Частина І: Розділ 1. Новий план

“Га…?” – Хлопець зміг лише тихо простогнати, долаючи німий біль. М’язи жахливо нили, не даючи змоги поворушитися, а шкіру пропалював нестерпний холод.

Нарешті, алхімікові вдалося розплющити очі та озирнутися, але зрозуміти, що взагалі коїться, було важко.

Альбедо нерідко прокидався у такому стані після тестування на собі нових ліків чи зіллів, та на цей раз все було інакше. Ретельніше оглянувши приміщення, він зрозумів: це невелика печера розміром близько чотирьох квадратних метрів. Та як він сюди потрапив? Принц крейди напружився, риючись в пам’яті. Довелося витратити деякий час, бо у голові був лише дивний шум, а усі спогади змішалися, однак вже скоро у пам’яті почали спливати події минулого…

***

—До зустрічі!— Приємний голос алхіміка відлунням розійшовся по невеликій печері. Люмін лише посміхнулася на прощання та пішла по своїх справах, залишивши алхіміка наодинці.

“Нарешті все більш менш налагодилося…” – Міркував Альбедо, намагаючись хоча б на деякий час втекти від думок про двійника. Та виходило погано – різні питання весь час спливали у голові.

“Можливо, варто було знайти його та допомогти..?” – Алхімік знов поволі пригадав долю “брата”. Хоча він завжди розумів, що безпека близьких у будь-якій ситуації важитиме набагато більше для нього, він почав перейматися певними почуттями до двійника.

Через те, що усі записи були викрадені, алхімік почав по пам’яті записувати результати експериментів. Навіть його листи мали елегантний та витончений вигляд. Кінчик пера ретельно проводив чіткі лінії на жовтуватому та трохи вологому від снігу аркуші. Альбедо намагався не думати про останні події та продовжував спокійно писати дослідження, однак щось все одно не давало йому спокою.

Закінчивши деяку кількість записів, хлопець підвісив металевий чайник над вогнищем та засипав до чашки висушене листя. Алхімік полюбляв дорогий зелений чай. Він прибирав втому та й просто був приємним на смак.

Пара з чайнику була помітніша завдяки низькій температурі навколо. Вона гарно звивалася у повітрі, після чого зникала, звільняючи місце для нової, такої ж пари. На цей раз принц крейди бачив у цьому процесі щось більше за звичайне випаровування. Намагаючись прибрати зайві думки, хлопець залив воду до кружки та, трохи почекавши, почав пити гарячий напій. Сьогодні навіть він вже не здавався таким смачним, як завжди. Він був трохи гірким. Можливо тому, що алхімік давно не чистив чайник, чи туди потрапила якась гілочка. Або з цією метушнею вже навіть язик перестав нормально сприймати смак.

Випивши напій, Альбедо вирішив перепочити та помалювати природні краєвиди, щоб хоч трохи розвіятися. Малювання завжди допомагало розслабитися та позбутися зайвих турбот хоч на деякий час. Хлопець швидко зібрав все необхідне та вирушив до найближчої вершини в надії, що це допоможе й на цей раз.

Малюючи улюблені гори, алхімік не помітив, як тіло почало наповнюватися втомою, розум почав гаснути. Пензель все важче пересувався по аркушу, а малюнок почав зливатися у дивні темні плями. Зрозумівши, що щось не так, хлопець почав збирати приладдя щоб повернутися до табору, але, як виявилося, було запізно. Голова різко запаморочилася, а різкий напад слабкості підкорив тіло, скинувши його в сніг. Спроби встати також не мали успіху – руки перестали слухатися, а в очах швидко потемнішало. Більше не маючи сил пручатися, хлопець впав в порожнечу без надії прокинутися…

***

“Двійник.. Звісно.”

Альбедо одразу зрозумів, що саме клон влаштував це. Тепер алхімік припинив розглядати діалог із ним як варіант. Стало очевидно, що звичайна розмова не зможе загладити усю ненависть та злість, які спричинили такі жорстокі дії. Але зараз міркувати про це було запізно, та принц крейди прекрасно це розумів.

Тільки тепер він помітив, що єдиний вихід з печери замкнений крижаною стіною, зламати яку можна було тільки за допомогою багряного кварцу. Та алхімік, на жаль, не мав при собі його, або чогось ще, що могло б допомогти видертися з цієї пастки.

Через крижину в печері стояв ще більший холод. Альбедо одразу почав розглядати варіанти того, чому він раптово знепритомнів, щоб зрозуміти, наскільки сильно це нашкодило йому, та у якому він зараз стані.

“Чай..?”

Ось чому він був гірким. Щось підсипали? Судячи з відсутності сильних симптомів судом або втрати пам’яті, вірогідно, підмішана речовина була звичайним снодійним, змішаним з чимось на кшталт транквілізатору. Це без сумнівів тішило. Проте, температура середовища значно погіршувала ситуацію – хлопець сильно тремтів, а втома все більше долала тіло. Алхімік намагався не втрачати свідомість, бо розумів, що якщо хоч на секунду заплющить очі, може вже не розплющити їх, але робити це вдавалося лише декілька хвилин. Невдовзі навіть підняти руку було неймовірно важко, а повіки ставали тяжче каменю. Втративши всі сили, хлопець опустив підборіддя на груди та заснув…

***

У вухах трохи дзвеніло через гомінливу площу Мондштадту. Навколо було чутно балакання дітей, молодих пар та бабусь на лавках. Весь цей галас ніколи не дратував, навпаки покращуючи настрій Люмін. Але на цей раз звичні для неї спокій та безтурботність були останніми, що вона відчувала.

