Море

Шумить сріблясте море,

пливе з ним, моє горе,

на човні маленькому

від містечка рідненького,

від людей дорогих,

від квітів польових,

від дерев міцних,

від знань цінних.

Від силуету в лісі,

що жив у вічній кризі

і кригою кровавою

проклав шляхи під хмарою,

і між туманними шляхами

човник гнався за вітрами,

а на човні малому

хотілося додому.

Та лиш спогад був домом

під похмурим небом,

та лиш спогад був щастям

між цим всім напастям.

І дівчинка плаче,

крізь сльози сміється,

і не готове її юнеє серце,

від світу ховається

в тіні горизонту,

лякається того великого флоту,

що вбив її шанс на спокійне життя

залишивши плить кудись в небуття.

Та там в небутті синєє небо,

де герої стоять зовсім недалеко,

готові життя своє безцінні віддати,

щоб дівчинку малесеньку порятувати,

та дівчинка порятунку зовсім не хоче,

бо минуле їй неправду шепоче.

Що жити немає тобі, демону, сенсу,

додаючи дівчинці, непотрібного стресу.

А хлопець кричить, жити благає,

поки над нею прапор палає,

а дівчина справді жити бажає

бо світ цей морський сильно кохає.

І друзі ідуть, до бою готові,

злегкістю міняючи жахливу ту долю,

герої пішли творити історію,

і ось вже поганці знову подоланні.

А дівчина знову щиро сміється

на човні екіпажу милого серцю,

з друзями разом вперед несеться,

більше не згадуючи, самотню ту втечу.

Шумить сріблясте море

пливи з ним, моя доле,

з командою відважною,

з мрією поважною

пересікай моря і океани,

йди материками й островами,

на край світу ти зайди,

всі Панегліфи знайди.