Любов не помирає

Фаланги пальців стискаються сильніше навколо дерева вологого після дощу вікна, коли вулицю заливає звук прибулої машини. Дадзай бігає очима по ландшафту, відмовляючись дивитись прямо в чуже обличчя, уникаючи вух, в які тепер було ввіткнуто простецькі сережки за смішні гроші. За його власні. Без його, власне, схвалення. Голова тріщить неготовністю, він по інерції відходить від вікна, ховається за стінами, сідаючи спиною до піаніно. Єдиної душі, яка зараз могла його вислухати і дозволити користуватись своєю людською волею.

Чюя подзвонив з вістю після двох скинутих ним же викликів, поставив перед фактом, хоча прекрасно знав, на що іде, як Дадзай відреагує. З того самого моменту навіщось багаточисельні склянки Дадзая червоніють вином. Він розуміє, що це дрібниця. Й зі смутком усвідомлює, що не зможе не пробачити. Коли Чюя входить в кімнату, сумнівів не лишається.

— Моя кохана нарешті повернулась?

Посмішка сяє, відпрацьовує задачу так, що навіть Чюї легко повірити в щирість Дадзая. І сьогодні він готовий вірити в неї, аж доки сам не стане її жертвою, доки не помре під його руками, бо попри все, він зробив великий, небезпечний крок.

— А мій коханий знову нещадно п’є.

— Хіба тобі не байдуже на моє тіло? Це все одно, що моє слово: хочеш — піклуйся, хочеш — ні, а світові й без того добре, правильно?

Прямолінійність ніколи не вихід. На волосся Чюї боляче дивитись. Воно відбирає усю увагу, відволікає від усіх переживань і нагадує, що Дадзай все ще має владу — воно досі довге, таке, як йому подобається. Це найгірша частина Чюї. Та, яка дає надію кожного разу, як він знаходить сміливість не піддатися Дадзаю. Його вуста ще важчі для сприйняття — Дадзаю одразу думається про вино, яке вкриває його власні, і як витончено воно б виглядало на молочній шкірі, якби він просто зараз його поцілував. Його хочеться розглядати вічність, знаходити нові деталі щохвилини, забувати про життєнеобхідні речі, жертвувати собою, але його очі завжди кардинально інша справа. Завжди він намагається відкласти їх на потім, дати собі час насолодитись менш впливаючими рисами, та Чюя ніби навмисно не полишає спроб встановити контакт. На цьому моменті завжди хочеться якомога швидше втратити зір.

— Іди до мене, — голос провально знижується, в посмішку закрадаються справжні почуття, з черговим вдихом груди розкриваються у схвилюванні.

Дадзай розставляє ноги достатньо, аби натяк був прозорим, легко стукає по своєму стегну, намагається не вдихати запах Чюї. І не здригнутися усім тілом, коли погляд навпроти темніє. Чюя помітно послаблює тиск на себе, розстібає ремені, — що ментальні, що фізичні — які сам на себе натягнув, впевнено ризикує. Мало того, що його сережки робили його незвичайним, — він вирішив вдягнути костюм. Портупея розсікає його легені настільки правильним чином, утримуючи його слухняним в усьому його нещодавному протестанстві, що Дадзай не може гніватись. Їдкі зауваження формуються в його думках й тонуть на місці, програючи у перегонах швидким течіям збудження і прихильності. Чюя хороший. Дратуючий чи покірний — хороший. З цим нічого неможливо зробити, не тоді, коли він на шляху до Дадзая вивільнює два зайвих ґудзики на своїй сорочці, жестом наполягаючи, що його лише вбиває духота. У нього ніколи не було планів, і це не сарказм, в Чюї природньо виходить водити Дадзая за ніс без жодних зусиль, навіть якщо при цьому його розум залишається у тісних обіймах Дадзая.

Очікування розтягується на декілька додаткових митей, тому що Чюя продовжує свою гру: перш ніж влаштуватись на одному з представлених йому стегон, він мовчки спускає чужі брюки і так само мовчки не рухається, доки Дадзай не погодиться піднятись. На ньому уже немає нічого, намацування Чюї уже відбуваються шкірою до шкіри, хоча себе роздягати він не поспішає. Нарешті сідає, вигинається із заплющеними очима. Всотує в себе усі можливі враження.

— Ти не роздивлялась можливість того, що я хотів не більшого, ніж поцілунок? Чи ти хочеш вибачитись? — в Дадзаї вирує бажання затвердити свою перевагу, перевага потрібна йому, як ковток повітря, він занадто багато разів побачив її падіння за цей короткий проміжок часу.

— Мені є за що? — вибачень не буде. Це нормальна практика, майже та, яка радо вітається Дадзаєм, проте цей тон відрізняється від знайомих йому досі, і це лякає.

