(Не)добрий ранок у Києві або спогади дворічної давнини

“Знову літери сиплються зорями,

За віконцем холодна зима.

Тиха ніч щось ворожить над долями…

Як же хочеться щастя й тепла!

Вільним вітром злетіти над хмарами

І забути про біль назавжди,

Щоби долі горіли стожарами,

Щоб було тільки щастя і ми!

Щоби стали хвилини ті вічними…

Як же хочеться, Боже, тепла!

А натомість пеленами сніжними

Всі дороги вкриває зима…”                                           © Марта Кархут 

                                        3

Настав холодний ранок березня, на вулиці вже співали пташки, Київ тільки почав прокидатись, а на годиннику була 5 ранку, жінка сиділа навпроти ноутбука, а біля неї були справи з архіву, Ліза намагалась з’ясувати що ж може об’єднувати усіх жертв між собою, бо вчора навіть вдивляючись уважно у всі деталі, слідча все одно не могла скласти картину в одне ціле, допоки не вирішила поритись у соцмережах дівчат, і та з’ясувала, що вони з одного класу, а отже це однокласниці, ось що їх об’єднувало, ось і перша ниточка до маніяка, це вже було хоч щось, допоки Женя не вирішив раптово прокинутись, побачивши свою подругу в такому становищі, він позіхнувши, сказав до неї:

— А ти чого не спиш? На годиннику пів 6 ранку, а ти все у справах риєшся

— Жень, ти не розумієш, як це важливо. Бо в місті з’явився маніяк і я його маю зловити за будь-яку ціну, навіть ціною свого життя.

— Ти серйозно?

— Цілком, а що?

— Сили небесні, з ким я зв’язався..

— Женюю, ну от тільки не треба. Між іншим я хочу впоратись зі своєю депресію. А ти зараз натякаєш, аби я залишалась в 4 стінах і їла морозиво під черговий серіал. Вибач, зі мною цього не буде!

— Добре, тоді хоча б будь обережна. Я переймаюсь за тебе..

— Окей, буду намагатись вести себе чемно — з іронічною посмішкою, вимовила та до Яновича:

— А це не смішно для мене.

— Подумаєш, не можна вже пожартувати навіть! 

— Ну взагалі-то в місті маніяк і в любий момент, цей покидьок може щось з тобою зробити, ти це розумієш чи ні?!

— Жень, я звісно розумію тебе і твої переживання, але все ж, я доросла жінка і в змозі сама себе захистити, я ж вчилась на курсах самооборони, тому не переймайся за мене, зі мною все буде гаразд) — усміхнувшись, промовила жінка до друга:

— Ну добре, але будь ласка, будь обережною.

— Домовились, я до речі знайшла збіг один по жертвам того маніяка

— Ну і що ж там за маніяк? 

— Так от, на Подолі з’явився маніяк який вбиває та ґвалтує дівчат, а на їхніх таліях вирізає православні хрести, спотворюючи обличчя кислотою, що просто неможливо впізнати, хіба що за документами або родичі опізнають їх. Тому і намагаюсь знайти зачіпку і її я вже знайшла..

— О господи, який жах.. А що за зачіпка?

— Ці всі жертви вони однокласниці, і можливо вже з’явилась 12 жертва, а де його знайти і як зупинити поки що ніхто не знає..

— Ліз, я знаю, що не зупиню тебе від цієї небезпечної справи, але все ж, я буду тебе підвозити на роботу і з роботи, так буде безпечніше для тебе і спокійніше для мене

— Гаразд, Ромео. Але це тільки заради тебе, бо інакше б я просто накричала на тебе чи ще щось.. Давай тоді обіймемось, кажуть обійми заспокоюють.. — друзі обійнялись, але у цих обіймах було приховано дещо більше ніж дружба, постоявши трохи, вони відсторонились і Женя вимовив до неї:

— Я піду приготую сніданок і заодно каву для тебе, слідча головного управління) — він щиро усміхнувся їй і пішов на кухню, а Свинчук тим часом сиділа та шукала, хто ж міг бути наступною жертвою маніяка, адже судячи з усього, він був дуже непередбачуваний і мав дуже сильні проблеми з головою, однак відчувши приємний запах ранкового сніданку, Ліза підкралась до друга ззаду і коли той обернувся, вона добряче налякала чоловіка:

— Ліза, господи. Не лякай ж мене так.. 

