Колір вальсу

Випускний бал Піку Надії був у самому розпалі. Всіх зібрали у спортивній залі, яка була святково прикрашена різнобарвними кульками, мішурою та конфетті. Зі стелі райдужним серпанком спадали стрічки. Урочиста частина вже закінчилась, на фоні грала якась ритмічна запальна мелодія, а студенти зібрались біля столів з їжею та напоями. Токо не любила побідні великі скупчення людей – вони викликали у неї паніку. Але всі її однокласники, навіть Б’якуя, який звик триматись осторонь, пішли на бал. Щоб вони подумали, якби Токо залишилась вдома?

Дівчина зайняла зручне місце біля стіни, де майже ніхто не помічав її, але вона могла вільно спостерігати за іншими. Повз зі сміхом пронеслась Аой у розкішній червоній сукні, яка кудись тягнула за руку Сакуру. Біля столів товклись Макото з Кьоко та Саякою, а крізь загальний ґвалт Токо чітко чула гучний сміх Мондо. Вона так і не змогла близько потоваришувати ні з ким з цих людей, але зараз Токо думала, що можливо буде навіть сумувати за шкільними буднями в Піці Надії. Тут хоча б її не ображали та не кепкували з неї, як це було у її минулій школі.

Від думок дівчину відволік різкий біль у ногах, коли вона спробувала змінити положення. Токо часто описувала у своїх романах ніжних принцес у великих пишних сукнях з корсетом та на підборах, але самій опинитись у такому вбранні виявилось доволі незручно. Від жорсткої тканини плаття все тіло свербіло, корсет стягував груди так, що було важко вдихнути, а ніжки, не звиклі до подібного взуття, неприємно гуділи. Дівчина вирішила, що досить з неї соціальних взаємодій на сьогодні. Вона чесно прослухала промову директора, привіталася майже з кожним з однокласників та навіть ковтнула трохи шампанського. Прямуючи, чи, точніше, шкандибаючи (ці бісові підбори вже починали дратувати) до виходу зі спортзалу, Токо мріяла про своє комфортне ліжечко з купою подушок та м’яких іграшок, на яке вона впаде наче на хмаринку, як тільки дістанеться дому. Ще трішки, вона майже вхопилась за ручку дверей, як музика враз стихла, а з трибуни почувся такий знайомий голос директора Монокуми:

– А тепер оголошується повільний танець! Ніхто не повинен залишитись без пари, я слідкую!

Токо озирнулась, спостерігаючи, як її однокласники ніяково вишукуються по двоє. Ось Макото, радше схожий на стиглий помідор, ніж на себе, вже повільно вальсує з Кьоко. Сама Кіріґірі, як завжди, впевнена та спокійна, ще й підказує хлопцю як рухатись. Десь повинна була стояти ображена Саяка, та через хвилину Токо вже знайшла її в парі з Леоном. Музика навколо змінилась на більш повільну та класичну. Фукава подумала, що навряд чи хтось запросить її до танцю, а примушувати когось через дурні забаганки директора не хотілось. Краще вже піти, поки її ніхто не помітив. Токо знов спробувала втекти і вже майже натиснула на ручку дверей, як її окликнув знайомий голос: владний та холодний.

– Токо! Потанцюєш зі мною?

Безсила проти цього голосу, вона озирнулася і побачила перед собою його – Б’якую Тогамі. Того самого Б’якую Тогамі, якого вона щиро кохала, за яким стежила у бібліотеці, якому присвячувала свої вірші та оповідання і який ніколи не звертав на неї увагу. Він стояв прямісінько навпроти неї, весь такий вишуканий та гарний, у костюмі, який, напевно, коштує дорожче за літак, і простягав до неї руку. На мить Токо подумала, що це все якийсь сон і зараз вона прокинеться у своєму ліжку трохи розчарована, що все закінчилось на найцікавішому моменті, але щаслива. Ну ж бо, вщипніть її вже хтось! Але мара не розсіялась ні через секунду, ні навіть через хвилину. Б’якуя все ще стояв навпроти, дивлячись на неї своїми льодяними очима через скло окулярів, чекаючи на відповідь.

Дівчина невпевнено кивнула та накрила своєю долонею його. Все тіло Токо тремтіло, вона ясно це відчувала, але сподівалась, що Б’якуї це не передається. Він повів її до центру спортзалу, там, де кружляли інші танцюючі, міцно стискуючи її долоню у своїй. І Токо могла заприсягтися, що вона цю руку ще тиждень мити не буде, намагаючись зберегти у пам’яті цей момент до найменших подробиць.

