задоволено сказав містер Поттер, спостерігаючи за зацікавленим поглядом Джеймса. – Вона мені від батька у спадок дісталась, а що робити з нею, ти знаєш…

      Невеликий шматок паперу, який відірвав Джеймс, через пориви вітру полетів у натовп, який потихеньку вже розсаджувався по вагонах. Папір летів, майстерно оминаючи голови малих чарівників, поки не застряг у волоссі русявого худого та низенького хлопчика, який, опустивши голову, стояв біля матері.

       – Пітере, ну от що з тобою зараз таке? – роздратовано спитала Аманда Петіґру, приземляючи коло них валізу хлопчика.

       – Мамо, ти тільки не сварися, – жалібно промовив Пітер, не наважившись підняти очі на матір. – Я, здається, казан свій вдома забув…

       – Ти знущаєшся з мене? – тяжко зітхнула місіс Петіґру. Її підборіддя почало трохи сіпатись. – Ну як можна було забути КАЗАН! Це ж не перо… Мені що тепер його совою відправляти до тебе?!…

       В очах Пітера блиснули сльози. Він злякано відступив і випадково зачепив собою чийогось ельфа-домовика.

      Той кинув хлопчику в слід якесь прокляття (слава Мерліну, просто словесне!) й швидко почимчикував далі, майстерно ухиляючись від ніг інших чарівників. Ельф підійшов до трьох людей: жінки, чоловіка та хлопчика років дев’яти. Всі вони мали чорняве волосся, бліду шкіру. І одягнені були у все чорне, наче зібралися на похорони.

      Вальбурга Блек швидко зиркнула на ельфа-домовика, який якраз низько вклонився їй. Далі, вже не опускаючи погляд на нього, вона тремтячим від роздратування голосом спитала:

       – Ну Крічере, де воно поділося?

       – Так-так, вже 5 хвилин до відправлення, а Сіріуса немає… – додав Оріон Блек. Він був більш спокійний, на відміну від дружини.

       – Молодший містер Блек зараз у другому вагоні, – Крічер ще раз вклонився подружжю. – Просив передати, що вже виходити прощатися не буде…

       – От бісова душа! – перебила ельфа-домовика Вальбурга. – Нормально поїхати воно вже ну ніяк не може!

       – Люба, головне, що він таки сів на потяг, – Оріон, бачачи, що дружина вже на межі, намагався у всьому шукати позитивні сторони.

       – Реґулусе, не приведи Мерлін, ти будеш щось подібне викидати через два роки… – Вальбурга суворо подивилася на молодшого сина, який до цього просто мовчки спостерігав за всім.

       – Мамо, ви не хвилюйтеся. Я не буду, чесно! – перелякано замотав головою Реґулус.

    Місіс Блек дістала чарівну паличку та кількома круговими рухами створила невеличкий сірий конверт.

      – Крічере, візьми це та віднеси Сіріусу, поки потяг не поїхав, – потім Вальбурга повернулася до чоловіка та прошепотіла: – Треба ж його попередити, щоб думало головою на церемонії Сортування. Не дай Мерліне, він потрапить не на Слизерин…

       Крічер вже біг до другого вагону, щоб віддати лист молодшому містеру Блеку, як тут у нього знову врізалась чиясь нога.

       – Ремусе, любий, ти пиши нам кожен день, якщо виходитиме! – Хоуп Люпин витирала сльози, міцно обіймаючи сина.

       – Сину, якщо що, я одразу ж приїду до Гоґвортсу! – підбадьорливо промовив Лайалл Люпин, обіймаючи і дружину, і сина.

    ***

        “Гоґвортс-експрес” нарешті вирушив. Лілі ходила коридором потягу, шукаючи більш-менш вільне купе. І от вона знайшла таке, де сиділо лише два хлопці, жваво щось обговорюючи.

         – Привіт! Ви не проти, якщо я у вас сяду? – відчинивши двері, звернулася до них Лілі.

        – Ага! – це сказав хлопець, якого вона бачила на пероні разом з тією прекрасною жінкою. Ні він, ні його співрозмовник навіть не подивилися на дівчинку. Їм явно було ніколи, вони якраз обговорювали якісь снитчі, бладжери та “Німбуси”. Мабуть, це якось пов’язано з квідичем – відомою грою чарівників. Северус теж це розповідав…

       Від згадки про нього Лілі знову стало сумно. Вона і його, і себе винуватила в тому, що так погано попрощалася з сестрою. Лілі ж її більше трьох місяців не побачить, як же ж так…

       Дівчинка сіла біля вікна. Вдивляючись у сільські краєвиди Англії, вона знову поринула у роздуми про її взаємини із сестрою. І знову на очах з’явилися сльози. Водночас було образливо і через кинуте сестрою “потвора”, і через те, що Лілі читала її листа Дамблдору.

       Лілі не пам’ятала, скільки сиділа отак, притиснувши щоку до шибки, але тут двері відкрилися й до купе увійшов Северус, скоса подивившись на галасливих хлопців. Він вже був одягнений в шкільну мантію. Северус сів навпроти Лілі. Вона глянула на нього й знову відвернулась до вікна.

        – Не хочу з тобою говорити, – сказала Лілі здавленим голосом.