— Виибач, просто у мені живе трішки наївна дитяча душа.

— До речі, сніданок вже готовий) — на сніданок було суфле з брокколі та козячим сиром, для неї було приємно що Женя старається так, тому сівши за стіл, вони почали їсти, і у жінки з’явилось задоволене обличчя, це означало, що недаремно він замовив доставку:

— Жень, неважливо чи ти це готував чи ні. Але це неймовірно смачно.. — сказала Ліза це з щирою усмішкою до хлопця:

— Дякую, я радий бачити тебе такою усміхненою і життєрадісною, мені твій настрій подобається.. — все було спокійно і гарно, допоки не почувся дзвінок з управління, слідча взяла слухавку: 

— Єлизавета Олександрівна, доброго ранку, перепрошую що турбую вас, але знайшли ще одне тіло дівчини, жертва Тетяна Юрченко, її знайшли біля закинутої лікарні, геолокацію я вам зараз скину

— І тобі доброго ранку, Вань. Окей, зараз під’їду, по іншому ж ніяк. — Свинчук кинула слухавку і закотивши очі, промовила до свого друга:

— Ну що Жень, сніданок наш скінчився, у нас нова жертва, як я і вгадала.

— Не дадуть ж маніяки нормально поснідати..

— Ну така вже робота слідчих, але те що сьогодні було на сніданок, це дуже смачно. 

— Дякую, тоді одягаємось з тобою і поїхали.

— Так, звісно. Тільки давай разом приберемо посуд, адже як ніяк я тут тимчасово проживаю

— Окей, зараз приберемо швиденько і будемо одягатись — парочка швидко впоралась з посудом і ті пішли по своїх кімнатах одягатися, так як на вулиці вже було сонечко, слідча обрала зелений костюм разом з окулярами та чорними підборами, а Женя одягнув спортивний одяг, він сьогодні особливо нікуди не їхав, тому міг собі таке дозволити, хлопець поглянувши на вигляд слідчої, у нього ледь щелепа не відпала, Ліза сьогодні мала божественний вигляд, особливо з підстриженим бобом, який дуже пасував їй:

— Ліза, ти неймовірна сьогодні, заздрю тому хто закоханий у тебе 

— Дякую, а тепер нам пора, мене вже зачекались — обоє вийшли з квартири і спустились сходами на вулицю, вийшовши на свіже повітря, дівчина помітила що як на диво, сьогодні погода була дещо схожа на червневу, втім та помітила як хтось ніби сфотографував їх разом, але можливо це лише здалось, зараз особливо часу не було розбиратися з хуліганом, однак жінка ще не знала, що трапиться згодом після того, сівши в автомобіль, обоє не наважувались почати розмову, так і просидівши в мовчанні, за півгодини парочка дісталась до місця злочину, де були вже знайомі криміналісти і слідчо-оперативна група, вийшовши з машини, Ліза сказала до Яновича:

 — Женю, ти їдь. Я тобі наберу, якщо що. — Свинчук підійшла до тіла і вимовила:

— Все, як я і думала.. Який час смерті у жертви?

— Дівчина померла з 22:00 по 23:00 годину вечора, точніше можна буде сказати після розтину тіла — сказав криміналіст до слідчої:

— А якісь документи були при ній?

— Так, як на диво, то маніяк нічого не вкрав з сумочки у дівчини, як і завжди власне. І почерк той самий, спотворене обличчя кислотою, вирізаний православний хрест на талії, вбита зміїною отрутою і зґвалтована.

— А немає нічого, що виказало б його?

— Ні, він все гарно стер. Нічого не залишилось від нього, і гарне ж покидьок місце обрав, де немає камер відеоспостереження поблизу.

