Фанфіки українською мовою

            Стук у двері.

            Для родини Люпинів це був найстрашніший звук. Ніхто вже багато років не переступав поріг їхнього будинку. І ні, це не тому, що Люпини відлюдники, які ненавидять людей. Вони, навпаки, всім бажали лише добра: і знайомим, і незнайомим, і своєму одинадцятирічному сину. 

            Але тут їхній спокій порушили. Зробив це ніхто інший, як новопризначений директор Школи чарів та чаклунства Гоґвортс Албус Дамблдор. 

            – Дорогі Лайалле та Хоуп, я от якраз вирішив до вас по дорозі заскочити, – Люпини чули абсолютно спокійний життєрадісний голос Дамблдора, який, здавалось би, взагалі не звертав увагу на те, що щось його не квапляться запросити до будинку або бодай відчинити двері. 

            – Професоре Дамблдоре, на жаль, ми ніяк не можемо вас впустити, – тремтячим голосом промовив Лайалл, накладаючи на двері захисні заклинання. Звісно, він знав та дуже поважав Дамблдора: той був його викладачем у Гоґвортсі. Однак запросити його до себе на келих маслопива для нього дорівнювало самогубству. Ех, краще б містер Люпин зустрів професора десь у “Дірявому казані”. Тоді б не довелося так ганьбитися… 

            – Я тут взяв з собою цілий пакунок лимонних скарабеїв, – Дамблдор начебто і не чув того, як за дверима містер Люпин один за одним промовляв стримувальні чари. Директор Гоґвортсу навіть не намагався якось цьому протидіяти. Мабуть, це було б не дуже ввічливо, бо він все-таки гість. – Треба їх в найближчі десять хвилин з’їсти, бо вони перекусають самі себе. Я ж навіть їх до Гоґвортсу не довезу!

            – Вибачте, професоре, мені так незручно, але… – Лайалл ледь не плакав від того, в яке становище він потрапив. Яка ж ганьба… Його дружина Хоуп теж прекрасно це розуміла, хоч і була маґелкою. 

            Навіть якби на порозі був Міністр магії, подружжя і його б не впустило. Все для того, щоб вберегти їхнього сина Ремуса. Він дуже хороший та чуйний хлопчик, але хоч на перший погляд цього і не помітно, раз на місяць він стає справжнім монстром. Їхній любий Ремус вовкулака… 

            У цьому Лайалл звинувачував себе. Коли Ремусу було чотири роки, містер Люпин почав процювати в Департаменті з регулювання та контролю магічних істот при Міністерстві. Основною його задачею було виявлення темних створінь. Тоді настали неспокійні часи: небезпечний чарівник Волдеморт показав свої гострі зуби магічній спільноті, він мав намір “звільнити” Великобританію від тих, чия кров не була “чистою”. Для цього Волдеморт активно збирав послідовників і серед темних створінь, як от, наприклад, вовкулак, вампірів або велетнів. Міністерство намагалося цьому протистояти, тому й посилило нагляд за цими істотами. Лайалл мав за плечима багаторічний досвід вивчення магічних створінь у їхньому природному середовищі, тому в Департаменті у нього було багато роботи. 

            Особливий клопіт був з вовкулаками. Вони найбільш охоче йшли на співпрацю з Волдемортом, але при цьому Міністерство магії навіть не знало, скільки приблизно вовкулак у країні. І в цьому була провина саме Міністерства: замість кваліфікованої допомоги ці люди, яким просто не пощастило, могли опинитися за ґратами, навіть якщо нічого не зробили. От, виходить, що їм було вигідніше замовчувати свою природу, щоб не піддаватися гонінням. А коли з’явився чарівник, який пообіцяв вовкулакам свободу та “золоті гори” – не дивно, що ті погоджувались служити йому. 

            От містер Люпин разом з комітетом по контролю за вовкулаками розбирав старезні реєстри цих створінь, де більшість вже померла років тридцять тому. Ще періодично до Департаменту з регулювання та контролю магічних істот доставляли чарівників, яких звинувачували в тому, що вони вовкулаки. Доводилося довго з такими спілкуватися: легше було б у повню таке вирішувати, тоді точно стало б зрозуміло, вовкулака перед тобою чи ні. 