        – Чому? – схоже, Северус дійсно щиро здивувався.

        – Туня мене н-ненавидить. Бо ми побачили того листа від Дамблдора. – Лілі намагалася опанувати себе, щоб її голос не тремтів.

        – То й що? – хихотнув Северус, що було помилкою.

        Лілі насупилась та кинула в нього лютий погляд:

        – А те, що вона моя сестра!

        Дівчинка витягнула невеличку хустинку та почала терти обличчя ледь не до почервоніння. Мабуть, це через нерви так.

        –  Але ж ми їдемо! – промовив Северус, не в змозі стримати приємне збудження в голосі. – Оце головне! Ми їдемо в Гоґвортс!

        Лілі кивнула, витираючи очі, і, попри все, не могла не всміхнутися. Думки про те, що вони зовсім скоро будуть навчатися в справжній школі чаклунства, змушували все всередині приємно тремтіти.

        – Добре було б, якби ти потрапила в Слизерин, – Снейп зрадів, що в дівчинки поліпшується настрій.

        – Слизерин?!

        Це викрикнув хлопчик в окулярах. Він вперше за весь цей час відірвався від розмови з тим другим хлопчиком і тепер зацікавлено дивився на двох друзів.

        – Хто б ото хотів бути в Слизерині? Я б звідти просто втік. А ти? – хлопчик звернувся до свого співрозмовника. Він явно очікував, що той підтримає його слова, але він навіть не усміхнувся, важко зітхнувши.

        – У Слизерині навчалися всі мої рідні.

        – Овва! – здивувався хлопчик в окулярах, – а я думав, що ти нормальний!

        Його співрозмовник вишкірився:

        – Можливо, я поламаю цю традицію. А куди б ти пішов, якби мав таку можливість?

        Хлопчик в окулярах підняв удаваного меча.

        – “Ґрифіндор – живуть відважні учні там!” Як і мій тато.

       Северус зневажливо пхикнув, спостерігаючи за цією сценою. Той хлопчик одразу ж напосівся на нього. У Лілі з’явилося погане передчуття.

       – Тобі щось не подобається?

       – Та ні, – заперечив Северус, хоча його глузлива посмішка свідчила про інше. – Якщо вам важливіші м’язи, ніж розум…

       – А куди ж ти підеш, якщо в тебе ні того, ні того? – докинув той інший хлопчик, широко усміхаючись.

      Хлопчик в окулярах заревів з реготу й поплескав по спині того другого. До цього Лілі не втручалася в цей гидкий діалог: все-таки їй не хотілося з кимось конфліктувати в перший же день. Однак це вже було занадто. Дівчинка випросталася, почервонівши, й зміряла тих дурнуватих хлопців недобрим поглядом.

       – Ходімо звідси, Северусе, пошукаємо собі інше купе.

      – Ооооооо… Северусику, любий, пішли скоріше звідси! – в один голос хлопці почали перекривлювати тон Лілі. Той, який був без окулярів, спробував підставити Северусу підніжку, коли він її оминув.

       Лілі гучно закрила двері купе.

       – Ото руда заноза! – пирхнув Джеймс Поттер, дістаючи з-під мантії велику упаковку драже “Берті Боттс”. – Хай краще йде на той смердючий Слизерин. Не дай Мерлін таку на Ґрифіндорі! Северусе, пошукаємо собі інше купе…

       Його співрозмовник знову зареготав, беручі собі велику жменю Джеймсового драже.

       – Сіріусе, – Поттер нарешті перестав кривлятися та серйозно звернувся до хлопця. – Ти оце сказав, що вся твоя рідня вчилася на Слизерині. Так хто ти?

       – Блек, – похмуро промовив Сіріус, усмішка щезла з його обличчя.

       – Ухххх, Блеки! – скривився Джеймс так, наче з’їв драже зі смаком тухлого яйця. – Я чув, як батьки казали, що вони всі навіжені. Ну крім тебе, звісно!

       – Ага, особливо моя матуся, – Сіріус опустив голову. Здавалося, він зовсім впав духом. – Вона схиблена на ідіотських ворожіннях. Все для того, щоб “вберегти чистоту роду”. Вона для цього навіть різала мене. Якщо треба було б, взагалі б в жертву принесла…

    ***

       – Северусе, а чому вони так погано ставляться до Слизерину? – запитала Лілі. Вони йшли коридором потяга повз повністю забиті купе. Ніде не було хоч трохи вільного місця.

       – Бо дурні! – буркнув Северус. Він навіть не особливо шукав вільне купе, а просто вдивлявся у вікна: було вже темно, тільки поодинокі дерева можна було розгледіти у світлі від потяга. До Гоґвортсу залишалося не так багато часу.

       – О, дивись, можемо сюди попроситися! – Лілі задоволено подивилася на Снейпа, вказавши на купе, де сиділо троє людей.

      Двоє, хлопець та дівчина, були точно старше чотирнадцяти років. Вони були одягнені в мантії з синіми комірцями: Лілі пам’ятала, що це колір факультету Рейвенклов. Біля них сиділа дівчинка приблизно Ліліного віку. Вона була мулаткою, як і ті двоє (мабуть, це брат та сестри), однак на відміну від них, мала дивовижно кучеряве волосся, яке стирчало в різні сторони. Й ситуацію не рятували навіть причеплені спереду сині бантики. Дівчинка займалася поїданням шоколадних жабок: точніше сказати, вона швидко їх запихувала до рота, а картки, які йшли разом з жабкою, уважно розглядала та сортувала по різних купках.