Дівчина встигла доповісти гільдії з лицарями результати тренувань та владнати ще декілька справ. Та увесь цей час певна тривога таїлася у її грудях, нагадуючи про себе гучними та швидкими ударами серця.

Нарешті, звільнившись від справ, Люмін вийшла на головний майдан щоб трохи перепочити після всього галасу.

Йдучи вулицею, дівчина помітила знайому постать. Це був Альбедо, який безтурботно спілкувався з Тімеєм біля алхімічного верстата. Вона була майже впевнена, що той ще довго залишатиметься у таборі, але зараз він стояв тут, у Мондшадті.

Мандрівниця вже за звичкою поглянула на шию алхіміка, але заспокоїлася, побачивши родиму пляму.

—Альбедо, привіт!— доброзичливий голос дівчини перервав розмову з учнем. Хлопець озирнувся. Люмін очікувала побачити той спокійний та теплий погляд, що завжди заспокоював її. Але на цей раз ці блакитні очі змусили її серце битися ще частіше, а волосся на тілі стало дибки.

Тімей теж озирнувся, але, побачивши дівчину, вирішив не заважати.

—Привітик! Гаразд, мені треба йти. До побачення, пане Альбедо.— Хлопець пішов, залишивши пару наодинці. Альбедо провів поглядом свого учня, а бурштинові очі Люмін не відривалися від його шиї.

—До побачення.

Коли Альбедо повернув голову, дівчина раптом помітила, що зірка на шиї зникла. Вона здригнулася, не розуміючи, що тільки що сталося.

—Ну що, ти вже закінчила з гільдією? — Алхімік поклав руку біля підборіддя, щоб шия залишалася прикритою. —Чому ти дивишся так перелякано? На моїй шиї щось є? — С гордовитою посмішкою спитав Альбедо, прибираючи руку. Мітка знов з’явилася. — Судячи з твого блідого обличчя, я невдало пожартував.— Посмішка на обличчі стала ще бридкішою. Люмін мовчала, недовірливо дивлячись на хлопця. Руки почали трястись, а в горлі засів ком. Альбедо точно не жартував би так, особливо після вчорашніх подій.

—Гаразд, якщо не хочеш балакати, продовжимо розмову пізніше. Я чекатиму на тебе. Не забудь добре підготуватися.— Останнє речення мало скоріш вигляд погрози, ніж поради. Тепер стало зрозуміло, що це точно не Альбедо. Але що трапилося з алхіміком..? Клон натякав, що той в небезпеці? —До зустрічі. — Дівчина знов здригнулася, почувши знайому фразу, проте на цей раз вона звучала зовсім не так. Той заспокійливий та щирий тон замінив холод та надмірна самовпевненість. Тільки-но Люмін обміркувала ці слова, як клон вже зник в натовпі.

Дівчина ще деякий час просто стояла, не в змозі поворухнутися. Вона до останнього хотіла вірити, що це був справжній Альбедо, та він просто невдало пожартував, але розум стверджував протилежне. Голова розривалася від поганих думок, а мозок вже малював жахливі образи, але дух Люмін був набагато сильнішим. Вона постаралася зібратися. Швидко оцінивши ситуацію, дівчина вирішила вирушити до місця, де в останнє бачила алхіміка – до його табору.

***

Діставшись підніжжя, мандрівниця в першу чергу пішла до шукачів пригод, знайшовши серед них Юй Ся. В надії дізнатися хоча б про щось, вона заговорила трохи знервованим голосом:

—Доброго дня! А ви не бачили Альбедо?

—Альбедо..?— вона трохи замислилася, та невдовзі продовжила. — Так, він спускався з гори десь півтори години тому, але мені здався трохи дивним.. Зазвичай він доволі привітливий, а сьогодні просто пройшов повз нас і нічого не сказав, та й мав якийсь моторошний вигляд… Щось трапилося?— Юй Ся вже з невеличкою тривогою дивилася на дівчину, але та не хотіла додавати шукачеві пригод зайві проблеми.

—Ні, все добре. Дякую!— Люмін втекла, не давши Юй змоги щось сказати.

Мандрівниця побігла до табору, сподіваючись, що Альбедо ще там. Дівчина швидко бігла засніженими стежками, невдовзі перетнула й дерев’яний мостик. Раніше вона обережно пересувалася у небезпечних горах, але зараз вже не звертала уваги, втративши колишній страх.

Зуби стиснулися, а у думках вона все більше ненавиділа того, хто міг зробити щось з її другом. Навіть просто думка про те, що Альбедо може бути пораненим, чомусь одразу збільшувала лють до двійника.

Діставшись табору, Люмін швидко оглянула місце. Вже втративши надію на знаходження алхіміка, вона помітила слід, трохи засипаний снігом. Він мав такий вигляд, ніби когось тягнули землею, а у деяких місцях було видно вже замерзлу через холод кров. Тіло вкрилося потом від усвідомлення, що це могла бути кров Альбедо.

Дівчина, вже тремтячи від напруги, побігла слідом, намагаючись не загубити його. Це було доволі тяжко – мабуть, пройшов деякий час від його появи, тому поглиблення були ледь помітні, але вона продовжувала бігти далі, боючись не встигнути та втратити дорогу людину…