Промах.

Марена майже не звертала на мене увагу, та й правильно, я всього лиш її охоронець. Хоча, треба сказати, вона дуже мило до мене відносилась, хоч і зовсім забувала про мене поряд зі своїми подругами. Сьогодні вони зайшли в ліс ну і я, звісно ж плентався, за ними. Нелегко ось так блукати тінню й бути непоміченим або ж часом навіть ловити на собі обурені погляди — ніхто не любить, коли за ним хтось ходить. Я розумію дівчат, та нехай вже пробачають мені, це моя єдина нагода показати, що я хоч щось можу. Врешті решт, коли ти ніщо — навіть якесь маленьке поручення стає чимось важливим.

День сьогодні радував: літнє сонце намагалося несамовито пекти, але прохолодний вітер відбивав всі його напади. Літнє сонце всі називали лагідним, та воно було хіба що лагідним вбивцею, трава так гарно розвивалась навколо моїх ніг, що я не стримався й сів на неї, вітер обдарував ще одним спасенним ривком і я заплющив очі та ліг. Та все ж таки я сюди прийшов не відпочивати, а дивитися за панночкою Мареною, тому відкрив очі та помітив, що небо вже не таке ясно-привітне, мабуть, буде дощ. Дівчата все ще про щось шептались посідавши в коло та інколи поглядали в мою сторону, напевне боялися, що підслухаю. Дурненькі, мені й своїх проблем вистачає, куди мені ще дівочі секрети носити в голові.

— Станіславе, — то до мене підійшла пані Марена, — Ми вже з дівчатами підемо додому, якщо хочеш можеш зостатися тут, ми й самі можемо дійти. — Хорошою дівчиною вона була, милою, можливо, він би навіть закохався в неї, та вона була занадто наївною для нього…

— Ні-ні, ні в якому разі, я проведу вас.

Вона знизала плечима, і цей жест був таким ніжним та по-дівочому гарний, що я вже роздумував над тим, щоб змінити свої погляди на цю невинність дівчини та записатися в ряди її залицяльників. Я встав розвернувся та подивився на цю галявину, все ж таки ця місцина була неймовірно гарною, ось проведу дівчат, й обов’язково сюди повернусь. Обов’язково.

Дівчата сміючись почали переганяти одна одну, а я все так само плентався ззаду. Коли нарешті ми підходили до Маренового дому дівчата розціловували одна одну, обнялися, попрощалися, та й порозходились по домівках. В мене видався нарешті вільний вечір і я ,звісно ж, пішов на ту галявину, де гуляли дівчата.

***

Дощ ще так і не пішов, але під вечір ставало прохолодно, тому надовго там залишатися я не волів. Галявина зустріла мене тишею та спокоєм, лише траву, як і завжди, бентежив вітер. Дерева під його впливом теж погойдувались й від цього ліс здавався нереально живим, а можливо він і справді був живим, але прикидався сплячим, або нереальним та тільки в таку погоду не міг приховати від настирливого вітру свою справжню темну сутність. Я не знав, я взагалі мало що знав про ліс, його безмежність та про його жителів. Та й не впевнений, чи взагалі хотів би знати. Мені вистачало своїх таємниць, тому я старався уникати таємниць інших і неважливо чиї вони були: дівчат чи лісу.

Коли я тут був з дівами то не побачив прекрасних польових квітів, які мов якимось хворобливим наростом розкинулися по галявині скраю лісу. Я не стримався та пішов нарвати букет, чи збирався я його комусь дарувати? Звісно ні, не було кому, збирав я ці прекрасні квіти для себе. Коли з квітів складався непоганий пучок, я відійшов від галявини, боючись образити ці прекрасні рослини самою своєю присутністю. Й сів трохи далі від них, розкладаючи на траві всю красу та починаючи плести вінок. Колись давно мене мама вчила плести, говорила, що справжній чоловік повинен вміти плести вінки, поважати жінок та любити рідну батьківщину. Я й досі пам’ятав, як складати квітоньку до квітоньки, й хоч перші частинки вінка виходили кривуватими, далі я набив руку й виходило дуже навіть гарно.

Квітка за квіткою й, ось, уже вінок майже не вміщався в мене в руках, він вийшов таким гарним та пишним, що мені захотілось його приміряти, і я так й зробив, хоча перед цим чомусь оглянувся сам не розуміючи навіщо. Було якесь відчуття, що за мною спостерігають, та цього просто не могло бути. Вінок прекрасно сів на мою голову й мені думалось, що це повинно було виглядати, просто неймовірно гарно. Поки ще на вулиці було світло я вирішив поплентатися до річки, вона була десь тут, недалеко. Звісно прийшлося йти через ліс, хоча мені цього й не дуже хотілось. Чесно кажучи лізти одному в середину цього монстра було самогубством, та в мене був при собі клинок, він був однією з моїх таємниць…

***

Ніколи мені мої сестри не дають спокою, ще й та Вінценосна…. Ні, звісно, я її поважаю та часом вона така мегера. Не хотілося мені сьогодні бути в компанії інших мавок, тому я й пішла собі гуляти. Може, мені пощастить та й повеселюся, як слід. Чула тут недавно голоси дівчаток, вони собі бігали сміялися, навіть не здогадуючись, що я була так близько. Та, на жаль, я була дечим зайнята, тому їм вельми пощастило.