      – Нуууу! Ну от знову цей Ніколас Фламель! Вже десятий раз! Як же бісить цей дід! – вереск дівчинки було чути навіть через зачинені двері. Лілі хихикнула та постукала.

      – Привіт! А можна ми до вас підсядемо?

      – Питаєте ще! Звісно! – тепер вереск дівчинки був уже радісний.

      – Так-так, заходьте, – ввічливо посміхнувшись, промовила старша дівчинка, докірливо зиркнувши на молодшу. – Ви ж першокурсники, так?

      Лілі кивнула. Вони з Северусом сіли навпроти цих трьох.

       – Це прекрасно! Я теж першокурсниця! – знову радісно відгукнулася дівчинка, посміхаючись на всі тридцять два. – До речі, це мої брат та сестра…

       – Мене звати Персея. Персея Ебот, – старша дівчина перебила молодшу. Від цього було в її голосі навіть якесь задоволення. – Я староста факультету Рейвенклов.

       – Я Фернандо Ебот, – злегка кивнув хлопець. – Я…

       – Він найкращий учень гуртка з гербалогії вже третій рік підряд. – перебила його молодша сестра, а потім трохи глузливо додала: – Раз ви тут вирішили перелічити всі свої досягнення… А мене Дафна звати!

       – Дуже приємно! – привітно усміхнулася Лілі, проводячи очима по всіх трьох. – Я Лілі!

       – Чудово! – і знову з обличчя Дафни не сходила усмішка. Вона вперше звернула увагу на Северуса, який згорбившись присів ближче до дверей: – А тебе як звати?

       – Снейп. Северус Снейп.

       – Я бачу, ви разом прийшли. Ви вже встигли подружитися? – Дафна не зводила очей ні з Лілі, ні з Северуса. Було очевидно. що прихід цих двох змусив її оживитися.

       – Насправді, ні, – усміхнувшись, похитала головою Лілі. Вона дуже раділа, що вони зайшли саме в це купе, подалі від тих двох противних чваньків. – Ми живемо на сусідніх вулицях. І дружимо вже декілька років.

        – Цікаво! – Дафна потягнулася до торбинки із шоколадними жабками. Дістала дві та простягнула Лілі та Северусу. – Будете?

       Лілі взяла жабку, а от Северус відмовився. Здавалося, він зовсім спохмурнів після тієї ситуації в попередньому купе. І зараз компанія галасливої дівчинки його не надихала. Лілі ж, навпаки, почувалася дуже комфортно поруч з нею. Хто знає, можливо, вони попадуть на один факультет і почнуть дружити.

       – От ви кажете, що дружите вже декілька років, – Дафна продовжувала розпитувати. Вона навіть нахилилася вперед, щоб бути трохи ближче до Лілі. – І у вас у поселенні багато чарівників взагалі живе?

        – Ні, тільки троє, – Лілі вже розкрила жабку та із задоволенням хрумкотіла нею. – Я, Северус та його мама.

        – Мерлінові труселя! – Дафна знову зраділа настільки, що аж сіпнулась.

        – Дафно, це некрасиво! – з докором звернулася до неї сестра Персея, відриваючи очі від газети, яку вона читала увесь цей час. – Тато тобі багато разів…

        – Ну добре, вибач, будь ласка, – вже більш спокійно відповіла Дафна і знову повернулася до Лілі: – То ти, виходить, із сім’ї маґлів?

        – Так, – промовила Лілі, вже доїдаючи свою шоколадну жабку. – Ми подружилися з Северусом, і він все-все розповів мені про магічний світ, про Міністерство магії, і про Гоґвортс теж!

        Дафна швидко зиркнула на Северуса, який за весь цей час не промовив жодного слова, сидів, опустивши голову. Він лише час від часу кидав погляд на Лілі.

        – Світ маґлів такий фантастичний! – промовила Дафна. – Лілі, розкажи тоді, як ви подорожуєте з одного міста в інше? Ви теж використовуєте каміни?

       – Каміни? – здивовано перепитала Лілі. Северус про таке їй не розповідав. Як взагалі можна подорожувати через камін? – Ми можемо, як і чарівники, подорожувати потягом.

        – І все? – очі Дафни від подиву округлилися. Вона явно очікувала на більше.

        – Ну, ще можна літаком кудись долетіти, якщо далеко, – додала Лілі.

        – Літак? А що таке літак?

       – Летальний апарат, який важчий за повітря, створений для переміщення в ньому. Здатен набирати високу швидкість. – професорським тоном промовив брат Дафни, піднявши вказівний палець вгору. – Ми на маґлознавстві вчили.

       – А як він літає без магії? – спантеличено запитала Дафна. Коли Фернандо сказав, що поняття не має, вона знову повернулася до Лілі.

       – Я, якщо чесно, теж не знаю, – відповіла Лілі й засміялася. Дивина, вона стільки жила у маґлівському світі й не знає, чому літак може літати.

