У Люсі Карлайл серйозні зміни в житті

Уявімо, що Локвуд у фіналі так і не подарував Люсі кулон своєї матері. Історія закінчилась, агенція “Локвуд і Ко” продовжує працювати, як раніше. Відносини Люсі і Локвуда нікуди не просунулися. Отже, слово Джорджу…

Ми саме закінчували ланч на нашій кухні. Надворі панувало чудове бабине літо – справжнє диво для Лондона, особливо всередині жовтня. Ми відкрили двері у садок і звідти струменіли веселі сонячні промені, а освіжаючий вітерець заносив у будинок пахощі пожовклого осіннього листя і сирої землі. Наближалися вихідні й настрій у нас був якийсь відпустковий. Після подій у Будинку Фіттес минув місяць. Як ми і передбачали, прояви Гостей поступово рідшали, Проблема сходила нанівець. Ми скористалися тимчасовим затишшям, щоб трохи перепочити і вряди-годи насолодитися хорошою погодою (в усі попередні роки нам цього, як ви самі розумієте, ніколи не вдавалось).

В той день ми з Фло збиралися поїхати з наметами на якийсь потаємний острівець, де, за її словами, гніздувалися чаплі. Я попередив Локвуда, що мене не буде пару днів. Той не заперечував. Голова нашої агенції, який після останніх подій став чи не найпопулярнішою людиною Лондона, розслаблено відкинувся в кріслі, закинувши руки за голову, і мрійливо позирав на сад за вікном.

— То ми з Люсі залишаємося самі? – проказав він, перебуваючи вочевидь у найблагодушнішому настрої. – Мабуть, теж сходимо кудись прогулятися. Чи, може, навіть у кіно (сто років не був у кіно). Не знаєш, що там зараз показують?

Я здивовано подивився на нього.

— Не знаю, – відповів. – Та й навряд чи тобі знадобиться кіноафіша. Я впевнений, що у Люсі на цей вечір інші плани.

— Та невже? – підняв брови Локвуд. – Думаєш, кіно їй не до вподоби? Ну то можемо просто прогулятися вечірніми вулицями, посидіти десь у кав’ярні – байдуже де, – він посміхнувся ще мрійливіше і навіть примружився від приємного очікування.

Мені стало ніяково. Я вражено витріщився на нього.

— Невже ти не в курсі? – спитав, відчуваючи себе не в своїй тарілці.

— Не в курсі чого? – здивувався Локвуд.

— Нуу… Еее… – Я не міг дібрати слова, які згладили б те, що я збирався сказати. – Справа в тім, чувак, що Люсі сьогодні йде на побачення. Хіба вона тобі не казала?

Локвуд завмер і його мрійлива посмішка вмить збіжала з лиця. Він розпрямився у кріслі і перепитав:

— Не зрозумів. Куди Люсі йде?

— Я думав, ти знаєш… Серйозно… Нед Фіддлтон – той хлопчина, він заступник начальника відділу внутрішньої безпеки у ДЕПРІК… Він вже кілька тижнів упадає за Люсі. Вони сьогодні абсолютно точно йдуть на побачення, вона мені казала.

Локвудові очі розширились. Він нетерплячим жестом змахнув з ока пасмо волосся.

— Он як! – промовив, знову відкидаючись на спинку крісла і замислено підносячи стиснутий кулак до губ. – Ні, мені вона не казала… Побачення, кажешь?.. – вкотре перепитав він, хоча я вже кілька разів це повторив, а він прекрасно розчув.

— Я не розумію, як таке взагалі може бути? – спитав він вражено. – Хіба Люсі не… Хіба вона не… – почав він, але не договорив, знітившись.

— Хіба вона не закохана в тебе? – іронічно закінчив я.

Локвудові вилиці трохи порожевіли, він відвів очі й нетерпляче пересмикнув плечима.

— Може так, а може й ні, – провадив я далі. – А може було так, а стало ні. А може їй набридло бути закоханою у того, хто ніяк не відгукується на її почуття? Хтозна…

— Нед Фіддлтон, кажеш? Хто він такий? Не можу пригадати, – зсунув брови Локвуд, порпаючись у своїй пам’яті.

