Коли у пустелі розквітають падісари

Ось і ще один виступ підійшов до кінця. Глядачі як завжди були щедрі на аплодисменти, однак, Нілу, яка завжди раділа кожній посмішці та кожному схвальному вигуку, нині була зовсім не рада. Останнім часом її мучило те, що вистави у театрі, які доводиться грати – ставали для неї дедалі заїждженими. З разу в раз, одне й те саме.

Хоча скарг та нарікань як таких не було, однак для Нілу, людини досить творчої та бажаючої зробити театр ще більш популярним, була вкрай необхідна різноманітність. Впустити щось нове!

Із цими думками, вона спустилася вниз до глядачів, де на неї вже чекали Дехья та Дунярзада, які саме прийшли переглянути виставу. Ну, і звичайно ж побачити свою подругу перш за все.

– Ти як завжди на висоті, Нілу, – все ще продовжуючи плескати у долоні мовила Дехья. – Особливо фінальний танець – він просто божественний.

– Повністю згодна з Дехьєю, – кивнула Дунярзада. – Правду кажучи, я й сама очей не могла відірвати.

– Дякую, – стримано відповіла Нілу, глибоко зітхнувши.

– Це що за зітхання?! – поцікавилася Дехья, прискіпливо глянувши на Нілу. – Щось не так?!

– Ні-ні, – поспішила відповісти Нілу. – Все гаразд, просто… Ех… Щось останнім часом я зовсім не відчуваю жодної радості від того, що роблю…

– Якісь проблеми в театрі?! – перелякалася Дунярзада. – Невже знову проблеми з Академією?!

– Ти тільки скажи, і я вмить вмажу тому дурню який посмів знову підняти руку на вас та театр! Він в мене потанцює! – Дехья вже почала потирати свої кулаки, коли Нілу посміхнувшись промовила:

– В жодному разі! – Нілу вловила, що її подруги не зовсім розуміють про що вона, тож перевівши дух, прийнялася пояснювати: – Останнім часом мені здається, що я ніби стою на місці. Всі ці вистави… Ми програвали їх вже багато разів. А мені хочеться чогось новенького. Тому-то я така…

– Тьфу! А я то вже розхвилювалася, – засміялася Дехья.

– Воістину, Нілу! Ну ти й налякала нас, – підхопила її розважливий настрій Дунярзада.

– Новенького чогось захотілося?! – спитала Дехья, і Нілу одразу кивнула.

– Угу, – рудоволоса дівчинка аж засяяла. – Може хтось з вас може щось порадити?! Підкинете ідею?!

– Ну, – почала м’ятися Дехья, – з питань вистав, я тобі, на жаль, ніяким чином допомогти не зможу. Ти ж знаєш, я в мистецтві ще той пень!

– Хоча, визнай, малюєшся ти не гірше ніж гейша з Інадзуми, – підмітила Дунярзада, і всі втрьох вони залилися сміхом.

– Ха-ха, – склавши руки на грудях пробурмотіла ображено Дехья. – Дуже смішно, міледі.

– Тим не менше, питання все ще залишається відкритим, – мовила досить серйозно Дунярзада. – Нілу потребує нашої допомоги в пошуках натхнення. Треба подумати…

Всі на хвильку примовкли, обдумуючи варіанти, а тоді Нілу, спалахнула наче сірник:

– А що як пошукати натхнення поза межами Тропічного лісу!

– Про що це ти?! – спитала Дунярзада.

– Пустеля – це місце сповнене цікавих та древніх історій. Ну, самі подумайте: давно зниклі цивілізації, химерні механізми та купа цікавих сюжетів для майбутніх вистав! Це ж просто золота жила для митця!

– Не можу не погодитися з Нілу, – кивнула Дунярзада. – Пустеля дійсно цікаве місце, особливо для нас, жителів лісу. З дитинства мріяла поїхати туди!

– Пхе, – закотила очі Дехья. – І на що там дивитися: гори піску та жара наче в пеклі!

– Нуж бо, не будь буко-бякою!- мовила Нілу та вщіпнула Дехью, щоб та перестала хмуритися. Після чого до неї приєдналася ще й Дунярзада. І аж поки на обличчі Дехьї не запалала посмішка, дівчатка не припиняли свої намагання звеселити їхню подругу.

– Гаразд, все! Припиніть! – Дехья розсміялася , і глянула на Нілу. – Тож, ти хочеш поїхати у пустелю?!

– Угу! То що, ти зі мною?! Будеш моїм провідником?!

– Шкода таке казати, але – я мушу тебе засмутити, Нілу, – стенула плечима Дехья. – Мені завтра доведеться супроводжувати караван до Фонтейну. Контракт я уклала ще позавчора, і прийшла сьогодні до тебе разом із міледі, щоб розвіятися перед довгою подорожжю.

– І… Надовго ти їдеш?!

– Десь на тижні зо три, – почесала потилицю Дехья. – Чи може навіть на місяць. Замовник попросив супроводу туди й назад. Самі розумієте, останнім часом на дорогах побільшало розбійників та Фатуї. Хто зна’, що може статися…

– Ясно… – похнюпила головою Нілу.

– Але, не переймайся! – раптом оживилася Дехья. – В мене саме з’явилася ідея!

– Яка?! – оживилися Нілу та Дунярзада.

– Є тут в мене дехто на приміті, хто може скласти тобі компанію у пустелі! До того ж, досить знайомий з цими місцинами! Звичайно характер в нього не подарунок, і іноді він може ставати нестерпним та грубим, проте в питаннях знання цікавинок пустелі – йому рівних не знайти.

– І, хто ж він?! – поцікавилася Нілу, на що Дехья відповіла хитрою посмішкою.

– Ви з ним уже знайомі. Біловолосий хлопчина із червоними очима та шакалячими вушками.

***

– Ні, ні, і ще раз ні! – на відріз відмовлявся генерал махаматра, коли до нього прийшла Дехья просити за Нілу.