       – Мені цікаво, а чому чарівники літаками не користуються? – Дафна знову звернулася до брата з сестрою. – Якби у нас був не “Гоґвортс-експрес”, а “Гоґвортс-літак”, ми б вже давно в школі були!

       – Ну от виростеш, зможеш переміщатися куди хочеш за секунду. І без літака! – стримано відповіла Персея. Попри це, на її обличчя з’явилася ледь помітна посмішка.

      – До речі, Лілі, а що у тебе за картка в жабці попалася? – запитала Дафна, проводячи рукою по купі своїх карток. Чарівникам, які були зображені на них, явно не подобалася така кількість однакових карток, тому деякі взагалі пішли з них і кудись заховались.

       – Батільда Беґшот, авторка підручника “Історія магії”, – прочитала Лілі те, що було написано на зворотній стороні картки.

       – Ех, у мене таких вже три, – зітхнула Дафна. Однак враз вона знову оживилася та широко усміхнулася Лілі. – Хочеш я тобі свої повторки віддам? У тебе буде майже вся колекція, і коли ти будеш купувати ще собі жабок, також будеш злитися, що тобі по десять разів Ніколас Фламель попадається!

       Час пролетів непомітно. І от потяг вже прибув. Величезний натовп юних чарівників почав вивалюватися на платформу. Через це Лілі загубила Дафну, яку кудись в іншу сторону потягли брат із сестрою. Лілі з Северусом по дорозі навіть врізались у дуже високого чоловіка – його звали Геґрід, він якраз і зустрічав потяг з учнями. Геґрід зібрав навколо себе першокурсників і повів їх до озера. Виявилось, що першачки мають переплисти його на човнах, щоб дістатися школи.

       А який же звідти відкривався краєвид! Лілі зачаровано дивилася на велетенський замок, який навіть з такої відстані здавався просто гігантським. І так, це і є Гоґвортс! Тисячі маленьких віконець різних форм світили яскравіше, ніж зорі над ними. Лілі помітила, що біля замку є ліс, але він здавався таким малесеньким на фоні величної будівлі. Дівчинка подумала, що сто відсотків заблукає десь в коридорах, коли буде шукати потрібний кабінет, де проходитимуть заняття.

       – Северусе, це так фантастично! – зачаровано промовила Лілі, не зводячи очей з Гоґвортсу. Вона навіть ледь не послизнулася, коли сідала в човен. На щастя, Северус її вчасно підхопив.

       – А я тобі казав! – задоволено промовив він.

    ***

       Нарешті першокурсники дісталися замку. Озеро вони перетнули без проблем, ніхто навіть не впустив щось випадково у воду.

       – Йой, пам’ятаю, роки зо три тому один хлопчик, як і ви першого клясу, заради сміху жбурляв у воду камінці, – розповідав Геґрід. – І от що ви думаєте? Один попав у голову королеві русалок! Вона тоді якраз патрулювала верхні води. Йой, який тоді скандал був! Дамблдору довелося поплисти на дно озера до королівського замку, щоб якось то всьо поладнати…

       На порозі Гоґвортсу першачків зустріла професорка Мінерва Макґонеґел: та сама, яка приходила до Ліліних батьків. Вона уважно спостерігала за учнями, які ніяк усі разом не могли зібратися до купи. Коли все ж таки це сталося (не без допомоги Геґріда та його великого зросту), Макґонеґел заговорила спокійним повільним голосом, щоб кожен точно зрозумів її:

       – Дорогі першокурсники, вітаю вас у Школі чарів та чаклунства Гоґвортс! Викладачі, а також учні інших курсів вже чекають вас у Великій Залі. Там на вас також чекає церемонія Сортування. Вас буде розподілено на один з чотирьох факультетів: Ґрифіндор, Слизерин, Рейвенклов або Гафелпаф. Прошу слідувати за мною!

       Професорка Макґонеґел повела першокурсників прямо по коридору. Навколо, здавалося б, не було нічого особливого, звичайний старий, хоч і красивий замок. Однак неочікувано Лілі зойкнула, і не вона одна: незрозуміло звідки з’явився… справжній привид! Це був чоловік середніх років у пишній перуці, як колись носили у Франції, в костюмі, який годився радше для королівських прийомів. Однак одяг привида був наче в крові, чи, можливо, то тільки здавалося. Він облетів туди і назад трохи перелякану юрбу першокурсників.

       – Нащо ви кожен рік їх стільки приводите? Стільки людей, що дихати нічим! – розлючено промовив привид. Його голос був дуже гучний, відбивився луною по всьому коридору.

       – Бароне, не вважаю ваші претензії обґрунтованими, – навіть не зупинившись, сказала Макґонеґел. – Оскільки варто враховувати той факт, що ви не можете дихати.

      Хтось у юрбі голосно засміявся. Почувши це, Барон розлючено замахав кулаками й ще раз облетів першокурсників, намагаючись дістати когось шаблею, котора з’явилася у нього наче незвідки.

        – Сев, а ці привиди безпечні? – запитала Лілі, повернувшись до свого друга.

       – Так, привиди абсолютно безпечні, – ствердно відповів той. – Фізичного болю вони точно тобі не завдадуть. Можуть тільки розпатякати всій школі твої секрети, наприклад.