— Так, Фіддлтон… Йому років з 22-23 – постарше від нас. Вже встиг зробити непогану кар’єру, і всі кажуть, що з його здібностями піде ще далі. Ти повинен був його бачити – такий доволі кремезний блондин, любить потерті кожанки і джинси. Як на мене, то він зловживає гирями і спортзалом – такий, знаєш, перекачаний…

— Хммм… – хмикнув Локвуд. – Ні, щось не пригадую такого… То, кажеш, він вже кілька тижнів залицяється до Люсі? – його застиглий погляд тепер дивився ніби кудись крізь простір.

— Ну пару тижнів, так точно. Вони познайомились в ДЕПРІК під час усіх цих допитів після справи Фіттес. Дивно, що ти не помічав… Він її й на таксі підвозив, і квіти надсилав…

— Так… Заклопотаний був останнім часом, – відповів Локвуд все з тим же застиглим виразом на обличчі й потер лоба тонкою рукою.

Я відчув смутне роздратування. Вічно Локвуд такий: робить вигляд, що він крижаний принц, якому не властиві жодні людські емоції, особливо ті, що стосуються почуттів. А насправді он як зблід! Куди і поділась його розслаблена задоволена фізіономія, з якою він мріяв про прогулянку з Люсі.

— Насправді він не єдиний, хто цікавиться Люсі, – сказав я мимохіть. – Просто саме він, мабуть, сподобався їй найбільше. Вона ж тепер майже зірка у ДЕПРІК та інших агенціях: ще б пак, майже одноосібно викрила Марісу… Тут всі одразу помітили те, що ми знали завжди: наша Люсі надзвичайно крута і особлива. А ще дуже приваблива. Чи не так, Локвуде? – гостро позирнув я на нього.

Він стрельнув у мене темними очима, в яких плескалися розгубленість, гнів, біль. Ні, він ще не остаточно заледенів, дещо ще може його зачепити.

— Звісно, – проказав він, тягнучись за чашкою охололого чаю. І я помітив, що кінчики його пальців ледь помітно тремтять. – Так, ми завжди знали, яка Люсі надзвичайна, – промовив він трохи захрипло, і спробував відкашлятись.

Я з хвилину помовчав, протираючи окуляри краєчком футболки, а тоді повільно проказав:

— Часто, коли щось по-справжньому дорогоцінне у тебе постійно перед очима, починаєш думати, що це щось належить тобі. Як, прикладом, коштовна ваза в твоєму робочому офісі. А потім приходить прибиральниця і каже, що бос наказав перенести цю вазу в його кабінет. І ти залишаєшся без неї, хоча вже встиг полюбити її на своєму столі. Буває ж таке, як думаєш?

— Не розумію, куди ти хилиш, Джордже, – невдоволено пробурмотів Локвуд. – Яка ваза? Який бос? Я… радий, – вичавив він із себе це слово, яке ніяк не хотіло йти з язика, – я радий, що Люсі… еее… трошки розважиться… Вона заслужила на це… А ми самі постійно в роботі, часу ніколи нема…

Локвуд робив героїчне зусилля, щоб звести цей діалог на щось буденне і звичне, те, що не може серйозно вивести з рівноваги. Він навіть спробував посміхнутися, хоча крива застигла посмішка разом із розпачливим виразом очей справляли досить химерне враження. Моє роздратування ще посилилось. Вічно він все ускладнює!.. Я стис губи і відійшов до холодильника, щоб не наговорити ще більше зайвого. Кінець кінцем, це його життя і його відносини. І ніхто, крім нього самого, не спроможний їх владнати.

— Знаєш, я думаю, що Люсі правильно зробила, погодившись на побачення з Недом, – пробубонів я із холодильника, бездумно перебираючи пляшки. – Всі кажуть, він хороший хлопець – чесний, надійний… Я би довірив йому нашу Люсі. А ти? – спитав я не без підколки.

Локвуд мене не слухав, заглибившись у власні думки.

— Що? – стрепенувся він нарешті.

— Питаю, довірив би ти Люсі чесному і надійному хлопцеві?

— Я думаю, Люсі сама прекрасно може за себе постояти, – раптово зверхньо і холодно відповів Локвуд. – Я б не позаздрив тому, хто захотів би її скривдити. А наш дозвіл їй, як я бачу, геть не потрібен, раз вона навіть не сказала мені про своє побачення.

Я зітхнув, захлопнув холодильник і попрямував до виходу.

