Ненароджене серце

По приїзді десь серед ночі хотілося вже, нарешті, заснути. Їхали довше, аніж планували, на добрих годин сім. Тож в цьому задоволенні ніхто відмовляти собі не став. Розбили табір серед нічних пісків, виставили сигналізацію і заснули. Ештон з Мерін та їхніми зграями – покотом в одному наметі, не розбираючись особливо хто де, розвідники – табором навкруги.

Вранці ж їх розбудила сигналізація… Так спати ще хотілося.., але під завивання сигналізації не поспиш. Довелося вибиратися.

З-зовні розвідники уже вимикали сигналізацію і зутрічали місцевих. Що ж у деному світлі все інакше… Оаза мала інший вигляд, аніж можна уявити… Принаймі сучасна оаза. Виглядала вона не так як нафантазував собі Ештон. Просто місто. Доволі засушливе, з бідною рослинністю. І людьми одягненими нормально. Сучасно. Вони активно торгувалися з Розвідниками… Ештон і Мерін особливо не мали бажання втручатися, розглядаючи все навкруги, аж поки не помітили… Що на них витріщаються. Ну, окей. На Ештона витріщаються. Що не так? Ештон все ж неохоче вирішив розібратися в чому річ… Зробив крок назустріч, і приготувався до розмови, став розмотувати обличчя, аби поговорити, як раніше розвідники зробили і тут… почався гвалт! Місцеві наче оскаженіли. Жінки у розтіч, чоловіки відвертаються і кричать все підряд… Ештон заледве виловив серед балагану окремі фрази… Щось на кшалт:

– Брат, що ти робиш?- Ештон завмер просто і спантеличено роззирнувся. Явно гвалт через нього. Окей… Просто не робити нічого… Ештон різко припинив робити все. Що не так? Став кудись чи що?

– Ем… Я щось роблю не так?- Спробував він щось сказати і виставив руки вперед долонями, демонструючи, що безпечний. Місцеві з острахом стали на нього зиркати. Наче крадькома… Наче і справді бояться поглянути. Ештон тяжко зітхнув… Звичного ентузіазму за ним не спостерігалося – останній день всі сили витягнув… Але місцеві, побачивши, що Ештон нічого не робить, стали перегядатися і якось дуже акуратно три чоловіки, попередньо між собою не змовляючись, підійшли до нього, теж виставивши руки вперед. При тому явно забувши про існування розвідників. Ештон глянув на них і спантеличено побачив, що ті ледь стримують дикий ржач. Що робиться?

– Нащо ти це робиш?- Акуратно поцікавився один, покосившись.

– Що роблю?- Може все ж пояснять? Ештон все ще стояв з виставленими руками, боячись зробити те саме “щось”.

– Ти чоловік цій жінці?- Поцікавився другий кивнувши на Мерін.

– Так…- Огледівся Ештон на Мерін, все ще намагаючись зрозуміти, що трапилось…

– Тоді… Нащо?- Покосився перший знову з підозрою на Ештона, знову переводячи погляд на нього від Мерін, пробуючи зазирнути крісь сонячні окуляри.

– Вибачте. Я не розумію, що роблю не так.- Терпляче пояснив Ештон.- Ми не місцеві.

– Ясно, що не місцеві.- Пирхнув третій.- Брат, що Ви робите тут? Чи мені з твоєю дружиною говорити?

Ештон явно щось не розуміє… Він спробував скласти два у два… Але з множенням сьогодні проблеми… Сонце ніби не намагалося з Ештоном знову “поділитися” силами, але й вчорашніх енергетичних пригод вистачило… Ще й ці… люди мізки цому компостують. Хеех… Тим часом розвідники ледь уже не лускались від мовчазного ржачу, що аж розпирав зсередини. Збиткуються вони знатно… Що за хрінь? Ештон глянув на свою зграю – але вони теж не в курсі. Спантеличені. Хм…

– Можна і зі мною говорити. То що не так?- Повторив Ештон спробу розібратися. Троє місцевих, що вирішили говорити з Ештоном, переглянулись. Решта спостерігали здалеку.

– Ви тауреги?- Уточнив з підозрою третій якось притишено, ніби запитав щось надто очевидне чи то інтимне. Ештон не вкурив.

– Без поняття що це.- З щирим здивуванням запевнив Ештон мужика.

Той підозріло прижмурився і перевів погляд на Мерін, що теж було дивно само по собі, ніби Ештон – дибіл якийсь – не розуміє “таурег” він чи ні:

– Це правда? Ви не тауреги?

