Guns and Roses

Теплий літній вітер легкими поривами роздував білосніжне волосся. Шум моря, щебет пташок, розмови людей, крики торговців, клацання камери туристів десь неподалеку. Казуха сидів за вуличним столиком прибережного кафе, закривши очі та схиливши голову на спинку лави. День був прекрасним, він жодного разу не пошкодував, що вирішив провести частину літа в Порт-Ормосі. На початку своєї подорожі до країни мудрості, він планував насолоджуватись столичним життям, але проживши декілька тижнів у Сумеру, зрозумів, що набагато більше його приваблює свобода та відпочинок Порт-Ормоса. Тож, недовго думаючи, дуже швидко перемістився сюди.

  Нарешті, хлопець відкрив очі, та жмурячись від сліпучого сонця, повільно підвівся зі свого місця та оплатив рахунок за недорогий коктейль. Він в останнє обвів поглядом вулицю, розуміючи, що зараз піде звідси назавжди. Хоча робити цього зовсім не хотілось, Казуха знав, що пробувши тут ще хоч декілька днів – він точно прив‘яжеться до заходів сонця на набережній та веселим сміхом відпочиваючих, що наповнюють це місто. А прив’язаності дозволити собі не міг. Цей урок він запам‘ятав на все життя.

  Тож уже за кілька хвилин хлопець прямував вулицею, несучи на спині рюкзак. Мимо нього на стовпі промайнуло оголошення про розшук злочинця, але Казуха не звернув на це жодної уваги. Останній тиждень всі газети та журнали були переповнені новиною про втіклого з в‘язниці Сумеру передвісника Фатуі, що не так давно потрапив туди через невдалу спробу державного перевороту в країні мудрості. На кожному стовпу та на кожній дошці об‘яв, висіло фото вродливого юнака, з напрочуд злим та бездушним поглядом, що зовсім йому не пасував.

  Казуха вийшов з міста, вирішив прямувати у бік Фонтейну, можливо це буде його наступною зупинкою, але як тільки-но він зайшов у густий ліс, його раптово повалили зі спини на землю, закривши рот долонею, але Каедехара не розгубився, він швидко вивернувся та підвівся на ноги, наставляючи на напавшого зброю. Перед ним постав юнак у капелюху та з чорною вуаллю на обличчі, що залишала відкритими лише очі. Казуха не відразу впізнав його, не було часу роздивлятись. Він мечем прижав його до дерева, заблокувавши дії противника, але раптово помітив, що напавший зовсім не противиться. Казуха різким змахом руки зірвав вуаль з лиця хлопця та уважніше роздивися його лице.

— Ти…

Його подиву не було кінця, прямо перед ним стояв втіклий з в‘язниці Передвісник. Окрім того, Каедехара мав особисті конфлікти з ним, та не збирався залишати їх у минулому. Він знав, що саме Сказитель сто років тому знищив Райден Гокаден, він був готовий вбити всіх, окрім їхнього клану, Скарамучча змилувався над прадідом Казухи, не став вбивати його, хоч і зіпсував креслення меча. Каедехару завжди цікавило чому? Він стільки разів чув цю історію, та постійно ставив собі запитання навіщо Сказитель зробив це? За що? Та чому ж він все-таки змилувався над його кланом? Можливо, він би міг поставити ці запитання прямо зараз, а можливо просто здати його пустельникам без зайвих слів.

З думок його вирвав гордовитий голос юнака:

— Ну? Вб‘єш мене, Каедехара? Чи може здаси сумерцям, щоб мене знову посадили, або взагалі вбили?

— Звідки ти знаєш хто я? — Здивовано запитав Казуха.

— Зрозумів.

Юнак насторожився, але не подавши виду запитав:   

— Як саме?

Скарамучча підняв погляд вище, на волосся самурая.

— Пасмо? — перепитав Казуха.

— Так значить, Каедехара став самураєм? Цікаво. — Насмішкуватим тоном та ніби з театральними паузами промовив Фатуї, оглядаючи Казуху з ніг до голови.

— Чому ти напав на мене? Хотів продовжити колишню справу? — Проігнорувавши провокативне питання злочинця, продовжив свій допит Казуха.

— Хотів забрати катану. — Спокійно відповів Скарамучча, все ще бувши прижатим до дерева та не виявляючи жодного опору.

Казуха лише фиркнув на це, не вірячи, що ціллю Сказителя була лише катана, а не сам самурай.