Він притис її до себе, поклав руку між її лопаток і по хребту дівчини пройшла якась невідома вібрація. Про себе вона відмітила, що руки в хлопця теплі і від них ніби жар розходиться по всьому її тілу. Б’якуя дивився кудись убік, не на неї. А потім зробив крок. Токо спробувала повторити, підлаштуватись, але вийшло погано – коліна зрадницьки тремтіли від хвилювання і вона ледве не підвернула ногу. Хлопець помітив це і миттю перевів свій погляд на неї. Ну ось, вона знову все зіпсувала. Зараз він кине її, висміє перед усіма однокласниками і ця чарівна казка закінчиться кошмаром. У думках Токо чує, як уявний годинник б’є опівночі, а розкішна карета перетворюється на гарбуз.

Дівчина тихо зойкнула і спробувала пробурмотіти щось на кшталт вибачень, чи виправдань, аж потім помітила, як губ хлопця торкнулась ледь помітна посмішка.

– Ти не вмієш танцювати вальс?

Тон не осуджуючий і навіть не здивований. Питання швидше риторичне і Б’якуя не чекає на відповідь, продовжує далі:

– Коли ти належиш родині Тогамі тебе вчать такому змалечку. Це не складно. Намагайся слухати музику та повторюй за мною. А ще заспокойся, ти вся тремтиш.

Він все ж помітив. Ну, було б дивно, якщо б він не звернув на це уваги, коли вони так близько один до одного і вона буквально може чути стукіт його серця. Токо не лікар, але їй і не потрібно ним бути, щоб визначити, що серце хлопця б’ється рівномірно і він зовсім не виглядає схвильованим чи наляканим. На відміну від неї. Якщо так продовжиться, в неї станеться серцевий напад. Але після слів блондина дівчина чесно намагається взяти себе до рук і робить глибокий вдих.

Б’якуя крокує вперед і Фукава інстинктивно відступає, але плутає ноги й знов мало не падає. Добре, що юнак тримає її достатньо міцно. Вона зводить на Тогамі очі і погляд Токо сповнений жалю, розпачу та трішки страху. Усе ж таки вона ні на що не годиться окрім написання банальних історій про кохання і це усвідомлення з’їдає Токо з середини. Хочеться втекти, провалитися крізь землю, зникнути. Дівчина знов тихо шепоче вибачення, відчуваючи, як тремтить її голос. Але Б’якуя не кричить на неї і навіть не висміює, як робить зазвичай з іншими. Лише спокійно виправляє, допомагає та підказує.

Десь після п’ятої спроби Токо майже перестає помилятись, навіть трохи розслабляється та віддається моменту. Голова приємно паморочиться від різких поворотів. Вона дивиться на Б’якую знизу вверх: погляд його все ще напрямлений кудись убік, а у тьмяному світлі спортзалу риси обличчя юнака здаються різкішими, ніж зазвичай. Токо дивиться на нього і думає, що Б’якуя Тогамі, мабуть, найгарніший хлопець у світі. І цей найгарніший хлопець запросив на танець саме її – Токо Фукаву. Вона мимохідь, з-за плеча Б’якуї, дивиться на інших дівчат: Саяку, Джунко, Селес і уявляє, як усі їх заздрісні погляди звернені до неї. Це не так, їм байдуже, але, чорт забирай, може хоч раз у житті Токо відчути себе у ролі принцес, про яких сама так часто пише?! Адже зараз з нею танцює справжній принц. І навіть перед очима вже не дешево прикрашений шкільний спортзал, а розкішна бальна зала з мармуровою підлогою замість паркету.

Поринувши у мрії, дівчина втрачає концентрацію і знов плутає рухи. Б’якуя лише невдоволено зводить брови на переніссі, але нічого не каже. І вона насправді вдячна йому за це – за те, що не кричить, не сварить, не виправляє кожнісіньку її помилку. Хто б міг подумати, що Тогамі може бути таким спокійним.

Музика поступово стихає, а казка розсіюється. Бальна зала знов стає спортзалом, вишукані вельможі перетворюються на звичайних випускників і Токо повертається у реальність. Ніби нічого і не було. З трибуни директор Монокума кричить якісь вітання та голосно плескає у долоні (чи то лапи?). Б’якуя відсторонюється, відпускає її руку, та вже розвертається, щоб йти. Оце й усе. Сьогодні випускний – остання їх зустріч. Більше Токо не зможе шпигувати за Б’якуєю у бібліотеці, спостерігати за ним під час уроків та малювати його портрети у конспектах. Зараз він піде і вони ніколи більше не побачаться. Від усвідомлення цього, Токо ніби б’є струмом.

– Б-б’якуя… – голос тихий та надламаний, але хлопець все одно обертається.

Токо дивиться на підлогу, у кут спортзалу, на своє взуття, куди завгодно, тільки не на Б’якую. Вона заламує руки від хвилювання і мало не до крові впивається у долоні нігтями, але все ж робить над собою зусилля та продовжує:

– Дякую за танець… Мені справді сподобалось… М-можливо ви б могли мені дати ще один урок з танців..?

Вона несміливо підіймає очі на Тогамі і зустрічається з його поглядом – все таким же байдужим та холодним. Та на мить кутики його губ смикаються вгору.

– Подивимось…