– А що ви вкладаєте у це поняття?- Стенула Мерін плечима, розвівши руками.

– Чому ви тоді так одягнулися?- Все ж привіткрив завісу таємниці дивної поведінки місцевих другий мужик… І проблиски розуміння почали з”являтися в голові Ештона… Ще й розвідники, наче в підтвердження здогадок Ештона – ледь не лускаються зсередини, спостерігаючи за розмовою Ештона з місцевими.

– Ми здалеку, не з Єгипта. Туристи.- Спробував пояснити ситуацію Ештон, уникаючи інформації, що може здатися місцевим дивною.- У що дали, у те одяглись. Наш одяг не пристосований до пустельних умов, то ж ми взяли запропонований, не сперечаючись.

Мужики знову перезирнулися:

– А зброя?- Вказав третій на Ліам. Чооорт! Ештон так звик до неї, що й заховати забув.

– Просто похідний ніж.- Збрехав Ештон й оком не зморгнувши. Ніхріна йому не повірили.

Але інтерес до них явно погас, щойно місцеві прояснили для себе, що вони з Мерін не “тауреги”, що б це не значило… Й пішли займатися спаравами – розвідниками, торгівлею з Шазарією, хоч і гадки не мали з ким торгуються, інакше більше витиснули б з розвідників. Чого Ештон ірраціонально захотів. Гівнюки які, влаштували йому спозаранку незрозумілі пригоди. Розвідники, в свою чергу теж зайнялися місцевими, хоч і не переставали коситися на Ештона з виглядом повних переможців. Явно добилися чого хотіли: Ештон стояв з замотаним обличчям, як баран, тому що хоч він і не таурег, раз вирядився подібним чином – повинен тепер стояти з закритим обличчям, аби нікого не лякати.

Якщо чесно, Ештон ще не розібрався зручніше стояти з “босим” лицем, чи замотаним: хоч і оаза, але все одно у вітрі купа піску, пекельно жарко, хоч не так жарко як в пустелі. Але сам факт того, що він не має вибору… Щось це йому нагадує…

Але більше йому місцеві не пояснили… Розвідники явно з нього позбиткуватися вирішили. А Ештон так нічого і не зрозумів. Розумів тільки, що збиткуються саме з нього, аж ніяк з Мерін. Ну, це і ясно – Повелителька. Хех…

《Рікон, де ти взяв одяг?》- Просто вирішив Ештон переконатися, що саме розвідники з нього піджартували.

《Розвідники дали.》- Без паузи відповів Рікон. Ештон відшукав його поглядом, це було не тяжко – біохвилі зовсім поруч. Пантрує за ним, наготові. Хоч і не втручався, не зважаючи на балаган. Ештон знав, що Рікон був готовий до бою за першого ж натяку на реальну небезпеку. Та й зграя напружено спостерігала. Для них це якась нервова поїздочка виявилась… Хех… Треба це якось виправляти не хочеться їм відпустку псувати…

《Дізнайся, що таке “тауреги”, і чому розвідники це вчудили. Гаразд?》- Для анонімних наказів ментальний зв”язок підходить найкращим чином. Зручно. Можна обійтися без ще одного акту в виставі розвідників – й так натішилися.

《Гаразд.》- Незмінний дзеньк.

Ну… Є за що розвідникам на Ештона сердитись, якщо бути чесним. Є. Та починаючи з самого початку їм від нього один клопіт! Солдати з їхніми сім”ями чого варті? З ларами їм малину зіпсував. Його похибки весь час розгрібають… Але раніше вони ковтали якось його вибрики, хоч і діставалось їм від Ештона більше, аніж всій Шазарії разом взятій… Мабуть, він десь межу перетнув… Може тоді, коли їм зіпсував двері в суперсекретній кімнаті зв”язку? Чи з гелікоптером? Ні… Одяг вони наперед заготували, ще до гелікоптера. Може образились, що Ештон навідріз відмовився на модній тачці до Макнармерів пертися? Словом, добре знати де межа. Можна ж сприйняти це на зразок того, як Ванесса йому тлумаки вписала? Попередження таке собі від них… Хеех… Ні, капець не має чим дихати… Фух, як жарко… Добилися таки свого – дискомфорт ще той. Так і справді думаєш про причину, чому опинився в такій дибільній ситуації, хочеш того чи ні.

І поки Ештон думав про свою нелегку долю – ну, не доводилось йому ніколи бути жертвою чужих збиткувань, він і не помітив… Як біохвилі Мерін змінилися. А коли помітив – вона була уже повністю зосереджена на… Чому? Ештон теж поглянув в той бік, але не бачив. Кудись в пустку дивиться… Там якраз кілька скель і пустка – жодних будівель… Оббудовано все навкруги, а там – пустельна пустка… Мерін заворожено дивилася туди, і Ештон дивувався, що вона ще не пішла туди… Чому стримується?