            І от одного разу до них привели чоловіка на ім’я Фенрір Ґрейбек. Його підозрювали у вбивстві двох маґлівських дітей, однак у Департаменті точно не знали, чи чарівник він взагалі. У цього Ґрейбека навіть не було при собі чарівної палички, а сам він на допиті між відповідями на питання комітету вставляв фразочки на кшталт “а що це у вас за низькі створіння в коридорі?”, “а чого ви постійно з цими палками ходите?”, “а що таке вовкулака?”, “це якийсь казковий герой?”. 

            Крім Лайалла, допитували його ще Джонсон та Кедоґан – всі втрьох були дуже сильно втомлені. Мало того, що вони цілий день розбирали архіви, так ще й зараз доводилося вислуховувати охання якогось задрипаного волоцюги. Чарівники схилялися саме до такої думки: підозрюваний був у брудній старезній одежині, ознак магічних здібностей не виявляв, начебто й на вовкулаку теж не схожий за поведінкою.

            Кедоґан, який головував у комітеті, сказав, що цього Ґрейбека можна відпускати. Однак тут Лайалл дещо помітив:

            – Не можна його відпускати! Дивіться, у нього неприродньо загострені іклові зуби! А ще у нього тьмяні вицвілі зіниці!

            – Але ж, Люпине, це не завжди ознаки вовкулаки, – відповів йому Джонсон.

            – Ну його треба протримати до повні у нас, і ми переконаємось…

            – Ну звісно, у нас же купа вільного місця в камерах! – перебив його вже достатньо роздратований Кедоґан. – Відпускайте його! І не забудьте стерти пам’ять… 

            – Ви з глузду з’їхали чи що?! – зазвичай Люпин був спокійний та ніколи не переходив на крик, але не цього разу. 

            – Слухай, може тобі краще ховчиками займатися? А то для роботи з вовкулаками ти надто нервовий! – скалився Кедоґан.

            – Країна в стані війни! – заревів Люпин. Ще ніколи він таким не був. – І при цьому ви дозволяєте собі таке безвідповідальне ставлення щодо виявлення вовкулак – бездушних, злих істот, які можуть легко вирізати всіх ваших дітей, які не заслуговують нічого, крім смерті! 

            І Лайалла тоді не послухали. Виставили з кабінету. Перед Ґрейбеком вибачилися та відпустили. 

            Дарма… Коли його вивели з Міністерства та вже хотіли накласти чари забуття, він втік. Виявляється, недалеко чатували два його спільники, які й допомогли. Так, містер Люпин був правий, Ґрейбек дійсно був вовкулакою, який просто вмів добре грати на публіку. І він просто з-під носа у Міністерства втік… 

            У Департаменту з регулювання та контролю магічних істот проблем не було: вони просто приховали від вищого керівництва цей прикрий інцидент. Але для Лайалла життя вже ніколи не було, як раніше… 

            Потім він дізнався, що Ґрейбек не забув його слова, розповів про них зграї вовкулак. Вони не могли допустити, щоб це зійшло з рук Люпину. Дізналися, де той живе. Вночі Ґрейбек продерся до кімнати його чотирирічного сина, який спав собі мирно, не підозрюючи, що це була його остання ніч як “звичайної дитини”.

            Для Лайалла все було, наче в тумані. Він зміг відігнати потужним закляттям вовкулаку, але… Досі перед очами картина, наче це було вчора: Ремус забився в куток, плакав, тримався за закривавлену руку. Здавалося, це був зовсім несерйозний укус, хлочик, на щастя, втратив небагато крові, навіть до лікарні Святого Мунґо не треба було його тягнути. Однак цього було достатньо, щоб заразити маленького Ремуса лікантропією: тепер він теж був вовкулакою…

            Тим, кому Лайалл бажав смерті. Тим, кого Лайалл вважав злими та бездушними істотами. Тепер його рідненький синочок, ця чиста та безневинна душа, кожен повний місяць ставатиме монстром, якого неможливо контролювати, який буде калічити і себе, і всіх, хто стане на його шляху. 

            І хто ж в цьому винен? Лише Лайалл, який не зміг вчасно втримати язика за зубами, який не поставив на будинок навіть найпростіших захисних чар. Він не міг дивитися в очі дружині. Вона ніколи не звинувачувала його в цьому, але ж він бачив, як і вона змінилася: скільки страху, скільки смутку було в її очах кожен раз, коли їхній син кричав від болю після перетворення. 