Б’ють — біжи, збираються вдарити — бий першим. Його руки самостійно обирають собі наміри, ігнорують його ж слова, ніби у згоді з тим, що вони нічого не значать, хазяйновито стискаючись на сідницях Чюї. Цілувати його більш не здається гарною ідеєю, його вуста наразі віддають радше полум’ям, аніж полуницею, яку важко не вкусити, відмовлятись від них більше не схоже на тортури. Очі дадзая загоряються загрозою, викликають розвернутись до людяності лицем, та йому самому до неї далеко — клавіш піаніно він не дістає, навіть коли відсувається назад. Свіжа свідомість була би зараз дуже доречною, йому необхідно побачити Чюю зі сторони й зрозуміти, чи справді він за штурвалом, чи його віднесло вітром на іншу частину — чи рівень — корабля.

— Ти знаєш, що є, — невинні думки вголос, а приносять таке сильне переконання в тому, що він починає здаватись, що Дадзай відкидає м’які методи. Йому треба дізнатись, як далеко Чюя готовий зайти, — Дай мені відчути справжнього тебе, Чюя, — він дозволяє собі глибокий вдох, вириваючи сорочку зі штанів Чюї, думаючи про її зловісну сутність, паскудне призначення. Про те, що він випадково змінив займенники і як легко вони злетіли з його рота, від чого далі звучить жалюгідно: — Досить.

Наступної миті йому доводиться впитись зубами у губи Чюї: його пальці, що шаряться його попереком, натикаються на мереживо. Імовірно, саме того кольору, який вибрав Дадзай. Кричущо червоного. Його відчайдушне серце якраз сподівалось отримати щось таке від Чюї, аби тільки воно заспокоїлось. Чюя дав це йому. Він загрібає тканину у свій кулак, тягне на себе, провокує красивий видих у поцілунок. Кінцівки атакує тремор, голова не спрацьовує, коли їй дають наказ вигадати наступний крок, Дадзай губиться у широті поля його можливостей, ніби до цього справді був сліпим, будучи в змозі звернути увагу лише на найближчі колоски, до яких здатні були дотягнутись його руки. Тишком-нишком, Чюя діє самостійно.

Він балує себе, притискаючи Дадзая до оголеної шкіри, запускаючи його пальці під білизну, і шумно видихає. Щоками Дадзая — на диво — шириться рум’янець. Сорочку, не кваплячись, кладуть на піаніно й ледве задівають клавіши, решта одягу падає на його коліна. Шкода, що Чюя не планував влаштовувати вистав і роздягатись повністю. Це спокушає — заставати менше дій, натомість уявляти вірогідні розв’язки, бути жахливо чутливим до часу, як процес розгорнеться наживо. Та це не головне. Чюя в курсі цього його пунктику, тому не посперечаєшся, що він цілком свідомо починає тертися об Дадзая, не заходячи далі, попри те, що йому до шипіння добре, коли член хоч трохи, хоч випадково занурюється всередину. Доводиться тримати його за основу, й Дадзаю дуже лестить, що Чюя заради нього так старається.

Аж до цього моменту Дадзай не смів кинути і короткого погляду на його сережки, однак зараз це здається чесним щодо Чюї. Він має бодай перебігом оцінити те, на що пішли його — як він припускає, немалі — кошти. З цього місця його думки займає два факти. Вони безперечно чоловічі. І… Чюї надзвичайно личить. Чкраз це піддіває щось у Дадзаї, що він за долю секунди хапається за одну з них з обох сторін, пальцями на потрібних точках виробу, ніби готувався до цього все своє життя. Губи без його відома тягнуться залагодити провину заздалегідь, хоча йому зовсім не думається, що він у чомусь винен. Сьогодні помилився Чюя, а не він. Так має бути, проти Чюя чи ні. А він проти, судячи з того, як кривиться у намаганні висловити невдоволення, втім, не відступаючи. Язик намагається вгамувати Чюю, але той достатньо кмітливий, аби почати такий самий вогонь у відповідь. Дадзай зривається.

— Ти знаєш, що я про них думаю, — посмішка зтирається з його обличчя в ту ж мить, як він попереджально струшує Чюю, все ще з його почервонілим після проколу вухом у руках. Зуби беруть на себе мито: пропускають зтишений голос, забираючи в мозку знання, як повертати випущене повітря назад, — До того ж, так мені буде легше цілувати тебе.

— Але що, як я…

— А що, як я? — він стискає шию Чюї. Балансувати на тонкому канаті не має сенсу, якщо Дадзаю потрібно взяти контроль — не існує причини не зробити цього, — Що, як я не в найкращому настрої? — вичікувальні очі, все ще більше розчаровані, ніж розгнівані. Він немовби поступово приймає те, що не може мати абсолютної влади, — Я кохаю тебе, але саме через це мене розкладає на частини, коли ти не враховуєш мене в своїх планах. Саме через це я гніваюсь. Якби мені було байдуже, я б вже трахнув тебе, кинувши напризволяще. Ти розумієш, як несправедливо вчиняєш?