Ештон тихесенько підійшов до неї і акуратно став поруч:

– Кохана, піти з тобою?- Ештон не хотів, аби вона відмовляла. І вперше, мабуть, все його ество на всіх можливих рівнях досягло єдинства, включно з волею Повелителя – волало не пускати її одну.

Мерін невизначено кивнула, не зводячи погляду з цілі, і рушила туди. Ештон пішов слідом. Лагор теж приєднався.

Спершу, окрім свого неспокійного серцебиття і сполошених інстинктів, Ештон нічого не помічав, і навіть сприйняття не допомогало зрозуміти що притягує увагу Мерін. Та невдовзі Ештон зрозумів… Серце… Пустелі? Напевне так. Серце пустелі. Принаймі, потоки цієї золотої насиченої енергії ні з чим не сплутаєш. Та щось було не так. Неспокійне відчуття не покидало його. І з кожним новим потоком проти течії яких йшла Мерін, почуття посилювалось. Пісок під ногами ставав гарячішим, а вітер… Вологішим? Не таким засушливим… З чіткою солонуватою ноткою, тут вона відчувалася зайвою. Ніби біля вдойми, аж ніяк це не вписувалося в загальну атмосферу засушливої пустелі. І це збивало з пантелику не менше дивної енергії серця пустелі, в якій явно чогось не вистачало… А Мерін йшла невпинно, не вагаючись – заворожено… У Ештона не вистачало часу подумати, і проаналізувати що відбувається, все що він міг – це йти за коханою, аби підстрахувати її в разі потреби… Але ще його жодного разу цей інтинкт не зраджував – той, що просто єрепениться про небезпеку. А ось і воно – енергетичне вируюче полум”я, і тут це враження, що ще крок і ти згориш, було як ніде реалістичним. І Мерін йшла в це полум’я.

Та Ештон вже не думав. Він ступив кілька швидких великих кроків, аби обігнати Мерін, та підкоряючись власному рефлексу, що разом з кров”ю його солдат викарбувався на підкірці, він мовчки, рішуче і безапеляційно підняв руку, стиснуту в кулак і зігнуту в лікті. І, можливо, Мерін та Лагор не піхотинці і не солдати, і зовсім не люди, і не розуміють умовних знаків командира, та вони істоти, що розрізняють почуття та емоції по біохвилям… І безмовний НАКАЗ Ештона – “стоп” вони розрізнили так же чітко, якби він це сказав в голос. Це неочікуване нахабство Ештона вивело Мерін з трансу і він шкірою відчув її здивований погляд. Та Ештону було зараз не до ніжностей.

Щось не так. І він не пустить тих, хто з ним не зрозуміло в яку небезпеку. Ештон не опускав кулак, напружено вглядаючись у енергію серця пустелі. Що з ним не так?.. Ештон зрозумів, що не збагне поки – замало інформації. Він вислизнув з сприйняття і оцінив оточення. І тепер він помітив нові деталі, які не помічав у реалії до цього через те, що спостерігав за енергетичним боком питання до цього. Чорт, так можна і на розтяжку випадково наступити. Треба дивитися, куди йдеш… Та обставини в реалії від розтяжки далеко не втекли. Надто рівний пісок, на поверхні якого були ніби хвильки… При чому Ештон чітко бачив, де ці “хвильки”, ніби на поверхні озера, закінчуються і починнається нормальний пісок. Трохи далі посеред піску з хвильками величезна каменюка, швидше скеля, навіть, а прямо посеред піску – пальма з зеленим кущем у підніжжя, а на скелі щось на зразок пожовклої трави, що посеред пустки виглядала не природньо. Ештон для чогось поглянув на небо, можливо, аби завершити картину, і нічого незвиного не помітив – чисте небо з палючим пустельним сонцем. Хм… Воно більше не “обдаровувало” Ештона силою, за що він був вдячний, і без того ситуація якась неоднозначна… Та відволікатись Ештон більше собі не дозволив – Мерін й так надто терпляче чекає. Він оглянувся, та в полі його зору не було нічого підходящого аби він зміг переконатись у своїй здогадці… Тоді Ештон просто зачерпнув пісок у бар”єр велечиною з м’яч, посилив його, можливо, ірраціонально сильно, а тоді вседедину бар”єру влив енергію зграї, запечатану у нього на руці, й стис разом з піском. Всередині бар”єру розжарений пісок всуміш з гарячою енергією ларів кілька раз бризнув на стінки бар”єру, наче розпечена лава, а тоді Ештон припинив – ввібрав бар”єром всю енергію всередині, підправивши його властивості і струтуру. З плавленого піску вийшом зліплений кривий камінь якогось брудного кольору. Те що треба. Ештон кинув його впред і… камінь шугонув крізь пісок. Сипучі піски. І хрін би з ними, якби проблема була б лише у них! Що таке хиткі піски для Мерін? Та все разом – насторожувало Ештона ще більше. Дивне місце для серця лісу(чи не лісу). Ну, з одного боку – так вода це джерело життя. Але з іншого – хиткі піски це смертельна пастка для тих, хто не знає як з них вибратись, а якщо врахувати, що твоя свідомість буде у візії, поки тіло потупово тонутиме в сипучих пісках в реалії в той же час… Крайнощі пустелі – життя і смерть просто таки буквально відображаються в цьому місці, що ще додати? Та Ештону не до романтики чи філософії – це серце кличе його дружину. А він ще не настільки збожеволів, аби відпускати її в очевидну пастку.