— Ні, не може такого бути, щоб нічого не залишилось, скажи слідчо-оперативній групі нехай уважніше перевірять. Бо я сумніваюсь, що маніяк нічого не залишив після себе. — тому слідча пішла сама знайти якісь докази, аж раптом ледь не наштовхнулась на свого напарника:

— Оу, доброго дня, Єлизавета Олександрівна, обережніше будьте, бо я не хотів би щоб така краса як ви впустила свою корону.

— Дякую звісно, Вань. Але ми домовлялись, що на роботі ми можемо спілкуватись на ти, втім я не заохочую стосунки на роботі, тому ми з тобою просто друзі.

— Гаразд, так ось, та жертва про яку я вам розповів по телефону, вона з неблагополучної сім’ї, як і всі попередні жертви, у неї батько алкоголік, а матір наркоманка, жила з бабусею і тіткою, вчилась середньо.

— Слухай, а як ти думаєш можливо це може бути хтось із їхнього близького кола?

— Та ну, їх нічого не пов’язує, окрім факту, що всі з неблагополучних сімей.

— А от і ні, вони всі однокласниці.

— Що? Чорт, треба ж було уважніше дивитись.

— Нічого страшного, я теж такою самою колись була, але набачивши багато вбивств на своїй пам’яті, то стала такою яка є зараз.

— Гаразд, дякую вам за підтримку, ви мабуть тут єдина людина яка розуміє мене.

— Та немає за що, слухай у мене є одні припущення, однак потрібно з’їздити у школу тоді і допитати усіх працівників і учнів школи з директором також.

— Ох, ви розумієте, скільки це часу може зайняти..

— Розумію, Вань. Але потрібно всіх перевірити, інакше ніяк. — після того як ті переговорили деякі деталі по справі, вони поїхали на службовому автомобілі до школи, де вчились усі 12 жертв, через 20 з лишком хвилин напарники опинились біля школи, вийшовши з автомобілю, слідча пішла зі своїм колегою всередину закладу і та запитала у якоїсь маленької учениці:

— Привіт люба, а ти не підкажеш, де у вас знаходиться кабінет директора?

— А ви хто і що це за дядько?

— А ми перевірка з міністерства освіти і науки, можеш провести нас до директора?

— Так, звісно — дівчина піднялась попереду перевірки з міністерства і повела їх до кабінету директора, який знаходився на 3 поверсі школи і приховувався під службове приміщення, аби хто заманеться не заходив, коли наш дует постукав у двері директора, вони його застали за роботою над паперами:

— Доброго дня, слідчий міського управління національної поліції у місті Києві, капітан Єлизавета Свинчук. Ми прийшли сюди з моїм колегою, тому що з’ясувались деякі факти, які свідчать, що 12 дівчат яких виявили мертвими, вчаться у цій школі.

— Що? Цього не може бути, покажіть їхні фотографії — Ліза виклала фотографії усіх дівчат на стіл директора, побачивши фото директор онімів і побліднішав, а згодом сказав:

— Так, це дівчатка з 8-В класу. Господи, який жах, я навіть не знав, що це наші дівчатка..

— А ви що за новинами не слідкуєте? — запитав напарник у чоловіка, по обличчю слідчої було видно, що краще не випробувати її терпіння:

— Ні, така у мене вже посада, що у мене немає часу поїхати додому, не те щоб дивитись новини.

— Гаразд, нам потрібно сьогодні замість навчання влаштувати допит усім працівникам і учнів школи. Бо можливо серед ваших же стін, приховується небезпечний маніяк..

— Та навіщо ж усіх? Я вважаю, що краще допитати учнів того класу і вчителів пов’язаних з цим класом, але ж не всю школу.

— Перепрошую.. 

— Дем’ян Володимирович.

— Дем’ян Володимирович, нам потрібно переконатись чи є у всіх алібі. Будь ласка, зробіть для нас вийняток.

— Гаразд, але це лише заради того аби впіймати маніяка. Тут і моя донька вчиться, я не хочу аби з нею щось трапилось. — директор скликав до актової зали всіх працівників і учнів, які були у школі на той момент, хто ж знав що відповідь була майже поруч, тому жінка почала викликати по одному, але всі в один голос казали, що моя хата скраю, я нічого не знаю, втім все ж алібі не було у 10 людей, хоч на трохи звужилось коло підозрюваних, тим часом її колега, після того як ті допитали усіх, вирішив поділитись своїми здогадками з колегою:

— Знаєш, Ліз. Мені здається, що це директор вбивця, бо він ну дууже підозрілий, як на мене..