Ліс хоч і був моєю домівкою та часом я відчувала себе його нерідною дитиною… Соромно подумати, що я втратила навіть змогу відчувати якихось сутностей поряд. Майже вже й не мавка, що з мене взяти…

Я вже проходила під аркою з величних коренів та, раптом, моє майже не зелене волосся зачепилося за ті маленькі, дурнуваті гілочки. Шляк би їх трафив! Нічого в цьому лісі нормального немає, навіть коріння! Я стояла й намагалася розплутати волосся, декілька умілих рухів пальчиками й все не так вже й погано, я може б і пішла собі далі, та почула недалеко потріскування гілочок. Ой, як чудово відчувати запах людини, радість просто билась з мене фонтаном — нарешті веселощі! Та все ж треба бути обережнішо бо зараз я зараз знаходилась на території блуду. Тобто, треба швидко загрібати людинку й бігти подалі, де блуд не дістане.

***

Чим глибше я заходив, тим душніше ставало, здавалось, я от-от знепритомнію, а мій клинок або ж справді почав світитися , або я зовсім зійшов з розуму. Може я й зійшов з розуму ,та щось тут було не так, щось було неспокійно. Паніка, схоже, проколола моє серце й намагалася видерти його з моїх грудей, я не розумів, що коїться, просто не розумів, та й навряд хотів розуміти, мені було страшно, потім боляче, а надалі очі вкрились пеленою й моє тіло зовсім не слухалось моїх наказів. Єдине, що я ще міг розрізнити, це щось блідо зелене, що кидалося наді мною. Я спробував стиснути клинок, але пальці оніміли, я їх просто не відчував, але повинен! Повинен! Повинен!

Я намагався заспокоїтись й віддати всі сили на те, щоб змусити мої пальці рухатися, це можливо і я це знав та від знання легше зробити це не становилося..

Порухай пальцем.

Порухай пальцем.

Порухай ним.

Порух…

Так! Палець рухається, чудово ще трошки і я зможу доторкнутися до клинка. Ще один палець, другий, третій, останні два. Вже навіть повністю відчував руку по плече. Й нарешті зміг відчути кінчиками пальців прохолоду ручки клинка. До мене почала вертатися свідомість: пелена майже впала з очей, я знову відчував кінцівки й навіть зміг рухати пальцями на ногах. Тепер головне – діяти хитро і завдати шкоди супротивникові тоді, коли він цього менше за все очікуватиме.

Паніка перестала катувати його слух, й він почув розмову двох жінок, та говорили вони тихо, але він розрізняв деякі слова, схоже, темноволоса жінка була на його боці, а от мавка – ні , зараз він з нею поквитається.

***

Тінь лісу була такою чорною й такою непомітною, що навіть не створювала у себе в голові якісь думки. Блуду не були цікаві думки, вони були майже, як почуття, а почуття для людей, тобто не для сутностей, хоча їй навіть дуже подобається образ жінки, було в цьому щось незвичне.

Не сказати, що блуда цікавило все що відбувається в лісі чи поза його межами. Та ось, що її здивувало насправді, коли вона шугала в тінях лісу, так це те, що якийсь рудоволосий хлопчак плів власноруч вінок. Чесно кажучи, це її дуже сильно здивувало, тут навіть дівок рідко побачиш, які збирають квіти саме для вінків, а тут – молодик, й плете, та ще й одягає на себе цей напрочуд дивовижний витвір його рук. Дивно, блуд ніколи ні про що не думала, та це щось заділо в її голові. Але вона це стримала, бездумно слідуючи темними куточками за хлопцем.

Вітер підхоплював квіточки, що стирчали, й весело їх розвівав, як і руде волосся. Та раптом юнак почав мліти на очах, а блуд відчула присутність Зеленоокої. Ну це вже ні, вона б ніколи не дозволила бавитися Мавці з таким чудернацьким екземпляром. Хлопець впав на землю й Мавка весело над ним стрибала. Вона вийшла з тіні.

— А що, Мавко, нудно, мабуть, коли сестри не хочуть з тобою разом бавитися так? — знала, що давить на найболючіше. — Так ти вирішила з людьми гратися, як низько.

Зеленоока спалахнула гнівом:

— Замовкни, Нікчемний блуде. Чи ти вважаєш, що якщо оттяпала собі солоденький кусочок лісу, так можеш тут командувати?

— Саме так, й ти ,здається мені, дала обіцянку, що не чіпатимеш людей на моїй землі.

Блуд підійшла ближче до мавки, яка боячись на неї дивилася, та все одно гнівно дихала зиркаючи то на парубка, то знов на блуда. Поводивши так поглядом, вона сказала :

— Ну й добре, знайду когось ще, десь подалі звідси, але ти поплатишся за своє людинолюбство! І я все ще добре пригадую, що ти робила!

Блуд розсміялася.

— Як скажеш.

Та раптом мавка дала дьору від блуду й сутність відчула сильний різкий біль у спині. Ці відчуття були чужими, незвичайними.

— Клинок зачарований, ой, Матінко Земле, — кричала мавка, — ось, бачиш до чого призводить тебе, оце твоє людинолюбство, краще б не заважала б мені й була собі ціла. — останні її слова було важко почути, бо Зеленоока чкурнула якомога далі.

А біль зростала, щось було не так. Це неправильно. Непотрібно. Блуд відчула тепло. Звідки? Чому? Як?Питання лунали в неї в голові й цього просто не могло бути…