– Не будь занудою, Сайно, – Дехья безцеремонно закинула ноги на його письмовий стіл та розмістилася зручніше у кріслі. – Хто ще нещодавно розсипався скаргами про те, що йому не дають відпустки?! Ти ж і так їдеш у пустелю, то чому не хочеш, щоб вона поїхала з тобою?!

– Відповім прямо: падісарам не місце серед дюн, – сухо відповів Сайно. – Цей бутон зів’яне під палючим сонцем пустелі, Дехья. Вона вичавить із неї усі соки.

– Як поетично, – засміялася Полум’яна грива. – Але, ти ж знаєш, якщо дівчина чогось захоче – вона отримає це за всяку ціну. Тому, перестань гратися в зануду та швидше зголошуйся. Мені ще сьогодні потрібно дати відповідь Нілу відносно її прохання до тебе.

– Але чому саме я?! – допитувався Сайно. – Попросила б когось зі своїх людей!

– Ти про цих спермотоксикозників?! – скептично мовила Дехья, поправляючи тіні на очах. – Тобі нагадати, що сталося минулого разу, коли я намагалася покликати в нашу групу пустельників дівчат?! І ти певно добре пам’ятаєш реакцію інших, коли я розповідала вам цю історію за чарочкою зміїної настоянки?! Ото тоді Кавех пів вечора іржав наче кінь! Тому затям, я свою «квіточку», Нілу, не довірю в руки цих збоченців навіть за усе золото Банку Північного Королівства!

– Гаразд, – зітхнув глибоко Сайно. – Твоя взяла… Але це останній раз, коли я пожертвую заради тебе своєю відпусткою!

– Не заради мене, Сайно, – Дехья звелася на ноги та потягнулася. – Все заради Нілу. Тож, повеселіться там. Це піде вам обом на користь!

– І що це має означати?!

– Облиш, Сайно. Ти ж чудово мене розумієш! Тобі явно не завадить компанія, до того ж, така гарна. А то ти аж надто багато часу проводиш на самоті. Скоро взагалі з людьми будеш не розмовляти, а лаяти наче пес.

Сайно закотив очі, та склавши руки на столі. Спідлоба глянув на Дехью, яка саме покидала його кабінет, махаючи наостанок правицею.

– Нілу чекатиме тебе післязавтра коло виїзду з міста о восьмій. Не запізнюйся.

І зникла за дверима.

Так, нахабства їй не займати – це точно. Проте, чим чорт не жартує, просто варто змиритися та перетерпіти. Можливо все буде не так вже й погано.

***

– Махаматра Сайно, – помахала рукою Нілу, посміхнувшись до нього своєю щирою та яскравою посмішкою. – Вітаю!

Сайно натомість не поділяв подібного ентузіазму своєї супутниці, і залишався досить спокійним та, звично, пасивним.

– Бачу речей взяли небагато, – мовив він, глянувши на наплічник за спиною Нілу. – Та ще й з одежею вгадали. Дехья порадила?!

– Так, – кивнула Нілу. – Все як вона сказала: довга одежа від сонця, зручні чоботи, та запас води!

– Непогано, – кивнув Сайно та раптом наблизився до Нілу впритул, що той стало трохи не по собі від такої раптової близькості. – Розслабтеся, – мовив байдуже Сайно, побачивши як на обличчі дівчини з’явився рум’янець. – У вас просто ремінці на наплічнику погано затягнуті, – і заходився їх поправляти. – Ось. Тепер все гаразд.

– Дя… Дякую… – мовила трохи зашарівшись Нілу.

– Тоді, будемо відправлятися, якщо ви не проти. До Караван Рібату та селища Аару шлях не близький. Нам варто встигнути до сутінок.

Із цими словами, Сайно підніс до рота два пальці та гучно свиснув. Почувся дзвін підков, і вже за мить перед ним з’явилося два осідлані жеребці. Сайно закинув поклажу на спину коням та сам вмостився зручніше. Нілу трохи не звикла вправлятися з кіньми, хоча дитиною батьки частенько катали їхню донечку на поні на ярмаркові дні. Тому, десь із спроби п’ятої, їй все ж вдалося залізти на коника, і той аж прифиркнув, ніби промовляючи: нарешті.

Сайно мовчки спостерігав за цим дійством, прикидаючи в голові, що певно він і не здогадувався на яку авантюру підписався. Така тендітна дівчина, яка певно ніколи не знала, що таке затяжні польові подорожі у несприятливому кліматі, буде для нього явно ще тим
тягарем.

Позаяк, коли Нілу нарешті змогла залізти на коня, та міцно вхопитися за віжки, вони нарешті рушили з міста. День видався напрочуд безвітряний та теплий, і проминаючи живописні зелені пагорби, обидва мандрівники не могли не захопитися тим прекрасним краєвидом дарованим їм самою Дендро Архонтом.

– Яка краса, – скрикувала Нілу, заглядаючись на чудернацьких птахів та височезні дерева. – Сайно! Гляньте! А оця дуже схожа на вас!

Сайно перевів погляд на ту саму птаху, яка одиначкою сиділа на старій гілці, та позирала на них своїм холодним та мертвим поглядом.

– Нічого подібного, вам здалося, – відказав він, дивлячись поперед себе.

– Ну, будьте же трохи розважливішим, генерале! Ви гляньте, яка краса навколо!

– Запам’ятайте ці слова, бо коли ми перетнемо Стіну, компліменти на користь природи дуже швидко зміняться доріканнями.

– Ну чого ви такий злюка, Сайно?! – надула губки Нілу. – Невже моя компанія вас бісить?!

– Ви мене не зрозуміли, – зітхнув генерал махаматра та похнюпив головою. – Просто, зараз ви повні якихось надій та сподівань. Завіряю вас, пустеля аж ніяк не романтичне місце для курорту чи натхнення. І, як я вже казав Дехьї: «падісари у пустелі не квітнуть».

– Дякую звичайно за порівняння, – гордовито задерла носик Нілу. – Однак, дозвольте, я сама вирішуватиму!

– Як хочете.