            Спочатку втримувати Ремуса було не так складно. Коли він був у подобі вовкулаки, Лайалл просто міцно зачиняв двері та вікна. Однак хлопчик швидко дорослішав, і його вовк ставав все сильніше, все жорстокіше. Коли йому виповнилось вісім років, він вже з легкістю вибивав двері, й батько з останніх сил втримував його, щоб той не прорвався на вулицю та не втік світ за очі, не покалічив себе та інших.

            Усі ці роки ніхто сторонній не переступав поріг будинку Люпинів, навіть родичі. Все для того, щоб зберегти таємницю їхнього синочка. Будь-яка дрібниця могла видати його: або сліди від кігтів на стіні дитячої кімнати, або свіжі шрами на обличчі хлопчика. Про навчання в Гоґвортсі вже ніхто й не заїкався, навчати Ремуса Лайалл планував вдома. Магічна спільнота ніколи б не прийняла хлопчика: містер Люпин прекрасно знав, яке ставлення до вовкулак. Ще й ліків від лікантропії не існує, а значить, нічого не можна було змінити!

            І от до них ні з того, ні з сього завітав Албус Дамблдор. Містер Люпин навіть не знав, що ж йому сказати, щоб він пішов. Здавалося, з кожним новим начаклованим захисним барьєром, він все більше ганьбив себе. Подумати тільки, шанований директор Гоґвортсу просто прийшов до Люпинів на чай, а його не пускають всередину незрозуміло чому! Де ви таке бачили? 

            – Лайалле, може, все-таки варто впустити його? – пошепки спитала перелякана Хоуп, коли чоловік наклав на вхід чергове закляття та знесилено опустився на підлогу. – Він трохи тут побуде і нічого не дізнається…

            – Хоуп, не можна! – також пошепки промовив Лайалл, витираючи пот із чола. – Якщо він помітить, то… 

            Однак він не встиг договорити, бо почув голос Дамблдора не за дверима, а з їхньої вітальні. Ну звісно, втримати самого Албуса Дамблдора, на що він сподівався взагалі? Хоуп теж це почула та залилась сльозами: вона в цьому випадку нічого б не могла зробити.

            Лайалл звівся на ноги й виставив вперед чарівну паличку, готовий, якщо що, захищати сина. Хоуп сховалася за спиною чоловіка. Вони кинулися до вітальні, звідкі лунав Дамблдорів веселий голос. На вході Лайалл різко зупинився, від чого Хоуп ледь не врізалась у нього. Таке побачити подружжя Люпинів ніяк не сподівалося. 

            Дамблдор сидів разом з Ремусом біля каміну. Вони разом грали в плюй-камінці. Ремус сміявся, плескав у долоні, коли робив вдалий хід: він за одинадцять років ще ні з ким, крім батька, не грав отак. 

            – Мамо, тато, а мене професор Дамблдор лимонними скарабеями пригостив! – Ремус якраз помітив шокованих батьків. Дамблдор з хлопчиком вже й познайомитися встиг, і віддати лимонних скарабеїв, а зараз у них у самому розпалі гра, в якій, здається, вигравав саме Ремус. 

            – Ремусе, це дуже розумний хід! – схвально сказав Дамблдор, кладучи до рота чергового солодкого скарабея, який якраз хотів втекти з торбинки. – У Гогворсті ти точно станеш чемпіоном з плюй-камінців! І не один раз! 

            – Пане професоре, справа в тому, що Ремус не зможе вчитися в Гоґвортсі, – Лайалл опустив чарівну паличку. Він зрозумів, що серйозної розмови з Дамблдором не уникнути, раз він щось говорить Ремусу про Гоґвортс. Він же не знає нічого… 

            – Але я хочу до Гоґвортсу! – Ремус відклав камінці та сердито подивився на блідих, мов порцеляна, батьків. 

            – Це правильно! І ти туди обов’язково попадеш. Головне, сісти на правильний потяг. – Дамблдор посміхнувся та нахилився ближче до хлопчика, при цьому навіть не звертаючи увагу на ошелешених Люпинів. – У нас було таке, що студенти переплутали платформу, трохи в стінку врізались, так ото до Сортувального Капелюха їх доставляли нам з лікарні Святого Мунґо! От катавасія була!