       У цей час професорка Макґонеґел підвела першачків до величезних, метри зо три заввишки, дверей. Один помах чарівної палички професорки й вони зі скрипом прочинилися.

       Лілі здавалося, що вона уві сні, настільки фантастичним було те, що вона побачила. Прямо в повітрі висіли тисячі свічок, м’яке світло від яких освічувало все навколо. А яка стеля! Це була не просто стеля, а ціле зоряне небо з місяцем, зірками, скупченнями далеких галактик та маленькими темними хмарками. В Залі було чотири довжелезні столи, за якими сиділи старші учні та з цікавістю поглядали на розгублених першачків. Трохи далі стояв ще один стіл для викладачів. Лілі здалеку побачила одягненого в яскраву мантію чарівника з довгою сивою бородою та чудернацьким капелюхом – це точно Дамблдор. Саме таким Лілі його і являла, таким… схожим на чарівника з маґлівських казок.

      Професорка Макґонеґел підвела першокурсників ближче до вчительського стола, туди, де стояв трохи перекошений ослінчик, а на ньому великий гостроверхий капелюх. Тут неочікувано складки капелюха перетворилися на рот. І він заспівав! Співав про те, що він зветься Сортувальним Капелюхом, і що саме він розподілить учнів на факультети: треба тільки надягнути його. Декілька рядків Капелюх проспівав про кожен факультет: “чемний Гафелпаф: чесноти і шляхетність там завжди в думках і на вустах”, “старенький добрий Рейвенклов дарує щедро всім знання. Хто мудрість цінить, той знайде там шану, честь і визнання”, “або, можливо, в Слизерин сьогодні ще потрапиш ти, – чого лише не зроблять там задля досягнення мети”, “це може бути Ґрифіндор – живуть відважні учні там, сміливі, горді, як орли – вони приносять славу нам”.

       Лілі дуже сподобалася пісня, тим паче вона була у виконанні справжнього капелюха! Дівчинка подивилася на Северуса: він теж виглядав цілком задоволеним, навіть трохи посміхався. Дивно тільки, чому у нього з тими хлопцями з потяга виникла суперечка через факультети: Лілі здалося, що всі вони прекрасні, кожен цінує свої важливі якості. Однак дівчинка не стала питати у Северуса про це, ще засмутиться.

       Професорка Макґонеґел підійшла до ослінчика з Капелюхом, дістала з-під мантії довгий сувій пергаменту та розкрила його.

       – Я називаю ваше ім’я, ви сідаєте сюди, і я надягаю вам Кеплюх. Коли він оголосить ваш факультет, ви йдете та займаєте місце за відповідним столом. То ж почнімо! – оголосила професорка. – Дафна Ебот!

       Виявляється, весь цей час Дафна стояла на початку черги. Вона не пішла, а буквально побігла до Сортувального Капелюха. В цей час один з її синіх бантиків для волосся відкріпився та впав на підлогу. Дафна на диво граційно повернулася (Лілі побачила, що вона знову широко усміхаєтеся) та швидко підняла його. Вона не стала кріпити його на волосся, а привісила на комірець мантії. Макґонеґел одягла на неї Сортувальний Капелюх. Йому знадобилося всього декілька секунд на роздуми:

       – Ґрифіндор!

       Зі столу з червоною символікою почулися радісні вигуки та оплекси. Дафна скоріш попрямувала туди, перед цим кинувши задоволений погляд на стіл Рейвенклову.

       – Сіріус Блек!

       До Капелюха вийшов той самий хлопчик, який разом з тим в окулярах сперечався з Северусом.

       – Всі Блеки вчаться на Слизерині! Нічого цікавого, как завжди! – сказав хтось з першачків.

      Сіріус Блек був дуже спокійний, не було помітно, щоб він переживав. Макґонеґел ще навіть не встигла одягнути на нього Сортувальний Капелюх повністю. Опинившись за декілька сантиметрів від голови хлопчика, він викрикнув:

       – Ґрифіндор!

       Звісно, стіл Ґрифіндору знову почав плескати у долоні та щось схвально вигукувати, однак разом з цим було чутно перешіптування, які були настільки гучними, що й перешіптуваннями назвати їх було складно. Лілі пам’ятала, як Сіріус казав, що вся його сім’я вчилася на Слизерині, і що він може порушити цю багатовікову традицію. Мабуть, це серйозно, якщо студенти так на це відреагували.

       – Лілі Еванс!

       І тут Лілі стало дуже страшно: таке, на жаль, завжди трапляється в найвідповідальніші моменти. Вона швидко покрокувала вперед до ослінчика, їй здалося, що її ноги почали трохи тремтіти. хоч би це ніхто не побачив! Інші учні були такі спокійні, іноді навіть надто веселі, як Дафна, а Лілі оце почала нервувати. Та чи є причина? Вона вважала, що всі факультети прекрасні, хоч хтось і сперечався щодо цього.

       Лілі відчула, як Капелюх торкається її волосся, але, як і у випадку з Сіріусом Блеком, повністю його одягти не встигли. Він одразу ж заволав:

       – Ґрифіндор!