Решту шляху до Стіни обидва провели мовчки. Сайно знав, що його слова – це слова самітника, який не звик перебувати у компанії. Особливо в пустелі. А надто з дівчиною. І все сказане ним – лише незграбна спроба відмовити Нілу від подорожі до цих архонтом забутих місць. Та, схоже, впертості цій юній особі не займати. Тому, ліпше не провокувати долю, і нехай вже все станеться так, як станеться.

Караван Рібат зустрів їх вже коли сонце почало перевалювати за п’яту вечора, розфарбовуючи все навкруги у ніжно-рожевий колір. Шумне прикордонне місто саме почало оживати, зазиваючи подорожніх до своїх невеликих кафе-хвилинок та прилавків, які просто ломилися від різного роду товарів.

– Не рекомендую витрачати мору тут, – мовив Сайно, коли побачив як Нілу пожадливо свердлила поглядом один з прилавків із товстуном-продавцем у тюрбані. – Переплатите вдвічі. Ліпше дочекайтеся, коли ми перетнемо кордон та потрапимо у селище Аару. Там ціни нижчі, і торговці більш поступливі.

– Стійте! – крикнув до них один з прикордонників. – Документи, будь ласка!

– Ось, – Сайно подав солдатові документи, і той аж здивувався тому, хто перед ним.

– Генерале махаматра Сайно! – прикордонник враз виструнчився та віддав честь. – І з вами прима театру Зубаїр! Яким вітром до нас?!

– У відпустку, – відказав Сайно, пригладивши свого коника та поплескавши по масивній шиї. – Ну… Точніше можна так сказати…

– Зрозуміло, – прикордонник швидко поставив печатки на документах та подав їх назад Сайно з блаженною посмішкою на обличчі. – Тоді, бажаю успішно провести час!

– Дякую, – кивнув Сайно, та махнув рукою Нілу, щоб та їхала слідом.

Проминаючи стіну, Нілу неодноразово дивувалася наскільки та була величезна й страшна у своїй подобі. А гострі, наче леза, наконечники надавали її вигляд зубів крокодилів чи навіть морських акул. Подібне – заворожувало, і водночас – не на жарт лякало.

– За легендою, ця стіна має захищати тропічний ліс від впливу пустелі, – почав сухо Сайно, позираючи на звивисту піщану дорогу вперед себе. – Та на правду, вона створена для того, щоб відгородити нас, жителів пустелі, від таких як ви. Ми не громадяни Сумеру, і ніколи ними не були. Тому, серед безмежжя зелені та кришталевих річок – нам місця немає.

– Але ж, все це позаду, – мовила Нілу, побачивши обличчя Сайно.

– Аж ніяк, – похитав головою Сайно. – Допоки на кордоні стоятимуть озброєні люди, а до мого народу ставитимуться, як до звичайних найманців – нічого не зміниться.

Нілу не мала чим заперечити Сайно, бо чудово знала, як до жителів пустелі ставляться в Сумеру. В них немає дому. І для всіх – вони лише звичайні розбійники, найманці, які заради мори підуть на усе.

І ось, стіна нарешті залишилася позаду, явивши перед Нілу неймовірний вид на золоті піщані дюни та піраміди збудовані древньою цивілізацією Аль-Ахмара. Усюди, куди не кинь оком, були неймовірної форми розщелини, які величезними каньйонами розливалися поміж червоних піщаних гір.

Коли ж мандрівники нарешті повернули за одну з таких розщелин, їхньому погляду явилося чудне видовище. Поселення, яке розкинулося акурат на високій піщаній горі, навколо якої було блакитне, наче самі очі Нілу, озеро.

– Вітаю у селищі Аару, – мовив Сайно та злегка усміхнувся. – Тут і заночуємо. Дамо коням трохи відпочити, а завтра, я покажу кілька цікавих тутешніх визначних пам’яток.

Нілу кивнула, і заворожена краєвидом, направила коника вслід за Сайно, що саме пересікав місток, який йшов усередину поселення. Не зважаючи на пізню годину, тут усе тільки починало прокидатися. Веселі смуглі селяни прогулювалися вуличками, а дітвора бігала одне за одним граючи у квача. Торговці горлали про знижки на свої товари, і все здавалося для Нілу настільки знайомим, що навіть не зважаючи на те, що вона ніколи не бувала у подібному місці, тим не менше, вона почувалася наче вдома. Просто як на Великому базарі.

– Братику Сайно! – раптом скрикнув один з дітлахів та обійняв Сайно за ноги. – Давно тебе не бачили!

– Так, Ісаку, давненько мене не відпускали у відпустку, – виправдовувався Сайно, скуйовдивши хлопчику рукою неслухняне волосся.

– А це хто з тобою?! – спитав хлопчина, вказавши пальцем на Нілу. – Твоя наречена?!

Подібне запитання викликало в Сайно розгубленість, а в Нілу – рум’янець.

– Не мели дурниць, Ісаку, – відказав Сайно. – Нілу не моя наречена.

– Шкода, – стенув плечима Ісак. – Вона гарненька.

– Ісаку! – раптом озвався хтось позаду Сайно. – Тебе шукає дідусь! А ну бігом до нього!

– Вже біжу, – відповів хлопчик та вмить зник.

Сайно та Нілу обернулися та побачили за собою високу дівчину з різнокольоровими очима у синьому платті та гребінцем у волоссі у формі місяця. Вона повільно наблизилася до Сайно та Нілу, окинувши їх своїм янтарним оком.

– Кандакія, – мовив Сайно, склавши руки на грудях.

– Вітаю вдома, Сайно, – мовила дівчина, та звернула свою увагу на Нілу. – А ви… Ви не з пустелі. Жителька тропічного лісу! І, ви не вчена. То, хто ж ви тоді?!

– Вітаю, мене звати Нілу, – посміхнулася рудоволоса супутниця Сайно. – І ви праві – я не з Академії. Я – танцівниця театру Зубаїр.

– А, то це про вас мені розповідала Дехья, – всміхнулася дівчина з місяцем у волоссі. – Приємно нарешті познайомитися. Я – Кандакія, захисниця селища Аару. То, яким вітром до нас?!