            – Професоре, ви просто не знаєте всього… – містер Люпин знову намагався привернути до себе увагу Дамблдора. Він дуже боявся, що після розмови з ним, Ремус буде ще дужче хотіти вчитися у Гоґвортсі, але ж він не може… 

            – Лайалле, я все знаю, – Дамблдор нарешті подивився на Люпинів. Потім знову повернувся до Ремуса та лагідно промовив: – Я скажу пару слів твоїм батькам, але це не значить, що я втікаю від тебе, бо боюсь програти. Навпаки, після я достойно прийму свою поразку! 

             Дамблдор підійшов до Люпинів. Лайалл провів професора до їдальні, щоб Ремус, який якраз намагався зловити останнього лимонного скарабея, не почув всього цього. 

            – Але звідки ви це знаєте? – це питання першою поставила Хоуп. Їй досі було дуже страшно, але вона намагалася опанувати себе. 

            – Ох, Ґрейбек, той вовкулака, хвалився цим вчинком перед своєю зграєю. Там якраз був мій агент. Самі розумієте, часи такі. – Дамблдор взяв з полиці чашку, розписану різними чудернацькими квітами, та почав уважно роздивлятися її. – Хм, я скажу, у маґлів доволі незвичайний погляд на мистецтво…

            – Професоре, ви сказали Ремусу, що він буде вчитися у Гоґвортсі. – Лайалл був готовий в цей же момент розплакатися. Він й гадки не мав, до чого може призвести ця розмова. – Але куди ж вовкулакам до інших дітей…? 

            – Ремус не може не вчитися у Гоґвортсі, – Дамблдор усміхнувся подружжю та поставив чашку на місце. – Вже влітку до нього сова прилетить. Її ж назад не розвернеш, а якщо листа не забрати, то й поготів… Однак ви не хвилюйтесь, про таємницю Ремуса ніхто не дізнається. Для нього будуть особливі умови! 

    ***

            У Гастінгсі, що у Східному Сассексі, сьогодні дощило. Пітер сидів на кухні біля вікна та намагався доїсти вівсянку, що вже охолонула та перетворилася на щось подібне до резини. Добре, що мама цього не бачить, вона б дуже розгнівалась. Вона постійно повторювала, що Пітер такий худий, малий та хворобливий через те, що погано їсть. 

            Мати виховувала його сама: Пітерів батько загинув, коли хлопчику було всього п’ять років. Він працював аврором при Міністерстві магії, його вбили під час сутички з послідовниками темного чарівника Волдеморта, який у ті часи тільки почав набирати силу. Батько навіть Орден Мерліна третього ступеня отримав посмертно, але їм родину не прогодуєш. У його дружини, Аманди Пітеґру, постійно не вистачало коштів, тому вона була вимушена понаднормово працювати секретаркою у відділі контролю за летиключами при Міністерстві, а на вихідних підробляти в морозивній крамниці Флореана Фортеск’ю на Алеї Діаґон. 

            Все, щоб забезпечити сину життя, яке хоча б трохи можна було б назвати гідним: щоб Пітер жив у нормальному будинку без упирів у підвалі та на горищі, щоб у нього була власна кімната, щоб була можливість бодай раз зводити його на квідич, і, звісно ж, щоб купити в Гоґвортс, коли прийде час, нові, а не поношені мантії. 

            Іноді здавалося, що місіс Петіґру не відчуває міри у своєму спілкування з сином. Вона після важкого робочого дня поверталася додому роздатованою, часто впадала в істерику. Давлячись власними сльозами, вона могла виказати сину все, що було на думці: про те, що вона працює мов каторжна заради нього, що псує власне здоров’я заради нього, що заради нього у всьому собі відмовляє. Пітеру було дуже шкода маму. Коли вона плакала, він завжди хотів обійняти її, однак Аманда завжди відштовхувала хлопчика і просто йшла на кухню прибирати, через що Пітеру ставало все більш кепсько.

            Він, чесно, ніколи не хотів, щоб мама так тяжко працювала. Однак йому залишалося лише доводити, що мама робить це не дарма. Пітер мав стати сильним талановитим чарівником, щоб після закінчення Гоґвортсу вже він забезпечував маму. 