– Я піду першим.- І, мабуть, Ештон був аж надто безкомпромісним, тому що заперечень не послідувало.- Лагор,- Ештон обернувся і поглянув йому в очі.- Не пускай її, доки я не повернусь.- І Ештона мало цікавило наскільки багато він має прав наказувати Лагору. Ештон відвернувся не чекаючи підтверджень і пішов вперед, прокладаючи собі шлях через сипкі піски бар”єром, здатним витримати його вагу, а заодно ще роти солдат, ну, а раптом… Опори шукати не потрібно було – Ештон просто зробив бар”єр площиною більшою за озеро сипучих пісків, це і зовсім не складно було – обчислити, він відчував плинкі потоки води між часточок піску. Тож Ештон був наче на платформі. Не складно. Та й навіть, якщо він не втримає бар”єр з медитації, на те щоб нерухоме тіло потонуло в сипучих пісках потрібно багато часу. Тож Ештон щось і зовсім не переймався безпекою свого тіла. Воно ж безсмертне, зрештою, поки його душа прив”язана до цього світу і до Мерін. Тож… Витягне себе з глибини. Нічого йому не станеться. Ще крок і Ештон опиниться у серці пустелі. Якби не Мерін, він сюди не пішов би. Зовсім не затишні і, в якомусь особливому сенсі, холодні золоті потоки огорнули його цілковито викликавши моторошні мурашки. Та Ештон відступати й не збирався – він все перевірить перш ніж впускати сюди Мерін. І чхати, що вона могутня древня істота. Не дарма сюди звали саме її. Ештон відчуває – Мерін сюди не можна. І він ступив рішучий крок всередину.