      На обличчі Лілі з’явилася широка посмішка: так, вона на Ґрифіндорі, на факультеті, де “живуть відважні, сміливі та горді”. Звучить непогано! Лілі направилася до ґрифіндорського столу, який традиційно вітав нову студентку оплесками. На декілька секунд її погляд перетнувся з поглядом Северуса. Він знову був засмучений. Звісно, він же хотів, щоб вона була на Слизерині. Дівчинка, наче вибачаючись, усміхнулася і йому. Рано ще Сев носа повісив. Можливо, він теж опиниться на Ґрифіндорі. Хоч цей факультет він не дуже любить, однак це не значить, що Сортувальний Капелюх не може туди його відправити.

       У Лілі аж в очах почало троїтися від такої кількості усміхнених облич. Вона стала шукати, де б можна було сісти. Тут якийсь хлопчик посунувся, поступаючись їй місцем. Лілі навіть не одразу зрозуміла, що то був той Сіріус Блек. Однак коли вона все ж таки побачила, хто це, то демонстративно відвернулася від нього та покрокувала до середини стола. Там якраз і знайшлося вільне місце поміж старшокурсників.

       Тепер Лілі могла краще роздивитися, що було на столах: золоті келихи, наче з казок, золоті тарілки, і навіть веделки не прості, а прикрашені якимось дорогоцінним камінням. Стільки скарбів вона з роду не бачила! Їжу, мабуть, потім після церемонії Сортування принесуть. Цікаво, чим тут будуть годувати…

        – Привіт! Можна біля тебе сісти?

       Лілі обернулася. Біля неї стояв світловолосий хлопчик з дуже добрими очима, але при цьому обличчя у нього було дуже бліде. На шиї було щось схоже на свіжий поріз, наче від кігтів собаки.

       – Звісно! – усміхнулася Лілі та трохи посунулася.

       Хлопчик сів коло неї та злегка кивнув, дякуючи.

       – Мене Лілі звати, – Лілі подала хлопчику руку для знайомства. – А тебе як?

       – Дуже приємно! – хлопчик дещо оживився і жваво потиснув Ліліну руку. – А мене Ремус звати.

       – Як тобі Гоґвортс? – Лілі провела поглядом по зоряній стелі Великої Зали. – Я й не очікувала, що тут буде все настільки… настільки чарівно!

       – Розумію тебе! І ми ще стільки всього не бачили! – Ремус хитро зиркнув на Лілі, наче знав якусь таємницю. – Ти знала, що тут є величезний ліс, де водяться кентаври, єдинороги, а може навіть і дракони?

       – Единороги? – це, здавалося, зацікавило Лілі найбільше. – І ми можемо прям близько до них підходити?

       – Мабуть, не можемо, – знизав плечима Ремус. – Студентам таке не дозволяють. Це мені тато розповідав, він спеціалізується на різних фантастичних звірах.

       – Ого! А тато тобі показував когось з них уживу? – Лілі хотілося дізнатися більше про цих всіх чарівних тваринок. Все ж таки вона тепер у магічному світі. Цікаво було б і самій побачити якусь з них.

       – Я колись драконів бачив на фестивалі у Румунії, – відповів Ремус.

       Лілі хотіла спитати, наскільки великими можуть бути дракони, однак тут вона почула:

       – Привіт! Можна тут біля вас сісти, будь ласка?

      Біля Лілі стояла дівчинка. Вона здавалася трохи розгубленою та переляканою, її погляд швидко бігав від стелі до стола та до Лілі з Ремусом. Дівчинка була низька, виглядали трохи молодше свого віку. Її густе русяве волосся було заплетене в дві косички. У неї були великі виразні карі очі, якими вона уважно раздивлялася все навколо.

       Лілі з Ремусом посунулись.

       – Мені звати Лілі, а це Ремус! – не гаючи часу, вирішила всіх з усіма познайомити Лілі.

       – А мене Мері звати, Мері Макдональд, – злегка усміхнувшись, привіталася дівчинка. А потім, проводячи поглядом по столу з пустими золотистими тарілками, додала: – Мені трохи незвично тут! Я росла серед не-чарівників. І це все таке дивне, незвичне для мене!

       – Ой, я теж із сім’ї маґлів! – зраділа Лілі. Їй стало якось легше на душі від того, що вона не одна тут маґлонароджена.

       – Це добре! – мабуть, Мері стало теж легше від думки, що вона не одна така, тому її голос став трохи більш розслабленим. – Ти теж була шокована, коли до тебе прийшла Макґонеґел і принесла листа з Гоґвортсу?

        – Я насправді цього дуже чекала! У мене є друг, він теж чарівник. І він мені все розповів про магію і про Гоґвортс теж!

       Лілі повернулася, щоб подивитися, як там проходить церемонія Сортування. Черга Северуса ще не дійшла, він і досі там стояв.

       – Це так прекрасно, – промовила Мері. – Чесно, сама б хотіла такого друга мати, бо ми з мамою довго не могли розібратися, де знайти ту Алею Діаґон. І спитати було ні в кого…

       – А що, тобі інструкцію в листі не надіслали? – здивовано спитав Ремус.