— Ну що ж, радий бачити, що ти так просто сприйняв цю звістку. Я думаю, Люсі побоювалась твоєї… хм… негативної реакції, тому і не казала. Хоча, звісно, вона помилялася: тебе це геть не вразило, – проказав я, човгаючи до виходу під важким Локвудовим поглядом. Краєм ока я помітив, що його руки в кишенях брюк стиснуті в кулаки.

Я відчинив двері і тут-таки на мене налетіла Голлі, яка тільки-но прийшла в агенцію. Вона важко дихала, наче йшла швидким кроком, і виглядала доволі розгубленою і збентеженою.

— О, Джордже, Локвуде! Мені треба з вами поговорити, – видихнула вона, заштовхала мене назад до кухні й плотно прикрила за собою двері.

— Що трапилось, Голлі? Що з тобою? – спитав Локвуд.

Незвично схвильована Голлі стояла посеред кухні й нервово стискала в руках блакитну шовкову хустку. Її збуджений стан мимохіть передався і нам.

— Голлі, ну кажи вже! – не витримав я.

Вона набрала в груди побільше повітря.

— Я щойно була в ДЕПРІК (Барнс просив занести копії деяких звітів), і там якраз обговорюють нові призначення агентів, що поїдуть в Нью-Йорк “передавати досвід” американському відділенню парапсихологічних розслідувань. У Нью-Йорк, уявляєте? І програма розрахована мінімум на два роки!

— І що з того? – спитав Локвуд. – Що тебе так вразило в цій новині?

— Так справа в тім, що нашу Люсі називають як одну з найвірогідніших кандидатів! – скрикнула Голлі, притупнувши ніжкою від нашої недогадливості.

Запанувала тиша. Голлі, важко дихаючи, дивилась на нас зі сльозами на очах. В мене відвисла щелепа і перекосилися окуляри на носі. Погляд Локвуда буравив Голлі, ніби вимагаючи негайно взяти назад слова, що тільки-но прозвучали.

— Що ж це діється, га? – схлипнула Голлі. – Як Люсі може поїхати в саму Америку? Це ж через океан!

Я не міг бачити виразу свого обличчя, а от Локвуд за хвилину, здається, зістарився років на п’ять. Лице його прорізали жорсткі зморшки, очі запали, а губи стиснулися в одну тоненьку лінію.

— Може це лише плітки, Голлі? – спитав він звично рівним голосом. У цьому весь Локвуд: на нього буде небо падати, а він не втратить свого спокою та розважливості.

— Про це навіть Барнс сказав, – ледь не плачучи відказала Голлі. – Звісно, списки лише на стадії затвердження, та найвірогідніше, що Люсі буде в групі, бо, по-перше, вона мала до справи Фіттес безпосереднє відношення, а по-друге, Нед… – вона запнулась, позирнувши на Локвуда.

— Я вже знаю, Голлі, – сказав той спокійно. – Джордж щойно розповів. Виходить, не знав про Неда лише я… – промовив він сам до себе, і в нього нервово сіпнулася щока.

— Оу, ну так… – продовжила Голлі. – Нед Фіддлтон теж їде і він зробив для Люсі протекцію.

— Цікаво, коли вона думала сказати про це НАМ? – зловісно процідив Локвуд, і в мене побіг неприємний холодок поза шкірою від цього тону.

— Ну, від’їзд групи планується не раніше нового року, так що, я впевнена, Люсі збиралась от-от сказати нам про це, – примирливо промовила Голлі, теж відчувши недобре. – Я б і сама промовчала, щоб не підставляти Люсі, та я так засмутилась, що просто не змогла втриматись! – розпачливо заломила вона руки.

Ми помовчали ще трохи, намагаючись осягнути почуте. Від’їзд в Америку, та ще й з новим бойфрендом – це означало одне: ми втрачаємо Люсі назавжди.

— Ну що ж, це повністю справа Люсі, – рівно сказав Локвуд, піднімаючись із крісла. – Яке ми маємо право утримувати її від розвитку її кар’єри? Нічого, я думаю, все владнається. А поки що, Джордже, гарного тобі вікенду, і ти, Голлі, теж можеш іти додому.

І він поспіхом пройшов повз нас і зник у своїй кімнаті.

Ми з Голлі у розпачі перезирнулися.

— Іноді мені здається, що в нього геть немає серця! – промовила Голлі у гніві.

— І тому не дивно, чому Люсі прагне подібних змін, – додав я. Голлі кивнула.

Далі буде…