Отямився він уже в медитації. Тобто як отямився… Просто відчув… Що йому добре. І усвідомлення цього блаженства якось не зовсім ясно окутувало його свідомість. Було спокійно. Легко… Колихатися на цих не зовсім медитативних хвилях було незвично… правильно. Він розчинявся серед цієї м’якої молочної пустки, та все ж… Це не зовсім пустка… Він пригледівся і побачив вдалині, серед незрозумілих м”яких скупчень якісь темні дерева… До болю… знайомі дерева. Та ця думка вислизнула, потонувши серед ненав”язливих, лагідних… Так повно відчувається це, як ніколи раніше… Раніше… Рані… А що було раніше? На мить оточення стало яснішим і він роззирнувся, не зовсім розуміючи де він. Та густий, невагомий саван знову нагнав на нього якусь потойбічну дрімоту… І так легко було віддатися цьому почуттю. Та бічним зором він побачив дівчину, що відчайдушно і беззвучно кричала, якийсь неясний образ, що безслідно розчинився в пучинах навколо… І він знову став заглиблюватись… Тонути. Навкруги не було нічого. І всередині нічого. Він просто є. Він відкрив очі, якось аж надто ясно поглянув вперед. Це востаннє, він відчуває. Востаннє він дивиться ось так. Він дозволив собі відчути… себе. Для чого? Хто зна… Це не здавалось зараз правильним. Але чому б ні – якщо це востаннє? Йому не було боляче – але він палав. Він поглянув на свою руку. Його шерсть палала. Горіла. Це зовсім не насторожувало його. Не було боляче, не було тепло, не було… Ніяк. Чому він палає? Він не знав. А… хто він? Він не знав. Він роззирнувся, саван знову укутував його, та на цей раз він був не достатньо сильним. Важко пояснити чому савану не вистачило сили знову приспати його, та тепер він не хотів засинати востаннє. Він вирішив зрозуміти чому він палає. Це було цікаво. Він роззирнувся і поглянув на себе уважно. Це було легко – дивитись на себе здалеку. Так він – вовчиця. Тепер зрозуміло чому у неї – шерсть. І палає зовсім не її шерсть – палають якісь ниті, що ведуть… В порожнечу. Що це за ниті? Вона повернулася в своє тіло і ще раз дозволила собі відчути – ниті горіли, руйнувалися, а знайомі дерева ставали все чіткішими, ближчими, осяжнішими. Серед дерев вовчиця розгледіла струмок і камінь. А на деревах проглядалися ліани. І вона уже знала, як пахне той ліс, хоч і не відчувала ще запаху. А десь там у гіллі – була енергія смерті, що й зовсім блаженством не пахла. Вона була. Просто була. Та тепер вона згадала, що її світ складається не з блаженства, він складається з болю, який шквалом обрушився на вовчицю, прибивши її до землі… Хоча вона не була на землі. Вона все ще літала серед незбагненних хвиль спокою. І розчинитись у них видавалось тепер ще більш заманливим… Та ці ниті – горять не боляче. І це здалось вовчиці дивним. Вона відчула одну з них, наче натягнуту струну. На межі. Ще трішки і вона порветься. Та на тому боці за неї відчайдушно тягнули. Вовчиця обернулася на цю нить. І спробувала ступити крок назад, аби послабити трішечки напругу, аби нить не порвалася. Це видавалось і зовсім не правильним. Та нить знову натягнулася. А ще вона горіла. І це полум”я теж руйнувало ці ниті. Що це за нить? Вовчиця принюхалась і з”явилось нове відчуття – страх і відчайдушність. Ці відчуття притаманні жертві. Вовчиця розвернулася побігла вздовж ниті, лишаючи блаженство і ліси десь позаду. Заманливий спокій і м”який саван щільніше окутали вовчицю, посилюючи полум”я на нитях, та вовчиця й зовсім не вагалася. Вона пам”ятає дорогу і нюх приведе її до цього лісу з далекого минулого, якщо вона вирішить повернутись. А зараз. Зараз вона полює. Це її природа. Це її поклик. Вона хоче вистежити того, хто на іншому кінці ниті. І нехай це зовсім не складно, адже нить видима і надто відчутна – вона горить і сяє у вовчиці перед носом, та упускати свою здобич вона зовсім не бажає. Вовчиця злинула, зірвалась на біг і вистрибнула з густого туману, в якому спала до цього. Вона бігла вздовж нитей, звертаючи увагу на цю саму – натягнуту, що лусне от-от. Та шлях не закінчувася. Що це за нить? Це її шлях, що приведе до жертви. Та тепер… Нить пахла інакше. Вона пахла турботою і підтримкою, що наче дивних запах польових квітів окутав вовчицю, змушуючи її згадувати. Нить пахла незбагненною силою, відвагою, інколи жадібністю, а подекути – злобою. Нить пахла вірністю. Нить пахла безтурботністю. Нить пахла відповідальністю і нахабством. Нить пахла різко і яскраво, в іншу мить ніжно і тендітно. Нить була неоднорідною. Нить пахла любов”ю. Нить мала рідний запах. Нить пахла домом. Нить пахла Сірін. Вовчиця більше не вистежувала здобич. Вона різко зупинилася і поглянула вдаль. Це Сірін. Це їхній зв”язок. І він палає, руйнується! Вона не дозволить! І вовчиця завила з люттю на все горло – на всі груди. Вона рішуче вперлася лапою в… неважливо. Вона рявкнула і змусила вогонь загаснути. Ніщо не спалить їхній зв”язок. Ніщо не має права зруйнувати його! Адже вона відповідальна за це! Від цього зв”язку залежить життя Сірін! І… Нить загасла. Перестала палати і руйнуватись. вовчиця потерлася шерстю об цю нить, вибачаючись, що не зробила цього раніше… А як же… Інші ниті? І шквал почуттів, емоцій та спогадів, пов”язаних з кожною ниттю наче потужними хвилями-атаками збивав вовчицю з ніг. А вона стояла твердо, приймаючи все новий удар стійко. І згадувала все до останньої краплини. А звабливе бажання навічно заснути десь посеред блажденства зникло безслідно. Рікон. Лагор. Князі, зграя. Мерін. Його народ. Його друзі. Свита. Пірей. Макнармери, що це вони тут забули? І Грейсон ще затесався в цій купі немаленькій. Місяць і Храм. Ліам. І серця лісів, з якими він встиг познайомитись. Архітектор і шазарійці. Друзі, котрих він залишив в Зовнішньому Світі. І Ванесса, і Акіл. А ще розвідники, що вирядили його як ідіота. Мунлайт акуратно і турботливо, бережливо притиснула усі ці ниті і змусила їх сцілитися. Нізащо він не покине їх. Ештон вже не переживав ні за що. І з легкістю усвідомив себе. Він обернуся і вже неспішно пішов в протилежному напрямку, аніж щойно біг – вглиб. Може це і пахне божевіллям, заледве вибрався ж… Та він тут не заради себе. Він тут заради Мерін і незле було б розібратися, а не тікати, притиснувши хвоста до пуза. Ештон ступив у молочну мглу, що уже не здавалася такою замаливою. Спокійною і безмятежною – так. Але не заманливою.