       – Надіслали, але там була неповна інформація, – знизала плечима Мері, розглядаючи своє відображення в золотистому келиху. – Адреса була написана, а як саме пройти туди – ні. Мені потім пояснили, що це випадково вийшло, коли для нас чаклували листи…

        Лілі уважно слухала розповідь Мері, як тут голос Макґонеґел змусив її відволіктися:

        – Северус Снейп!

        Лілі затамувала подих. Надія на те, що вони будуть на одному факультеті, ще жила. Професорка Макґонеґел надягла на Северуса Сортувальний Капелюх. Він так само не довго думав і гучно промовив:

        – Слизерин!

        Северус кинув швидкий погляд на ґрифіндорський стіл, мабуть, шукаючи, Лілі серед сотні дітей. Після він впевнено покрокував до слизеринського столу, де його вже радісно вітали більш старші учні.

        Лілі, звісно ж, засмутилася. Однак якщо подумати, то в цьому взагалі немає нічого страшного: вони все-одно будуть дружити. хоч і вчаться на різних факультетах. В кінці-кінців у них буде купа часу поспілкуватися на перервах та після занять. Так, все буде добре!

       Церемонія Сортування завершилася. Макґонеґел одним помахом чарівної палички прибрала ослінчик з Капелюхом та зайняла місце за вчительським столом. Тут зі свого місця піднявся професор Дамблдор. Лілі сиділа надто далеко, вона не могла розгледіти його вираз обличчя, однак судячи з голосу, він був дуже радий і новим учням, і новому навчальному року:

        –  Вітаю, дорогі друзі! Особливо вітаю тих, хто тільки сьогодні став частиною цього прекрасного місця під назвою Гоґвортс! Впевнений, вам тут дуже сподобається. Головне, не сильно загравайте з мандраґорами вночі! Всім дякую за увагу! Можемо починати наш банкет!

        – А чому не можна загравати з мандраґорами? Хто це взагалі такі? – здивовано запитала Лілі у Ремуса, який точно краще розумівся на магічному світі, ніж вона.

        – Чесно, я теж не зрозумів, – знизав плечима хлопчик. – Взагалі мандраґори – це просто рослини. Як з ними взагалі можна загравати, я не знаю…

        – Ой, ви звикнете! – весело промовив якийсь старшокурсник, що сидів навпроти них. – Дамблдор кожен рік щось таке говорить після церемонії Сортування! Тільки він знає, що то означає…

       Почався святковий банкет на честь початку навчального року. Лілі думала, що наїдки їм хтось буде виносити, але ні, вони самі з’явилися на тарілках. Хоча чого дивуватися? Це ж магічна школа! До слова, і їжа тут була наче з казки якоїсь – морозиво різних кольорів (здавалося, що стільки не було й у “Морозивній Флореана Фортсек’ю), різні види м’яса, картопля варена, печена, чіпси, йоркширський пудинг, якісь соуси, купа солодких та солонів пирогів і навіть цілі тарілки шоколадних жабок, які відчайдушно намагалися вилізти зі своїх коробок.

        Лілі це все трохи затуманило розум, вона не розрахувала свої можливості та трошки (чи все-таки не трошки) переїла. Особливо їй сподобались “Свистошипи” – це були такі цукерки, які змушували людину, яка їх скуштувала, піднятися на пару сантиметрів у повітря та декілька секунд висіти отак. Здавалося, Лілі з’їла цілу тареляку таких солодощів, чим дуже розвеселила Мері та Ремуса, які дивилися, як вона постійно трошки не сидить, а висить над лавою.

        На щастя, банкет завершився і потрібно було вже йти до ґрифіндорської вітальні. Це добре, бо так Лілі могла переїсти ще більше, ото б вже було лихо. Коли дівчинка зводилася на ноги, то відчувала неабияку важкість всередині. Вона вирішила, що таке було тільки один раз, а далі вже треба себе тримати в руках.

        – Першокурсники Ґрифіндору! Вишикуйтеся біля мене, будь ласка!

      Тут з-за столу піднялася дівчина-старшокурсниця, на комірці мантії у неї був сріблястий значок з написом “Староста”. Вона уважним поглядом пройшлась по першачкам, які, штовхаючись, скупчувались біля неї. Лілі не могла відвести від неї погляд, настільки вона була прекрасною, точніше навіть сказати благородною, як справжня ґрифіндорка. Дівчина носила зачіску з багатьох мілких косичок на голові, які чимось нагадували змій.

       – Мене звати Доркас Медоуз, я староста факультету Ґрифіндор, – голосно промовила дівчина. – Зараз ми з вами підемо до вітальні нашого факультету. Там ви дізнаєтеся, хто в якій кімнаті буде жити. Прошу бути уважними і не відставати. Ходімо!

       Лілі захотіла йти поруч зі старостою. Вона схопила Мері за руку та вирішила пробиратися наперед не через скупчення дітей, а просто обійти їх всіх з правої сторони. Так буде набагато зручніше. Можливо, Лілі щось й запитає у Доркас про життя в школі. Вона староста, багато чого знає.

       Спочатку вони йшли разом з іншими факультетами. Поступово вони повертали в різні коридори, тому скоро ґрифіндорці залишилися самі. Доркас йшла надто швидко, тому першачки іноді й не встигали за нею. Вона періодично поверталася до них та робила комусь з натовпу зауваження.