– Я шукаю натхнення, – відповіла Нілу. – Чогось новенького, щоб урізноманітнити репертуар театру!

Кандакія на мить задумалася, а потім промовила:

– Якщо шукаєте якихось цікавих історій – то ви за адресою. Пустеля повна різних загадок та таємниць. Сама доля світу вершилася колись на цих землях. Тож, думаю, вам вдасться відшукати бажане.

– Дякую, – кивнула Нілу.

Враз, її підхопив натовп пробігаючих повз дітей, які потягнули Нілу за собою на центральний майдан, де саме веселилися інші селяни. Вони танцювали та співали, і Нілу була настільки збуджена, що не помітила, як сама приєдналася до них.

Сайно та Кандакія натомість піднялися на рівень вище, та слідкували за дійством згори. Дівчина з місяцем у волоссі довго дивилася, як Нілу танцювала поміж людей, а ті із захопленням спостерігали за цим захопливим видовищем. Навіть діти намагалися повторювати за незнайомкою ті плавні та чудові рухи, які просто зачаровували своєю красою та витонченістю.

– А вона нічого така, – мовила Кандакія злегка усміхнувшись. – Перший день серед пустелі, а ти диви, вже в центрі уваги.

– Це звичне діло для такої як вона, – відповів Сайно, спершись на перила. – Простодушна та відкрита, наче книга. Таких люди люблять. Таких, «хто у невігластві своєму та дитячій наївності, вбачають цей світ, як щось дивовижне та сповнене краси». В реальності ж – усе набагато складніше.

– То чому ви приїхали сюди разом?! Чому ти, будучи її повною протилежністю – тим не менше зголосився бути її провідником?!

– Я не знаю, – похитав головою Сайно. – З одного боку, це через Дехью. Бо саме вона вмовила мене поїхати разом із Нілу. З іншого…

– Договорюй.

– Я надто багато часу проводжу самітником. І, можливо, настав час щось змінити. В ній, цій прекрасній квіточці, я бачу те, ким би я міг стати, якби не обрав той шлях, яким я нині йду. Її легкість вкрай дисонує з тим, ким є я. В певному сенсі, я навіть заздрю. Я примирився зі своїм минулим, бо зрештою мені ніколи не вдасться його змінити. І все ж…

– Ти б сам хотів забути те, ким ти був, – договорила за нього Кандакія.

– Так, – кивнув Сайно. – Моє минуле – далеко позаду, але воно все ще впливає на те, ким я є зараз. Будучи десницею правосуддя, я маю діяти з холодною головою. Без емоцій. І той контракт, що я уклав багато років тому, все ще дає про себе знати. Тому-то, знаючи правду, розуміючи цей світ, я не можу явити його справжню сутність на очі цієї дівчини. Я й так дозволяю їй дізнатися забагато.

Кандакія глянула на майдан, де зібралося ледве не ціле селище, щоб подивитися виступ Нілу, та глибоко зітхнула.

– Вона не маленька дівчинка, Сайно. І, я думаю, вона може зрозуміти правду. Про тебе, та про світ як такий.

– Ти дійсно впевнена в цьому?! – скептично спитав генерал махаматра. – Точніше, скажу так: чи варто це робити?!

– Колись вона все одно дізнається. І краще вона усвідомить це зараз, аніж коли стане пізно.

– Ні, Кандакіє, – мовив заперечно Сайно. – Не зараз. Нехай ліпше насолоджується тим незнанням та світлою казочкою з Великого базару Сумеру. В її очах, нехай усе, що її оточує, буде яскравим та кольоровим, неначе квіткова клумба. Рай, дарований жителям тропічного лісу Дендро Архонтом. Нам же залишається підлаштовуватися та не давати цій казочці розвіятися. Зрештою, падісари не квітнуть у пустелі.

Сайно мовчки розвернувся та пішов, залишаючи Кандакію на самоті.

Для неї слова махаматри були аж ніяк не порожнім звуком. Він мав рацію, народ Аль-Ахмара – не має свого дому. Їхня цивілізація пала від власного ж невігластва. І тепер, єдине, що їм залишається: жити на руїнах того світу, якого вже ніколи не повернути. Їхній Архонт мертвий, а самі вони розкидані по безмежній пустелі без шансу на відродження. Тільки селище Аару, все ще залишається якимось оплотом стабільності, який вона, Кандакія, підтримує власноруч уже багато років.

Мир між лісом та пустелею – односторонній. Проте, може саме зараз, у них нарешті з’явився шанс на зміни. І саме через таких людей як Нілу, добрих та відкритих, ставлення до народу пустелі серед жителів лісу нарешті зміниться. І, що б там не казав Сайно – він явно лукавить, граючись у байдужість.

***

– Ух, – зітхнула Нілу нарешті припинивши свій танець та присівши відпочити. – Які ж у вас тут чудові люди!

– Це так, – кивнула Кандакія.

– Але, де Сайно?! Куди він зник?!

– Знаючи його, – посміхнулася Кандакія. – Певно заліз на найвищу точку, та глядить, щоб ніщо не заважало святу.

– Дуже схоже на нього, – засміялася Нілу. – Наш старий-добрий махаматра Сайно, якого боїться ледве не усе Сумеру. Хоча, правду кажучи, мені він ніколи не здавався таким вже й страшним. Просто трохи відлюдькуватий, і все на тому. До речі, ви випадково не знаєте через що він такий?!

Кандакія не відповіла, а з її обличчя враз зникла посмішка.

– Вибачте мою цікавість! – поспішила вибачитися Нілу. – Якщо я лізу не у свої справи…

– Ні-ні, – відповіла Кандакія. – Просто, мені й самій відомо небагато відносно минулого цього біловолосого хлопчини. Лише те, що він розповів.

Нілу було незручно напрошуватися, однак цікавість брала гору над розсудливістю, і вона все ж вирішила спитати:

– А, чи не могли б ви повідати його історію… Принаймні те, що вам відомо?!

