Дзеркало

– Анастасія Авраменко!

Наполегливий голос матері звучав як дзвони, приголомшуючи і перебиваючи мій прекрасний сон, у якому я боролася з армією зомбі на чарівному єдиноросі.

– Господи, як батько! Танком не розбудиш, вставай!

Однак, підняти важкі повіки довелося, або ж вогненний погляд мами випипелив би мене, як це зробив єдиноріг з тією самою армією мерців. Піднявши млосний погляд на маму і видавивши криву усмішку, Марина Павлівна закотила очі.

– Та ви що, царівно, невже вирішила відволіктися від чарівного сну? Знову в телефоні сиділа цілу ніч?

– Роман дочитала. – сонно промовила я, підводячись з ліжка на легких ногах. Протерши очі та подивившись на годинник я зрозуміла маленьку деталь, що заставило мене одразу ж підскочити. Крикнувши мамі коротке «Спізнююся!», я миттю побігла в душ, почувши за собою тихий цокінь.

– Настя, неділя сьогодні… – тихо зітхнувши, промовила мама.

Зупинившись біля дверей ванни, я уважно подивилася на матір, яку моя реакція явно потішила.

– На дачу ми з батьком їдемо, забула? Двері за нами зачини, Авраменко.

Точно, неділя. Середина весни, закінчення 11-го класу… Пилина сну остаточно зійшла, дозволяючи розуміти що ж відбувається.

– Потрібно було батька твого не слухати і Соней назвати. Так і все життя проспиш.

– Тільки 9 година…

– А завтра до школи, Анастасія. Прошу, не спізнися на заняття і ляж раніше, – мама підійшла до мене і поцілувала в верхівку. Вона завжди була строгою і невдоволеною, ласка і любов завжди були при ній. Не знаю, як вона ще терпить мене. А поспати я правда люблю, не те що на городі копатися, як це робили що вихідних мама та батько. Відмовкою на не перебування на тому безлюдному острові була в тому, що на носі вступні іспити, а мені готуватися час. Ну ні, не те, щоб я так сильно тягнулася до знань. Але все ж таки, це моє майбутнє і бажання здобути хорошу освіту з непоганим прибутком мене змушувало працювати над собою.

– Зачини двері, гаразд? І не забудь Толю погодувати.

– Без проблем, – все ж таки, були плюси залишатися вдома. Але я була не одна. Пухнастий білий кіт Анатолій завжди готовий гріти свій бік на моїй подушці. Так що нудьгувати я не буду.

Зачинивши двері і попрощавшись із сім’єю, я голосно зітхнула. На цей раз родичі поїхали на дачу не менше ніж на тиждень. Ремонт у бабусі затягнувся, допомога потрібна була. А я вдома. З Анатолієм. Гарна компанія як на мене.

Думки перебили звуки повідомлень, які змусили мій телефон завібрувати. Діставши його з кишені, я швидко пройшлася по повідомленням.

Сидоров:

– Авраменко, не забудь завтра взяти іконку

– І не запізнюйся

– Шкідливо довго спати 🙂

– І дай дз писати

Ви:
– Я подумаю

О ні, великий Авраменко не мій родич, проте вже стало повсякденністю перед уроком української мови стояти перед класом із іконкою та всіх перехрещувати. Іноді здається, що це їм справді допомагає.

Відклавши телефон і зітхнувши, тіло спустилося вниз і я сіла на підлогу. Не часто я можу приділити час сама собі. Мама, яка бігає навколо мене і каже що ось ось іспити, треба бути готовим до всього, батько, від спогадів якого у мене досі мурашки по всьому тілу та очі мами, яка не вірила, що зі мною він справді творив страшні речі. Глибоко зітхнувши, я прикрила очі. Тиша. Спокій. З одного боку лякає, а з іншого так умиротворююче… Однак у цьому приміщенні я не почувалася як «вдома». Вже дуже давно.

Кіт Анатолій прибіг до мене і за старою звичкою заліз на ноги, що змусило мене трохи усміхнутися. Так, єдине хороше, що тут є.

Знову вібрація від телефону. Тихо цокнувши і піднявши його з підлоги, я подивилася на повідомлення. Невідомий. Переглядаю повідомлення:

Невідомий:
– Панянко, годі сидіти, зайди в свою кімнату.

Здивувавшись, я подивилася на номер. Не знайомий мені. Хто вирішив надімною так пожартувати? В кімнаті почувся якийсь тріск, в секунду нове повідомлення.

Невідомий:
– В кімнату.

Після невеликої паузи, що викликало мою цікавість та тривогу, я зміцнила на впевненість і повільно піднялася на ноги. В руках тримала залізну ложку для взуття, готову захистити себе в разі потреби. На жаль це не перший раз, тож я була готова до всього. Крок за кроком, обережно підходячи до кімнати, я затримала подих і увійшла.

Мої очі зустріли незвичайний видовжений відблиск на підлозі, що створював непередбачувані маленькі зайчики світла, що рухалися по кімнаті. На підлозі лежало маленьке кишенькове дзеркальце, яке пускало світло в різні сторони. Його старовинний вигляд був вражаючим: орнамент, що прикрашав його кришечку, зображував деякі польові квіти, створюючи неповторний образ.

Збентежена, почала розмірковувати, звідки воно взялось у кімнаті, яка, здається, була порожньою, крім мене та цього загадкового дзеркала. Підійшовши ближче, я пильно оглядала його, але не помітила нічого незвичайного. Його поверхня була яскравою, бездоганно чистою, але мої очі залишились без скарг.

Але раптом, неочіковано, кімната осяялася яскравим світлом, яке розтікалося навколо. Різка темрява, а потім світло, яке заставило мене зажмурити очі. Звук тихого завивання вітру супроводжувався мелодією пташок, якім вдавалось пролетіти поверх неба.

Цей момент став миттьовим переплетенням загадковості та краси, де моя уява сплелася з дійсністю. Я стояла в середині цієї незвичайної сцени, що видалася як магічна витока з приголомшливих сторінок казки. Відчувалася чарівність у повітрі, яка збігалася зі спокоєм та таємницею. А попереду стіна.