Вдалині Ештон з легкістю розрізнив в”єтнамські ліси. І розуміння того, де він знаходиться не змусило себе чекати – несформований простір душі, що прагне знайти хазяїна. Прагне знайти образ душі…

Ештон вибачливо усміхнувся. З ним цьму серцю не пощастило – Ештон не залишиться тут. Ештон простягнув спокійно руку трішки перед собою і дозволив відчутному туману, ніби невагома вата, окутати свою руку. Зараз цей туман без дозволу Ештона і зовсім ні на що не здатен. І зміг би огорнути і приспати Ештона тільки, якби він сам захотів. Та ситуація була інкаша, поки він не пам”ятав себе і не усвідомлював своє “я”. Ештон уважно все роздивився. Та з цієї перспективи зрозуміти бодай щось – не реально. Він ніби у просторі для готей. Все найцікавіше не тут. І Ештон прикликав ХієдХайн. “Проведи мене до функціоналу”. Та ХієдХайн продовжувала звиватитсь навколо Ештона, не знаходячи сліду. І Ештон відкликав її. Схоже, легко не буде.

Ештон обернувся вовчицею і в образі Мунлайт побіг. Куди – не надто важливо, він все одно не вибереться з цього простору, хіба що піде назад – туди звідки тягнуться провідні ниті його зв”язку із життям, що зараз були майже не помітними. Йти в ліс? Ештон теж не бачив сенсу. Все, що він би зміг там знайти – це енергія смерті, яка була, Ештон в цьому впевнний, не підробкою. Чомусь вона опинилася тут, разом з появою Ешона. Можливо вона стала його чатиною, так само як і ХієдХайн… У такому разі варто прийняти її. Уже давно пора. Не варто відрікатись від свого минулого. Це ноша Мунлайт, та це її ноша. І пора уже прийняти свою темну сторону, так само як і світлу. Адже це все – Ештон. І він зробить це. Чи варто відкладати на потім? Можливо. Але… Ештон не стане. Мунлайт не побігла в ліс вишукувати цю енергію – вона просто прикликала її. Вона була надто помітною на фоні енергії протилежної по своїй природі, енергія простору душі була енергією життя. А енергія смерті аж надто контрастувала. І якимись моторошними спіралями, червоними хмарами, темними стрічками, огидними липкими щупальцями ця енергія окутала Мунлайт, багнюкою прилипла до шерсті, отруйними парами в”їдася в дихання, жалячими витками здавила ребра, ця енергія проникала вглиб і всередину всіма своїми проявами одночасно, химерно набуваючих форм. Ця енергія смерті належала не Ештону. Він помилився. Це тутешня енергія смерті, що належить цьому місцю… Чи то цій… Істоті ще не зовсім живій. Ештон навіть не смикнувся. Він уже давно був достатньо сильним аби прийняти ще одну грань своєї душі. Нехай конкретно ця енергія належала не йому, та енергія смерті що полинула з глибин його душі, десь зсередини його образу душі синхронізувалася з тією, що проникала в Ештона ззовні. І в наступну мить вовчиця посеред блаженної молочної пустки перевтілилася у якусь слабку істоту, на чорних кістках якої плоті не було зовсім, лише дивне темно-бордове серце пульсувало, стискаючись якось по спіралі. Ештон поглянув на свою обвуглену руку, що наче труп після артилерійного вогню, все ще димилася. І він знав – варто захотіти… І простір навколо нього буде знищено. Варто захотіти – і простір навколо нього стане частиною його самого. Варто лише захотіти. І він підкорить його собі. І ця сила… Ця могутність… Вседозволеність… Вона в якомусь сенсі була ще більш заманливою, аніж якесь там блаженне забуття. Та… Ештон не хотів. Не дарма його темне серце вже б”ється в його кістлявих грудях – Ештон був готовий до цього. І він має вже стержень і кістяк – він здатен тримати цю свою грань душі під контролем. Здатен розрізнити, що потрібно, необхідно, а що не дозволено, не варто. І вся вона цілком – лише одна з його граней. Є й інші. І серед молочного пару знову предстала Мунлайт, в жовтих очах якої з”явилась ще одна незвідана глибина. Інша сторона місячного світла – темна місячна сторона ДаркСайд. Це не було його істинним іменем. Лише ім”я його темної сторони. Ім”я частини його душі. Не більше. Так, як ХієдХайн, що теж уже давно була частиною Ештона. Не просто його силою чи інструментом – його частиною. Так само… як все довкола – зараз частина Ештона, а Ештон частина цього простору душі. Він усміхнувся. Він був спокійним. Свій вибір він уже зробив. І ниті, що пов”язують його з життям надто явні. Відчутні. Обертатися не потрібно, аби перевірити чи вони все ще з ним. Він їх відчуває. І Мунлайт для чогось поглянула вгору. Туди, де мав би бути Місяць. І він з”явився, підкорюючись господарю тутешнього простору. Та це лише ілюзія. Це не Місяць. Лише зображення, об”ємна копія. Без душі і свідомості. Ештон чітко бачив чого в тутешньому Місяці немає, порівняно із справжнім. З таким же успіхом він може намалювати Мерін. І вона теж з”явилася поруч, з ніжністю і трепетом вона дивилася в очі Ештону. І зграя його з”явилася. І його народ – один за одним.