            Але з цим були деякі проблеми… Мати почала підозрювати, що Пітер насправді сквиб. Хлопчик не виявлял своїх магічних здібностей, навіть коли одного разу ледь не втопився в річці. Будь-яка інша дитина на його місці під впливом сильних емоцій хоча б захисну кульку вичаклувала, а цей – нічогісінько! Так би й втопився, якби Аманда вчасно не помітила. 

            – Святий Мерліне, ну от що мені з тобою робити? – в сльозах промовляла мати після цього випадку. – Куди тебе дівати, якщо ти сквиб? Мені тебе до смерті забезпечувати доведеться? 

            Пітер теж боявся, що міг народитися без магічних здібностей. Він, чесно, намагався щось начаклувати, але ніяк не виходило. От і що з цим було робити? Якщо він дійсно сквиб, то Гоґвортс він побачить тільки уві сні, і то, якщо пощастить. 

            От і зараз, сидячи над холодною вівсянкою, Пітер думав про це. Йому вже одинадцять років, через місяць він мав би вже їхати до Школи чарів та чаклунства, але чи поїде… Лист з Гоґвортсу йому ще не принесли. От чого ж Пітер такий безталанний? 

            – Ну от чого ти втупився в ту вівсянку?! – в кухню увійшла мати. У неї цього дня був перший за декілька тижнів вихідний, який вона повністю присвятила прибиранню будинку. – Так складно було доїсти? Тільки продукти переводиш!

            Вона роздратовано кинула в раковину якусь стару ганчірку та пішла з кухні: прибирання чекати не буде. Пітер розумів. що вже не в силах запхати собі до рота ту дурну вівсянку. Але він хотів зробити хоч щось, щоб хоч трохи порадувати матір.

            – Мамо, я тобі допоможу прибрати! – трохи тремтячим голосом вигукнув Пітер.

            – Та сиди вже! – почувся голос матері десь із ванної кімнати. – Як ти оце допоможеш? Начебто у тебе чарівна паличка є… 

            Пітер тяжко зітхнув, нарешті відставив від себе тарілку та втупився у вікно. Дощ, здавалось би, й не думав зупинятися. Він загороджував собою всі будинки навколо так, що нічого видно не було взагалі. І це посеред літа! 

            Тут Пітер побачив таке, від чого ледь не впав зі стільця: пробиваючись через міцну дощову стіну з’явилася біла сова. Спочатку здавалося, що це просто якась біла цятка. але ні, птаха ставала все ближче, і Пітер вже міг добре її розгледіти. І тут він зрозумів, що летить то вона до нього, прямо у вікно. 

            – Ой!

            Сова, мабуть, була стара вже, не помітила скло та на всіх швидкостях врізалась у нього. Пітер швидко заліз на стіл, щоб дотягнутися до ручки і відчинити вікно.

            На щастя, сова залишилася живою-здоровою. Може, вона і була старою, але при цьому дуже живучою. Птаха сіла на підвіконня, і тільки зараз Пітер помітив, що в клюві вона тримала такий же білий, як і вона сама, конверт.

            – Це мені? – Пітер повірити не міг, заворожено дивлячись на печатку з гербом Гоґвортсу. 

            Сова, звісно, відповісти не могла. Вона випустила конверт з клюву, і той впав на стіл. Після цього, ухнувши, сова полетіла собі. 

            Тремтячими руками Пітер взяв конверт, уважно роздивляючись його з усіх сторін. Це диво якесь! Це дійсно лист із Гоґвортсу!

            – Мамо! – не стримуючи радості, Пітер чимдуж побіг до ванної кімнати.

            – Ну що таке знову?! – мати, звісно ж, була роздратована. Вона якраз накладала чари очищення на запліснявілу раковину, а Пітер оце її відволікає. 

            – Мамо, мені лист з Гоґвортсу прийшов! – Пітер, усміхаючись, подав конверт матері. Вона виглядала по-справжньому ошелешеною, наче їй сказали про воскресіння Мерліна. Рвучко вихопила конверт та розкрила його. І тільки коли Аманда дісталася до листа від заступниці директора, вона переконалася.

            – Слава Мерліну! – на очах місіс Петіґру виступили сльози щастя, чого Пітер ніколи за свої одинадцять років не бачив. – Ти не сквиб! Може, з тебе щось і путнє вийде…

     

    0 Коментарів