Кандакія довго вагалася, чи потрібно, і все ж, вирішила дати Нілу шанс.

– Про дитинство Сайно відомо мало. Проте, в певний момент часу, його під опіку взяв якийсь жрець з культу Германубіса. Древнього божества, який завідував потойбічним світом. В його обов’язки входило звішувати серце людини на божественних терезах. І, якщо серце було важчим за пір’їну, це означало, що людина – грішна, і вона попаде до пекла. Якщо ж людина провела життя праведно – вона попаде до раю. Сайно не розповідає, що сталося з ним тоді, однак постійно згадує якийсь контракт, який він уклав. Відтоді, він і став тим самим поборником правди. Він відкинув свої емоції та сфокусувався на тому, щоб правосуддя вершилося завжди. Він не суддя, і не прокурор, а лише той – хто призиває до порядку. Як сам Сайно завжди каже: «Добрі справи скоїла людина, чи погані, – зрештою, усі вони опиняться на божественних терезах». Ось, що мені відомо.

Нілу мовчки слухала розповідь Кандакії, не перебиваючи та не зупиняючи її. І навіть та крупиця правди, яку їй повідала ця молода пані із місяцем у волоссі, була жахлива. Бо для самої Нілу, яка з дитинства росла у люблячій родині, зрозуміти почуття сироти, малі роки якого пройшли без любові – було важко.

– Дякую, – мовила тремтячим голосом Нілу. – Дякую, що розповіли.

– Але прошу, Сайно – ні слова, – сказала Кандакія, та підвелася на ноги.

Нілу кивнула на знак згоди, і разом дівчата пішли спати. Завтра на Нілу очікувала та сама омріяна нею подорож у пустелю. Такий шанс їй випадає вперше, тож варто бути свіжою та бадьорою, щоб мати змогу оглянути якомога більше. До того ж, тепер в неї з’явилася ще одна мета: розгадати ту загадку на ім’я Сайно.

***

Вранці, Нілу збудив легенький поштовх у плече від Сайно, який вже був повністю одягнутий та екіпірований, щоб рушати в пустелю. Нілу звичайно звикла до ранніх підйомів, проте цього разу, їй, як ніколи, хотілося подрімати трохи довше. Це сталося через те, що пів ночі вона провела у роздумах, і ніяк не могла заснути. Розповідь Кандакії справила на неї враження, і тепер, вона дивилася на Сайно вже зовсім іншими очима.

– Щось не так?! – нарешті спитав Сайно, коли вони саме закінчували сніданок.

– Ні, що ви, – відразу поспішила відповісти Нілу. – Все гаразд… Просто трохи не виспалася.

– Надалі, спробуйте лягати раніше, – зі звичайною байдужістю відповів Сайно. – Пустеля не прощає слабкостей.

– Вже не можу дочекатися, – посміхнулася Нілу, і Сайно вмить відвів очі.

– Тоді, будемо йти, поки сонце не піднялося надто високо.

Вони помахали Кандакії, яка зголосилася провести їх до кордону селища, та рушили вперед. У землі полеглого Архонта Аль-Ахмара.

Пустеля зустріла прибульців гарячим сухим вітерцем та безхмарним небом, яке було кольору моря. Оглянувши долину, де серед безмежних дюн височіли піраміди та обеліски, списані давньою мово пустелі, Нілу аж дар мови відняло. Це відчуття, ніби ти знаходишся у самому центрі тієї давньої цивілізації, воно одночасно й радувало, й наганяло сум. Усі ці місця, усі ці руїни, колись були величезними вулицями та базарами, де жили і гуляли люди. Це місце, таке порожнє нині, колись було головною артерією світу, на рівні із Сумеру та іншими державами Сімох.

Неприязне та покинуте з одного боку, воно заворожувало своєю красою та архітектурою, з іншого. І радісно і сумно водночас.

– Ось, гляньте туди, – мовив Сайно, вказуючи на найбільшу піраміду. – Це гробниця Аль-Ахмара. За легендою, саме там він знайшов свій спочинок. Не хвилюйтеся, я проведу вас всередину та покажу усе. Тільки перечекаємо, коли сонце трохи піде на захід. А допоки, давайте розіб’ємо табір он біля того оазису, згодні?!

Нілу кивнула, і вони обидва спустилися до невеличкого шматочка зелені та води, які все ще можна було знайти серед цього богом забутого місця. Нілу одразу присіла на камінчик коло води та опустила свої ніжки у її блакитну товщу. Блаженство, яке вона відчула, коли нарешті могла розслабитися після довгих годин прогулянки з махаматрою Сайно, не можна було порівняти ні з чим. Бо він дійсно мав рацію – пустеля безжальна до таких, як вона, що не звикли до подібного клімату.

– Краще сховайтеся у намет, – мовив Сайно, підходячи до Нілу. – Ще сонячний удар отримаєте.

– Все добре, – відповіла Нілу, водячи ніжками по піщаному дну оазиса. – Не хвилюйтеся за мене. Краще скажіть, чи я можу вам чимось допомогти?!

– Ви ж втомилися, – настоював на своєму Сайно. – Це видно неозброєним оком. Відпочиньте. Не варто перенапружувати себе.

Нілу не відповіла, і далі уникала прямого погляду Сайно. Тоді, він не витримав, і власноруч взяв Нілу на руки та потягнув у намет.

– Що ви робите?!

– Ви не залишаєте мені іншого вибору своєю впертістю, – сухо відповів Сайно, і поклав Нілу на підстилку під наметом, та приклав долоню до її лоба. – Подивіться, ви вся червона наче помідор. Так, не ладен час, впадете без тями. І що мені тоді з вами робити?!

– Я витримаю! – запротестувала Нілу. – Ви ж якось витримуєте!

– Я – житель пустелі, і звик до такого, – відповів Сайно, подаючи Нілу бурдюк з водою. – А ви, ніжна квіточка лісів Сумеру, влаштовані інакше. Тому, будьте обережніші.