Розвага швидко набридла Ештону. Пора завершувати. Ештон покинув простір душі. І щойно він покинув його, усвідомив в повній мірі, що таке життя – лайно собаче. Чорт!!! Кха- кха- кха. Ештон ніхріна не бачив, не чув, не відчував. Не дихав, тільки скажене… страждання його повертало до відчуттів, а через помутніня якогось невизначеного болю він поступово прозрівав, шалено кашляючи і віддихуючись, ніби рік не дихав. Через якийсь чи то свист чи то шум проривалися окремі звуки, через сліпуче сяйво – уривки образів тих хто поруч, через скажену спеку – доторки… Це рука Мерін. Він стис її пазуристу руку і пазурі вспороли йому шкіру, Мерін хотіла якось випручатись, та Ештон вхопився за її руку не лише тілом, а всім що можна – енергією, волею, думками, відчуттями, і їхнім душевним зв”язком, тож вона залишилась на місці, надійно прикута до Ештона.

Наступне, що відчув Ештон крізь усе це безумство – сприйняття. Простір душі, що знаходився за кілька метрів від нього рійнувався. І Ештон знав чому – він забрав одну дуже важливу його частину з собою – енергію смерті. Адже не буває світла без тіні. Не буває життя без смерті. І… Серце пустелі зникало з буття цього світу, нездатне на подальше існування, Ештону стало його жаль – адже воно ще й не “народилося” повноцінно… І Крізь ці жалісливі відчуття… Реальність таки нав”язливо пробилася до нього:

– Ештон! Благаю, Ештон!- Сірін відчайдушно обіймала його і ридала над головою, стискаючи його шию усією силою лара.

– Зараз доб”єш.- Прохрипів він з задушливих обійм.

– Ааааа!- Заридала Сірін вголос, хапаючи його всім, що є.- Ти був мертвий… Ти був мертвий!!!- Ридала вона вголос.

Ештон відчайдушно намагався прийти до тями, але відкараскуватись від обійм берегині не став – їй буде боляче, адже вона лар. Нехай втихомириться в “тактильний” спосіб з вожаком. Ештон повернув трохи голову аби хапнути гарячого, як саме пекло повітря пустелі і наткнувся на оскаженілий погляд Мерін. Він побачив, що вона на межі з здоровим глуздом. Ештон ніжно і заспокійливо усміхнувся їй. Звичайно ж цього було мало. І він “зв”язався” з нею на рівні союзу душ. Показав, що він тут, що нікуди не дівається, що його душа все ще з нею, поруч і що їхній зв”язок на місці. Глибокі відлуння хвилина за хвилиною приводили Мерін до тями і вона брала своє дике горе, як тепер зрозумів Ештон, під контроль. Біль відступав. І її серце знову забилося. Ештон усміхнувся їй і вона усміхнулась у відповідь.

