Пролог

Моя бабуся була жорстокою жінкою. Подейкують, що коли вона дізналася, що її чоловіка спіймали пустельні племена, а потім стратили разом з його вірними товаришами, вона веліла запросити цих катів до себе – не для пояснень, а для свята та вибачення за те, що її чоловік, мій дід, опинився на території племені та потурбував їх. Коли любі-гості прибули в наше поселення, очікуючи, що їх приймуть, як героїв, моя бабуся запросила їх до купальні, а потім приказала замкнути всі двері та підпалити купальню з “поважними гостями”.

Коли новина про загибель лідерів племен дійшла до їх синів, вони пішли війною на Суну – так, як і планувала моя бабця. Біля воріт їх очікувало наше військо, яке з легкістю перебило чоловіків, а згодом і жінок, і дітей. Це був хороший урок для наших ворогів – в кордонах країни Вітру і за її межами. Моя бабуся робила усе можливе, аби у майбутньому до влади прийшов її син, мій батько, навіть якщо її дії викликали питання та протест старійшин та звичайних людей.

Мій батько став правителем у той час, коли почалася війна з країною Вогню – “Війна Листу та Піску”, так називали це у народі. Моя бабця проводила зі мною багато часу, розповідала про важливість сили нашої сімʼї відколи мені виповнилося пʼять років. Я знала, що ніколи не стану наступною правителькою  своєї країни, адже, не дивлячись на те, що я була першою дитиною у своїй родині, мені дуже не вистачало однієї деталі – народитися хлопчиком. Хтось з двух моїх молодших братів обовʼязково стане правителем, але…

Я зростала на розповідях моєї бабці і знала, що багатенько з тих успіхів, які мала наша країна, були завдяки тому, що саме вона стояла за спиною мого батька.

– Чоловіки керують з силою, вважають, що тільки завдяки їй можна стати володарем світу. Треба не забувати, що сини ворогів, яких ми вбили, виростуть та, взявши в руки меч, підуть на правителей, які до того часу забудуть, як правильно їздити на спині у коня. Побороти ворога на полі бою не важко, важко сидіти з ним за одним столом, сподіватися на довгий мир та називати його своїм другом, – казала моя бабця, коли ми гуляли в нашому саду.

Війна продовжувалась, била по найслабших наших місцях. Гинуло дуже багато наших людей, Вогонь ставав сильнішим з кожним днем. Коли мені виповнилось пʼятнадцять років, бабуся почала готувати мене до того, що саме я стану вирішенням війни між Вітром та Вогнем – нам було необхідно перепочити та воскреснути з попелу. Шахти, в яких було повно золота, зараз були порожні. Що буває, коли війна забирає головний твій ресурс?

Вірно, вона змушує звернути увагу на інше – синів чи доньок.

Моя бідна, хвороблива матір померла, коли мені ледве виповнилося шістнадцять. Я мало спілкувалася з нею, адже вона багато часу проводила у своїй кімнаті – хвора, слаба після останніх пологів. Батько не прийшов на похорони і не провідав її гробницю у храмі Вітру. Через рік, коли мені вже було сімнадцять, він покликав мене, бабусю, Гаару та Канкуро, на вечерю (це було не часто у нашій родині), і заявив:

– Підеш заміж за майбутнього голову одного з важливих кланів країни Вогню – сина теперішнього голови клана Нара. Ти поїдеш у Коноху за два тижні, і настане мир.

Я знала, що Вогонь розраховував на щось більше, аніж донька правителя Вітру – як мінімум, вони хотіли отримати одного з синів. Дивно, що наш ворог так швидко погодився на це – я, напевно, звичайний трофей для них, який вони будуть з гордістю показувати своїм людям.

Я подивилася на свого батька і тільки тоді зрозуміла, скільки років його життя забрала війна. Колись він був гарний та сильний, повний ідей та готовий боротися з будь-яким ворогом – все, задля того, щоб зберегти свою сім”ю. Зараз, за столом сидів втомлений війною старий чоловік, який не хотів більше воювати та не хотів відпускати свою єдину доньку у обійми головного ворога, але цього вимагала його країна, цього вимагав мир.