— Не віриш мені? Тоді чому, по твоєму, я стою тут зараз, у принизливому становищі, перед якимось недо-самураєм, та дозволяю йому утримувати меч біля мого горла? — З тоном, ніби говорить найочевидніші речі, які повинні бути зрозумілі кожному, агресивно випльовував слова Скарамучча.

— Бо не хочеш наробити шуму? Ти хотів вбити мене по-тихому, але я зміг дати тобі відсіч, тому зараз ти обдумуєш, як поступити так, аби швидко вбити мене та втекти непоміченим.

Скарамучча лише розсміявся на це, показуючи цим, що істина набагато простіша(або ж навпаки, складніша, та Каедехарі не варто знати про це)

— Тоді чому ж?

Але відповіді знову не послідувало.  Посмішка з лиця зникла, на заміну знову прийшла маска байдужості та пихатості.

Простоявши в мовчазливих роздумах ще декілька секунд, Казуха прибрав катану з горлянки Кунікузуши, та кинувши на нього повний зневаги погляд, просто пішов далі вглиб лісу.

Фатуї явно не розраховував на такий розклад подій, та неочікувано для самого ж себе, опішив, витріщаючись в спину Каедехарі.

— І все?! — Отямившись, крикнув в слід він. — Не вб‘єш мене? Навіть не видаси? Якого біса, Каедехара, що це таке?!

Та Казуха продовжував йти, не зважаючи на крик позаду. По правді кажучи, в голові він задавав собі ті ж самі питання. Раніше, коли він думав про зустріч з Кунікузуши, то був певен, що дізнається правду, чому той зруйнував справу його клану, а після цього помститься, неважливо як, але він покаже, що за кожен злочин в цьому світі приходить відплата. Але тепер, коли випала ідеальна можливість зробити та спитати все, про що тільки можна було мріяти – він просто пішов. Казуха думав, що якщо ця зустріч трапиться, його переповнюватиме лють. Хоч спершу, як тільки-но він зрозумів хто перед ним, гнів заступив очі самурая, але зараз, єдине що він міг відчувати — це відраза та небажання марнувати свій час на цю людину, чи ким там є цей придурок. Нехай з ним розбирається дендро архонт, а у Казусі зовсім не хотілось бруднити руки об це чудовисько. Навряд чи його смерть принесе самураю хоч якесь задоволення.

  Казуха думав, що втікач вже зник в іншій стороні лісу, аж ось позаду нього знову почувся голос.

— Я чув про тебе в пресі. Ти відбив мусо но хітотаті. Похвально. Спочатку я здивувався, навіть відчув гордість за твій клан. Але потім замислився: «Яка причина такого відчайдушного кроку?» Той, хто не має особистих рахунків з Сьогуном – ніколи не полізе під її меч.

  Каедехара зрозумів, що Скарамучча слідує за ним, не бажаючи відчепитися. Єдиним кращим виходом для нього було просто ігнорувати кожне слово та удавати, що тут нікого більше немає.

— Ти ж ненавидиш її, правда? Не знаю за що, але в такому вчинку чітко читалося бажання звести рахунки, можливо навіть помститися за щось. Він зробив невеличку паузу, очікуючи реакції, та не побачивши бажаного, продовжив. — Або за когось. — Зробив акцент на останньому слові Сказитель, промацуючи ґрунт, намагаючись знайти те саме болюче для хлопця. Та судячи з реакції Казухи, знайшов.

— Ти таки хочеш, аби я тебе вбив, так? — Врешті решт не видержав та різко повернувся Казуха, натрапляючи поглядом на чужі, фіолетові очі.

— Ну, померти від твоїх рук набагато приємніше, ніж від рук брудних пустельників, яких найняла так звана «Богиня мудрості». — з насмішкою в голосі, ніби кіт, ліниво розтягуючи слова та прищурюючи очі, відповів Сказитель.

— Відчепися від мене. Мені гидко навіть дивитись на тебе. — Гнів знову заполонив його, Казуха справді ненавидів це відчуття та намагався якомога частіше уникати йому. Тому відразу після зло кинутих в бік передвісника слів, він швидко розвернувся та попрямував далі, сподіваючись що хоч тепер йому дадуть спокій.

Та надії не справились, бо у відповідь знову пролунав лукавий голос, але вже з непритаманними до цього нотками серйозності:

— У мене є божевільна пропозиція. Тобі сподобається.

— Мене це не цікавить. — Процідив Казуха, продовжуючи йти своєю дорогою, не обертаючись назад. Він не дізнається, що в цей момент його проводили проникливі очі та підступна посмішка на вустах таємничого хлопця, якого розшукує вся країна.