Нілу пожадливо пила воду, дану їй Сайно, а той з неприхованою розважливістю споглядав, яка вона це робила, та посміхався. Хоча, певно, він і не здогадувався, що сказавши подібне, він викликав у Нілу навіть сильніший рум’янець ніж палюче сонце пустелі. Йому й в голову не могло прийти, що ці слова не на жарт зачіпали серце молодої дівчини, яка сприймала подібне навіть більш однозначно, ніж це може здатися на перший погляд.

– Я піду приготую нам щось перекусити, – мовив Сайно та заходився ладнати невеличкий казанок.

З Сайно кухар був на жаль паршивий, бо зрештою той кус-кус, який він так довго готував, таки трохи підгорів. Проте Нілу не нарікала на якість страви. Вона доїла усе, що Сайно поклав їй на, сплетений у тарілку, пальмовий лист, та навіть подякувала за таку трапезу. Хоча, їй явно не вистачало якогось тортика чи тістечка, яким би вона ознаменувала кінець цього обіду.

Коли ж сонце вже почало потроху хилитися на захід, двоє мандрівників продовжили свою подорож пустелею. Цього разу Нілу вже не намагалася геройствувати, і казала Сайно, коли варто спинитися, щоб перевести дух. Так, вже через півтори годинки, вони дісталися піраміди, та пройшли всередину.

Одразу що кидалося в око, це неймовірні фрески та картини, які усівали собою стіни, розповідаючи історію давно забутого царства.

– …Тут говориться про те, як цар Дешрет створив алгоритми для того, щоб захистити свій народ від ворогів, – говорив Сайно, проходячи повз одну з фресок. – Вдячні жителі натомість підносили їхньому Архонту щедрі дари та благали про багатий врожай й процвітання у майбутньому році.

– А ось тут, – Нілу тицьнула на одну з фресок, яка відрізнялася від інших, бо на ній було зображено ще когось разом із Дешретом. – Що означає ось ця?!

Сайно мовчки підступив ближче та глянув на стіну, коло якої стояла Нілу.

– Тут зображено Повелительку квітів, яка разом із царем Дешретом править цим місцем.

– Повелителька квітів?!

– Так, але – це давня історія. Не варто на ній зупинятися. Ходімо, я покажу вам ще кілька цікавинок, які мають вам сподобатися…

Та тепер Нілу цікавила саме ця історія. Бо Повелителька квітів була для неї чимось більше ніж божество минулого. В якомусь сенсі, Нілу навіть відчувала якусь спорідненість із цією, направду, дивовижною жінкою.

Ввечері, коли вони повернулися до табору біля оазису, Нілу спочатку просто намагалася триматися мовчки, але, коли Сайно нарешті закінчив із вечерею, і саме збирався піти розвідати обстановку навкруги, Нілу нарешті набралася сміливості звернутися до нього:

– Сайно…

– Так?!

– А чи не могли б ви розповісти мені детальніше про ту історію із царем Дешретом та Повелителькою квітів?! Дуже прошу!

– Ви впевнені, що хочете її почути?!

– Так!

– Навіть, якщо я скажу, що щасливого кінця вона не має?!

Нілу спочатку завагалася, але зрештою ствердно кивнула.

– Що ж, нехай буде так, – Сайно присів коло Нілу та почав свою розповідь. – Багато тисячоліть тому, коли не існувало ще Сімох престолів, Сумеру правило троє Архонтів: цар Дешрет, він же Багряний Король, мала повелителька Кусаналі, а також Повелителька квітів. Усі вони жили досить дружно, не допускаючи одне з одним конфліктів та роблячи усе, щоб привести тодішні землі Сумеру до процвітання.

Багряний Король був зачарований красою та ніжністю Повелительки квітів, яка, як говорять легенди, була настільки гарна, що навіть зірки не могли зрівнятися з її вродою. А місця, де вона ступала, завжди розливалися квітучими оазисами та пахучими квітами. Дешрет закохався в неї, і, на його ж здивування, Повелителька відповіла йому взаємністю. Так розпочалася їхня спільна історія, а серед пустелі почали розцвітати квіти.

Одначе, доля була проти подібного союзу. Повелителька квітів знала про щось, що «небеса» бажали зберегти в таємниці, і усвідомлювала, що варто їй розповісти Дешрету про цю таємницю, як той світ, що постав на цих землях враз зникне. Проте, вона вірила в нього, і вірила в те, що йому під силу знищити цю несправедливість. Наближалася війна Архонтів, і їй потрібно було зробити вибір. І вона його зробила. Вона кохала Дешрета, навіть сильніше ніж він кохав її. Тому, вона відкрила йому правду про цей світ, натомість же – пожертвувала власним життям, щоб її коханий міг жити далі.

Та знання не принесли Дешрету нічого, окрім розбитого серця та відчаю. Він був повністю знищений утратою тієї єдиної, кого він так нестримно кохав. Усі спроби знайти спосіб воскресити її – потерпіли фіаско, і зрештою, він вирішив звернутися до заборонених знань, та спустився вниз, під землю, принісши таким чином у своє царство жахливу скверну. Небеса були розгнівані на нього, і тоді його цивілізацію, як і цивілізацію Повелительки квітів поглинули піски. Тільки завдяки Дендро Архонту та моїм пращурам, нарешті вдалося подавити ті наслідки, принесені царем Дешретом у наш світ. Та квіти більше не цвіли у пустелі. Ось така історія… Тому-то ми, пустельники, і не можемо існувати разом з вами, жителями тропічного лісу. Ми – згуба. Вигнанці.

– Не кажіть так, – запротестувала Нілу. – Ви такі самі як і ми!

– Правда?! – скептично спитав Сайно.

– Так! – мовила Нілу, відводячи погляд. – Ви постійно намагаєтеся триматися осторонь, але… Вам же далеко не все одно!

Сказане Нілу навіть трохи зворушили Сайно.

– Можливо, однак… Подивіться правді в очі – пустеля завжди залишатиметься пустелею. І з цим нічого не можна зробити.

– Проте, і в пустелі можуть розцвісти квіти! – твердо заявила Нілу. – І ви, махаматра Сайно, тому чудовий приклад!

