Don`t li(ea)ve me alone, Nana

Я досі пам’ятаю… Від тебе пахло димом цигарок впереміш із солодкуватим парфумом — терпко, міцно, гіркувато — і єдине, чого мені хотілося: робити вдихи все глибші і глибші… Твій запах — моя точка неповернення; я хотіла б, щоб він назавжди оселився в моїх легенях. Дихання ставало важким, прискорювалось. Варто мені було вловити у повітрі хоча б натяк на твій аромат, як у голові одразу туманилось, а в одязі ставало парко, тісно, некомфортно. Твій запах — дурман.

Серце ладне було вискочити із грудної клітини, точно було заґратованою там пташкою.

Я прагнула твоїх дотиків. Ми були небезпечно близько одна від одної, і кінчики твої пальців плуталися у моєму русявому волоссі, хаотично ковзали тілом, вивчаючи кожну його частинку крізь тонкий бар’єр тканини. У кожному твоєму дотику я відчувала таку концентрацію ніжності та водночас пристрасті, що мені було важко дихати.

Усе, що я могла — зарившись носом тобі в плече, нерозбірливо і глухо повторювати:

— Нано.. Я.. люблю тебе… я так люблю тебе, – а ти, схилившись над моїм вухом, видавала впевнене «мх» своїм низьким мелодійним голосом, і моє тіло враз бралося сиротами, а в грудях приємно поколювало.

— Я тебе також, – ця фраза враз оплутувала мою свідомість і розливалася у тілі теплом. — Моя маленька Хачі.

Емоції накочували хвилями і моментально паралізували. «Солодко. Приємно. Хочу ще», — це все, про що я могла думати у такі миті.

Але я не мала казати тобі продовжувати — ти і не зупинялась. Погладжувала так чуттєво, владно. А я лише міцніше стискала тебе в обіймах, ніби ти зараз втечеш.

Ще ні з ким мені не було так добре і… комфортно? Так, певно, комфортно. Ні з Асано, ні з Шьоджі, ні навіть із Нобу мені не було так добре. Лише з тобою, Нано, я почувалася у повній безпеці.

Єдине, що мене лякало  — ці чудові миті нашого спільного забуття рано чи пізно скінчаться. Ти була для мене найближчою… подругою, людиною. Я правда любила тебе. І те одне, чого я боялась — що ти залишиш мене.

— Не залишай мене, Нано, — шепотіла я крізь сльози чи то щастя, чи то журби, що мимовільно виступали на очах, і міцно заплющувала їх. — Що завгодно, тільки не залишай, — і навіть коли перед очима була лише темрява — я бачила за нею твій образ. Твоє темне, як ніч, волосся, твій браский макіяж, твоє масивне кільце від Вів’єн Вествуд, і… твою квітку рену на тендітному, блідому плечі.

Розплющила очі, тяжко зітхнула. На годиннику — восьма ранку. Сонячні промені настирливо лізуть крізь віконну шибку і заливають світлом всю кімнату. Ти таки залишила мене, Нано.

Раніше ми снідали разом — те, що я приготую, бо твої страви завше були пересоленими, — і пили чай із наших полуничних стаканів.  Я щось жваво розповідала, а ти лише слухала — уважно, і сміялася. Я так любила твій сміх.

Уже… багато років пройшло з тих пір. А я ще досі пам’ятаю. Пам’ятаю кожну мить, проведену з тобою так, ніби це було вчора.