– Відпусти мою руку, життя моє. Це ранить тебе.- М”яко спробувала вона вивільнитись з кривавої хватки Ештона, та він був не готовий відпустити.

– Скажи це. Мерін.- Заглянув Ештон Мерін в душу, дивлячись крізь очі так глибоко, як мабуть може тільки їй – істинній парі.

– Ти порушив обіцянку. Ти казав, що будеш оберенішим.- Відповіла Мерін тим же поглядом. І їхній зв”язок, що Ештон відчув, все ще перебуваючи в “післямедитативному загостренні почуттів”, знову відгородив його від реальності, в сприйнятті реальності Ештона лишились лише вони вдвох. І не було нікого більше. І нічого.

– Я стримав обіцянку. Я був обережний. Я оцінив оточення, і підготувався наскільки це було можливим. Я визначив небезпеку, і бачив, що це серце пустелі, з яким щось не так. Я був в подібних місцях, і знав, що вони самі по собі не є небезпечними. Та всі мої відчуття казали мені, що якщо туди підеш ти – не повернешся. Я клявся берегти тебк. Тож я вирішив розвідати для початку. Перш ніж відпускати своє серце в очевидну пастку.- Ештон в своїх словах був певен. І обіцянок, даних Мерін, він не порушував.

Мерін болісно і одночасно поблажливо усміхнулася йому:

– І що ж ти довідався, невгамовний?

– Що це…- Горло Ештона болісно здавило, сльози підступили, не даючи й слова зронити. Він же… Знає, що таке для Мерін смерть – це спасіння. Для неї те блаженство і справді може стати виходом. І саркофагу не треба. Не треба двобоїв. І Ештона не треба. Вона може піти не чекаючи, поки Ештон “дозріє”. І Ештон відвернувся, не взмозі витримати погляд коханої. Ооох… Куди ж поділася твоя мораль, Ештон? Ти ж так багато думав про це. Думав, що Мерін заслуговує на довгожданий відпочинок. Що вона застрягла тут… Що провести всі ці тисячоліття тут – це нестерпно. Що… І зрадливі сльози таки скотилися з його очей. Ештон прикрив рукою, що звільнив з-під Сірін, свої очі. Він чесно намагався стриматись. Ну, хоча б в голос не ридає. І на тому дякую… Одне діло бажати Мерін добра… В якомусь дивному розумінні. Нехай це навіть смерть. Для Мерін це необхідний акорд в пісні її життя. Але Ештон просто не може… Одне діло знати, що колись там, коли вони разом будуть готові піти… Колись там після кінця світу, можливо… А друге – відпустити її назавжди. І не мати змоги піти за нею, адже до його душі прив”язано так багато душ. І він не настільки егоїст, аби кинути їх. І він змушений буде дотягти цю лямку без неї… І якщо вона піде – він сам опиниться в пеклі, а саме в це перетвориться його життя без неї – поза всякими сумнівами. І він просто любить її, і від думки про її смерть, у нього душа на частини рветься… Аахх… Ештон глибоко вдихнув:

– Якщо жива ісота…- Голос зірвався.- Зайде в несформаване серце пустелі… Чи інше…- Ештон уривчасто вдихув…- То образ душі цієї істоти стане частиною серця. Істота загине. І перестане бути живою. І… блаженний спокій буде супроводжувати її існування.- На якихось низьких тонах завершив е

Ештон думку і перевів погляд в очі Мерін, набравшись таки мужності. Він її відпустить, навіть не зважаючи на те, що його серце на осколки розбивається прямо зараз. Проте рука якось зрадливо стисла руку Мерін ще сильніше і кров Ештона тоненькою цівкою потекла по його передпліччю.- Це універсальний спосіб померти. Жива істота припинить бути істотою. І переродиться у щось зовсім інше. У душу що належатиме безсмертному. І смерть для неї припинить існувати як така…

І Ештон бачив в погляді Мерін розуміння. І відчував, як тьохнуло її серце. І відчував, як натягнулися струни її душі. Та в наступну мить Мерін усміхнулась з такою гордою впевненістю, що смертним явно не притаманна:

– Я поклялася тобі, що проживу поруч з тобою таке довге життя, як ти того захочеш, я клялася, що ощасливлю тебе.- А тоді з легенькою хитринкою прижмурилась і нахилилась до Ештона злегка:- Щось мені підказує, що ти не готовий кинути мені виклик, а інші способи покинути цей світ мене на разі не цікавлять.

І Ештон всхлипнув, як мале дитя, відпустив таки її гострющі пазурі, обійняв і притис до себе. Чорт… Як же він її кохає.