Слова самі вирвалися з її вуст. І тоді вони обидва відвели погляд, намагаючись не попасти одне одному на очі. Обидва почервоніли наче варені раки, і обидва не знали, що й сказати.

– Вибачте.

– Ні, не вибачайтеся, – одразу відповів Сайно. – Ви говорили від серця. І, скажу чесно, мені приємно, що ви такої думки про мене.

– Але я змусила вас червоніти, – похнюпила головою Нілу, та обхопила свої коліна, дрижачи від сорому та холоду нічної пустелі. – Це неприпустимо з мого боку.

Сайно мовчки підповз ближче та, присівши поруч, одразу обійняв й притиснув дівчину до себе. Змерзле тіло Нілу вмить наповнилося теплом, а сама вона знову залилася рум’янцем.

– Я вас ні в чому не звинувачую. Навпаки, мені навіть приємно чути подібні епітети на свою адресу, – мовив Сайно, ніжно пригортаючи Нілу до себе. – Особливо, з ваших вуст.

– Сайно, я…

– Нічого, – відповів він, та підбадьорливо погладив Нілу по плечу. – Краще, трохи помовчимо та подивимося на зоряне небо. Сьогодні воно напрочуд гарне.

Нілу зрозуміла, що саме цим хотів сказати генерал махаматра, тож, так і притискаючись до його тіла, із захопленням дивилася, як на небосхилі, по одній, з’являлися срібні зорі та гостроконечний місяць. Вони так і сиділи мовчки, аж поки втома не нагнала Нілу, і її, після цілого дня проведеного у пустелі, напів сплячу, Сайно не заніс до намету та не укрив теплою ковдрою.

Сам же він не поспішав лягати спати. Він взяв свого списа, та пішов на розвідку, щоб переконатися, що нічого не загрожує сну його підопічної.

Можливо він і дійсно був надто упереджений відносно неї. Проте, чи варто дійсно піддаватися почуттям. Зрештою, що йому, вовку-одинаку, відомо про ті почуття?! І чи не позбувся він сам цієї слабкості ще багато років тому?! Контракт укладений ним – непорушний закон. А тому, варто тримати свої почуття всередині. Навіть від неї. Бо правда, надто жорстока.

***

Посеред ночі, Нілу раптом розбудив якийсь дивний звук. Спочатку вона не могла зрозуміти, що сон, а що реальність. Одначе, вже за мить, коли її очі чітко могли окреслити перед собою той самий намет де вона спала, вона побачила по сусідству із собою Сайно, який кричав та плакав уві сні.

– …Ні! Досить! – скрикував він. – Я… Припиніть!!!…

Нілу враз кинулася до нього, але навіть не знала, що робити. Руки Сайно то стискалися в кулаки, то знову випрямлялися. Саме його тіло страшно судомило, а по обличчю, наче під час гарячки, проступав піт.

– Сайно, що з вами?! Прокиньтеся! – спробувала розбудити його Нілу, проте нічого не виходило.

– Вчителю… Я… – бурмотів і далі Сайно крізь сон. – Я не можу… Ні!…

Тоді, Нілу присіла поруч з ним, та, поклавши його голову собі на коліна, почала водити рукою по його білосніжному волоссю та співати колискову, яку їй у дитинстві співала мати, коли вона довго не могла заснути. Принаймні так вона сподівалася, що Сайно зможе нарешті заспокоїтися:

«В саду осіннім айстри білі
Схилили голови в журбі…
В моєму серці гаснуть сили:
Чужою стала я тобі.

Мені сімнадцятий минало
Весною, як сади цвіли,
Я про кохання ще й не знала,
Ми тихо з сестрами жили.

Як я садила айстри білі,
То ти поміг мені полить…
З тих пір я мрію про кохання,
З тих пір душа моя болить.

Як ти проходив мимо двору,
Я задивилась на твій стан,
Стояла довго під вербою,
Поки вечірній спав туман.

Коли умру я від кохання,
То поховайте серед трав,
А ти, зірвавши айстру білу,
Згадаєш, хто тебе кохав»

Голос Нілу подіяв на Сайно наче справжнє диво. Жар вмить зник з його чола, а сам він заспокоївся та тихо лежав на колінах у Нілу, яка все ще продовжувала водити рукою по його волоссю та наспівувати строки такої давно забутої нею пісеньки. Так вони й провели ніч.

На ранок, коли Сайно розплющив очі, то виявив, що прокинувся він зовсім не там, де лягав спати. Своїм пробудженням він також розбудив і Нілу, яка, хоч і не особливо спала цієї ночі, проте, трималася досить бадьоро.

– Прошу мене вибачити за подібну поведінку, – спробував виправдатися Сайно, коли Нілу переповіла йому, що сталося вночі. – Таке зі мною відбувається не часто… Шкода, що ви стали свідком подібної моєї слабкості.

– Не вибачайтеся. Я все розумію…

– Ні, просто… Як вам сказати…

– Не хвилюйтеся, Сайно, – посміхнулася Нілу. – Це залишиться лише між нами двома.

– Нілу, зрозумійте, я – проклятий! – вичавив з себе Сайно, похнюпивши головою. – З дитинства… Ще тоді, коли мене знайшли жреці Германубіса… Я уклав контракт, і тепер, всередині мене знаходяться залишки Архонта, які і дають мені надприродні сили. Та, одночасно із силою, на мені лежить і страшне прокляття. Я заприсягнувся, що буду тим списом правосуддя, який приведе наш неідеальний світ до кращого життя у світлі істини, навіть якщо мене самого поглине пітьма. Тому, я й не можу піддатися почуттям. І не можу спаплюжити долі тих, хто мені дорогий! Мій уділ – самотність. Так як і будь-якого жителя пустелі. Ми прокляті богами, і завжди будемо такими. Ліпше нам зустріти долю самим, та не тягнути вас за собою у прірву… Не повторювати помилок нашого полеглого Архонта.

Сайно відвів погляд. Він не хотів, щоб Нілу бачила його таким. Слабким.