Моя бабця намагалася показати свій невеликий протест через цю новину, проте, протест зупинився через перекинутий глечик з вином, після чого мій батько швидко покинув їдальню. Мої молодші брати піднялися на ноги та почали казати, що ніколи не відпустять мене. Мої маленькі, наївні брати… Вони, напевно, не знали, але це питання було вирішено вже давно, напевно у день мого народження – такий собі план “Б”.

Адже жінка не належить собі і не має права на власний вибір – за неї все вирішує батько, чи брати, чи старійшини, чи чоловік. І хоч моя бабця зробила багато для нашої країни, чоловіки ніколи цього не признають.

Після вечері, я повернулася у свою кімнату та дала собі вмитися сльозами. Я поїду у чужу країну, з якою в нас довгий час була війна. Я буду у полоні ворогів, проте, я маю витримати всю біль, всі злі жарти та знущання – аби не було війни.

За тиждень до мого відʼїзду, в мене почалися дивні сни. Жерці храму Вітру казали, що сни переносять нас в інші світи та інший час, але мої сни були інші – більш реальні, майже відчутні. Проблема була у тому, що я рідко памʼятала про них, коли наступав ранок, але цей сон я памʼятала від початку до кінця.

Суна палала, перелякані люди намагалися загасити полумʼя – деякі з них горіли у ньому. Я стояла напроти свого дому – резиденції правителя Вітру, і дивилася на те, як мій дім перетворюється у попіл. Я зробила крок вперед, але полумʼя обпекло мою праву руку. Від болю, я впала на коліна, а коли підняла свої очі, то побачила перед собою силует чоловіка. На ньому був темний плащ з червоними хмарами. Він раптом замахнувся на мене своєю катаною. Я прокинулася від свого крику, тримаючись рукою за шию.

Що це було – звичайний сон чи тлумачення майбутнього? Я думала про це дорогою до країни Вогню, але навіть декілька днів у дорозі не дали мені відповіді на моє запитання. Коли мій караван прибув до воріт Конохи, я майже забула про свій сон та зі страхом подивилася у вічі своєї нової реальності.

Моя бабуся казала, що я зможу знайти вихід з будь-якої ситуації, та який вихід є у дикої тварини, яка потрапила у капкан і знає, що її чекає смерть?

– Принцеса Темарі, – тихо сказав мій слуга, відкривши двері екіпажу. – Вони чекають на вас.

Я кивнула і, тихо видихнувши, вийшла зі своєї карети.

Темні хмари окутали селище Конохи, було трохи холодно – велика різниця з Суною, де клімат був набагато лагіднішим. Не дивно, що наша південна армія почала програвати як тільки війна почалася на територіях країни Вогню. Розправивши своє кімоно, я подивилася на строгих чоловіків, які стояли напроти мене. Вони недовірливо дивилися у мою сторону, багато з них були у броні та мали шрами на обличчях. Попереду знаходився голова клану Нара і його обличчя було найсуворишим з усіх – з двома великими шрамами на правій стороні.

Після того, як я розглянула усіх чоловіків, я поклонилася. Я не очікувала, що мене будуть зустрічати з радістю.

– Принцеса Темарі з країни Вітру, – повідомив усіх мій слуга.

Принцеса Темарі… Не думаю, що для них має значення мій вже-не-такий-важливий титул.

– Ласкаво просимо у Коноху. Мене звуть Шікаку, я – голова клана Нара. Сподіваюся, що дорога не дуже втомила вас? – низьким і трохи хрипким голосом говорив чоловік.

– Мені незвично подорожувати в екіпажі, однак, я не втомилася, дякую, – тихо відповіла я.

– Дозвольте провести вас до вашої тимчасової кімнати, будь-ласка, – він трохи відійшов убік та пропустив мене. Я кивнула і стала йти вслід за ним.