М’якість в усьому тілі охоплює Чюю. він розуміє, що має піддатися. Вмирати не страшно, просто Дадзай має рацію. Це було дитячою витівкою, він прекрасно усвідомлює, що так легко від впливу Дадзая не втекти. В будь-якому разі, час ігор завершено. Все ж таки, життю Чюї він погрожує рідко. Зараз він напідпитку, проте Чюї щиро не хочеться ставити його під сумнів. І якщо Дадзай ще не осягнув сили його жалю, він готовий віддати усі ресурси на те, щоб показати її.

— Я згодна, — голос нерівний, але твердий. Він знає свою роботу, тому звертається до себе так, як зручно Дадзаю, дихає так, як йому не надто помітно, — Зніми їх.

Тепер його шия може вільно рухатись. На відміну від губ, яким складно навіть відкритися ширше перед язиком Дадзая задля його ж блага, коли він на радощах цілує його. Гарячі сльози Дадзая течуть його щоками і щоками Чюї водночас, ніби вкотре підкреслюють, що боротись з чим би те не було — їм обом. З плечей бухається важкезний камінь, розбиває асфальт, до якого вони тимчасово не зможуть доторкнутись через висоту польоту, і підпадає під другий за день дощ, що підступно розпочинається за вікном. Руки бігають тілом Чюї, пізнаючи, мов вперше, у зневірі стискають де-не-де, перевіряють на реальність.

— Ні, — його бігаючі очі відпускають образу. Принаймні, на цей факт, на наявність сережок. Чюя дозволяє йому робити все, що завгодно. Це — основна частина. Сережки залишають в спокої.

Дадзай хоче винагородити його, але забрати найбільший відсоток податку. Подарувати найцінніше, але бути тим, хто після розлуки забирає подарунки назад. Почуття гострішають, відмовляються від зайвої ніжності, але Дадзаю не сумно. Він знає, що це — ціна кохання. Повне підпорядкування також потрібно заслужити. Праця — найменше з тих негараздів, які він очікував від їхніх стосунків. Особливо — така, де варто лише натягнути привабливий зад на свій член, аби дістатися точки неповернення.

В якийсь момент Чюю кидають. Дадзай зіштовхує його зі стегон, мало не довівши до струсу мозку. Те, що Чюя зробив, — багато, але недостатньо. Недоречне слово, чесно сказати, тому що цього вистачає з головою. Дадзай лише має забрати в Чюї цей вечір, якщо він забрав його день. Про всяк випадок, він збирається продовжувати до кінця. Так буде краще для всіх. Впевненість у діях розчиняється в нагрітому повітрі, в якому не пахне нічим святим. Дадзай відсторонено гладить себе із замруженими очима. Намагається щось забути.

— Я не хочу закінчувати так, — байдуже, хто і що пам’ятає, забуває, чи утримує. Насамперед, Чюї потрібно це. Скиглі виходять вкрай правдоподібними, але Дадзай не той, кого просто ввести в оману.

— Нічого, — хапка навколо шиї, що наново міцнішає, не допускає ані шансу на компроміс, — Не забувай, хто робить твій кінець взагалі можливим.

Сльози чомусь знову течуть, чомусь знову скоріше обпікають шкіру Дадзая, аніж омивають. А Чюї добре. На щастя, його клітор знову у центрі уваги Дадзая, і те, як безжалісно його стимулюють, компенсує усі складнощі, крізь які йому доводиться проходити. Так минають останні хвилини — підставляючись під приємніший кут, він згадує про чутливі теми Дадзая, які міг сьогодні ненароком підняти. Від нетерпіння зрушуючись з місця, коли пальці поблажливо занурюються всередину, він подумки плаче разом із Дадзаєм щоразу, як падає поглядом на його замазане сльозами і, здається, усім, чим можна, обличчя. Він встановлює власний темп й голосно лається, усвідомлюючи, що ніколи не почуватиметься живішим, ніж в цих руках. Так важко дихати, так сильно б’є задоволення.

Предмети навколо втрачають своє значення, зникають, тікають від Чюї, як від хижого звіра. В очах темнішає.

Тиск на мозок посилюється, відчувається з усіх сторін, вибиває з колій, змушує втратити усе. Свідомість гасне.

Думка пульсує. Одна, єдина. Золота, багатьом незнана. Любов не помирає.

В ідеальному світі, піаніно дограє свою партію без допомоги людської руки. Цей світ ідеальним бути не зможе. Людина завжди прагнутиме надлишку. Там, куди вона ступає, рівноваги не існує.

Добре, що піаніно грає в обидвох світах.