Проте, сама Нілу так не вважала. Те, що він зміг відкритися саме їй, було для неї набагато ціннішим за будь-що у цьому світі. Загадка по імені Сайно була розгадана. І тепер, вона повністю розуміла, що за тягар лежить у нього на серці.

Вона підповзла ближче, та відкинула з обличчя Сайно неслухняне волосся, яке прикривало його сумні очі. А тоді, дівчина обійняла його, та ніжно-ніжно поцілувала. Сайно був здивований подібному кроку, проте, той цілунок, і та свобода, яку він подарував – стали для нього тим самим ключем до його замкнутого серця.

– Що… Що це було?! – здивовано перепитав він Нілу. – Ось тут?! У серці?!

– Це зветься – любов, – відповіла Нілу та усміхнулася.

– Але, звідки вона береться?!

– Хто знає, – стенула плечима рудоволоса прима. – Мудреці з давніх давен ламають голову над цією загадкою. Проте, навіть самим богам не під силу протистояти їй. Бо зрештою, любов квітне навіть у найсамотніших серцях. І ми всі, підсвідомо бажаємо тепла. Як для себе, так і для того, кого любимо. Як і ти бажаєш цього, Сайно.

– Нілу… – Сайно глянув їй просто у вічі. – Я не хочу заподіяти тобі болю. Та й чим я можу привабити таку дівчину, як ти?! Пустеля не створена для квітів…

І тоді, Нілу знову обійняла Сайно, та, притиснувшись до нього з усіх сил, прошепотіла на вухо:

– Проте, і в пустелі розквітають квіти! – після цього, їхні губи знову сплелися у поцілунку. Поцілунки переросли у пестощі, і тоді, коли їхні тіла сплелися в одне ціле, Сайно та Нілу нарешті усвідомили, що по-справжньому кохають одне одного. Пристрасть, що їх охопила була непереборна. І зрештою, падісара зацвіла серед пустелі.

***

Спектакль завершився бурними оваціями. Нілу навіть не очікувала подібного ажіотажу на прем’єрі їхньої нової вистави. Та, як виявилося, на історії народу пустелі був чималий попит. Глядачів зібрався увесь Великий базар, що й яблуку не було де впасти, а задоволена публіка, ще десь хвилин десять аплодувала акторам, після того, як вони вже навіть пішли зі сцени.

Нілу швидко перевдягнулася у гримерці та спустилася вниз, до своїх друзів, які саме прийшли подивитися на виставу.

– Нілу, коли я думаю, що ти не можеш перевершити себе, я постійно дивуюся з того, як я помиляюся, – сміялася Дехья, змахуючи з обличчя сльози.

– Не можу не погодитися з тобою, – кивнула Дунярзада. – Нілу, я й не думала, що тобі вдасться досягнути подібного результату. В мене досі сльози на обличчі!

– Тримайте, міледі, – Дехья простягнула їй носовичок, і Дунярзада одразу заходилася витирати сльози, які наче два водоспади лилися з її очей. – Навіть я під фінал не втрималася та пустила сльозинку. До речі, як я?! Туш не потекла?!

– Ні, все гаразд, – поспішила її заспокоїти Нілу. – І я дуже рада, що вам сподобалося.

– Нілу! Ось ти де! – крикнув хтось з натовпу, пробиваючись ближче до їхньої дівочої компанії. Це був Тігнарі, а з ним – Кавех, Аль-Хайтам та Колеї. – Вітаю тебе! Це було неперевершено!

– Звичайно ти допустила певні історичні неточності, – було почав Аль-Хайтам, однак його швидко перебив Кавех:

– І тим не менше, це було щось неймовірне! Навіть цей зануда під кінець просльозився! – вказав він на Аль-Хайтама, який знову втопив очі у своїй книзі. – Що?! Що ти погляд відводиш?!

– Ти так говориш, бо сам ридав наче дівчисько, – зауважив Аль-Хайтам своїм звичним тоном.

– Гей, а ну – заціпся!…

– Хлопці дійсно дуже вражені твоїм виступом, Нілу, – з рум’янцем на щоках мовила Колеї. – Я й сама була здивована наскільки тобі вдалося відтворити своїм танцем ті самі почуття Повелительки квітів до Багряного Короля!…

Нілу довго вислуховувала дифірамби на свою адресу, одночасно шукаючи очима того, кого б дійсно вона хотіла зараз бачити серед присутніх глядачів. І раптом, помітила. На його обличчі грала посмішка, і він ні на мить не зводив з неї погляд.

Коли усі розійшлися, Нілу підійшла до нього та спитала:

– Ну, і як?!

– Ти була просто неперевершена, – відповів Сайно та поцілував Нілу, пригорнувши до себе.

– Я дуже рада, що тобі сподобалося. До того ж, саме завдяки тобі – ця історія тепер житиме вічно. Великий базар Сумеру пам’ятає усе! І тепер, історія кохання царя Дешрета та Повелительки квітів стане відомою у всіх куточках світу.

– Не тільки завдяки мені, кохана, – посміхнувся Сайно. – Завдяки нам обом. Пам’ятай про це.

– Вірно, – кивнула Нілу та кинулася на плечі Сайно. – А тепер, ходімо до мене. Пригощу тебе чаєм та солоденьким. Ти заслужив.

– Солоденьке?! – перепитав він. – Зараз я жадаю тільки одного – тебе, і тільки тебе, Нілу! Як ти дивишся на легку вечерю, мондштадтське вино та ніч під зоряним небом, де будемо виключно ми удвох, багато поцілунків та можливо еротичне продовження?!

Нілу поклала голову на плече Сайно, і тихо промовила йому на вухо:

– Я згодна.

Завіса опустилася. Вистава «Коли у пустелі розквітають падісари» добігла свого кінця. Однак ця історія житиме вічно. Пройдуть роки, зміняться актори, проте вона все ще залишатиметься тією самою чарівною історією кохання двох сердець, розділених долею, проте все одно – пристрасно кохаючих одне одного.