— Вань, а мені здається, що це не він. У тебе просто слідча чуйка, ще не так добре працює.

— Та це ж очевидно, у нього немає алібі.

— Взагалі-то є, і нам потрібно ще перевірити це. — раптом слідчій стало погано і вона побігла на верхній поверх, та виблювала свій сніданок у шкільний унітаз, це було дивно, адже таке у неї траплялось рідко, однак вона подумала, що це від отруєння, тому жінка дістала з сумки таблетки від отруєння і випивши їх, вийшла з жіночої вбиральні та пішла до автомобілю, де на неї вже чекав її напарник за кермом, сівши на переднє місце, той спитав у неї:

— Ліз, з тобою все гаразд? Бо мені здалось, що тобі не добре..

— Та все гаразд, просто не те з’їла, нічого страшного.

— Гаразд, до речі поки ти допитувала усіх, я поставив у кабінет директора жучки, можливо тоді ми дізнаємося, чи він вбивця чи ні?

— Що?! Ти розумієш, що це незаконно! — злісним голосом випалила слідча до свого колеги:

— Але дієво, Ліз. По іншому тут ніяк..

— Ну гаразд, але ще один вибрик і ти більше моїм напарником не будеш, зрозумів?

— Так, але все ж, треба це спробувати, інакше так і будемо колами ходити по підозрюваним, допоки когось вбивають..

— Ну гаразд, насправді я теж такою була коли ще оперативником була, і от зараз я твоя колега — пізно ввечері закінчивши роботу, попрощавшись зі своїм колегою, Ліза набрала до Яновича, попросивши аби він забрав її з управління, той погодився і сказав аби вона почекала біля управління півгодини, після того як він вибив слухавку, раптово вона згадала той спогад після того як до неї прийшов Спартак щоб врятувати від самогубства, тепер жінка вважала, що можливо це було даремно і краще б вона померла у той день: 

                           Два роки тому:

— Будь ласка, зупинись і відійди від моста! — кричав Спартак до дівчини, яка стояла майже на краєчку моста і якщо буде один невірний крок, то все закінчиться дуже фатально для неї:

— Спартак, будь ласка, відійди. Ми ж домовлялись, що я побуду рік і піду з посади вашої помічниці, і ти мене більше не побачиш.

— Але ж не так. Послухай, давай поговоримо з тобою, довірся мені, чуєш..

— Знаєш, я якось одному довірилась. Йди будь ласка, нащо я тобі така, ти іншу знайди собі, а я стрибну і все.

— Не потрібно стрибати, все ще можна виправити, чуєш?

— Ні, це вже не виправити. Пробач мене за все, Спартак.. — Ліза раптово і різко впала у річку, на вулиці було зима, тому це означало, що дівчина помре просто без вагань:

— Ліза, ні! — чоловік у відчаї стрибнув за нею у річку, незважаючи на швидку течію Дніпра, він встиг, тому далі він плив на берег в надії, що з нею все буде гаразд і допивши туди, він почав приводити її до тями, роблячи масаж серця і штучне дихання, через кілька хвилин він почув її крик, а це означало, що все це було недаремно, до пари підбіг Женя з Антоном сказавши:

— Господи, слава богу ви живі. Це що сьогодні день суїцидників чи що?

— Ну якщо з Лізою все гаразд, то ні, навпаки сьогодні другий день народження у неї та у Спартака. 

— То точно, я зараз покривала принесу — вони пішли разом з оператором за покривалами для мокрої, зате живої парочки, можливо не просто так доля тоді подарувала порятунок їм обом, а ті лише мовчки споглядали на берег річки, але раптом чоловік сказав до неї:

— Слухай, я хочу тобі дещо сказати.. Тільки будь ласка, послухай мене. 