       Тут вони знову кудись повернули й опинилися на сходах. Начебто це були звичайні сходи, однак неочікувано вони почали рухатися. Лілі ледь втрималася на ногах, як й інші студенти. Сходи повернули кудись вліво і тепер вели в зовсім інший коридор.

       – Трохи довше доведеться йти, але нічого, – спокійно промовила Доркас, а потім трохи голосніше звернулася до інших першачків: – Коли ми на сходах, будьте обережні, краще тримайтесь за поручча. А то ще впадете, полетите вниз!

        – А тут всі сходи отак переміщаються? – запитала Лілі, підійшовши трохи ближче до старости. Щоб її бачити, їй довелося сильно задерти голову, настільки Доркас була висока.

         – Не всі, – відповіла вона. – Однак по дорозі до вітальні Ґрифіндору, таких багацько. Але ви скоро звикните.

       От вони знову кудись повернули й опинилися в коридорі, де було безліч картин. І не просто картин, а живих картин: на них герої, і люди, і тварини, рухалися, сміялися, про щось розмовляли, деякі навіть показували пальцем на урбу ошелешених першокурсників. Лілі знала, що в магічному світі люди на фотографіях та портретах рухаються, Северус їй розповів, але вона й уявити не могла, що вони ще й говорять і бачать, що робиться поза портретом. Лілі ще помітила, що деякі герої легко переходять з картини на картину. Значить, ці всі портрети якось пов’язані між собою чи може у них там просто якийсь окремий світ…

       Лілі та Мері якраз проходили повз велику картину, на якій було намальовано морський пейзаж: хвилі теж рухалися, між темними хмарами іноді навіть блискавка з’являлася, однак людей там не було. Зненацька почулося радісне волання, і на цю картину увірвався чоловік. Навіть по мірках чарівників він здавався якимось диваком: його стареньке пальто було зшито наче з різних ганчірок різного кольору, на голові у нього була шапка з якогось дорогого хутра, яка взагалі не відповідала його загальному зовнішньому вигляду. На додачу під оком у нього був великий фіолетово-брунатний синець. У руках чоловік тримав старе відро з дірою. Він тільки-но хотів щось сказати, як тут його накрило морською хвилею. Чоловік почав лаятись поганими словами, які не можна повторювати, та став вихлюпувати воду зі свого відра, хоча в ньому і так її не було (він же з діркою!).

       – Любі першачки! Хорошенькі які! – уїдливо сказав чоловік, коли нарешті завершив свої справи. Портрет вперше заговорив до студентів за цей весь час, поки вони йшли. Доркас гримнула на того чоловіка та сказала студентам рухатися швидше, однак чоловік не відставав. Він почав бігти за ними, переміщаючись в інші картини. Коли він опинився на портреті трьох балерин, які до цього спокійно репетирували свої па, то заволав, що є сили:

       – А летиключа собі не бажаєте?! Га, любчики?! Недорого, всього 20 галеонів. Доставить, хоч на Мадагаскар!

       – Та йди нарешті звідси! – розгнівано промовила Доркас. Вона дістала чарівну паличку та загрозливо наставила її на чоловіка. Він щось пробелькотів собі під ніс та побіг назад на іншу картину. Мабуть, чарівних паличок той дуже боявся.

       – Як він нам набрид… Так, першокурсники, не відстаємо!

       – А хто це такий був? – на цей раз Мері спитала в Доркас.

      – Це торговець нелегальними летиключами, тобто порталами, якщо простіше сказати, – тяжко зітхнувши, відповіла староста. – Його портрет взагалі висить десь недалеко від вітальні Слизерину, але любить він лазити по всьому Гоґвортсу, пропонує купити летиключ. Всім тільки заважає…

      Лілі хотіла запитати, що взагалі значить “нелегальні летиключі”, як тут хтось міцно схопив її за руку. Це була Дафна.

      – О, нарешті я тебе знайшла! – як завжди весело промовила вона. – Я рада, що ми будемо на одному факультеті!

      – Я теж, – усміхнулася Лілі. – Куди ти поділася після потягу?

      – Ой, мене Персея забрала з собою. Сама посадила в човен, щоб я “чогось там не накоїла”, – Дафна насупилася, хоча її голос досі звучав весело та безтурботно.

         Нарешті всі вони дійшли до вітальні Ґрифіндору. Виявилося, що просто так туди потрапити не можна. Вхід охороняв портрет Гладкої Пані, якій потрібно було сказати спеціальний пароль, тільки тоді вона могла впустити всередину. Доркас пояснила, що пароль змінюється кожен день, його зранку старости вішають на спеціальній дошці у вітальні.

       Коли студенти опинилися всередині, вони нарешті могли знайти свою кімнату та вже вкладатися спати. Лілі неочікувано дуже пощастило: виявилося, що вона буде жити у двохмісній кімнаті, тоді як, більшість учнів мали жити у звичайній чотирьохмісній. І, головне, з ким вона жити буде. З Дафною! Це якась подвійна удача!

        – Це добре, що ми з тобою разом житимемо! – промовила Дафна, падаючи у своє ліжко. – Ми з тобою таке веселе життя влаштуємо!

     

    0 Коментарів