Шікаку Нара – імʼя, яке доставило немало клопотів моєму батькові. Якщо я не помиляюся, саме через цього чоловіка трапилася одна з найневдаліших поразок, яка трапилася, коли мій батько повів своїх людей у бій – тоді він ледве врятувався. Я не здивуюсь, якщо зараз мене поведуть у вʼязницю.

Дивно, але мене не познайомили з моїм майбутнім чоловіком. Напевно, він дуже зайнятий та не відноситься до цього шлюбу серйозно. Можливо, в нього вже хтось є, а я лише перепона на шляху до їх щасливих відносин. У будь-якому випадку, ми лише маємо грати роль закоханої пари – мало-кого буде цікавити, що відбувається між нами насправді.

– Шікамару, мій син, зараз на охоті, – раптом сказав Шікаку, наче читав мої думки. – Він хоче спіймати свіжу здобич для святкової вечері сьогодні, на честь вашого заручення. Вибачте, що він не зустрів вас.

– Я все розумію.

– Ось і ваша кімната, – чоловік зупинився та відкрив двері.

Це була не вʼязниця, а невелика кімната, розділена двома ширмами. У центрі кімнати був камін, в якому горів вогонь. На стінах висіли малюнки оленів та герб клану Нара, маленькі столики розміщували на собі вази з різними видами квітів, а на підлозі лежала ведмеже хутро. Вікна були завішені великими, червоними шторами.

– Справа, за ширмою, знаходиться ванна-кімната. Наші слуги зігріли вам води. Вечеря відбудеться у нашому банкетному залі – наші люди вас проведуть. Дім клану Нара тепер і ваш дім, принцесо,  – сказав Шікаку і обережно поклонився.

Я повернулася до нього і хотіла подякувати, коли раптом почула:

– Відкрийте ворота! Шікамару повернувся!

Ворота відкрилися і двір заповнило гарчання собак. Трохи пізніше, почувся тупіт копит та іржання коней. Мені стало трохи страшно, коли Шікаку покликав свого сина. Він не поспішав підходити та продовжував отримувати схвалення від інших за вдале полювання та велику здобич, поки його батько не підвищив свій голос.

– Тобі не завадило б вмитися, – невдоволено сказав Шікаку.

– Я тільки-но прибув з полювання, батько, – весело відповів Шікамару.

– Ти обіцяв повернутися раніше! Чи ти забув, який сьогодні день?

– Я все памʼятаю, – Шікамару підійшов до свого батька і я нарешті побачила його у дверях.

Він був високий та гарний, дуже схожий на свого батька, проте без глибоких шрамів на обличчі. Його темне волосся було розпатлане, проте все ще трималося у туго завʼязаному хвості. На одній стороні його обличчя було декілька шматочків землі, які міцно трималися на його щетині. На його ремені висіла катана, а за спиною знаходився великий, деревʼяний лук. Його обладунки були у бруді та крові вбитої тварини. Він затримав на мені свої темні, як кора дубу, очі, а потім зняв свої рукавиці та чоботи, і став підходити до мене. Я уважно дивилася на його обличчя.

Підійшовши до мене, Шікамару взяв обидві мої руки до своїх і повільно поцілував їх. Потім, він знов подивився на мене і, легко посміхнувшись, сказав:

– Коноха вітає вас, принцеса. Клан Нара у вашому розпорядженні.

– Дякую, – тихо відповіла я.

Він поклонився мені, взувся, забрав свої рукавиці та покинув мою кімнату. Його батько знов вклонився та закрив двері.

Вже завтра я стану дружиною цього чоловіка. Вже завтра я перестану бути принцесою країни Вітру. Вже завтра я буду дружиною майбутнього глави клану Нара. Вже завтра я перестану належати своїй країні.

Не важливо, що було до – важливо, що буде після. Я зняла своє кімоно і впала у теплі обійми води у ванній. Сльози в той же час впали на мої щоки, але я швидко стерла їх. Я зроблю все, аби мир у моїй країні був якомога довше.