— Окей, у мене немає іншого виходу, цікаво про що ж Спартак Суббота хоче сказати мені на березі Дніпра.. 

— Ліз, я кохаю тебе. Ще з того моменту коли ти прийшла до нас, але згодом коли тебе викрали, я усвідомив, що не хочу втрачати тебе. Я обіцяю, що я буду завжди поруч з тобою і не зроблю тобі боляче.. — коли чоловік вимовив ті слова, на які Ліза давно чекала, то дівчина розгубилась і лише через декілька хвилин відповіла:

— Ти теж мені подобаєшся, Спартак.. Це взаємно.. — пара ніжно поцілувалась і коли Янович прийшов до них з покривалами, то йому було дуже боляче усвідомлювати, що Ліза обрала іншого чоловіка, але все ж, він не міг перечити її вибору, тому йому довелось змиритись з тим і незважаючи на те, він приховував свої почуття до неї, перервавши їх від поцілунку, він сказав до них:

— Молодята, я звісно вибачаюсь. Але я приніс покривала для вас, швидка скоро приїде. 

— Ой, вибач Жень. Зате ти можеш нас привітати, ми тепер пара з Спартаком.

— *А як мені вас вітати, якщо у мене є бляха почуття до неї* Вітаю вас, ви гарна пара — з серйозним обличчям виказав Женя і через півгодини на берег вже прибула карета швидкої, яка забрала обох до лікарні через переохолодження

                        Теперішній час:

Через півгодини до управління приїхала машина Яновича і коли побачив Лізу яка поринула у свої думки, то той почав її трясти і сказав:

— Гей, Ліза. З тобою все гаразд, чому ти без настрою і задумлива? 

— А, Женя. Та зі мною все гаразд, не переймайся..

— А от і ні, кажи що з тобою, бо я не можу бачити коли ти сумна..

— Одним словом, я згадувала те, коли я могла два роки тому загинути і як він пропозицію мені потім зробив, яка ж я була дурна і наївна..

— Ліз, це не так. Ти не дурна і не наївна, просто так трапилось, це наш досвід і ми маємо його приймати, таким яким він є..

— Шкода, що тоді я цілувала не тебе..

— Ти кохаєш мене? 

— Ні, я вже ні до кого не маю почуттів, крім мого собаки Чарлі. 

— Тоді навіщо ти таке кажеш?

— Жень, будь ласка закриймо цю тему. Поїхали краще.. — друзі мовчки сіли в автомобіль і поїхали додому, через деякий час, коли вони стояли у заторі, чоловік спитав її:

— То ти кохаєш мене чи ні?

— Ні, Жень, ти хороший і дякую тобі за твою доброту і турботу, але на жаль ні, давай краще проїхали цю тему.

— Окей, так що там на рахунок маніяка?

— Поки що нічого на нього знайти не можемо, я відчуваю себе повною безпорадністю(

— Ти не безпорадна, ти робиш хоч щось. І ти його обов’язково знайдеш, чуєш? — по теплому дивлячись на свою подругу, Женя взяв її за руки і дивився на неї закоханими очима, коли вони вже опинились вдома, Ліза промовила до нього:

— Слухай, а якби я сказала тобі наприклад, що я кохаю тебе, як би ти на це відреагував?

— А навіщо тобі моя відповідь?

— Експеримент один просто..

— Гаразд, якби я почув би від тебе, що ти мене кохаєш, я би поцілував тебе і більше ніколи би тебе не відпускав, але це так, якби це було у реальності, я не знаю. Тому тут все не так однозначно..

— Я зрозуміла тебе, дякую. А тепер вибач, мені пора в душ — Женя вирішив поки почитати книгу з поезіями українських письменників, але в голові роїлись думки, а раптом вона закохана у мене, з цими всіма думками він згодом заснув на кріслі, а Ліза після того як вийшла з душу, відразу плюхнулась в ліжко, заснувши у холодну ніч осені, усвідомивши що краще б вона була бо зараз разом з Женею, а не два роки зі Спартаком, який опинився брехуном і йолопом, якби вона знала, що буде далі з усією цією справою, то можливо би уникла проблем для себе і Жені